Зазвичай на варту заступали по двоє. В цей раз у дбайливо випорпаній в кам’янистій рівнині ямці також знаходилось дві істоти. Незвичним було інше – зараз Корб вартував із самкою. Зара була молодою незалежною самицею з Капріону.
Стелею їхнього сховку були великі груди хаотично наваленого каміння та уламки скель. Щілини були настільки майстерно закупорені ганчір’ям, що всередині можна розкладати вогнище. Надчутливий зір ргабів не був здатний зафіксувати світло всередині сховку.
− Розкажи мені щось з легенд? – вкотре попрохала Зара свого напарника, - кажуть, твій дідусь знав їх багацько.
Через однакові проміжки часу хтось з вартових підходив до оглядових щілин. Поки що їх чергування минало без особливих пригод. На горизонті не з’являлись ані літуни, ані крокотряси. Тому молодь проводила час у розмовах, більшість з яких стосувались проблем Капріону та Грасу, звідки родом був Корб. Не оминали увагою також і ргабів.
− Тебе більше ргаби чи боги цікавлять? – при слові «ргаби» Корб трусонув гребенем у напрямку Міста богів.
− Навіть не знаю, - замислилась Зара – напевне і ті, і ті. Мені хтось розповідав, що можливо боги жили вкупі з ргабами у давнину.
− Це навряд, - посміхнувся самець, продемонструвавши ряд масивних, стирчачих зубів, - навіть боги не змогли б приборкати цих металевих потвор.
− А ще я чула, що боги запалили «червоне око», - гнула своє Зара.
Корб заперечно похитав головою.
− Що!? – обурилась Зара, - може зараз скажеш, що «червоне око» це теж вигадки?
− Червона зоря справді існувала, - підтвердив самець, трохи побоюючись своєї симпатичної, але надто емоційної напарниці, - але вона згасла дуже давно.
− Чому ж гребенем трусиш?
− Сумніваюсь, що боги могли запалити «червоне око». Дідусь казав, що вони справді вміли літати… Але щоб запалити зорю, цього не достатньо.
− Як літуни? Вони літали як літуни? – перепитала Зара.
− Можливо.
− А як виглядали боги? – допитувалась Зара.
− Важко сказати. Інколи говорять, що вони були схожі на крокотрясів, - Корб знову відійшов від багаття для спостережень.
Навкруги панувала темрява, не потривожена світловими променями летючих ргабів, лише трохи розбавлена зеленкуватим тьмяним світлом Зеневри, яка неспішно пливла небом Ештуону. Металевий лязкіт, що всюди супроводжував крокотрясів, не відбивався луною від скелястих ущелин, лише туди-сюди сновигали хижаки, намагаючись виколупати щось їстівне межи каменів. В непевному світлі Зеневри вгадувались їх приземисті постаті.
− Цікаво, - пробурмотів самець, - навіщо ргабам ліхтарі, коли вони добре бачать навіть в цілковитій темряві? Це лише викриває їх.
Але Зара його не слухала, вона думала про щось своє.
− Чуєш? - нарешті мовила вона, - боги вміли пересуватись повітрям немов літуни, а своїм зовнішнім виглядом нагадували крокотрясів. Тобі це не видається дивним?
− До чого ти ведеш? – не зрозумів Корб.
− Далі. Летючі та пішохідні ргаби живуть у Містах, які побудували боги…
− Ргаби під корінь винищують усе живе, - перебив напарницю Корб, - ймовірно, вони знищили і богів, або ті втекли. Після цього металеві вбивці захопили їх міста.
− Можливо ргаби стережуть Міста для богів, чекають на їх повернення? – не здавалась Зара.
Десь зовсім поряд переможно заверещав бервол, тішачись, що знайшов нарешті собі поживу. Голосок жертви хижака губився у його власному писку.
− Тобі самій впору міфи складати, - пробурмотів самець, ворушачи ножем пластинки рогоносця, охоплені полум’ям. Після цього вогонь спалахнув з новою силою і освітив їх приземкуваті фігури.
− Зате я тепер знаю, чому тебе вигнали з Капріону, - втішився Корб.
