Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2536
Творів: 45775
Рецензій: 89563

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Елегія

Теракотова вежа

© Max Gakh, 18-10-2018
І в тім саду, що я любив так сильно,
Гулятиму по квітах вже не я.

Хуан Рамон Хіменес “Кінцева подорож”


Короткий поїзд вузькоколійки повз краєм укріпленого бутом каналу. Крони коренастих, висаджених ще, мабуть, за Марії-Терезії дубів ластились до вагонів, із тихим шелестом терлись об їх металеві стінки, із боязким зацікавленням заглядали в напівопущені вікна. Вода в каналі мала брудно-смарагдовий відтінок; її гладкою, ніби вилитою зі скла поверхнею весело ковзали водомірки.
Теодор позіхнув. Вагони поскрипували, літній ранок непомітно переходив у день. Оливковий пуловер лежав дбайливо складений на дерев’яному сидінні, рудий шкіряний портфель висів на литому гачку між вікнами. Теодор було подумав дістати альбом та зробити кілька швидких зарисовок, але заставити себе так і не зміг: споглядання було тим єдиним, на що погоджувався його розморений розум.
У дверях виросла фігура контролера. Рукави темно-синьої уніформи виглядали йому закороткими, з-під форменого кашкета вибивалася сивина. Теодор змусив себе розстібнути кістяний ґудзик на портфелі, щоб дістати квиток, а за одно й годинник. Великим пальцем відкинувши срібну кришку, він побачив, що обидві стрілки застигли на римській цифрі XII.
– День добрий! – ввічливо привітався контролер, торкнувшись вказівним пальцем вигнутого чорного козирка. – Дозвольте ваш квиток.
Теодор кивнув та простягнув контролерові картку з цупкого жовтуватого паперу. Тому знадобилася всього якась частка секунди, щоб пробігтись по ній поглядом.
– Дякую!
– Перепрошую, не підкажете, коли прибуваємо? – дивно, але деталі, здавалося б, такого знайомого розкладу зовсім стерлись із пам’яті. Все через недоспану ніч, вирішив Теодор. Перехвилювався.
– Сім на першу, як завжди, – усміхнувся контролер.
Теодор подякував.
– До ваших послуг! – завченим до несвідомого рухом чоловік ще раз торкнувся кашкета та рушив у зворотному напрямі. Більше пасажирів у вагоні не було.
Коли поїзд зупинився, Теодор упізнав усе те, чим його зустрічало чи не кожне літо: вигорілий під заміським сонцем дощатий настил платформи, поцятковані рядами заклепок сталеві колони та потемнілий від кіптяви дашок, що його ці колони підтримували. Над блакитною емальованою табличкою з назвою станції висів круглий станційний годинник. Під годинником стояла каса. Касир у картатій жилетці – новий, незнайомий – сидів на винесеному на перон віденському стільці та сонно читав свіжий номер «Віча». Теодорова персона його відверто не цікавила, від газети він навіть не підняв голови.
Далі були три кам’яні сходинки та широка, посипана жорствою стежка, що бігла поміж високих трав. Теодор зупинився в нерішучості. Він озирнувся, окинув поглядом притихлий паровоз, що випускав у небо останні залишки сірого диму, та, поправивши лямку важчої, ніж зазвичай, сумки, врешті зійшов-таки з перону.
Йти було хвилин п’ятнадцять. Само собою, Теодор міг скористатися станційним телефоном, щоб викликати Оскара на “нессельсдорфі” з відкритим верхом, але несподівано сильне бажання пройтися знайомим до дрібниць маршрутом переважило, і варіант із машиною якось сам собою відпав.
Зовсім скоро пристанційні зарослі залишились позаду; стежка зустрілась із мощеною каменем дорогою. Теодор вирішив триматись узбіччя, де ранкова прохолода ще ховалась у тіні висаджених по межі лип. Ліворуч побігла низька дерев’яна огорожа. Далі, за високою стіною жасмину стояли дачі.
Найближче до станції розташувалась “мисливська хатинка” Ілемського; принаймні так її всі називали. Старий холостяк, інспектор залізничних сполучень Ілемський більшість часу проводив або в службових роз’їздах, або за грою у преферанс. Через це і будинок, і сад позбавлені були належного догляду. Його сусідами було подружжя Шварцерів, Альфонс та Сильвія, текстильні фабриканти. Їх дача скидалась на справжній палац: широка, мощена пісковиком тераса, високі середземноморські віконниці, лускатий червоний шпиль. Далі тяглася смуга низьких овочевих теплиць, за якими стояв похмурий тевтонський особняк генерала Мусієвича.
На противагу особняку – та й самому генералові – його дружина, пані Клара, австрійка родом з Каринтії була натурою напрочуд відкритою. Вона любила працювати на землі. Її сад завжди мав бездоганний вигляд, при цьому не втрачаючи невловимої живописної нотки імпресіоністичного безладу. Притримуючи капелюшка, пані Клара помахала Теодорові.
–  Доброго ранку! – проспівала вона. Верхньонімецьке “р” у її вітанні звучало навдивовижу мелодійно.
– Доброго ранку, пані Кларо.
Вона підійшла до низької дерев’яної огорожі, витерла садову рукавицю об сірий фартух та усміхнулась.
– Вакації?
– Можна й так сказати, – Теодор невпевнено усміхнувся у відповідь.
– Відразу видно, що ви з міста, – зауважила пані Клара. – Тільки погляньте, який ви блідий! Нічого, це повітря піде вам на користь, – вона заплющила очі та, не стримуючи насолоди, вдихнула на повні груди.
– Сподіваюсь, – пробурмотів Теодор. Сьогодні співрозмовник з нього був ніякий.
– До речі, пробачте мені мою нетактовність, – вона стишила голос. – Але як там здоров’я Маестро?
Теодор відвів погляд та знизав плечима.
– Наскільки я знаю, без змін...
На мить усмішка зникла з її обличчя. Та лише на мить.
– Так шкода, – вона поклала свою теплу руку йому на плече. – Не хвилюйтесь, усе буде добре!
Теодор слухняно кивнув.
– Я знаю.
– Ну, тоді не буду вас затримувати. І обов’язково передавайте мої вітання Володимиру Кириловичу! – гукнула вона вже з глибини саду.
– Передам, – він помахав на прощання та побрів далі.
За бутафорно-фахверковим котеджем Орловських, що стояв над самим струмком, лежали залиті сонцем Шиндлерові луки. Теодор перейшов кладку. Струмок був швидким та повноводним, він живився талими снігами гір, що синіли у далині. Дорога перетворилась на стежку. Некошені трави запахли так знайомо, так пронизливо, ніби вітали Теодора з поверненням. Червоно-чорний метелик сів на кущ малини; плямиста саламандра швидко зникла в траві.
