Можливо ластівки на льоту лишають смужки запаху, або після дощу чимось пахне, чи просто в квартирі набридло. Виліз на стілець, став на задні лапи, передніми сперся на підвіконня й, висунувшись з балкона, уважно принюхується. Мишко курить поруч. Курить і думає – якщо скласти докупи очевидне, а саме: дим, що стелиться над котячою головою, і те, як серйозно воно водить носом.. то виходить, що я тут не сам курю. От, котяра! Розкажи – не повірять. Бере кота під пахви, сигарету душить у попільничці й вертається до кімнати. На цей день в Мишка великі плани, й заки чистить зуби, подумки окреслює схему дій: перше – шукати роботу, це головне. І навіть не шукати, а таки знайти. Вчора збирався, і того тижня, а сьогодні візьме і знайде! Ну, спробує. Випльовує воду, втирається рушником, і подумки додає до списку прання: низька робота, але потрібна, рушники, те-се. Сідаючи за комп, пригадує, щоб іще зробити, клацає закладку фейсбука й на півгодини випадає з буття. Кіт знайшов горіх і катає його підлогою, поки врешті не губить поміж Мишкових ніг. Так, ще англійська, вертає коту іграшку, хоча б з десяток сторінок, ех, почати б з тої книжки про астрофізику, а тоді б англійська, прання, і до головного – часу вдосталь. Знов іде на балкон. Хоча, тушить ще один недопалок, як подумати.. Опиняється на канапі, цей раз вилазить на неї з ногами. Можна ж влаштувати вихідний і взагалі нічого не робити, навіть не намагатись, а відпочити по-справжньому. Вже бачить, як лежатиме на канапі й начитається книжок – яких захоче, і більше нічого, хіба ще – думати, теж про що завгодно. Треба ж часом відволіктись, глянути на життя згори, врешті про країну подумати, про дивне її майбутнє.
Власне Мишко вже лежить. Білизну таки вкинув, і під притлумлений гугіт пралки у ванній в голову йому лізе інфраструктурне: комунікації, нові засоби транспортування, ось коптери креслять небо над містом, і одяг вже прати не треба, думки стрибають, взагалі нічого не треба прати, навіщо – одяг зникає як явище, за потреби вдягаєш зручний квадрокоптер і летиш, оперуєш, або сидиш вдома. Світло йде у вікно й у тому світлі гудуть, металево блискають машини майбутнього. Вже не опирається сну, коли величезна тінь на мить закрила кімнату й повітря за вікном здригнулось від потужного удару, стало чути як трощиться залізо. Схопився, підбіг до вікна, тоді кинувся на балкон. Внизу у дворі срібляста іномарка, задерши зад під прямим кутом, поволі, наче знехотя переверталась догори колесами. Стрибнув у взуття, в коридорі ледь не перечепився через кота, викликав ліфт. На сходах першого поверху – Я казала – візьми хлібу! сторониться, аби пропустити навантажених сумками сусідів. Чоловік мовчки подає йому руку, жінка попереду тільки кивнула, не перестаючи гудіти – бачив же, в мене сумок тільки в зубах нема!
У дворі до перекинутої автівки підступали люди. Спереду вона шкірилась потрощеним моторним начинням, бампер з частиною крила стирчав у клумбі. З водійського боку клацнуло й скреготнувши краєм по асфальту, одчинилися погнуті двері. Боком якось, через голову звідти беркицьнувся, схопився на ноги лисий присадкуватий чоловік. Вигойдуючись, повів головою в один бік, в інший, наче сканував ситуацію, тоді одкрив рота і висновок свій подав матюччям, що не лишало сумнівів – все в цієї людини добре, і краще йому ніхто вже не зробить. Люди повірили. Людей стало менше. Мишко, як був, стояв під дашком під’їзду, мацнув себе по кишенях і подумав, що без сигарет йому тут теж нема що робити. Коли виглянув з балкона, поруч з лисим вже стояла худенька полісменша й щось занотовувала до блокнота. Білизну поніс на інший балкон, південний, звідти відкривалось ледь не півміста, туди ж зараз повертало сонце. Брав одне за одним вологе, неквапно розправляв на тросиках, схилився по чергову футболку, коли – Чорт! в кишені затріпотіла, завібрувала улюблена мелодія. Рингтони добирав ретельно: шукав пісню, встановлював, перевіряв як воно звучить, аби потім здригатись заледве ту мелодію вчувши – не любив дзвінків. Так. Так. Звичайно. Можу. Добре. Приїду. Телефон замовк, а Мишко не зводив очей з однієї точки краєвиду. Там, серед багатоповерхівок, тільки що, він ясно бачив, упала сторч темна цятка, далеко, але помилитись не міг, автівка – автівка гепнулась просто поміж будинків. Десь поруч радісно йойкнула дитина, до неї озвався жіночий голос, місто не підносило нічого, окрім звичних притлумлених відстанню звуків. Тоді глянув на час і забув про все – напланувався – бігти треба!