− Чому?
− Ти постійно доводиш власну правоту і не береш до уваги того, що говорять інші. Напевно ти вже усіх дістала у верхніх печерах.
− Ніхто мене не виганяв, - твердо мовила Зара.
− Що привело твої прекрасні кінцівки у наше селище?
− Егор відправив.
− То Егор засилає своїх шпигунів у сусідні поселення, - Корб розважався на повну, його могутні різці щоразу визирали з-під верхньої губи.
− Не мели дурниць. – Відрубала Зара. – Не знаєш чому племена обмінюються самками?
− Тільки не говори, що ти шукаєш нареченого, - веселощі самця потроху сходили нанівець. – Навіть у нас усі знають, що ти не хочеш мати нащадків!
− І що? – буркнула Зара, - для Егора це не аргумент.
− Впізнаю славетного Егора, - покивав Корб, - справжній лідер! Навіть з тобою дав раду.
Самка замовкла, можливо образилась.
Підвелась, щоб зазирнути до отворів для спостережень і майже одразу підкликала до себе Корба.
Над невисокою кам’янистою грядою поволі рухався літун.
Зара плигнула до багаття і вмить загасила його. Напарник не встиг її зупинити. Цієї миті летючий ргаб різко сіпнувся в сторону вартових, але все ж продовжив свій шлях, щоправда тепер вздовж ближнього схилу гряди.
Хижаки, які до того увесь час шаруділи навкруги, замовкли, передчуваючи загрозу.
Корб розпочав поспіхом налаштовувати якесь хитромудре приладдя, один з кінців якого зникав в оглядовій щілині.
Несподівано літун випустив тонкий жовтуватий промінь. На мить Зарі видалося, що його траєкторія польоту перетнеться з їхнім сховком. ЇЇ кінцівки оніміли від страху. Але майже одразу Зару вивів з трансу беззвучний передсмертний крик, який цупкими кігтями терзав її мозок. Корб також уражений цим німим криком відчаю, схилив голову. Зара тихенько застогнала.
− Бервол? – запитав Корб.
− Швидше за все.
− Цього разу промінь смерті нас оминув.
− Чому вони вбивають, якщо не їдять м’яса? Я цього ніяк не можу збагнути, - Зара продовжувала спостерігати за ргабом, побоюючись, щоб він не випустив ще одного блідо жовтого променя.
− Вбивство заради вбивства, - нарешті Корбу вдалось налаштувати чудо-прилад і він запросив напарницю випробувати його, - або задля розваги, - додав самець.
− Це одне і теж, - Зара прикипіла до скельця і одразу відскочила, мов ошпарена. Самка ледве стримувала крик, який рвався з грудини.
Корб і собі зазирнув в окуляр. Все в порядку. Добре видно літуна, що повільно пересувався над каменистими пагорбами.
− Він нас бачив! – Нарешті згадала слова Зара.
− Дурниці, - відмахнувся Корб, - він аж біля гряди.
− Я бачила його, як тебе зараз. Бачила його немов обрубане тіло, відблиск його ліхтарів на полірованому металевому корпусі, якісь незрозумілі різної форми металеві грона з обох кінців обрубка…
− Заспокойся, - лагідно сказав Корб, - треба було тебе попередити, але хто ж сподівався, що ти настільки бурхливо зреагуєш на літуна.
Зара дивилась на самця, все ще не тямлячи, що він має на увазі.
− Цей прилад – винахід Бука. Він наближає до тебе предмети, хоча вони можуть знаходитись досить далеко.
− Отже ргаб не бачив мене? – з полегшенням зітхнула самка.
− Звісно ж ні.
Після цих слів Зара вдруге зазирнула до чарівного приладу. Видовище було дивовижне. Вона ніколи в житті не бачила так близько літуна. Без зусиль можна було розгледіти навіть незначні деталі його трубоподібного тіла. Від цієї картини в Зари почало судомити шлунок і їй довелось перервати спостереження.
− Жах, - підсумувала вона одним словом побачене.
Коли літун зник з поля зору, подавшись у своїх кривавих справах, вартові перевели подих.