Луки закінчувались там, де ріс межовий дуб. Далі розкинувся сад Маестро, глиняним колосом над яким височіла теракотова вежа. Вона була кругла, триповерхова, з фігурними зубцями вгорі. Вузькі стрільчасті вікна виблискували на сонці, червоні стіни красиво контрастували з темною зеленню вишень та берлінською лазур’ю неба, в якому кудись на захід пливли пухнасті білі крейсери хмар. Теодор зупинився, він любив дивитись на вежу здалеку. Попри всю свою звичність вона ніколи не перетворювалась на просто ще один елемент пейзажу, ніколи не переставала виглядати разюче нетутешньою. В цьому, зрештою, не було нічого дивного. Архітектор спроектував її спеціально для Маестро за його власними ескізами, привезеними з подорожі Північною Африкою – impressions de Mauritanie, любив пояснювати господар гостям, які потрапляли сюди вперше.
Теодор ступив у затінок дуба. Залізна хвіртка скрипнула. Мощена брунатною цеглою доріжка, що лежала по той бік, вела вузькою садовою просікою. У траві стрекотіли коники, у кроні магнолії голосно защебетала сойка. Сад дихав молодою недосвідченістю життя; лише стара яблуня, по якій Теодор колись так любив лазити, здається, почала всихати.
З-за кущів, з боку садової галявини почулися голоси. Теодор сповільнив крок. Він раптом зрозумів, що, мабуть, це його останній шанс передумати. Що вийшовши на галявину, назад дороги вже не буде… Він нервово витер спітнілі долоні об штанину та вкотре вже за сьогодні повернувся думками до листа у портфелі, якого минулої ночі перечитав, мабуть, з десяток разів.
На галявині, в тіні вежі, стояв скляний столик та п’ять плетених крісел. Три з них були порожні, у двох інших сиділи Володимир Кирилович та доктор Кох. На столику стояв графин Мартиного лимонаду, з льодом та листям м’яти. Доктор попивав розбавлений лимонадом джин, Володимир Кирилович переглядав свіжий номер “Віча”, той самий, за читанням якого Теодор застав станційного касира.
Вийшовши з-за величезного, схожого на пористу смарагдову скелю куща бузку, хлопець рушив у напрямку столика. На його ретельно напастованих черевиках блистіла роса.
– Добрий день, – привітався він, усіма силами намагаючись зберігати життєрадісний вигляд.
Володимир Кирилович відірвав погляд від газети.
– А, Теодор! Чекали на вас, чекали… Сідайте, – від показав на одне з незайнятих крісел.
– Давно не бачились, молодий чоловіче, – погладивши вуса та примруживши за звичкою одне око, усміхнувся доктор.
Теодор чемно поклонився, зняв із плеча портфель та сів у крісло.
– Ну? Як поживаєте? Розказуйте! – став допитуватись Кох. – Я чув, ви тепер повноцінний член студентської гільдії?
– Так,  зарахували, – кивнув Теодор.
Володимир Кирилович склав газету та відпив лимонаду.
– Що ж, мої вітання! Інженерія – чудовий фах. Сам про це свого часу думав. Будете мости будувати, греблі, правильно?
– Ну, якщо пощастить...
– Звичайно пощастить, – безапеляційним тоном відрізав доктор. – Fortes fortuna adiuvat! Тільки пам’ятайте, – дидактично додав він, піднявши товстого вказівного пальця. – В наш час професія інженера вимагає самовідданості. Боротьба зі стихією не припиняється ні на мить!
– Хоча, поки, здається, поразка за поразкою, – з меланхолійною усмішкою зауважив Володимир Кирилович. – Читали? Ще один британський лайнер в Атлантиці затонув.
Доктор Кох фиркнув. Про англосаксів він був невисокої думки.
– Історія з “Титаніком” їх мала б чомусь навчити...
– Але що це ми так одразу про катастрофи, – схаменувся Володимир Кирилович. – Ви ж, мабуть, зголодніли! Я Марті скажу, вона вам чогось перекусити приготує.
– Ні-ні, дякую, – зупинив його Теодор. – Я не голодний.
Доктор Кох зміряв хлопця суворим поглядом.
– У вашому віці, молодий чоловіче, організм потребує повноцінного харчування. Ось, тарта шматок візьміть, – він показав на срібну тацю з половиною чорничного пирога.
Відмовитися Теодор не зміг. Він любив Мартин тарт, його смак нагадував йому ті довгі, повні щасливої безтурботності літні дні, проведені тут, на галявині... Перевалило за першу. Сонце стало виповзати з-за вежі, поволі розпалюючи в саду справжню пожежу барв. Небом пливли грандіозні армади хмар, зайвий раз нагадуючи про іграшковість людського існування. Теодор обвів поглядом порожні садові крісла: дивно, Божени досі не було.
Володимир Кирилович дістав з портсигара сигарету та вставив її у короткий порцеляновий мундштук. Він тільки що покінчив із газетою, а значить, зараз буде розмова про політику, подумав Теодор. І не помилився.
– Любий наш друже! Скажіть, а що у студентському середовищі думають про цю ерцгерцогову ідею?
– Яку ідею? – не зрозумів Теодор.
– Так звані Vereinigten Staaten von Groß-Österreich.
– Waldemar, облиште ці чортові дурниці! – доктор Кох ледве стримався, щоб не грюкнути кулаком по столу. – Імперія вже не одне століття стоїть могутнім форпостом на шляху азіатських орд. А ви пропонуєте її перетворити на невідомо що!
– Це не я пропоную, це ерцгерцог, – Володимир Кирилович закурив. – Крім того, мадяри хіба не азіати?
– За мадяр не знаю, – невдоволено пробурмотів доктор. – Але можу побитись об заклад, без jüdischen Bankiers тут не обійшлось, – він склав руки на грудях, даючи зрозуміти: питання вичерпане.
Остаточний край і без того короткій дискусії поклала Марта. Вона непомітно підійшла до столика зі сторони дому та прошепотіла щось докторові на вухо. Той миттєво посерйознішав та підвівся з крісла.
– Прошу мене вибачити, – він поклонився та швидко зник у високих скляних дверях.
Володимир Кирилович із Теодором все зрозуміли. Незручне мовчання повисло над садом – не затихла лише сойка, чия життєрадісна нетактовність межувала з насмішкою. Як же тихо пливуть по небу хмари, зачудовано подумалось Теодорові. Він перевів погляд на Володимира Кириловича – той опустив очі, перебираючи у пальцях ланцюжок годинника.
– Може, грамофон заведемо? – запропонував він. – Минулого тижня зі Львова нові записи прислали.
Але сама згадка про тріскучу штучну музику з чорних шелакових дисків навіювала нудьгу. Теодор натякнув, що хоче трохи перепочити з дороги.
– Так-так, звичайно, – пробурмотів Володимир Кирилович, вдивляючись в нікуди.
В домі було прохолодно. Теодор піднявся у гостьову спальню та залишив портфель у шафі. Перспектива виснажливого пообіднього відпочинку в напівпорожній, схожій на готельний номер кімнатці зовсім його не радувала. Він спустився на перший поверх та пішов бродити по дому, сподіваючись влаштувати собі випадкову зустріч з Боженою.