За п’ять хвилин вже проминав двір, спустився до мосту, перейшов дорогу. По обидва боки зелень м’яко обплітала паркани, з-за парканів серед квітів усміхались до Мишка охайні приватні будиночки. Дня зо три не виходив з дому й довколишнє тепер – зблизька, під сонцем, аж сяяло новизною, плескало в очі барвами. Ще встиг подумати, що для понеділка занадто тихо, коли на дорогу перед ним просто з неба вниз різко шелеснула червона автівка, ледь торкнувшись покриття, гойднулась на ресорах, водій перемкнув передачу й покотив так, наче нічого не трапилось. Мишко мимоволі задер голову в голе небо, й тільки голову опустив, як на зустрічній смузі джип на повному ходу, наче камінь у воду, пішов у землю. Ступив ближче – там де щойно був джип, сірів звичайний, місцями вже порепаний асфальт, але жодних тобі ям. Поки вдивлявся, тим місцем спокійно промчала інша машина, але перед мостом так само, без звуку щезла під землею. Тротуаром до Мишка котилась коляска, молода мама, однією рукою штовхала коляску, іншою щось захоплено гортала на смартфоні, ще далі, на розі два хлопці спинились біля банкомата й поки один тиснув кнопки, інший знічев’я, руки в штанях, з виразом непідробної скорботи роззирався довкола. Здавалось, окрім Мишка, нікого ця фігня з машинами не обходила. В горлі у нього швидко пересихало, сонце вже не пестило барвам, а лізло в очі, не даючи зібратися з думками, й поки дійшов до зупинки, тричі ще здригався на вид падаючих машин. Якби ж воно, хоч, літало, а то ж нізвідки..
Обернувшись на останню, побачив і свою сто тридцять третю й більше за звичкою автоматично махнув рукою. Маршрутка спинилась, він сунув водієві гроші й протиснувся на вільне сидіння. І аж тоді зрозумів, що станеться далі. Машина рушила, й радше відчув, ніж побачив, як все разом сіпнулось, ковзнуло вниз. Авто і далі деренчало й вихитувалось, і навіть сонце лізло в вікно, але глянути туди йому вже не ставало сміливості. Опустив очі й всю свою увагу сконцентрував на двох дідах, що гомоніли попереду – благо, ті ротів не закривали. Кожну фразу починали голосно, а під кінець слова тонули, губились в загальному шумі.
– То не дощ, він тільки так – по горі мочить, а вглиб…
– Так, якби нормальний – такий, щоб до коренів..
– А він так…
– Треба вглиб, щоб все коріння, щоб воно насоталось, а це…
– А як нащот..?
– Та треба з тим…
– От треба переговорити..
– Ну це ж не в маршрутці…
– Та ж певно. Це треба серйозно, сісти за стола, побалакати, щоб все було…
– Та хто ж за столом балакає - сядеш, вип’єш, – і далі веселіше – Таке піде!
Другий повернув на розважне – Ну так спочатку поговорити. Потім вже випити, а тоді…
– Ну хіба так…
Після короткої паузи – А євро ж оце ввели?
– Та наче.
– Все рівно ж дурять.
– Дууурять, аякже…
– Ввели, а хто туди поїде, ти на пенсію за тисячу поїдеш? – і вже гучніше, але під кінець кожний раз мало не пошепки, грізно, тільки що не озиралися. – Та то не для нас зробили, на тисячу! Та туди тисяч п’ятсот треба!
– І в євро!
– І в євро. А ти думаєш то для нас зробили? То все не для нас!
– А тим же до нас тепер теж свобідно?
– А не знаю, мабуть.
– Ото для них і зробили!. Щоб приїхали докрали тут, шо ще не докрали…
– Вони думають, шо ми зовсім тупі, а ми не тупі!
В Мишкові поволі росло глухе роздратування. Вже ледь не фиркнув. Бісові діди! Звів очі, зіниці його на мить розширились, тоді гойднулись і застигли в бурхливім полум’ї райдужок, що в точності дзеркалили вид за лобовим склом. Крізь повільне, наче розтягнуте гупання пульсу і далі тихо точилися слова.
–Та воно ясно.
– Це як ті самураї - у п’ятдесят, дай пам’яті, восьмому - добре ми їх тоді, на Доманському…
– Та да..
– Тоді да, тоді тільки чоботи, цей - кєди, на шнурках були китайські, а тепер смєсітєль взяв, дрель взяв - усе китайське!
– Тепер все - і телевізори китайські, і музика.
– І одяг.
– І одяг. То все не для нас. Дууурять - кому ми нужні. Думають, шо ми дурні, а ми не дурні. Їм аби тільки таких, як ми вибити. Ми їм вже не нужні, от ми робили…
І знову шуміла маршрутка. Ще чув, що один встане раніше, під посадкою, і подивиться – чи нема там грибів. Інший, що це, звичайно, дєло. Вийшов Мишко акурат із грибником, як на чужих ногах, на узбіччі сперся о перше дерево, дістав телефон, на екрані ткнув у кольорове кружальце Гугла, вбив у пошук новини. На сайті в першому ж рядку Укравтодор урочисто звітував про кардинальне вирішення дорожнього питання, наводили список пілотних областей. Перервався і зник шум маршрутки, тільки дід десь поряд шелестів палкою в торішньому листі.
