«…шляхом встановлення ІТП… на рівні будинків…» I am a passenger… «ІТП на рівні…» and I ride and I ride… «ІТП…» and everything looks good tonight… la-la-la-la-la-la-la-la!
Врешті-решт, кидаю остогидлий текст, зістрибую – а насправді повільно та з нечутним, але відчутним скреготом і хрускотом відриваю заклякле тіло від стільця, тупцяю не в ритм ногами, не в ритм же розмахую руками, зате на все горло підспівую ют’юбовому Іггі: ЛАЛАЛА ЛАЛАЛА ЛАЛА!
Зараз і розімнуся, і цієї мари позбавлюся, перемкну канал і буду, як годиться, перекладати під якусь ненав’язливу інструменталочку. Та руки-ноги розім’яті, горлянка прочищена, Іггі доспівав і зник з екрану, куди миттю вилізла якась горласта дівка, а я не можу повернутися до роботи. Ба більше! – зганяю ту дівку з екрану та повертаю туди Іггі. I am a passenger… and I ride and I ride… - раз у раз лунає з компа, а я скоцюрбився перед монітором, втупився в усміхненого Іггі та ніяк не можу второпати, що зі мною коїться.
Ні, не задерикуватий приспів полонив мою увагу, такого добра просторами інтернету хоч греблю гати. А що? Ця світлина Іггі, мабуть, того ж часу, якого пісня і мій день народження, середина 70-х; я дивлюся на неї, а в голові моїй повільно розгортаються дві думки. Перша цілком могла бути навіяна піснею – я чомусь згадав, що перших років два у власній автівці поводився, як той самий пасажир, про якого співає Іггі. Справді, все – і манера керування, і хлопання дверцятами, і всі решта взаємодій із залізякою були би до лиця людині сторонній, а не власнику: обережно, не дай Боже що не так… А друга думка була геть до першої недотична, хоча з Іггі безпосередньо пов’язана: я чомусь згадав, що саме в 70-ті роки, на які припав розквіт його слави і реліз Passenger, Іггі мешкав у Берліні, де разом із Девідом Боуї лікувався шампанським від героїнової залежності.
Голова – наче стара скриня; всього в ній повно, панує там суцільний безлад, але безліч речей, абияк вкинутих у ту скриню, рухається; я часом уявляю собі нутрощі тієї скрині – це типу космос, в якому там і там і там і скрізь сяють зірки. Та на відміну від зірок справжніх, яким зась у довільному напрямку або поза чергою, зірки зі скрині – думки та образи – підкорюються законам Броунівського руху, які суть непередбачуваність. А я тепер ніби відкинув ляду свої скрині, а переді мною, понад усім тим «космосом» на споді, пропливали одне за одним: обличчя Іггі, I am a passenger, моє пасажирство у власній автівці та шампанське лікування в Берліні.
А ще в тій скрині (принаймні в моїй так) не визнаються випадкові збіги; це мені добре відомо, тому, хоч терміни перекладу мені вже тисли гірше за малі черевики, я заходився шукати закономірність. І моя свідомість – чи що воно таке? – оте «я», що іноді запускаю понишпорити в скрині? – оте щось застрибало, мов білка, між думками та образами, занурилося в спогади аж до дитинства, десь пропало на деяких час, а повернулося із гіпотезами, які гордовито проголосило «відповідями на сутнісні питання».
Отже, перші два роки я кермував своїм авто так, ніби то не я, дорослий чоловік у власному «форді», і навіть не мій чемний сусіда, якого я підкидав до роботи, доки він намагався не дихати, не чіпати і не торкатися. Ні; я був той хлопчик, який сидить в батьковій машині, яка складається з десяти тисяч деталей та ста тисяч заборон; це було абсолютно безглуздо, адже машина та вже давно розсипалася на порох, а батько вже давно мені нічого не може ані заборонити, ані наказати. Таке ставлення до автівки не мало жодного сенсу, а ще – вбивало всю насолоду, якою є кермування навіть по наших дорогах; але збагнув я ту безглуздість і дізнався про насолоду не раніше, ніж почав поводитися в тій машині, як у своїй; я припинив бути пасажиром, я перетворився на власника, володаря всіх прав, водія, кермового, навіть крутіше – на керманича. Це не зірвало мій дах, як можна було очікувати; навпаки, відчуття повновладного панування над 80 бадьорими кониками та півторатонним шматком заліза сповнило мене виваженої відповідальності. Тому що якось воно так в моїй скрині виходило, що власність на авто і влада над його долею передбачали ставлення до автівки як до своєї, а таке ставлення означало ось що: за все, що трапиться зі мною, з авто та з пасажирами, відповідаю тільки я. А недарма кажуть у нашому народі «чий клопіт, того й гроші», а в ненашому «the winner takes it all»; чия відповідальність, тому і все решта. Не тато відповідав за мене – і навіть тоді, коли я поводився, як хлопчак у татовій машині; щойно це уявлення склалося докупи, всі ті сто тисяч заборон розчинилися в повітрі, моє водійське життя змінилося на краще, а в машинки під капотом затупцяло з 40 додаткових коників.