Але всюди було порожньо. Він зазирнув до камінної зали, потім до оббитої шотландкою більярдної. Анфілада східного крила закінчувалась бібліотекою. Між парою височезних шаф висів годинник із маятником, на латунному диску якого виднілась невелика вм’ятина – ходила легенда, ніби колись один далекий родич Маестро стріляв у іншого, і куля пройшла навиліт. Всю протилежну стіну займала колекція екзотичних метеликів, на кремових подушечках, у акуратних рамочках під склом.
Сонце проникало крізь гардину, падаючи на килим тьмяно та безсило. Теодор пробігся очима по знайомих книжкових полицях. Праворуч увесь низ займало повне зібрання “Брокгауза”. Вище розташувались Плутарх та Фукідід у компанії кількох римлян. Ще вище Вольтер, Лессінґ, Данте. Теодорову увагу привернула нова, незнайома назва: Ph. White “Walking The Desert” виведено було золотистими літерами на темно-зеленому корінці. Він звільнив худорляву книжечку з тісного ряду багатотомних класиків та сів у крісло.
Це була збірка поезій. В його руках вона сама собою розкрилась на закладеній сухою трояндою сторінці.

Painting roses

Well, I am painting roses.
The sun is pretty harsh.
Thoughts are falling into the abyss of time –
Whatever…

Yes, I`m a roses painter.
I`m not expecting to make any difference.
Somebody would probably say: pretty awesome!
Well, yes.

Теодор задумався. Щось у цьому було. Щось дуже знайоме… Він згадав кущ рожевих троянд у саду Маестро – коли він востаннє зупинявся біля них, щоб просто помилуватись?
Пообідня тиша наганяла дрімоту. Білосніжні хмари напливали безкінечними каскадами за вікном. Маятник рівномірно хитався: туди-сюди, туди-сюди. Метелики за склом завмерли, готуючись розлетітися врізнобіч, як тільки він, Теодор, заплющить очі…
Його розбудили звуки рояля. Скільки часу минуло? – він випрямив спину та розтер повіки. Хмари й далі мандрували небом – crème chantilly; маятник і далі хитався. Лише сонце, здається, перебралось на іншу сторону дому.
Він згадав про музику, що витягла його зі сну. Хтось грав у рояльній кімнаті – Божена, хто ж іще! Теодор рвучко підвівся – метелики були на місці, сухі, збляклі, мертві. Коридор, що вів до західного крила, був наповнений тьмяною прохолодою: шпалери кольору мокко, мініатюрні родинні фото, пузата порцелянова ваза на мармуровому столику. Високі подвійні двері рояльної кімнати були відчинені. Вони впускали до коридора трохи прозорого вечірнього золота.
Рояль стояв у півкруглому еркері, під високим французьким вікном, розділеним різьбленими пілястрами на три однакові секції. Сонце, яке ще не встигло сховатися за дерева, падало на дубовий паркет трьома вузькими довгими трапеціями. Теодор зупинився у дверях. Він побачив Божену зі спини. На ній була проста темно-синя сукня, її русяве волосся сягало талії. Білі пальці перестрибували з клавіші на клавішу. Сповільнювались, прискорювались. Брали паузу, завмирали. Починали спочатку.
Що це? Шуберт?.. Теодор зовсім не розумівся на музиці.
Відчувши його присутність, Божена зупинилась. Автоматичним рухом вона поправила волосся та обернулась. Її усмішка була такою ж, якою він її пам’ятав, – зовсім дитячою.
– Це ви! – вона зробила вигляд, що здивована.
Теодор переступив поріг кімнати та поклонився.
– Вибачте, я трохи задрімав.
Вона підвелась з-за рояля, висока, красива, юна. Теодор розгубився: обійняти її, як колись? Чи може, привітатись за руку? Незручне мовчання – хто б міг подумати, що між ними воно можливе.
– Я чула, ви вступили до університету, – сказала Божена.
– Це правда, вступив. До політехніки, якщо бути точним.
– Он воно як... – повільно промовила вона, марно намагаючись приховати розчарування. – А хіба ви не мріяли про Académie des Arts?
До Теодора повернулася впевненість. Він випрямився, склав руки на грудях та поблажливо усміхнувся.
– Божено, це було так давно! Ми з вами були тоді ще зовсім дітьми.
– Значить, мистецтво вас більше не приваблює?
– Та ні, чому ж? Приваблює. Тільки боюся, наш час потребує більш… як би це правильніше сказати? Більш практичних навиків.
Вона по-змовницьки примружила очі.
– Зрозуміло. Прогулятись не хочете?
– Якраз збирався запропонувати, – зрадів він.
Крізь засклену веранду вони вийшли на західну терасу дому. Праворуч був головний в’їзд з простими дерев’яними воротами та критим полив’яною черепицею гаражем. Ліворуч тягнувся невисокий живопліт, за яким у тіні сосен ховався тенісний корт. Доріжка починалась під повитою плющем дротяною аркою та зникала за темним дощатим сараєм для садового реманенту.
– Я вас не застав за обідом. Ви були зайняті? – спитав Теодор. Він зірвав маленьку білу ромашку, щоб чимось зайняти руки.
Божена йшла, опустивши голову.
– Я читала, – сказала вона. – Вранці ми з Оскаром розіграли кілька ґеймів, але в мене розболілася голова, і я повернулась до себе.
Корт із сараєм залишились позаду. Сонце падало за ліс, на землю лягали довгі гіацинтово-сині тіні. Знов це кляте мовчання, відзначив подумки Теодор. Так, ніби вони чужі люди, ніби не знайомі ціле життя.
– Ви пам’ятаєте стару альтанку? – несподівано спитала Божена. – Там, на озері.
– Альтанку?.. – розсіяно перепитав він. – Звичайно, пам’ятаю. А що?
– У неї дах обвалився. Цієї зими.
– Шкода.
Для чого він шукав з нею зустрічі? Що він збирався їй розказати? Про лист? Про те, що все скінчено? Ті літні дні, коли маленький світ в тіні вежі здавався безкраїм і належав лише їм. Купання в озері, вечірні цвіркуни, музика з грамофона. Стиглі помаранчі м’ячів, забутих на корті. Всі їхні ігри, всі їхні мрії. Їхнє дитинство…
Теодор глянув на ромашку. Лише зараз він помітив, що жовта серцевинка квітки втратила колір.
– Куди ми йдемо? – спитав він у Божени.
Вона зупинилась. Навколо стояли сосни. Стежка, що вела до озера, зникала в смарагдовій гущавині бору.
– Я думала показати вам альтанку...
Альтанку? – розгублено подумав Теодор. Яку альтанку? Для чого?..
– Знаєте, я вас чекала. Без вас тут усе зовсім по-іншому.