− Ну, в цьому є і позитивні сторони, - філософськи мовив Корб.
− Які? – щиро здивувалась Зара, потягуючи своє міцне тіло.
− Тепер у нас є м'ясо, - самець кивнув у напрямку, звідки нещодавно прийшли беззвучні передсмертні волання хижака.
Зара покривилась, видаючи тим своє відношення до печені з бервола.
Невдовзі міцні щелепи обох ештуонців легко розправлялись з м’ясом, переплетеним густою сіткою жил.
Корб добре знав, що ситі самки розважливіші. Тому під час спокійної бесіди, в процесі якої вартові не забували виконувати свої прямі обов’язки, він звернувся до Зари з несподіваним запитанням:
− Чому ти не хочеш мати дітей?
Самка клацнула зубами, хоча м’яса вже не пережовувала:
− Звідки така цікавість?
Тепер настала черга Корба ніяковіти. На мить у нього навіть проступила густа сітка капілярів на гребені, але він зусиллям волі опанував себе.
− Звичайна цікавість. Просто ти не така, як інші. Всі самки хочуть мати потомство і вже з юних літ готуються до цього.
Зара гірко всміхнулась. Було видно, що ця тема болюча для неї.
− Для чого плодити істот, які приречені на вимирання? Ти ж знаєш, що нас із кожним роком стає все менше і менше. Деякі племена взагалі перебувають на грані вимирання. Все частіше лунають заклики до об’єднання племен.
− З приходом Егора в Капріоні справи пішли вгору, та й наш старезний Шаман ще ого-го!
− І що з того? – розпачливо мовила Зара, - ваш старий справді природжений лідер з шаленою інтуїцією. Егор також хороший вождь, - при цих словах очі самки блиснули, - але це всього лиш означає, що в наших племенах зменшується кількість жителів менш повільно, аніж в інших.
Ми з тобою немов оті щурі, ховаємось по норах від одного вигляду клятих металевих потвор. Нашим нащадкам буде ще важче, аніж нам, при умові, що вони таки доживуть до нашого віку.
Закінчила свою тираду Зара геть моторошно:
− Я не буду народжувати гарматне м'ясо для ргабів.
Самець пожалкував, що зачепив цю тему. Хоча тепер він розумів, який біль зачаївся у великих очах Зари.
Корб оглянув місцевість. Все було тихо. Ргаби більше не з’являлись.
Обоє намагались знайти нову тему для розмови. Врешті мова перейшла на Басо і Зара запропонувала самцю після закінчення зміни сходити з нею до самітника.
Про себе Корб лише подумав, що самка таки дійсно божевільна. І які в неї можуть бути справи з отим мутантом?
− Від вашого поселення до Басо лише пів дня ходу, - вмовляла самка.
Корб мовчав. Пів дня ходу прямісінько в металеві лапи ргабів. Басо усамітнився в глибині території сіячів смерті, неподалік від Міста богів. Лише їм було відомо, як мутантові вдавалось там виживати, в самому серці країни сталевих потвор.
І Зара пропонувала здійснити мандрівку у це пекло.
− Я хочу провідати Басо, - заливалась самка, - з Капріону далеченько до відлюдника. А тут така нагода.
Корб все ще перебував у розгубленості. З одного боку йому було до вподоби товариство молодої самки і він навіть шкодував, що термін варти закінчувався. Але Корб не був настільки романтиком, аби влаштовувати прогулянки під прицілом смертельних променів ргабів. Також його хвилювали причини того, чому Зара так рветься провідати відлюдника. Від цієї самки можна очікувати будь чого.
І справді, наче на підтвердження власним думкам, Корб відчув, що самка примружила третє око. Бачити він цього не міг, бо око знаходилось на потилиці, але його дію відчував на собі.
Корб вирішив, що заради цієї самки він міг би змагатись з цілими зграями ргабів. Не в силі опиратись, він погодився на цю шалену авантюру.
Оговтавшись від дії Зариних чар, він лише сердито буркнув, усвідомлюючи нарешті, на що погодився:
− Казав наш Шаман, що третє око самок нам на погибель.
