Йшов я нещодавно ввечері рідною вулицею; сутеніло, скрізь залягали чорні й сірі тіні, а денні форми та кольори зникали, перетворювалися на власних нічних двійників. Міський гамір також змінився або пішов деінде, а по собі лишив тільки глухуватий в’язкий відгомін. Я йшов собі, спостерігаючи щоденне перетворення світла на темряву, гомону на тишу, дня – на ніч; мені було затишно, спокій огортав душу, а мої смутки… втім, не було в мене того вечора жодних смутків. Як щось і бентежило мене, то хіба успадковані від власного дитинства маленькі, на боязких мишей схожі страхи: темряви, незнайомців, нічних голосів і шерехів, які дорослому буває так втішно згадати.
Темрява загусала, наче дим без запаху і смаку, а повітря лишалося теплим: тоді стояли саме ті дні, яких в жовтні трапляється з тиждень, ледве більше. По обіді сонце так розігрівало Київ, що той аж забувався і забував – і про календар, і про крижані ранки, і про стиглі холодні вечори, забував і легковажно прогулювався собою в сорочках і футболках. Такі розпашілі пообіддя іноді затягувалися аж до перших смерків – і тоді траплявся саме такий вечір, коли темрява вже впала на місто, а її звичайна жовтнева супутниця, вистигла прохолода, десь забарилася. Тому холодний блиск місяця, який несподівано пролився вулицею десь з-за спини, видався мені зайвим і недоречним: нащо він показав свої роги тепер, коли все – щире тепло, незасмучений затишок і не потребує такого яскравого гострого світла? Аж тут і другий, і третій, і четвертий місяці спалахнули понад вулицею – то були ліхтарі, яким саме настав час вмикатися; вони вихлюпували олов’яне проміння з видовжених олов’яних полумисків, розвішаних на дротах і стовпах поміж деревами, а подекуди – і прямісінько в листвяній гущині лип і каштанів.
Іноді мені здається, що призначення людства, його колективний сенс буття – ув освітленні планети: де б не постало людське житло, неодмінно з’являється і штучне світло: аби видко було навіть тоді, коли всі сплять; аби ніч перетворилася на день; аби принишкли маленькі, на боязких мишей схожі страхи: темряви, незнайомців, нічних голосів і шерехів… І мої власні дитячі страхи слухняно порозтікалися навсібіч, наче миші, налякані раптовим спалахом світла; ліхтарі нецнотливо вихоплювали з-під ковдри сутінків денні предмети, які вже повкладалися спати, а тепер змушено поставали – налякані, розгублені, беззахисні, наче оголені, сором’язні та присоромлені. Вечір було зруйновано, він розвалився на складові, а очі мої застрибали між ними, поспіхом занотовуючи їхні риси та мої враження на майбутнє; і отоді серед уламків зруйнованого вечора я помітив дещо, що мене спантеличило. Я зупинився, намагаючись зрозуміти, що сталося; але очі бачили, а думка мовчала, розгублена, а радше – вражена (можливо, ніколи не баченим) видовищем і його (сподіваюся, тимчасовою) незбагненністю.
Шаную ваш час і увагу; варто було попередити заздалегідь, але роблю це тільки тепер: за кілька днів я з усім розібрався і нічого надзвичайного не знайшов. Але для того мені довелося написати цей текст і разів із кілька його переписати; пригадую, в школі я витрачав на твори хвилин двадцять, інколи півгодини; власне, вони писалися самі, варто було вчителю закинути в мою голову тему, і за тиждень, а то й раніше твір «виписувався»: сідай та занотовуй. Але над кількома реченнями, які містили важливий для решти твору опис (або – нечасто, іноді, але все ж таки – його основну думку), – над цим доводилося попрацювати кілька годин, і не поспіль. День у день просиджував я над зошитом у «лінію» та уявляв те, про що хотів сказати, аби воно постало перед очима так, наче я це насправді бачу та відчуваю на дотик, смак, запах і рух; це було не так вже й складно, та й нічого складного я тоді не уявляв; карколомний трюк виконувався далі, коли уява виплекала з нічого клапоть реальності, який хотілося описати так, аби читач побачив і відчув саме те, що бачив і відчував я. «Зображувальна сила» – тоді я не знав таких слів, а якби знав, не второпав би, що б’юся саме над нею, і що вона – чи не вища чеснота художнього тексту… А тепер – прошу назад, на мою вулицю, яку з першого солодкого сну щойно висмикнули нечутливі ліхтарі.
Ми з вами стоїмо у найтемнішому місці – у чорній тіні, що простягнулася від величезного меблевого фургону мало не на квартал. А в тій тіні сховалося від ліхтарів кілька дерев – липи, в’язи, клен; в чорноті вони неяскраво, мерехтливо, ледь помітно, але напевно – світяться, а точніше - м’яко сяють, висвітлюють і показують у темряві тільки самих себе, своє листя і більш нічого. Ці кілька дерев – просто жовтаві плями на чорному оксамитовому тлі, аплікація; це вона мене чимось спантеличила. Мій погляд вільно проходить крізь ці купи листя, наче крізь скло; навіть бездоганне і щойно ретельно вимите, скло залишається помітним, хоча й не заважає бачити. Ось так і ці дерева.