– Так, як було раніше, вже не буде, – не стримався Теодор.
Він викинув мертву ромашку під ноги. Ніч насувалась зі швидкістю травневої грози. Ліс стояв мовчазний та зловісний, як на полотнах фламандців. Густа олійна темрява манила, заворожувала.
– Що ви… Що ви хочете цим сказати?
Прийшовши до тями, Теодор пошкодував про свої необачні слова.
– Нічого. Я просто… Я не знаю.
Може, розповісти їй про лист? – промайнуло в нього у голові. Ні-ні, ні в якому разі!
Божена відвернулась. Колір її сукні зливався з кольором сутінків.
– Ви не хочете мене бачити?
– Що ви! Я зовсім не збирався… – він простягнув до неї руку, обережно, як до метелика, якого боявся злякати. Вона різко відступила.
– Не чіпайте мене! Я все зрозуміла. Як тільки вас побачила там, у рояльній кімнаті. Я не хотіла до вас виходити, я відчувала...
– Що ви відчували? – пробурмотів Теодор розгублено. Осколки розбитого сонця розкидані були низько між чорних сосен.
– Все! Ця ваша політехніка, інженерія – ви тепер поїдете і не повернетесь! Ви не хочете більше сюди повертатись! Ви хочете зникнути назавжди…
Вона сховала обличчя в долоні та побігла стежкою, по-дитячому незграбно, по-дитячому зворушливо. Вони обоє досі були дітьми, зрозумів Теодор, вони лише вдавали дорослих.
Він не наважився бігти слідом, хвилину-дві він стояв мовчки, ні про що не думаючи, спостерігаючи, як темрява змикається над лісом, над горами, над вежею... Проходячи повз гараж, він помітив, що там горить електричне світло – мабуть, Оскар крутився біля “нессельсдорфа”. У службовому крилі Теодор зустрів Марту, вона складала до шаф накрохмалену постіль. Усміхнувшись лагідною зморшкуватою усмішкою, економка розповіла, що доктор Кох поїхав до Мусієвича, накласти генералові компрес та заодно зіграти в шахи.
– А Володимир Кирилович? – спитав Теодор.
– У себе, кореспонденцію впорядковують.
Про Маестро питати було зайвим, він давно вже не вставав з ліжка.
Теодор піднявся до себе. Сів, дістав із портфеля лист та вкотре перечитав: Дорогий друже… не маю до кого звернутися… вкрай делікатне питання… щиро сподіваюсь на Ваше розуміння… Не дочитавши до кінця, він зірвався на ноги та нервово заходив туди-сюди, між ліжком та комодом.
Ну чому? Чому Маестро написав саме мені? – розлючено думав він.
Більше того: що заставило його виконати Маестрове прохання? Він же міг збрехати. Міг зробити вигляд, що ніякого листа не отримував!.. Тепер було пізно.
Минула година, а може, й цілих дві. В кімнатці стало зовсім темно. Теодор узяв портфель, запалив гасову лампу та спустився вниз. Він зайшов до бібліотеки. Книжкові шафи парою широкоплечих атлантів підпирали стелю. Теодор підійшов до крісла, в якому заснув по обіді. Книжка з сухою трояндою зникла. Може, Божена взяла? Хоча, яка різниця… Він сів, поставив лампу на столик. Її вогник схвильовано тремтів, багатократно повторений у квадратах скелець, за кожним із яких навіки завмер прохромлений булавкою метелик. Дім притих. Лише годинник цокав з якоюсь неймовірною, досі не характерною для себе чіткістю, настільки демонстративною, що Теодорові  неважко було здогадатися: тут ідеться не стільки про рух добре налагодженого механізма, як про шматочки його власного життя, тонко нарізані лезом секундної стрілки. Маятник із вм’ятиною хитався з невтомною байдужістю – туди-сюди, туди-сюди…
Теодор довго блукав поглядом по екземплярах колекції. Історію чи не кожного з них Маестро колись йому розповідав. Ось цей, лимонно-жовтий, непримітний, зате дуже рідкісний – він із Суматри. А сусіднього, з видовженими нижніми крильцями, Маестро зловив на Сицилії. А цей багряний гігант з ясно-блакитними вкрапленнями… Підвівшись із крісла, Теодор узяв лампу та підійшов ближче. Багряний був дійсно гігантом, розміром із пару складених докупи долонь; тільки він більше не був багряним. Теодор не повірив своїм очам: крильця метелика зовсім втратили колір. Вони нагадували графітово-сірі лусочки обвугленого паперу. На місці блакитних, жовтих, коралово-рожевих плямок залишились лише бляклі брудні розводи.
Теодор проніс лампу вздовж усього рою ув’язнених за склом комах. Всі вони були різних відтінків попелястого, жодного натяку на яскраві тропічні барви. Може, на сонці повигорали?.. Думка була, звичайно, безглузда, проте іншого пояснення Теодор так відразу вигадати не зміг.
З коридора почулось поскрипування паркету – виявляється, не він один бродив цієї пізньої години без сну. Стрілки годинника застигли на римській цифрі XII. Теодор завмер та прислухався, вирішуючи, як йому діяти. Врешті він зрозумів, що ховатись немає сенсу, узяв портфель та вийшов з бібліотеки.
По стінах коридора повзли вигадливі тіні; з дверей салону вибивалося слабке світло. Біля високого креденса з червоного дерева, що правив за бар, стояв Володимир Кирилович. Освітлена лампою половина приміщення віддзеркалювалась у чорному, ніби полірований граніт, дверному склі. Теодор ледь чутно кашлянув, щоб повідомити про свою присутність. Володимир Кирилович обернувся.
– А, це ви... – сумно усміхнувся він, ніби очікував побачити когось зовсім іншого. Ходили чутки, що колись на Капрі з ним трапилось велике нещасливе кохання, тягар якого він звик усюди носити з собою.
– Не спиться? – Володимир Кирилович запалив сірника та затягнувся сигаретою.
– Не спиться, – пробурмотів Теодор.
Крізь ніч долетів далекий свисток паровоза – вузькоколійкою часто користувалися лісоруби. Теодор повільно пройшовся вздовж стіни з полотнами Маестро. Всі вони справляли напрочуд штучне, напрочуд неживе враження. Як і метелики, полотна стали монохромними.
– Випити не бажаєте?
Теодор відірвав погляд від безлюдного пустельного краєвиду та здивовано втупився у Володимира Кириловича. Той ніколи ще не пропонував йому випити. Зрозумівши причину його збентеження, Володимир Кирилович підморгнув.
– Не хвилюйтеся. Ми ж із вами дорослі люди, правда?
Теодор несміливо кивнув. Володимир Кирилович підійшов до бару, наповнив два келиха червоним десертним та простягнув один із них Теодорові. Вони випили. Вино було дуже солодким, з фруктово-цинамоновим присмаком. Від нього всередині зайнялось та стало стрімко розгоратися приємне спиртове полум’я.