А до чого тут шампанське, героїн, Берлін, Іггі? – а до того ж. Коли я бачив усміхнене обличчя співака та згадував про те лікування, десь в мені наче стіна якась зводилася, щось на кшталт Берлінського муру, тільки вище та міцніше; я сидів на тій стіні, звісивши ноги, бовтав ними у повітрі та горлав слідом за Іггі: la-la-la-la-la-la-la-la! Не знаю, скільки приспівів знадобилося, аби збагнути: той мур – сто тисяч перша заборона, табу на вживання наркотиків, міцніше та вище за Берлінський мур. Ясна річ, це батькове табу – в широкому сенсі батькове: від діда-баби, мами-тата, школи, церкви, суспільства, держави, професії… Я навіть уявити собі не міг, щоб опинитися з якимсь товаришем у Берліні, аби лікувати наркотичну залежність шампанським; це виключено. І, мабуть, отоді вперше, прогорлавши купу-купенну la-la-la-la-la-la-la-la, я відчув у собі той мур. Він не був мною; я його не зводив; мені його звели.
Ясна річ, що не будь-який мур, який звів не ти сам, варто руйнувати; але всі ті табу, заборони, обмеження, перестороги мають властивість, про яку варто пам’ятати. Вони формують звичку, як наркотик – залежність; вони спрацьовують на випередження, пропонуючи певний комфорт передбачуваності та прогнозованості наслідків (згадаємо мою стару скриню з Броунівським рухом в її космічних далях, глибинах і нетрях). Так, вони втримують людину від дурниць; але вони ж мало не все, чого сягає думка, мрія і фантазія, поспішають оголосити недозволеним, небажаним, невартим, соромним, хворобливим, непристойним, незаконним, врешті-решт – неможливим. І нога, що вже смикнулася зробити крок, зупиняється; очі гаснуть; думка ледарює; почуття – спить; починається комфортне і конформне існування, безкінечний марш уздовж глухого муру, за яким – суцільні небезпеки. Біда в одному: за точнісінько таким же муром мешкають і можливості; хто не має сміливості зазирнути через нього, той про них навіть не дізнається. Як і про відповідальність за наслідки і решту принад замур’я. Всегда интересно смотреть порно, где еще и понятно, о чем трахающиеся люди разговаривают. Особенно интересно, когда ебутся родные друг другу люди, ведь они ничего не стесняются. Посмотрите инцест с разговором по ссылке и он вам обязательно понравится, ведь многих возбуждает не только само действие, но и его комментирование.
А до чого тут Іггі зі своїм героїном? І він до того, і він до ладу; справа не в героїні. Наркотик в даному випадку – побічний ефект сміливості зазирнути за мур, ефект, якого цілком можна уникнути (на те он яка гарна скриня!). Непобічний її ефект, ефект, на який сміливість спрямована, – це той самий хіт Passenger і решта творчого доробку Іггі, цілий його вплив на сучасну поп-культуру, загалом, вся та шалена енергія, якою сповнив наш світ цей нині вже дід, а колись – хлопчак у батьковій машині, яка складалася з десяти тисяч деталей і ста тисяч заборон.
Ось і вся «фішка», ось про що був збіг Іггі, пісні, мого водійського досвіду та шампанського в Берліні: не бути пасажиром у власному житті, ставитися до нього як до свого. Із всією відповідальністю за наслідки та – ну, авжеж – із всією насолодою...