Здається, лише вчора крони цих лип і в'язів були такі рясні, що аж непроникні для світла ліхтарів і сонячного проміння. Вони нагадували копиці, складені зі свіжої, щойно скошеної та ще незів’ялої трави, хоч, ясна річ, ніхто таку траву в копиці не складає, але вигляд вони мали саме такий. А якісь небачені й невидимі велети здійняли ті копиці над вулицею, піднесли їх аж до дахів і тримали так на вилах із товстелезними пошерхлими держаками-стовбурами. Тримали щонайменше від квітня; ані вітри, ані зливи не обчухрали тих копиць, і спека їх не змарнувала. Навіть серпневий буревій, що потрощив чимало найміцніших дерев, не змігся на щось про ті копиці; теліпав їх, бив, рвав, гнув, продував наскрізь, рвав і м’яв, бгав, трусив, смикав, тягнув щосили, щодуху, а марно. Встояли; аж від квітня та майже дотепер було так: ступиш крок під ту зелену рухливу гору – і зник із міського літа: метушливого, задушливого, гамірного, пропахтілого бензином, шаурмою, парфумами та салонами маршруток. Це ж треба: тисячі маршруток у місті, а тхнуть всі однаково; ані тролейбуси, ані трамваї, ані старші їхні брати, трьохосні муніципальні автобуси, - ні, так не смердять. Від того духу починає нудити ще на зупинці, щойно розчахнуться жовті дверцята, і перший його подув вдарить натовп; а всередині маршруткового лобастого корпусу жодних сумнівів не лишається: в цих жовтих чортопхайках нудило мільйони киян і гостей столиці, власне, це і є запах маршрутки - нудота всіх її пасажирів...
Здається, лише вчора я робив той один крок під липу чи в’яз і опинявся так далеко, як декого не завела би і тисяча кроків; ногами на тому ж битому міському асфальті, рукою до держака-стовбура, головою під зелену копицю, непроникну для всіх видів освітлення. Чуєте? – вона дихає, точить, цідить, ллє – дібровами, галявинами, узліссями, байраками, ярами, балками, прибалочками та іншими урочищами – всіма тими сховками, де природа тримає свою живу тишу та НЗ повітря – найвищої проби, незайманої чистоти, недосяжної прозорості. Там, в серцевині копиці – стигла, настояна, витримана, загусла тиша, зміцнена зеленкуватими сутінками, що й у полудень юрмляться та вирують в копиці; галас, гамір, задуха, сморід – звідси за той один крок, який сягнистіший за тисячу.
А що тепер? – Бліда жовтувата півпрозорість, а радше – змарнілість; так, листя світиться, сяє, являє собою певне диво, адже воно видиме у темряві, хоч і не випромінює власного світла, не відбиває чужого. Це вже не копиці; ті небачені й невидимі велети, що влітку тримали над вулицею цілі гори соковитої важкої зелені, пішли десь, кинувши вила без догляду – онде їхні держаки, онде їхні довгасті ікла; а до тих ікл почеплялися хмарки жовтуватого диму або туману. Що ж змарнувало ці крони, ще, здається, вчора непроникні ані для світла, штучного або натурального, ані для гомону будь-якого та решти міських впливів і непринад?
Коротка відповідь: час. Це час зробив те, на що не спромоглися ані спека, ані злива, ані буревій; це він обчухрав мої копиці, це він висотав соки з листя, це він змусив його палати неіснуючим коротким вогнем, це він невдовзі оберне щось – на ніщо.
Трохи довша відповідь: всьому є свій час. Що не робити, яких зусиль не докладати, а все в цьому світі відбувається не раніше, ніж вчасно, і не пізніше, ніж вчасно, а як невчасно, то просто враження, помилка через брак інформації; той брак, який і заповнює ця довша відповідь: всьому є свій час.
І що мені в тому таке особливе – чи ж раніше я не спостерігав щось подібне, навіть тотожне, абсолютно таке ж – щороку, щоосені, щожовтня? І про час, і про вчасність – хіба не знаю? Авжеж, так; але нас, землян виду хомо сапієнс, бентежать і вражають не знання як таке; гадаю, в школі діти часто-густо сумують, тому що їм пропонується сухе, голе, обчухране живого досвіду знання. А воно наче гербарій, зібраний якимось старанним учнем сто год тому як; просякнутий пилюкою, він являє собою передостанню мить листя – за крок від «щось» до «ніщо». На цих сторінках жодної згадки про всі попередні миті; про бруньки – ті щільні коричневі долоньки, з яких навесні наче вибухом повикидало щось зім’яте, невпізнаване, тендітне; про стрімке дивовижне перетворення тих зеленкуватих кавалків на мініатюрні ювелірно точні копії дорослого листя – а вони розгортаються як крила метелика, з «ніщо», такого непоказного, перетворюються на «щось», і неабияке «щось»; про цвіт – яблуневий, вишневий, абрикосовий, каштановий, липовий, кленовий, бузковий… – про найвишуканішу прикрасу будь-якого нашого міста – жодного натяку про цвіт! Всі ці численні кроки від «ніщо» – не згадані; натомість представлена в підручниках-гербаріях ота жалюгідна передостання мить – за крок від «щось» до «ніщо».
А мої змарнілі «копиці» тим і вразили мене, тим і спантеличили, збентежили та причарували, що показали та дозволили побачити, відчути на дотик, смак, запах і рух те знання, перетворити його на живий і пульсуючий особистий досвід, такий же відчутний, як листя влітку. А ще – змусили раз у раз переписувати цей текст про загальновідомі речі, шукати вже відомі відповіді на прості питання, радіти їм, наче знайденим уперше.
…А доки я шукав ті відомі відповіді на прості питання, мені й на думку не спадало пошукати чогось важливішого, наприклад, сенсу життя. Бо невтраченого – не шукають.