Як же шкода, що з Боженою так вийшло, подумав Теодор. І ще ці кольори… Може, вони насправді нікуди не зникли? Може, це просто я втратив здатність їх бачити?
– Як почувається Маестро? – наважився спитати він.
Володимир Кирилович зітхнув. Його обличчя прибрало відчуженого виразу.
– Якщо чесно, погано.
– Я маю на увазі… – Теодор затнувся. – Маю на увазі, чи є якась надія?
Володимир Кирилович відвернувся до дверей, в яких завмерла постать його дзеркального двійника.
– Боюся, що ні. Це лише питання часу.
Продовжувати розмову не було сенсу, обоє це розуміли. Володимир Кирилович  глянув на Теодора та винувато усміхнувся.
– Я, мабуть, піду до себе, спробую заснути. І вам, до речі, також раджу.
Теодор кивнув. Володимир Кирилович дуже постарів за останній рік. Теодорові боляче було бачити вираз розгубленості на його обличчі, чути безсилля в його голосі. Він підійшов до віконного скла, ніби до стінки темного акваріума, та подумав чомусь про те, що і йому самому колись буде тридцять, сорок, п’ятдесят... Його втомлений погляд зупинився на портфелі – далі тягнути було нікуди.
Гвинтові сходи піднімались до вершини вежі, неначе спіральним буром врізаючись у вугільний пласт ночі. Гасова лампа в руці давала скупе лякливе світло. Коли сходинки закінчились, Теодор зупинився перед дверима спальні Маестро. Вони були прикриті не до кінця. Дверна ручка мала вигляд латунного скіпетра, петлі сухо, по-старечому застогнали.
В кімнаті було темно, лише світло від настільної лампи – нічника під абажуром з вітражного скла – стікало по стіні прозорою акварельною плямою. Незважаючи на відчинене вікно, повітря тут стояло важке, пропахле потом та ліками. По великій, набитій туго, ніби купчаста хмара, подушці щось перекотилось. Щось темне, схоже на головешку, яку дістали з каміна та заради сміху підклали у ліжко власника дому. Лише придивившись уважніше до малюнка тріщин на обвугленому дереві, Теодор упізнав у них риси обличчя Маестро.
– Марта? Це ви?... – прошепотів той.
Теодор насилу проковтнув клубок у горлі.
– Ні, Маестро. Це я, Теодор.
Він боязко ступив крок до ліжка. Паркет заскрипів. Долоні були слизькими від холодного поту.
– А, Теодор! – зрадів Маестро. Він зробив зусилля та потягнувся до склянки з водою, яка стояла на низькому круглому столику. – Ви все-таки приїхали...
– Звичайно. Приїхав, – кивнув Теодор.
– Чудово, чудово!
– Я… Я, мабуть, вас розбудив. Вибачте, будь ласка.
Маестро спробував засміятись, але збився на сухий кашель.
– Що ви, не вигадуйте! Я все одно не спав. Як ваші успіхи? Готуєтесь до вступу?
– Ну… Я, власне кажучи, вже вступив.
– До академії?
– До політехніки. На інженерію.
– О, то ви все-таки вирішили не зв’язувати своєї долі з мистецтвом? Що ж, можливо, це й правильно… – Маестро зробив спробу усміхнутись. Його обличчя перекосилось у болісному спазмі.
Теодор пошкодував, що довелося зізнатись у своїй підлій зраді. Мабуть, у глибині душі він сподівався, що Маестро не доживе до його вступу.
– Добре, що ви зайшли. Я, власне, хотів… – він знову зайшовся кашлем. – Хотів розповісти вам одну історію. Присядете?
– Звичайно.
Теодор поставив лампу на край комода та сів у глибоке, оббите темним оксамитом крісло. Портфель він поклав собі на коліна.
– Мій друже, ви мабуть здогадуєтеся, що мене не завжди називали Маестро, – він говорив із помітним зусиллям, його голос тремтів. – І що в’язнем цієї вежі я був не завжди... Історія, яку я вам збираюся розповісти, сталась дуже давно, за тих часів, коли мені було не набагато більше років, ніж вам зараз. Тоді я ще не знав, ким хочу стати; я ще шукав свого призначення.
Пауза.
– Я був сповнений спрагою подорожей, нових вражень. Удвох із хорошим товаришем ми об’їздили половину Індії, всю Бірму та навіть ненадовго завітали на Борнео, – Маестро облизав пересохлі губи. – Та головна моя подорож чекала на мене зовсім у іншому куточку світу. В самому серці Сахари.
По темній головешці пішла тонка тріщина усмішки.
– Ми відпливли з Контантинополя на комфортабельному французькому пароплаві. Досі пам’ятаю той особливий відтінок неба над Босфором з прозорими, ніби з рожевого ситця витканими хмарами та сірим клином журавлів, що повертались додому, на північ. Дорога була довгою, але приємною. Ми зробили зупинку в Салоніках, потім на Корфу. Далі маршрут пролягав через Мальту. Там ми пересіли на невелике британське судно, що доправило нас до берегів Африки... Що ви знаєте про Тріполі? – несподівано поцікавився у Теодора Маестро.
Хлопець знизав плечима.
– Практично нічого.
– Не біда. Ви молодий, у вас усе попереду. Ще встигнете там побувати, якщо, звичайно, виникне таке бажання... Чесно кажучи, не знаю, чи змінилося щось під управлінням італійців, але за османських часів це було достатньо небезпечне місце. Торгівля людьми, шпигуни, контрабанда; не кажучи вже про повстання, що регулярно спалахували по всій Триполітанії та Кіренаїці. Словом, у Тріполі ми відпочили кілька днів, запаслись провіантом, найняли провідників із верблюдами, перекладача та вирушили на південнний захід. Нас було семеро – двоє європейців, решта місцеві. Мета нашої подорожі лежала за п’ятсот кілометрів на південь – Tassili n’Ajjer, Плато річок.
– Що це за місце? – спитав Теодор.
– Якщо коротко, то скелясте плоскогір’я, нагромадження червоного пісковика та граніта прямо посеред Сахари, – пояснив Маестро. – З заплутаною системою печер і гротів. Ми сподівались відшукати берберський храм. Ходили легенди, що таємна секта кочівників, які свого часу відмовились приймати іслам, досі проводила там ритуали своєї древньої релігії... Де я про це почув? Чесно кажучи, вже й не пригадую.
Маестро витримав паузу, ніби обмірковуючи власні слова.
– Першою нашою зупинкою після Тріполі став Гадамес. Це невелике містечко, збудоване навколо оази, на перетині караванних шляхів. Кажуть, перший форт заклали там іще римляни. Особисто в мене причин сумніватись у цьому не було. Містечко дійсно виглядало древнім та дуже живописним: залишки могутніх кам’яних бастіонів, криві вулички з побіленими глиняними будинками, в яких чомусь майже ніхто не жив, високі пальми і намети кочівників в тіні міського муру… Мій друже, прочиніть, будь ласка, вікно, – попросив Маестро. –  А то тут зовсім дихати нічим.