− Що той стариган з порепаним гребенем знає про самок? – посміхнулась Зара, - він напевне перестав звертати увагу на самок ще до того, як ми з тобою вперше побачили смарагдові промені Зеневри у нічному небі Ештуону.
− Ти ж про нього добре відзивалась, - обурився самець, він все ще злився, що напарниця вчинила так підступно.
Раптом Корба осяяла блискуча думка. Він пригадав, що його друг Бука давно хотів ознайомитись з написами, які залишили боги на стінах помешкання Басо. Самець вирішив змінити плани Зари і тим самим відомститись за ущемлену гідність.
− Але давай візьмімо с собою Бука, - випалив Корб.
− Не маю нічого проти хорошої компанії, - посміхнулась самка.
Бука був добрим приятелем Корба. В Грасі він здобув славу дивака та винахідника, але сам він вважав найбільшим своїм здобутком те, що йому вдалось розшифрувати письмена богів завдяки книзі, яку подарував йому Шаман на іменини.
Троє мандрівників успішно перетнули кам’янисту гряду і тепер численними дрібними ущелинами все далі і далі заглиблювались на територію своїх заклятих ворогів.
Невелика сліпучо-біла куля розпекла скелясту місцину, але мандрівників це анітрохи не турбувало. Єдине, що справді непокоїло їх – це можлива зустріч з ргабами.
В дуже почленованій місцевості вітру не було. Лише коли невеличкий загін виринув з кам’яного лабіринту у висохле русло широкої ріки, вітер почав куйовдити їхнє густе хутро. Однак прохолоди він не приніс із собою, радше навпаки – на ештуонців дихнуло немов з розпеченої печі.
До помешкання Басо залишалось вже зовсім трішки, коли всі троє одночасно помітили крокотряса. Ргаб рухався у напрямку Міста, тому ештуонці з’явились у нього за спиною і він їх не помітив.
Зара та Карб миттєво залягли за найближчу каменюку. Бука ж заціпенів і розгубився, зачаровано дивлячись на блискучу постать металевої потвори. Корбу довелось повернутись за старим і майже силоміць направити його до випадкового сховку.
Врешті це привернуло увагу крокотряса, він розвернувся і почвалав по висохлому руслу в напрямку ештуонців.
Шурхіт металу по каменю, який супроводжував пересування ргаба, наближався. З кожним кроком серця утікачів завмирали. Невелику надію на порятунок давало лише те, що крокотряс безладно бродив по висохлому руслу, не знаючи напевно де шукати свою здобич. Про бій з ним на відкритій місцевості годі було й думати.
Напруга досягла апогею, коли ргаб зупинився з другого боку каменю, за яким ховались утікачі.
Чутливі ніздрі Корба заполонив запах розпеченого на сонці металу з цілим оберемком інших незвичних запахів, що супроводжували ргабів.
Смерть чатувала на них, здавалось, лише лічені секунди відділяли ештуонців від неминучості. Корб подумки прощався з життям.
Але крокотряс перебував в розгубленості. Він загудів, викликаючи підмогу, і невпевнено рушив у напрямку, звідки прийшли мандрівники.
Коли його металева постать загубилась за нерівностями дна, ештуонці чимдужче припустилися бігти, розуміючи, що за кілька хвилин русло буде кишіти від літунів, а назад шлях вже відрізаний. Єдиним можливим порятунком було домчати до сховку Басо.
Коли над розжареним дном висохлої ріки з’явилося два літуна, утікачі вже бачили перед собою рятівний вхід в тунель. Ргаби наближались з шаленою швидкістю. Перші їх постріли лише обпалили дно давньої ріки. Не даючи їм другої спроби, ештуонці майже влетіли в тунель, пробитий у породі берегу русла.
Без перепочинку Зара, а за нею і самці помчали по тунелю, добре розуміючи, що літуни можуть і тут їх переслідувати, або принаймні відстрілювати від входу.
Втікачі оминули кілька поворотів та розгалужень коридору і забігли у велику кімнату, де їх чекав Басо, потривожений шумом, який здійняли несподівані гості та їх переслідувачі.
