ДІЯ 1, КАРТИНА 3
В кімнаті АНТУАН і молодий СЛІДЧИЙ Леонід БАСКИЙ (складає протокол за столиком біля вікна):
БАСКИЙ: Рід діяльності?
АНТУАН: Студент.
БАСКИЙ (піднесено, з надією в голосі): КПІ? Хімія? Фізика?
АНТУАН (розпачливо махнувши рукою): Драгоманова. Історичний факультет.
БАСКИЙ: Чому не в гуртожитку?
АНТУАН (повільно добираючи слова): Атмосфера... Ногами човгають, пиячать, заважають... А! (ніби щось пригадавши, ляскає себе долонею у чоло) Ще й ремонт — немає вільного місця.
БАСКИЙ: Хто ще з вами тут мешкає?
АНТУАН (перераховує і замовкає): П'єр, Іван, Микола.
БАСКИЙ (роздратовано): Ну, ну! Що роблять? Що вам про них відомо?
АНТУАН (показує головою на верхні койкомісця): Ті двоє мовчазні. Десь працюють, може, на будівництві (знову замовкає).
БАСКИЙ: Ну! А цей? (тицяє ручкою на П'єрове ліжко).
АНТУАН: П'єр.
БАСКИЙ кладе ручку на стіл і мовчки вирячається на Антуана. АНТУАН деякий час не може зрозуміти, що від нього хочуть аж доки БАСКИЙ не підштовхує його своїм відчайдушним: Ну! Рід занять?
АНТУАН: Студент!
БАСКИЙ: Хто?
АНТУАН: П'єр.
БАСКИЙ (спокійніше, беручися знов за ручку): Теж Драгоманова?
АНТУАН: КПІ.
БАСКИЙ (із обережно-радісним виразом на обличчі, ніби натрапив на золоту жилу): Факультет?
АНТУАН: Здається, електроніки.
БАСКИЙ (скоромовкою): Чи сумлінно навчається? Може, має якісь незвичайні захоплення? Чи не ділився з вами якимись дивними ідеями? Чи ви бачили в нього підозрілі предмети?
АНТУАН: Підозрілі предмети? Лише мітлу. Та й ту не на свої очі, а зі слів очевидців і самого П'єра.
БАСКИЙ (здогадуючись, що його знову ошукали, повільно й загрозливо): Так... Навіщо студентові мітла? Підробляє двірником?
АНТУАН: Його, здається, ще торік виключили з інституту. Він, здається, застряг у Києві через якусь дівчину. Втім, батькам він не зізнається, тож, і ви нічого не кажіть. Гаразд? (дивиться безневинно).
БАСКИЙ дивиться на нього з цікавістю і презирством водночас, як на щойно відкритий екземпляр бридкої комахи. До кімнати, обійнявшись і виробляючи ногами п'яні вихиляси, зі сміхом входять ІВАН та МИКОЛА
ІВАН (співає російсько з акцентом): А я знайшов другую...
МИКОЛА (сміється й гикає).
Побачивши незнайомця, ІВАН і МИКОЛА миттєво впізнають в ньому представника закону й намагаються тихенько вислизнути з приміщення. Втім, слідчий їм цього не дозволяє:
БАСКИЙ (заглядаючи в попередні записи): Іван Процюк і Микола Вільховський? Будьте ласкаві, завітайте до нас, не соромтеся. До вас є розмова. (Двоє завмерли із понуреними головами посеред кімнати спиною до глядачів).
ІВАН: Ми — з села. Як то ви, містяни, кажете: тупі селюки. Сьогодні п'ятниця — свята справа у п'ятницю випити, та ми ще нічого не накоїли. А як накоїмо, то такого серйозного пана розбиратися з нашими дрібними капостями не пришлють. (До Миколи, придушуючи сміх): Ми з тобою капосники, Миколо?
МИКОЛА (хихотить): Авжеж!
БАСКИЙ (похмуро і зневірено, хоча видно, що вираз “серйозний пан” неабияк потішив його самолюбство): Вчора що робили?
ІВАН: Був тверезий. Я і ось цей теж. Він хороший, ми з одного села.
БАСКИЙ: В армії служили?
МИКОЛА (гордовито): Так.
ІВАН (з не меншою погордою): Нє-є, відкупився! Мамка кабанчика зарізала...
БАСКИЙ (деякий час дивиться на всіх трьох з огидою. Тоді, ніби прокинувшись віді сну, повертається до справи): Вчора на вашому подвір'ї в результаті спланованої акції загинула людина. Під його Джип було закладено саморобний вибуховий пристрій. Ви, звичайно, нічого підозрілого не бачили? Тобто, я хочу сказати: чи не бачили ви чогось підозрілого?
АНТУАН і МИКОЛА (по черзі): Ні.
ІВАН (до слідчого, як до ненеормального): То ви що, нас підозрюєте? Кажу ж: ми були тверезі. Хіба на тверезу голову людина дасть раду вибухівці?
МИКОЛА (хихотить).
БАСКИЙ (сердито, радше до Антуана, ніж до двох інших): Нікого я не підозрюю. Звичайне опитування можливих свідків. Якщо дивитися під певним кутом, з ваших вікон можна побачити місце події. Шкода, що не випало потеревенити з вашим четвертим. Він, як раз, видається мені людиною досить цікавою. (Підводиться і збирає папери до чорного кейсу). Втім, передайте йому, щоб завітав до нас сам. Ось, візитівочку залишаю на столі. (Супроводжуваний підозрілими й неприязними поглядами присутніх, БАСКИЙ залишає приміщення). Доки Іван і Микола забираються на другий поверх, входить П'ЄР, ніби спроквола вітається до товариства помахом руки і, просто у верхньому одязі, сідає на своє ліжко.
АНТУАН: А до нас заходив слідчий.
П'ЄР (безбарвним тоном, що, втім, намагається імітувати зацікавленість): Зрозуміло. Справа серйозна, можуть, навіть, кваліфікуавти, як теракт. Сподіваюся, я нічого цікавого не пропустив?
АНТУАН: Це навряд. Запитаєш, коли завітаєш до відділку.
П'ЄР (стурбовано): Мене викликали до відділку?
АНТУАН: Сам знаєш: не викликали, а запрошували.
П'ЄР кілька секунд, здається, обмірковує ситуацію, потім повільно завалюється на бік і втрачає свідомість.
АНТУАН: Агов! (кидається до нього, намагається перегорнути на спину, але, розтібнувши пальто, бачить на П'єровій сорочці велику пляму крові й, сахнувшись, завмирає в нерішочості): Хлопці, допоможіть!
ІВАН і МИКОЛА звішують голови і майже по половині тулубів із ліжок і стривожено вдивляються в тих, що знизу, але не злізають.
ІВАН: Що трапилося? Ти що, його вбив?
АНТУАН (слабким, тремтячим голосом): Ні.
МИКОЛА: А він сам помер?
АНТУАН: Ні. Здається. Його поранено. Він весь заюшений кров'ю. Вона на мені...
ІВАН: Чому на тобі? Ти його замовив?
АНТУАН (істерично): Ні! В прямому сенсі на мені. Руки в крові, одяг у крові. Її тут достобіса! Що мені робити?
МИКОЛА: Подивися, він ще дихає?
АНТУАН: Так.
ІВАН: Тоді викликай “швидку,” чи міліцію, чи... Кого, Миколо?
МИКОЛА: “Швидку” можна, міліцію можна... але не треба...
ІВАН: Треба. Ми ж його не вбивали? Еге ж? Чи як? А-а, то все одно: одних викличеш, інші самі припхаються.
П'ЄР (приходячи до тями): Нікого не треба.
ІВАН і МИКОЛА знову вкладаються на ліжка.
ІВАН: Ну, якщо він так каже, то справа точно нечиста.
МИКОЛА (позіхаючи): А де ти бачив, щоб такі справи були чистими?
ІВАН і МИКОЛА засинають.
П'ЄР (до Антуана): Боїшся? Слухай, тут нічого страшного. Це... Це-є — випадковість... Мене дівка приревнувала... Розумієш? Усе гаразд.
АНТУАН (невпевненно): Немає в тебе ніякої...
П'ЄР (рвучкими, нездорово-нервовими рухами жмакає тоненьку ковдру, намагаючись запхати її під одяг на животі, але говорить тихим і заспокійливим тоном): Тихіше... тихіше. Навіщо так кричати? Як то немає? Є, ще й яка! Слухай... Шитимеш мене.
АНТУАН (кричить пошепки): Ти збожеволів? (зривається з місця і починає бігати кімнатою).
П'ЄР: Повернися. Мене не можна кидати. Будь ласка, спробуй зробити так, аби я не помер.
АНТУАН (хапаючи себе за волосся і різко зупиняючись): Дідько! Я вшиваюся звідси. Я просто викличу “швидку” і піду, гаразд?
П'ЄР: Ні, ні, ні! Так не піде. Це випало саме тобі, мій юний есер. Така твоя доля. Зберися з думками, бо сьогодні ти або доведеш, що вартий чогось у цьому світі, або виявишся остаточним нікчемою. Гей, зрозумів?
АНТУАН швидко закивав головою, тоді на хвильку замислився, а тоді, дійшовши якогось висновку, кивнув уже цілком свідомо.
П'ЄР: Добре. То, біжи до аптеки за новокаїном, шприцами, бинтами, хірургічними нитками й антисептиком. Добре? Запам'ятав?
АНТУАН знову киває.
П'ЄР: Тільки, заради Бога, не передумай, не злякайся, не зволікай і нікого не викликай. Чув мене? Ти ж бо справжній революціонер і відчайдух!
АНТУАН зривається з місця і біжить, здається, світ за очі. В кімнаті повільно загасає світло. Як і минулого вечора, вікно залишається єдиним джерелом світла й звуку, втім, цього разу, темінь і тиша поширюються і на нього, загасає проекція на стіні, сцена занурюється в морок.