Теодор підійшов до вікна та відчинив праву стулку. Нічне небо світилося тьмяним ультрамарином, ніби зроблене було з напівпрозорого скла, за яким ще жеврів погаслий день. З висоти третього поверха вежі можна було розгледіти могутні ялини лісу, що починався по той бік Шиндлерових луків, та вкриті снігом гірські хребти.
Маестро знов потягнувся за склянкою. Відпивши ковток води, він прочистив горло.
– З Гадамеса ми рушили далі на південь. Перед нами лежала пустеля, розпечений на сонці пісок; безкінечне море піску... Будь-які ознаки цивілізації зникли. Навіть табори бедуїнів вже не траплялися на шляху. Рухались ми вкрай повільно. Дні тяглися довгі, одноманітні, пусті. Пустеля нагадувала безкінечну, вибілену сонцем декорацію, що неквапливо повзла повз нас, прикріплена до якогось прихованого сценічного механізму. На ніч ми розкладали намети, розпалювали невелике вогнище на піску, вечеряли без особливого апетиту та провалювались у бездонний колодязь сну. І жодної живої душі навколо… Зізнаюсь, я став відчувати тривогу.
Минуло більше тижня, коли наша маленька експедиція несподівано натрапила на оазу, якої не було на картах. Вона була зовсім крихітною: невеликий ставок, бура болотяна трава, низькі чагарники та кілька фінікових пальм. Півмісяцем її оточували невисокі відроги скель, з однієї з яких у ставок падав тугий блакитний струмінь водоспаду.
Всі погодились, що варто зробити привал. Не гаючи часу, ми з товаришем роздяглись та залізли під воду. Вона виявилась несподівано холодною – як же це було приємно!.. – Маестро усміхнувся з тією печальною ніжністю, яка зазвичай супроводжує спогади про щось давно і безповоротно минуле. – Коли стемніло, ми повсідались навколо вогню. Наші провідники стали готувати вечерю у глибокому залізному казані. Відкрили м’ясні консерви, розлили бренді. Серед моїх особистих припасів навіть знайшлась плитка бельгійського шоколаду.
Теодор скористався паузою, щоб прислухатись: десь далеко у лісі запугукала сова.
– Сонце зайшло, – продовжив Маестро. – Нічна пустеля заговорила з нами незвичним, дещо моторошним для європейського вуха шепотом. На провідників навалилася втома – вони поснули прямо на піску, навколо багаття, ледь покінчивши із вечерею. Мій товариш добрів до намету, закутався у ткану дорожню накидку та поринув у забуття. Залишились лише ми з перекладачем. Як і решта, ми почувалися смертельно виснаженими, та сон чомусь не приходив. Як зараз пам’ятаю той плюскіт води під скелею, той шелест пальм над головою, ті довгі чорні тіні від вогнища на піску...
Маестро замовк. На кілька секунд він повернувся туди, у ту далеку оазу своєї юності.
– Одним словом, час було й нам іти спати. Коли раптом я помітив людську постать, що спускалась по кам’яному відкосу скелі – на всякий випадок я дістав із кобури револьвера. Коли постать наблизилась до вогнища, я побачив, що це дуже старий чоловік, сухий та згорблений, у довгій джеллабі, з сірим тюрбаном на голові та кривим, зробленим з кореня драконового дерева посохом. Обличчя його було темне, все у глибоких зморшках – пригадую, я тоді подумав, що воно схоже на маску, вирізьблену з кори акації.
Теодорові стало не по собі: про обличчя Маестро при світлі нічника можна було сказати те саме.
– Старий зупинився біля багаття та став щось питати своєю мовою. Я жестами показав, що не розумію. Наш перекладач, який було задрімав, тут же прокинувся. Звідки ви? – переклав він запитання старого. З півночі, з-за моря, відповів я – не впевнений, чи бачив той старий коли-небудь море на власні очі, але на нього це слово справило враження. Він торкнувся долонею своїх обвішаних примітивними прикрасами грудей, поклонився та присів навпроти нас.
Спитай його, хто він, попросив я у перекладача. Але той і так знав: шаман, чаклун, сказав він.
Схоже, перекладачеві ця зустріч була зовсім не до вподоби; сам він був правовірним магометанином. Я ж, навпаки, щиро зрадів. Я подумав, що, можливо, старому щось відомо про храм.
Та, схоже, саме поняття “храм” було для нього чимось незрозумілим. Перекладач показав шаманові напрям на південь, куди ми збирались продовжити нашу експедицію наступного ранку. Що там? – спитав він.
Шаман насупив брови: я був далеко, три сонця, сказав він.
Він пройшов три дні у тому напрямку, пояснив мені перекладач.
І що він там бачив? – я ледве стримував зацікавлення.
Не тепер, давно, уточнив шаман. Був еб-на, сиротою.
Тутешні чаклуни собі в учні беруть лише сиріт, пояснив перекладач. Він ходив туди, коли ще був учнем у свого попередника.
І що ж він там бачив? – я буквально згорав від нетерпіння.
Шаман опустив голову та намалював щось пальцем на піску. Поганий еб-на, сказав він. Випив багато ґнеймхара, коли місяць цілий.
Що таке ґнеймхара? – спитав я у перекладача.
Чаклунське зілля, сказав той. Наркотик.
Лежав під зорями, продовжував шаман. Чув кольорові голоси. Звідти – він показав посохом на чорну стіну скель. Учитель попереджав…
Що за кольорові голоси він має на увазі? – спитав я у перекладача.
Той усміхнувся: ну ви ж чули, він зілля випив.
І що вони говорили? – звернувся я до шамана.
Кликали, сказав той. Туди – він ще раз показав у тому самому напрямі. Ішов довго, три сонця, два місяця. Тут! – він ударив себе в груди. Багато ґнеймхара-бхут, – він показав, як із грудей у нього щось виходить та розливається в повітрі. Шаман підняв кривий палець угору: був під захистом!
Він каже, він не їв і не пив три дні, пояснив перекладач. Мабуть, через зілля. Я чув про таке. Вони п’ють цю гидоту і йдуть у пустелю, без їжі й води. Небезпечні ритуали.
Чаклун похитав головою: дуже втомився... Він простягнув руку, ніби стараючись вхопити щось невидиме: відчував Темряву! Три сонця, два місяця впали у ен-махут. Аж тут – Світло! Коли перестав іти, зрозумів: на місці. Мене прийняла країна Тих, які пішли...
Він опинився у країні предків, пояснив перекладач.
А що це за країна така? – поцікавився я, наперед розуміючи, що йдеться, швидше за все, про якесь міфічне місце.
Країна мертвих, підтвердив мій здогад перекладач. Інший світ.
Я налив собі ще бренді. Рідкі крони пальм шуміли на вітрі. Я підняв голову і подивився на небо – ніколи в житті я ще не бачив таких яскравих зірок...