− Бачу за вами хвіст, - пробурмотів Басо і Корб разом з Бука мимоволі затулили невеликі вуха лапами, лише Зара випалила:
− Як бачиш! Рятуй!
− Колись цей час мав настати, - загуркотів Басо. Помітив, які наслідки викликає його голос у супутників Зари, зітхнув і вирішив краще зайнятися справою.
Він схилився на хвильку над великим металевим столом, щось там почаклував з різнобарвними дротиками. В ту ж мить у них над головами щось зашуміло.
Басо мовчки вказав на заржавілі скоби, які вели до невеличкого квадратного тунелю під стелею і його гості без зайвих церемоній полізли вгору. Мутант повернув до кінця масивний важіль, що знаходився поряд зі столом і кинувся наздоганяти решту.
Долаючи останні скоби, Корб помітив, як в кімнату прибуває вода. Стільки води він зроду не бачив, але зараз було не до цього.
− Це на деякий час затримає наших переслідувачів, - прокаркав Басо десь позаду.
Лаз був низький і довелось пересуватись навкарачки. Це сповільнювало рух, а тунель і не думав закінчуватись, повільно підіймаючись угору.
− Швидше перебирайте кінцівками, - загуркало позаду, - бо потонемо, як оті щурі!
Прискорити пересування не вдавалось. Бука зовсім обезсилів, а в такому обмеженому просторі не було змоги допомогти йому.
Монолітні стінки, прорубаної у скелі древньої комунікації не давали змоги врятуватись. Плюскіт прибуваючої води чули вже всі учасники забігу навпочіпки, а Басо майже весь час відчував під собою воду. Ще кілька миттєвостей і вода вкриє його з гребенем.
В цей момент Зара вирвалась з темного підземелля під разючі промені білого світила, за нею, немов з гармати, вилетів Бука, використовуючи прискорення, яке надав йому Корб. А Басо, який таки втратив дно під ногами, винесло потоком води.
Розкинувши кінцівки, ештуонці віддихувались на розпеченому камінні.
Місцевість була гористою. Тунель вибирався на поверхню між двох великих пагорбів, далі виднілись гори.
Басо прочистив горло від залишків води, проте ця пригода не вплинула на висоту його голосу.
− Ргаби сюди доберуться не скоро, - загудів він, - нас тут не так легко знайти.
Але Басо помилявся. Зара це вже помітила. Одразу три крокотряси з’явились далеко внизу зі сторони Міста і прямували точнісінько до втікачів. Корб відчув страх самки і собі повернувся в напрямку, куди дивилась Зара.
− Біжімо! – заволав Корб.
Самці підхопили напівпритомного старого Бука і рушили за самкою, яка вже мчала вверх по схилу. Примарні сподівання утекти від крокотрясів все ще залишались, хоча вони танули з кожною миттю.
Раптом Зара зупинилась. Самці мало не налетіли на неї, заклопотані своїм тягарем. Вона показувала кудись в небо.
Біля пласкої вершини гори з’явився літун. Його тіло блистіло в сонячних променях. Скидався він на ангела смерті. З пішохідними ргабами ще можна було позмагатись у швидкості, але від літуна втекти було неможливо.
Секунди розтягувались, немов гумові, ргаби неспішно наближались, розуміючи, що тепер жертви нікуди не втечуть. Крокотряси взагалі поволі цокотіли внизу по схилу, покладаючись на літуна.
− Сюди, - рявкнув Басо і поволік Бука, а з ним і другого самця до одного з пагорбів.
На схилі був невеликий отвір і Басо, відкинувши Бука, взявся його розчищати. Зара миттєво кинулась на допомогу мутантові. Міцними кінцівками вони відкочували брили породи та відгортали щебінь. Поступово лаз збільшився в розмірах і мутант фактично заштовхав у нього самку.
− Давай Бука, - кинув він Корбу, пролазячи в отвір.
Двічі повторювати не довелось. Самець з Грасу поклав біля лазу непритомного товариша, а Басо заволік його всередину. Слідом пірнув в нірку і Корб.
Лише тепер втікачі змогли перевести подих. Печера виявилась невеличкою, але достатньою, щоб стати тимчасовим укриттям для чотирьох ештуонців. Самка приводила до тями виснаженого Бука, а самці тим часом оглядали порожнину в якій опинились. На жаль ходу в глибину пагорба не знайшлось, відступати не було куди.
− Що ж, - похмуро мовив Корб, - тут ми зможемо хоча б трішки оборонятись від ргабів.
Басо кивнув і вже майже звично пробубнів:
− Ви зможете передати сигнал в Грас?
− Спробуємо як тільки оговтається Бука, - підтвердив Корб.
На Зару сподіватись в цій ситуації було не варто. Самки мали величезну телепатичну міць, але радіус її дії був незначний. Басо взагалі не мав третього ока на потилиці, тому телепат з нього ніякий. Це було однією з причин, чому його називали мутантом. Друга причина – надзвичайно низький голос.
Корб з сумнівом оглянув гору породи, що їх оточувала. Швидше за все гора поглине сигнал про порятунок. Також Корб розумів, що вже зараз на поверхні на них чатувало щонайменше чотири ргаба. Незабаром їх буде з десяток. Навіть якби зібрались усі самці з Грасу, їм би не вдалося здолати цей загін металевих потвор. Але поки що він не хотів забирати надію у друзів, які ще не встигли обдумати всіх наслідків свого становища.
В цей час поблизу входу в печеру почулось шарудіння.
Корб з допомогою мутанта розхитали велику брилу, що стирчала зі стіни печери. Коли з лазу з’явилась спочатку руку, а потім й голова крокотряса, самці придушили його каменем. Ргаб відповз назад, залишивши обрубок руки зі жмутом кабелів у місті розриву.
Більше металеві чудовиська не докучали своїм жертвам. Однак було чутно, що вони пильнують біля входу в печеру.
− Ми в пастці, - підсумувала становище Зара. Тепер вже всі розуміли, що на допомогу від одноплеменців годі й розраховувати.
− Виколупати нас звідси ргабам також буде нелегко, - подав голос Бука.
Двічі зникала за горизонтом далека сліпуча зоря, двічі з’являлась у небі Зеневра.
Полонені були виснажені. Надії на порятунок не залишалось. Ргаби ні на мить не спускали своїх електронних очей з полонених. Бука розважав товаришів по нещастю, читаючи їм книгу богів. Зрозуміло, що ніхто окрім Бука не розумів з того ані слова. Молоді ештуонці повторювали за вченим чудернацькі слова.
Коли Басо почав повторювати слідом за старим слова з древньої книги всі зачудувались. Його голос зазвучав інакше. Він не став вищим, однак наче набув особливої плавності та довершеності і вже не скидався на звуки грому. І сама древня мова в устах Басо не виглядала такою смішною, як тоді, коли нею намагались заговорити Зара чи Корб.
− У тебе справжній талант, - похвалив мутанта старий.
Корб обійняв самку. Хоча подібні прояви симпатії не практикувались на видноті, вчений та відлюдник не звернули на це уваги.
Час спливав дуже повільно, але чотирьом, наділеним розумом істотам хотілось його ще подовжити.
Під вечір ештуонці видумали собі нову забавку. Вони підходили по черзі до лазу і кричали до ргабів всілякі дурниці на мові богів, сподіваючись, що машини смерті можливо знають мову богів.
Після того, як Басо проричав у лаз «ідіть геть», ргаби проявили незвичну активність і невдовзі залишили своє чергування біля входу в печеру втікачів.
Ештуонцям видалось, що вони вже почали марити від виснаження. Ніяк не вкладалось в голові, що металеві вбивці таки залишили їх у спокої.
Корб нирнув у лаз і майже одразу з’явився назад:
− Ргаби відійшли на чималу відстань і зупинились в нерішучості, - сказав він.
− Щоби це означало? – пробурмотів Басо, - вони певно хочуть виманити нас зі сховку.
Втікачі замислились над цією дивиною. Тишу порушив Бука:
− А скажи-но, Басо, - схвильовано мовив старий, - як тобі вдавалось так довго виживати в самому серці землі ргабів?
− Як? – розгубився мутант, - намагався сильно не мозолити очі ргабам.
− Тобто?! – Корб і собі зацікавився.
− Ну я надто близько до них не підходив.
− Вони переслідували тебе? – знову запитав старий.
− Зазвичай ні.
− Я починаю потроху щось розуміти, - голос вченого зривався від хвилювання, - вийдеш зараз зі мною назовні?
Басо кивнув. Як тільки не протестували проти цієї смертельно небезпечної затії Зара та Корб, старий з мутантом твердо намірились вирушити до сталевих потвор. Бука лише посміхався і казав, що все буде добре.
Минуло кілька днів. На перший погляд на суворих рівнинах Ештуону нічого не змінилось. В небі ріяли літуни. Серед скель, як і раніше, бродили крокотряси. Ештуонці ж тулились поближче до печер.
Але раптом… Крокотряс покірно прямує за старим самцем, несучи на спині, немов пір’їну, тушу бервола!
− Все-таки я була права! – Переможно шкірилась Зара. – Ргаби стерегли Міста для богів.
Корб у відповідь лише покивав гребенем. Молода пара розташувалась на підвищені, перед ними, немов на долоні, розкинулось Місто богів, їхнє місто. Воно переливалось різними барвами під яскравим промінням світила. Будівлі, вежі, злітні смуги, зони відпочинку розкинулись на багато кілометрів навкруги. Роботи чудово доглядали Місто.
- То як боги себе називали? – Поцікавилась співрозмовниця Корба. – Тобто як ми себе називали?
− Люди.
− Люди, − промуркотіла Зара, − мені подобається!
Деякий час обоє мовчали, дивлячись на Місто, по вулицях якого діловито сновигали роботи.
− В голові не вкладається, - вела далі Зара – ми, перебуваючи на грані життя та смерті, не лише змогли вижити, але й врятували весь народ Ештуону, розпочавши відлік нової ери.
− Так! Не вкладається! – Підтвердив Корб.
Він махнув рукою пропливаючому неподалік літуну:
− Принеси нам щось попоїсти, - наказав Корб.
Машина слухняно загуділа і полетіла в напрямку Міста. Їжа з міста значно смачніша навіть за найкращі шматки м’яса з печер.
− Як же це все-таки сталось? – Запитала Зара.
− Бука ще до кінця не розібрався у всьому…
− Але вже якісь ідеї у нього виникли?
− Так, звичайно. Його ще тоді, як ми сиділи в печері, осяйнула здогадка.
Корб посміхнувся і продовжив:
− Ми дуже змінились і роботи перестали в нас впізнавати власних творців. Вони сплутали нас з фауною планети, від якої і мали нас захищати. Разом з нашою зовнішністю змінились і наші голоси. Вочевидь на Ештуоні є сильні мутагенні фактори.
Завдяки неймовірному збігу обставини роботи загнали в пастку Бука та Басо. Один знав нашу прамову, а другий мав голосові зв’язки пращурів.
Атавізм, який виявився дуже доречним!
Під диктовку старого Басо порозумівся з роботами і ті нарешті дізнались про свою жахливу помилку.
− Неймовірний збіг обставин, - прошепотіла Зара і Корб враз згадав, що було поштовхом до цих дивовижних пригод з непередбачуваними наслідками.
− Кажеш, Шаман говорив, що третє око жінок на погибель?
− Ну, тепер розпочалось відродження. Ми з тобою стоїмо на порозі нового світу.
− Так, - підтвердила Зара, - у наших дітей буде щасливе майбутнє.
− Ти тепер хочеш нащадків? – Здивувався Корб.
− Звичайно. Ти ж сам казав тільки що про новий світ. Тим більше, - додала Зара, - я вже нарешті знайшла для себе пару.
− Справді? – Корб намагався приховати емоції, але гребінь видавав його з головою, - І хто ж він?
Зара не відповіла. Натомість Корб відчув, що вона привідкрила третє око. Не в силі опиратись таємничій енергії, Корб міцно притис до себе підступну самку.