Спитай його, кого він зустрів у країні предків, попросив я перекладача.
Там було Світло! Прозоре світло! Все з нього! – шаман погладив долонями повітря, так, ніби потрапив під скляний ковпак. – Ті, хто пішли, були там. Багато їх... Усі! Дід. І батько діда, і дід діда… Всі зі світла! Він торкнувся власних грудей: був із ними. Не мав потреби у н-хан.
Він каже, там людина не відчуває ні голоду, ні спраги, – перекладач позіхнув. Схоже, шаманова історія почала йому набридати.
Що ж до мене, то, зізнаюсь, я встиг забути про храм, до якого ми прямували. Більше за все на світі я прагнув дізнатись, як же старому все-таки вдалось повернутися з країни мертвих.
Скільки часу він провів там? – спитав я.
Багато, сказав шаман. Сунк.
Що таке сунк? – спитав я в перекладача.
Він задумався. Це… Як би це пояснити... Сунк – це завжди. Вічність.
Він каже, що провів там вічність? – перепитав я.
Перекладач глянув на мене здивовано: ви що, вірите в казки цього божевільного? Я знизав плечима. Правду кажучи, я й сам не знав, що на це відповісти.
Маестро перевів подих. За вікном, по синій емалі неба ковзнула швидка чорна тінь – мабуть, кажан.
– Старий показав на себе: спершу був щасливий. Не хотів повертатись. Але потім… Він замовк та раптом спохмурнів. Потім прийшов ек-мах.
Ек-мах? Що таке ек-мах? – спитав я у перекладача.
Я не знаю такого слова, сухо відказав той. Він поклав руки на коліна та втупився у пісок.
Кольори, прошепотів шаман. Ек-мах став забирати кольори… Все стало прозоре. Не справжнє.
Він ще раз показав на себе: злякався! Звернувся до Тих, які пішли: прошу милості! Милості!..  
Старий подивився мені прямо в очі. В його погляді була гіркота.
Ми безсилі, сказали вони. Ми сунк. Ми зі світла. Ек-мах забирає все. Ти залишаєшся – нічого нема! Лише сунк, – шаман зачерпнув жменю піску і підкинув його в повітря. Ти іди, сказали вони.
Старий опустив голову.
Плакав. Довго плакав… Не хотів повертатись. Тут – він обвів поглядом темний горизонт – тут н-хан. Голод, спрага; смерть!
Маестро витримав паузу.
– Зізнаюся, я злякався. Про що він говорить? – спитав я пошепки у перекладача. Той сидів мовчазний і байдужий.
Старий простягнув мені руку та хитро посміхався: ходімо, ходімо!
Куди? – я міцніше стиснув у долоні руків’я револьвера.
Покажу! Покажу! – старий підвівся та побрів у темряву. Я кинув поглядом на перекладача – той заснув. Вогнище догорало. Все, що було на світі, здавалося, помістилось тієї ночі на кількох квадратних футах піску, між парою пальм та низькою чорною скелею...
– І що? Ви пішли за тим старим? – спитав Теодор.
Маестро кивнув.
– Так. Тільки от що було потім, пам’ятаю уривками… Ми піднялись на скелю. Внизу дзюркотіла вода. З пустелі дув колючий вітер. Шаман підняв свій посох та змахнув ним над головою. Сунк! – вигукнув він. Вітер наростав. Я спробував затулити очі. Сунк!.. – повторив чаклун. Вітер ставав справжньою бурею. Я подумав, що ну його, треба спускатись назад. Коли раптово все стихло. І не просто стихло, ні, все ніби завмерло!
Я озирнувся і побачив, що все навколо сіре, як на фотографії. Тоді мені здалось, я зрозумів, що мали на увазі мешканці країни предків, коли говорили, що вони зі світла. Шаман усміхався. Він теж був сірий. Не просто сірий, майже прозорий; неначе зроблений із куряви. Здавалося, через нього можна було пройти наскрізь.
Тепер ти бачиш? – спитав він.
Не знаю, як я зміг зрозуміти його запитання, адже перекладача з нами не було. Я лише злякано закивав головою: бачу!
Старий виглядав задоволеним. Вузькою темною долонею він погладив повітря: іди! Повертайся!
Внизу задзюрчала вода. Хитаючись, ніби п’яний, я пішов на цей звук. Під ногами лежало каміння, потім пісок. Потім в’язкий намул та суха болотяна трава. Револьвер загубився, я навіть не пробував його шукати. Я став на коліна та поповз...
Маестро перевів подих.
– Я повз цілу вічність. Брудний, наляканий, виснажений. Було так важко, що я заплакав. Мені здавалося, я заблукав, звернув кудись не туди, адже табір був так близько… Я заплющив очі, впав обличчям у пісок. Я більше не міг, більше не мав сил. Мабуть, я таки провалився в сон на кілька годин.
Коли почало світати, я прийшов до тями та зрозумів, що, власне, далі нікуди повзти не треба. Я давно був у таборі, біля згаслого вогнища; мабуть, я цілу ніч проповзав довкола нього. Невимовно зрадівши, я заліз під водограй. Я довго кричав та сміявся. У мене було таке відчуття, ніби цієї миті моє життя почалось заново... – Маестро перевів подих. –  Саме тоді я побачив, що всі мої товариші мертві. Вони лежали на піску з перерізаними горлянками. Кров запеклась на їх притрушеному курявою одязі. Їх мармурово-білі повіки були заплющені – мабуть, усі вони померли вві сні, так і не зрозумівши, що вже не прокинуться...  
Маестро довго мовчав. Важка кришталева тиша дзвеніла в Теодорових вухах. Уява намагалась її прикрасити спочатку шелестом пальм, потім срібною піснею водограя.
– Я впав у відчай, я старшенно змерз – ви навіть не уявляєте, які холодні ночі в пустелі. Я притулився до стовбура пальми. У мене не було сил ні кричати, ні плакати, ні думати про те, як повертатимусь сам один крізь безкінечні піски. З-за нечіткої лінії горизонту сходило сонце – рожева куля прозорого вогню. Я став уважно в неї вдивлятися, і зрозумів, що життя починається і закінчується завжди раптово. Що цей процес нам непідвладний. Що ми не можемо зупинитись і стати такими, якими хочемо, раз і назавжди; або щось знайти і навіки заволодіти цим чимось – ні! Найбільше, що можна спробувати зробити, – це встановити початок і напрям нескінченно довгого шляху, без претензій на остаточність. Максимум, чого може досягти людина на цьому шляху, – це здатності розповісти про все, що вона бачила. Інакше для чого? Інакше немає жодного сенсу... Фарбами на полотні – ось той єдиний спосіб, яким про свій шлях міг розповісти я. Це й стало моїм призначенням.
Yes, I`m a roses painter. I`m not expecting to make any difference, мимохіть згадався Теодорові рядок із прочитаного у бібліотеці вірша.
– А як же храм? – спитав він після того, як затяжне мовчання не залишило шансів на продовження розповіді.
– Храм? – здивувався Маестро. – Швидше за все, там і не було ніякого храму...
Слова потонули в душних сутінках спальні. Гасовий вогник терпляче палахкотів за стінкою скляної колби. Потяглись безглузді хвилини очікування. Теодор все думав, коли ж мова зайде про головне, про лист. Нарешті слабке відлуння далекого паровозного гудка нагадало, що у світі за стінами вежі продовжувало щось існувати, і Маестро неголосно прокашлявся.
– Ви отримали мого листа? – цього запитання Теодор водночас і чекав, і боявся найбільше.
– Так, отримав.
В нього всередині все завмерло. Він не наважувався відірвати погляд від килима. Маестро зітхнув із полегшенням.
– Вибачте, мені дуже шкода… Ви навіть не уявляєте, як мені соромно, що довелось написати саме вам. Але зрозумійте, я більше не мав до кого звернутись. Мене б ніхто просто не зрозумів.
– Не хвилюйтесь, – розсіяно пробурмотів Теодор. Його долоні були липкими від поту. – Я все зробив, як ви просили. Ось він, тут, – він поклав руку на портфель.
– Я вам дуже вдячний, – промовив Маестро ледь чутно.
Рука тремтіла. Теодор розстебнув гудзик та дістав перев’язаний мотузкою згорток сірого промасленого паперу.
– Розпакувати? – нерішуче спитав він у Маестро.
– Так, будь ласка, – попросив той.
Теодор перерізав мотузку кишеньковим ножиком та показав вміст згортка. Маестро ледь помітно кивнув. Револьвер був важким і незграбним; у тьмяному світлі нічника він здався Теодорові якоюсь дикунською іграшкою, грубо виліпленою з холодної чорної глини.
– Ваш… – Теодор не був упевнений, яке слово краще вжити щодо дебелого румуна, який продав йому револьвер у провулку за локомотиворемонтними майстернями. – Ваш знайомий сказав, механізм ретельно змазаний, працює відмінно, він перевіряв. Шість набоїв, повний барабан. Він питав, якщо вам потрібен буде додатковий комплект…
– Шести більш ніж достатньо, – заспокоїв його Маестро.
Зрештою, Теодор це й сам прекрасно розумів. Він підійшов до ліжка. Від постелі пахло дивно, зовсім не по-домашньому; це був запах вогкої землі, прілого осіннього листя. Мабуть, так і мала пахнути смерть.
– Засуньте під подушку, – попросив Маестро.
Його руки безсило лежали на грудях, кістляві, восково-жовті, з темними прожилками кровоносних судин. На пальці якось зовсім недоречно поблискував срібний перстень – відзнака академії. Теодор обережно підняв край важкої подушки та сховав револьвер.
Маестро усміхнувся. Це була зовсім дитяча усмішка; усмішка, що знаменувала собою віру у просте, цілком досяжне щастя. Його воскові повіки заплющились… Недовго думаючи, Теодор вийшов – ні, вибіг зі спальні. Він задихався, йому бракувало свіжого, живого повітря. Він повернувся до себе, серце шалено билось. Він став нервово ходити туди-сюди, міряючи кроками кімнату. Знов і знов у його збудженій уяві лунав приглушений товстими стінами револьверний постріл...
Він відчинив вікно навстіж – внизу, серед темної прохолоди шелестів, очікуючи світанку, невидимий сад, так схожий на оазу Маестро. Це несправедливо! – думав у відчаї Теодор. Як же це несправедливо! Маестро об’їздив півсвіту, а померти мусить один, у власній спальні, при світлі нічника… Що буде з усім цим, коли його не стане? З полотнами, книжками, колекцією метеликів та екзотичних марок? Із садом, салоном, камінною залою? Із вежею, в кінці кінців…
Теодор зупинився прямо посеред кімнати. А що буде з ним самим? – подумав він. Що буде з ним без Маестро, без вежі?.. Хто буде гратися в саду? Хто залізе на стару яблуню? Він відчув у собі спустошення, якого ніколи раніше не відчував.
Небо за вікнами стало сіріти. На сад опустився густий ранковий туман, від чого в Теодора виник божевільний здогад, що ніякого саду нема, а, може, ніколи й не було. Він готовий був зненавидіти власну зрадливу пам’ять, яка заставила його повірити, ніби тут, на цьому пустирі колись грало барвами його життя… Ні, він не може чекати полудня! Йому треба звідси їхати просто зараз!
Не даючи собі часу передумати, Теодор гарячково став збирати речі. Скрипучими сходами він збіг униз, у темряві передпокою намацав клямку чорного ходу. В Оскаровому флігелі на господарському дворі світилося. Теодор нетерпляче постукав. Оскар відчинив не відразу, він виглядав сонним.
– Оскар, вибач, будь ласка, що я так рано... Але мені потрібно до міста. Це терміново, невідкладна справа! – випалив Теодор. – Відвезти зможеш?
Оскар мляво кивнув.
– Звичайно... Дайте кілька хвилин, авто підготую.
Анемічний ранок став потроху наливатися кольорами. На пишних кущах бузку тремтіли краплі роси. Бірюзовий “нессельсдорф” моделі S6 викотився з гаража. Дрібний гравій, яким була посипана доріжка, тихо заскрипів під колесами.
Теодор відчинив дверцята та застрибнув усередину, сподіваючись, що запах свіжого мастила, хромованого металу та шкіряних сидінь допоможе стерти із пам’яті той важкий передсмертний дух, що панував над ліжком Маестро. Оскар завів мотор. Невже це той самий момент? – спитав сам у себе Теодор. Невже він і справді зараз поїде звідси, щоб більше ніколи не повернутися? Поїде, не прощаючись.
Машина виїхала на дорогу. Вежа сіріла в тумані: неясний силует, пуста оболонка, привид. Теодор подумав про Божену. Він боявся побачити її там, у вікні; боявся самому собі зізнатись, що це востаннє. Корт, західне крило, сад – усе пропливло, пронеслось, пролетіло повз нього. Усе залишилось позаду.
“Нессельсдорф” набирав швидкість. Портфель, пустий та непотрібний, валявся на сидінні. Щось лякливо ховалось у темному закутку Теодорової душі. Почуття втрати? Болючий здогад про банальну передбачуваність майбутнього? Про невідворотність долі? Можливо. Та думати про це було ніколи. Машина летіла вперед, у новий, ще поки неясний день, і кришталеве небо над головою лилось іскристою рікою, шуміло прозорим водоспадом...
Теодор заплющив очі та усміхнувся, радо підставивши обличчя вітрові. Зрештою, в мене все лише починається, заспокоїв він сам себе. В мене все ще попереду!








Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 26-10-2018

дописуйте до роману!

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Максим Т, 23-10-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Шон Маклех, 19-10-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Inra Urum, 18-10-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.6955139636993 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …