Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2536
Творів: 45773
Рецензій: 89562

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Асистентка

© Тетяна, 13-09-2018
Це був дах театру: будівлі, де ще кілька годин тому лунали оплески, де змішувалися парфуми шанувальниць і де актори врешті змивали грим. Театру, розташованого за кількасот метрів від повстання, де за декорації правила реальність. Театру, на який пожежними сходами піднялася дівчина в шубі, накинутій на нічну сорочку. Піднялася і ступила за край.
З цієї причини Людмила Горенич не любила вулицю Городецького, хоча бувала там часто: на Городецького жив її шеф Прамод Шеллі, власник фармацевтичної індійської компанії, який торік переїхав до України й відкрив тут фірму з продажу біоактивних добавок. Того дня йому минуло сорок. Без Людмили, його помічниці не тільки в ділових, а й у деяких особистих справах, свято не відбулося б, тож дівчина вкотре підіймалася сходами до знайомої квартири в серці «київського Парижа». Останні телефонні розпорядження щодо свята відлунювали між високих склепінь будинку.
Особисте асистування Прамодові було першою роботою Людмили, якщо не враховувати безсистемні підробітки репетитором з української мови й літератури й ведення групи подовженого дня в школі. Зустріч із Прамодом і стартову зарплату, що майже в п’ять разів перевищувала попередні репетиторські зарібки, випускниця філфаку  мала за подарунок долі. І все ж часом начитувала лекції про літературу відображенню в дзеркалі, уявляючи себе за кафедрою в університеті. Людмила знала, що викладати їй ще було зарано, та й довчитися не встигла: щойно після четвертого курсу не склалося з гуртожитком, вона вирішила кинути навчання і йти у світ широкий, а без грошей увесь цей світ звужувався.
Напередодні Прамодового ювілею Людмила змушувала себе думати тільки про вечірку, хоча і сходи до квартири, і весь її хай-тековий лоск наштовхували на спогади, від яких хотілося відсахнутися. Тому, побачивши за дверима Ірину, нову дівчину Прамода, асистентка навіть зраділа, бо голод сарказму нарешті випало втамувати поживою.
Здавалося, що двері їй відчинила не Ірина, а її блискуча шифонова сукня блідо-зеленого кольору, що на тлі стриманого вбрання інших гостей мала вигляд торта під час ділового бранчу. З нагоди сорокаріччя бойфренда Ірина прикрасила його квартиру білими трояндами, що ніби недбало стояли у вазах просто на підлозі – Ірина тепер тут своя,  але не наскільки щоб удавати заклопотану господиню. Утім, таке випробування їй і не загрожувало – покоївка чудово давала лад цьому житлу, досить швидко вивчивши характер свого роботодавця. Можливо, саме тому вона протрималася тут довше ніж інші, а Людмила полегшено зітхнула, коли з довжелезного списку Прамодових доручень нарешті можна було викреслити графу «знайти нову покоївку».
Святкуючи ювілей шефа в його квартирі на Городецького і вперше в житті смакуючи «Дом Періньйон» у товаристві Прамодових друзів, Людмила спіймала себе на думці, що їй значно простіше й приємніше спілкуватися з фотографом, покоївкою й запрошеним із консерваторії піаністом, аніж із гостями шефа, а тим більше – з Іриною. Щоб приховати ставлення до Ірини, Людмила вирішила перекинутися слівцем з Антоном, теж філологом, який вирішив не поривати з фахом після завершення університету і якого Людмила знайшла, коли Прамод забажав, щоб хтось написав його прижиттєву біографію.
“Не найдивніше з-поміж завдань”, – подумки прочитала, ніби мантру, Людмила й узялася шукати потрібну людину. Людина швидко знайшлася, та ще й за безцінь: хто пише книжку за 200 доларів? Однак на співбесіді, закинувши ногу на ногу, Антон, сповнений переконання, що 200 доларів – неабиякі гроші, упевнено сказав: “Такі мої умови”. Прамод посміявся й погодився: колись, студентом, він теж робив дурну роботу, причому дурною її робила безцінь. Як добре не бути молодим. “Нехай буде цей”, – кинув Прамод Людмилі, і питання було закрите, тим більше, решта з авторів не погодилася витрачати свій хист на життєпис невідомого індуса, навіть попри обіцянки суттєво більшого гонорару.
Тепер Антон ходив за Людмилою мало не хвостиком: поговорити про Прамода, домовитися про розмову з Прамодом, почитати окремі розділи. “Вони всі нудні, невже моє життя таке? – сердився Прамод, однак від ідеї не відмовлявся.
– Лише про бізнес книжка не може бути цікавою, треба більше про стосунки. Розкажіть про них! – просив Антон, і Прамод губився, бо якщо вважати апогеєм стосунків шлюб, то Прамодів шлюб з росіянкою розпався ще двадцять років тому, і з колишньою дружиною й сином його тепер пов’язував тільки номер рахунка, на який час від часу Прамод надсилав кошти.
Тоді Прамод не відав тоді, що невдовзі життя підкине йому й Антону крутий сюжет. Щоправда, якого жанру він був гідний – любовного роману чи філософської драми – було не вирішено.
Людмила говорила з Антоном про заключну частину біографії, поки Ірина розпиналася про свою роботу викладача в найкращому університеті країни, про знання кількох мов і про те, що оце якраз нещодавно перекладала Фредеріка Бегбеде під час його київської презентації. Усне резюме-монолог на посаду коханки, розраховане на друзів об’єкта, – такий формат самопредставлення Людмила спостерігала не вперше.
– Коли стоїш на балконі й споглядаєш вулицю Городецького згори, вона таки видається незвичною. Хоч усі ми сотні разів ходили тут, а проте справді зупинитися й помилуватися будинками, ліпленням на них, стінами, дахами можна тільки з балкона, – провадила Ірина, цілячись усмішкою в потрібних людей.

– Вона вам не до душі, – тихо резюмував Прамод, непомітно підійшовши до помічниці через деякий час після розмови на балконі. Він ніби не помітив, що непривітним поглядом і владним тоном відігнав Антона: “Приємного вечора, я пізніше підійду”, – тільки й пробелькотів знічений біограф і відійшов, аби не підслухувати.
– Це не моє діло, тож я промовчу.
– Я плачу вам зовсім не за те, щоб ви мовчали, – процідив Прамод, упившись у помічницю вишнево-чорними очима, над якими вже проступали зморшки. У цьому був весь він – змінювати товариський стиль розмови на спілкування керівника з підлеглою. Людмила добре це знала. Але також надто добре відчувала цю його зрадницьку довіру до себе, тому й не занепокоїлася через тон. Колись Прамодова приязнь стала захисним бар’єром проти його залицянь і спроб затягти до себе в ліжко: зазвичай він не дружив із тими, з ким спав.
– Якщо я скажу, що вона – тимчасова, вас навряд чи приголомшить мій висновок?
– Ви ж знаєте, що всі вони тимчасові, – відповів Прамод, ніби тішачись від невідступності від своїх принципів у стосунках із жінками. Відповідь його влаштувала. Більше нічого не сказав, але каблучка, на яку він кинув свій недбалий погляд, ніби договорила. – Всі, крім неї.


***
Півтора року тому Людмила  вкотре спізнювалася на зустріч з Прамодом і знову через його, бісового боса, завдання. “Я не наймалася бути ще й ейчаром”, – думала, хоча знала, що задумуватися про таке марно. Усі асистенти мають бути готові до того, що треба вміти все: і кави приготувати, і клієнтам правильно усміхнутися, а якщо треба, то і літак затримати. Якось Людмилі довелося залучити своє сяке-таке філологічне красномовство й умовити авіалінії затримати літак до Америки на дві хвилини, бо Прамод не встигав пройти реєстрації. Незбагненно, але літак таки затримали. На жаль, Прамод все одно забув якісь важливі документи, тож помічниці довелося терміново доставляти їх до Америки тими самими авіалініями.  
І, звісно, пошук працівників де-факто перебував у Людмилиній компетенції. Тієї злощасної весни чергове дівча намагалося посісти вакантне місце масажистки багатого індуса... Дівча – саме так Людмила її сприймала, хоча вона була її ровесницею – звали Анною. Дівчину порекомендувала попередня масажистка Прамода. Випробувальний термін Анна пройшла достроково, і вже через місяць Прамод не приховував того, що нова масажистка готує йому каву зранку й супроводжує на ділові зустрічі вечорами.
“Про неї писати?” – питав Антон Прамода. – “Напиши, – сказав Прамод. – Але зосередься на тому, як я витягнув  її з кабали оргій народного депутата С., куди він запроторив Анну після кількох тижнів роботи “масажисткою”. – “Розповісти, як ви відкупили її?”– “Краще напиши, як я натовк йому хтивого писка і як пригрозив знайомством із суддею М”.
Антон розробляв концепцію розділу “В Україні”, не підозрюючи, що він стрімко добігає кінця.
Бо вже через півтора року після перших сеансів масажу з Анною Прамод з Людмилою чекали в ресторані Катерину, сестру Анни. Минав рік відтоді, як життя Анни обірвалося: вона викинулася з даху театру імені Івана Франка після сварки з Прамодом.
“Як Прамод відреагував на це?” – розпитував Антон Людмилу, а вона все не могла нічого сказати, бо не перед очима стояла та весільна сукня, що її довелося шукати для Анни в труну.  Таким було завдання.
Прамодові прохання перестали дивувати Людмилу ще відтоді, як він дізнався, що дівчина, з якою його помічниця винаймала квартиру, незаймана. Причому незаймана з переконань релігійних.
Коли Людмила якось, іще до зустрічі з Анною, розповіла Прамодові про принципову Надю, то, звиклий запрошувати на свої шовкові подушки майже все, що ворушиться, він виявив схиблений, нездоровий інтерес до незайманки. Але зовсім не для того, щоб зірвати квітку її цноти, ні. Він просто хотів побачити таку дівчину на власні очі – на його життєвому шляху досі таких не траплялося.
– Ходімо разом до ресторану. Скажи, що я її запрошую. Хай не боїться мене, – попросив. Наказав тобто.
І Людмила, піддавшись злостиво-пізнавальній химері Прамода, запросила Надю, не сказавши, навіщо. Наді теж було цікаво подивитися на нього, тому що екзотичний іноземець теоретично міг повернути сюжет її життя до кульмінації. Звісно, на словах вона вважала його аморальним виродком, але інтерес до її персони лестив, тож вона погодилася. Тоді Людмила вперше подумала, що, може, Надині переконання тільки на словах пов’язані з релігією.
На диво, вечеря минула нудно. Надя розчарувала Прамода тим, що в неї все гаразд із зовнішністю й розумом, Прамод не зміг зачарувати гостю марнотратством і лоском ресторану. І тільки Мила, відчувши, як отрута зсередини  заповнює, проклинала себе за зраду і нікчемність. За згоду виконувати такі завдання.
Тож завдання траплялися різні, часом непередбачувані. Запросити сестру покійної Анни на поминальну вечерю (якщо об’їдання в черговому ресторані можна було так назвати) теж було завданням. Забезпечити їй комфортний доїзд із її села Чернівецької області – теж. У селі все ще пам’ятали розкішний похорон Анни, її дивовижну сукню, пишний поминальний обід – в усьому відчувався почерк таємничого інкогніто, через якого, подейкували, Анна й укоротила собі віку, але хто там знав, що сталося насправді, якщо навіть рідні батьки вважали дівчину істеричкою. І батьки були вдячні аж так, що коли Людмила зателефонувала з проханням запросити їх пом’янути Анну в товаристві скорботного Прамода, вони з охотою випхали з дому Катерину: а раптом Прамод прилаштує в житті їхню другу доньку, раз із першою не склалося?
Катерина вдягнулась у недоречну кофтину з блискітками й якісь зовсім дикі легінси. Анна вдягалася краще. Та й мала кращий вигляд. Прамод, здавалося, не помічав страхітливого й непідходящого до нагоди вбрання сестри своєї колишньої співмешканки – але Людмила знала, що він умить оцінює образ жінки, класифікуючи її від жаданої, яку б можна за нагоди затягнути в ліжко, й ніякої, з якою просто треба поштиво поводитися, як і належить людині його статусу.
Катеринина біганина до вбиральні мало не щоразу після того, як жирний шар помади трохи стирався од їжі, мала б свідчити про те, як їй важливо справити враження на Прамода. На початку вечері вона згадувала сестру й бідкалася, що в них з Прамодом не склалося і що така трагедія, але ніхто не винен. Нагадувала, що батьки не тримають зла й усе розуміють. Трохи сп’янівши й посміливішавши, Катерина розповіла, що Анна таки справді була нервовою ще після першого шлюбу, де чоловік її дубасив – вона так і сказала “дубасив”, – аж сердешна ледве втекла від нього. “Утім, може, якби Анна народила дитину, все б склалося інакше, хто ж знає. А так вона потайки пила якісь таблетки, от в чоловіка і здавали нерви. І я його не осуждаю, – поділилася з Людмилою Катерина, коли вони чепурилися біля дзеркала. – Жаль, шо нічого в них не вийшло з Прамодом, він щедра людина”. Ще б пак, тугенький конверт із матеріальною допомогою для родини на Прамодове Людмила підготувала ще звечора.
Під час вечері Людмила саме рахувала кількість кольорів на блискітках Катерини, коли знічев’я  помітила, що Прамод знову вдяг ту каблучку. Подумала, що Катеринин цирк перетворився на Прамодів театр: носити обручку на знак удаваної вірності Анні, з якою, певна річ, Прамод і не думав одружуватися. “Треба буде розповісти Антону про цю обручку”, – вирішила Людмила, хоча знала, що Антону й без неї є про що писати. Утім, Прамод, відчувши, що міні-розділ під назвою “Анна” стає чи не найбільш гостросюжетним, вирішив довершити його новими поворотами.



***
За рік до того Прамодові справи йшли дуже добре, він винайняв офіс у центрі Києва, в Будинку профспілок, а квартиру знайшов у старовинному домі на Городецького. Але коли восени 2014 року просто під вікнами офісу почалися мітинги, Прамод занепокоївся й поводився дратівливо з будь-яких причин.
Особливо він навіснів через своїх підлеглих, бо терпіти не міг, коли хтось знаходив собі якесь важливіше заняття, крім як працювати на Прамода. Тому того дня, коли його масажистка (Ніна? Галина? – він не пам’ятав), так от, того дня, коли вона сказала, що скоро має народжувати й не буде більше працювати, Прамод сприйняв це майже як особисту образу. Він ніби вперше помітив її випуклий живіт, в якому жило інше життя, далеке від Прамода і його остеохондрозу.
– Але це нічого, – винувато сказала Ніна-Галина. Їй не хотілося втрачати роботу – свою зустріч із Прамодом вважала удачею, бо хто ж із масажисток не мріє про заможного клієнта-іноземця? Але тепер вона сходила з арени боротьби і мала поступитися. Та все ж краще було б не поривати зв’язків, тож Ніна-Галина вирішила запропонувати Прамодові заміну.
– Прамоде, якщо вас це цікавить, то в мене є подруга, вона чудова масажистка, цілком могла б замінити мене.
– Нехай приходить завтра о цій порі, – не роздумуючи відповів Прамод. – І це, щасти тобі…
Здається, про стосунки Анни й Прамода Людмила знала з першого ж дня. Їй було звично спостерігати за метаморфозами Прамодових подруг із інтелігентних скромняг до нахабних висмоктувачок грошей, але для Анни розкішний одяг, ресторани й курорти були ніби як приємним бонусом до того, що на неї звернула увагу така людина, як Прамод. Ніколи досі вона таких не бачила – ані в коледжі дизайну, куди вступила за хабар, ані, тим більше, в селі, звідки була родом. Частіше їй траплялися чоловіки двох типів – бабії і мрійники, між якими виявлялося не так мало спільного – і тим, й іншим була чужа відповідальність.
Колись Анна була заміжня, жила з чоловіком у селі, але той бив її час від часу, і вона, надивившись передач про незалежних жінок, кинула неврівноважену «половину», а що батьки були проти («стерпиться – злюбиться»), то і їх. Відновила навчання в коледжі, навіть витягувала на стипендію, але шукала іншого життя. Життя, у якому мав бути “той самий” чоловік. Тим самим чоловіком не стали кілька її одногрупників, з якими зустрічалася вже після невдалого шлюбу; не став ним і народний депутат, до заміського будинку якого Анна потрапила за вакансією масажистки. На кілька місяців про “того самого чоловіка” Анна припинила мріяти, щойно зрозуміла, що до її обов’язків входять іще й інтимні послуги для роботодавця та його друзів, що час від часу приїздили відпочивати на віллу на вихідні. Коли одного разу вона не з’явилася на роботу, то просто посеред ринку, куди Анна в темних окулярах вийшла купити чогось поїсти, до неї підійшов молодик і процідив їй: “Сподіваюся, завтра тобі покращає, і ти з’явишся туди, де тобі платять, інакше твій труп і собаки в лісі не знайдуть”. Так Анна повернулася, але мрії про чоловіка поступилися мрії втекти звідти. І коли знайома розповіла про те, що порядний впливовий індус шукає собі масажистку, Анна вирішила, що гірше бути не може, і вирішила спробувати попрацювати ще і в нього. І, можливо, шукати захисту.
Переспали вони на другий тиждень її роботи і тоді ж Анна все й розповіла Прамодові: про дачу в Конча-Заспі, про дружбанів у краватках і про їхні збочення. І про погрози.
– Я знаю, я шльондра, – ридала Анна, але Прамод, який особисто знав цього депутата і знав кількох людей, які могли б натиснути на потрібні важелі, відчув, що його біографію можна прикрасити кількома новими сторінками. Благородними, до того ж. А Анна, ця залякана дитина, ще могла б трохи побути його трофеєм.
І коли одного дня Прамод сказав Анні, що відтепер вона може забути про дачу в Конча-Заспі і що може тепер частіше лишатися в нього й нічого не боятися, дівчина не могла збагнути: як так сталося, що з найбільшого пекла її життя її визволив “той самий чоловік”? Чи ж не казка це?
Анну не лякало, що до неї в Прамода було безліч жінок. Вона так само знала, що до кожної з них він ставився, мов до богині – але, як індус,  він вірив у багатьох богів. А якось, коли Анна вже непомітно взялася заповнювати собою його простір (спершу зубна щітка й фен, потім, як годиться, якісь записнички, косметика, нанароком покинутий одяг), вона почула від нього: «Індуси – дуже вірні чоловіки. Але тільки тоді, коли не виїжджають поза межі Індії».
Про все це Анна розповідала Людмилі: можливо, знічев’я, а, може, зі сподіваннями, що в разі чого, помічниця скаже слово на захист. Та, на біду, із самого початку спілкування Анна викликала в Людмили дрібку подиву в океані байдужості, можливо, тому що до Анни в Прамода було вже кілька інших дівчат, а, може, з тієї причини Людмила дедалі частіше почала ходити на протести, що з жовтня 2014 року розгорталися під вікнами офісу. І справи, далекі від тих протестів, зачіпали її менше.
Хоча стосунки Прамода й Анни дивували Людмилу: нова масажистка мала направду непримітну зовнішність. І цим відрізнялася від попередніх коханок Прамода. Гламурні, нарочиті, пустуваті, але агресивні, їх все ж можна було вважати чарівними й привабливими. Їм личили всі ці ресторани, готелі, шмаття. Їй – ні. Відкрите простувате обличчя, симпатичне, так, але без жодної родзинки. Світло-карі очі, гоструватий ніс, темне волосся до плечей – колись це, певно, було каре. Невиразний одяг на стрункому тілі. Вираз обличчя скривджений, погляд – надтріснутий, сумний. Її хотілося оберігати, жаліти, милувати, якби, чорт його бери, хоч щось зачіпало в її характері.
І тільки прихований надрив, що ховався в непоказному назагал тілі, надрив, що його необережно можна було сплутати із загадковістю, робив із Анни ілюзію femme fatale. Та насправді цій femme завжди хотілося одного: забезпеченого традиційного щастя. І дитини – як крапки у невизначеності свого життя.
– Так, я відчуваю, що готова стати матір’ю, мені вже двадцять п’ять, – сказала колись Людмилі. – А ти, Людо, ще не відчуваєш материнського інстинкту? Людмила не відчувала. Вона взагалі не вміла думати про дітей абстрактно. Теоретично колись прагнула стати матір’ю – у майбутньому. Але не шукала собі принців – ані індійських, ані будь-яких інших. Людмила була з планети реальності, тому коли треба було затримати літак, вона не покладалася на блискавку.
Оскільки, працюючи в Прамода, Людмила спілкувалася з багатьма людьми, дозвілля любила проводити на самоті. Сама уперше подалася й на Майдан, що розкинувся свої парасолі, з часом і намети, просто під офісом. Після роботи й до неї ходила туди, думала, слухала. Спостерігала за іншими, іноді допомагала. Бродячи натовпом на Майдані, стоячи на перших нечисленних мітингах під парасолею смакувала невиразне у вимогах, але тверде у намірі бажання протестувати, а також прагнення роздивитись упритул на таких, як сама. Тих, хто і був словом на букву У  і тих, кому, можливо, У могла б радіти. Але поки Людмила почувалася тут самотньо, бо вважала, що У не може радіти громадянці, залежній від іноземця, що шукав себе по всьому світові, й У для нього була тільки тимчасовим пунктом призначення.

***
Якось Людмилі випало бути присутній на діловій вечері з Джеральдом, Прамодовим постачальником ліків з Америки, Прамодом та Анною. Основна частина перемовин лишилася позаду. Людмила допомогла оформити потрібні документи, отже, настав час для безтурботних і пустих теревенів, які ніколи особливо не цікавили схильного до філософських дискусій Прамода. Однак правил ділового етикету він не цурався, тому підтримував невимушену балачку про політичну ситуацію в країні (яка його як індуса, чия ментальність суттєво відрізнялася від ментальності українця, не надто зачіпала). Натомість американцеві було цікаво поговорити про Євромайдан: він з ентузіазмом розповів про те, як протестувальники частували його імбирним чаєм і сфотографувалися з ним на тлі «Йолки», огорнувши плечі національним прапором. Людмилу дратувало це ставлення – приязне, але більше не рівні туриста на маловідомому острові, що вирішив зробити світлину з аборигенами. Радісні обличчя, євросоюзівські зірки на прапорцях... Тоді це було навіть святково.
Оскільки Людмила спершу спостерігала за Майданом з вікна Прамодового офісу в Будинку профспілок, а з часом і волонтерила на Майдані, не могла втриматися, щоб розказати про причини свого рішення. Розмова, що плавно перейшла на рівень цінностей і ідей, захопила й Прамода: про що-що, а про цінності він поговорити любив. У цій розмові не було чути голосу тільки одного учасника вечері – Анни, яка, усміхаючись, кивала мало не на кожну репліку Прамода. Але сказати їй було нічого: не тому, що Майдан її мало цікавив насправді. Вона просто не знала англійської мови.
Індус, здавалося, забув про Анну. Він сперечався про щось зі Людмилою і Джеральдом. Йому подобалося сперечатися – це Людмила помітила ще відтоді, як уперше зустрілася з Прамодом на заняттях з української мови – російською, як і англійською, німецькою, французькою й іспанською, не кажучи про гінді й маратхі, Прамод володів бездоганно. Але в цій дивній країні бідняків, такій неподібній, втім, на його далеку Індію, не знати української мови ставало моветоном, а Прамод надто шанував оточення, в якому йому випало жити.
Спершу, як Прамод зізнався згодом, «чарівна усмішка Мили» викликала у нього єдине бажання. Але він буцімто вчасно встиг розгледіти у ній розум і впертість, а ще – надійність і здоровий цинізм, що рідко трапляється з-поміж дівчат її віку. Урешті запропонував Людмилі роботу особистої помічниці на фармацевтичній фірмі. Поступово довіривши їй значну частину своїх справ, паролі до більшості карток і навіть познайомивши її з кожною зі своїх гьорлфрендес (саме так Прамод називав їх, навіть якщо вони були далеко не гьорл), Прамод остаточно відмовився від намагання спокусити Людмилу. На її щастя. Милі потрібні були гроші, робота. А зайве треба відсікати.
Тоді ж, за столом ресторану «Фелліні» Людмила розривалася між марнославством (“овва, я на рівних спілкуюся з іноземцем про суспільні проблеми У, я сиджу в красивій сукні, смакую вино”) і виною за власну зверхність (“я клоун, просто клоун, хіба не щиріше буде розливати чай там, на морозі?”). І поки вона намагалася дати раду своїй дилемі, Анна просто усміхалася, іноді позирала в телефон, та все більше вкривала зефірним поглядом Прамода, який ніби забув про присутність ґьорлфренд. Урешті, про неї згадав Джеральд. Почуваючись винним у тім, що чарівна дівчина не бере участі в розмові, він вирішив змінити тему.
– Прамоде, у вашої дами чудовий смак у прикрасах, – промовив він тоном, з якого було зрозуміло, що зараз неминуча якась банальність. – Цей камінь на підвісці так личить до її медових очей.
Прамод переклав Анні сказане. Дівчина усміхнулась.
– Цю підвіску Прамод купив мені, коли був у Брюсселі, – відповіла, пожвавившись. – Хоч Швейцарія не славиться ювелірними виробами, як Італія чи Франція, але ця підвіска мені одразу сподобалася…
Прамод трохи відсахнувся. Невже Анна не знала, що Брюссель розташований не в Швейцарії?
– Брюссель – це столиця Бельгії, – процідив Прамод, перервавши щебетання Анни, яка вже збадьорилася від того, що їй нарешті є що сказати. Він не переклав Анниної репліки Джеральду, обмежившись увічливим “дякую, діаманти – то як маленька чорна сукня”. Прамод заговорив про свою подорож до Швейцарії, розмова, мовби спіткнувшись, лилася далі своїм руслом.


***
…Щойно Анна перебралася до квартири Прамода, розмови про спільну дитину не забарилися. Для Прамода, який спізнав радість батьківства років зо двадцять тому, але лишив її разом із дружиною і дитиною в Індії, Аннині бажання були не на часі. Це сталося якраз тоді, коли Прамод дійшов думки, що чесного бізнесу в Україні він не побудує, тож час їхати до США, де в Санта-Барбарі він мав своє помешкання і деякі зв’язки. По правді, його втомила ця країна, ненадійні люди, зневірені потенційні покупці, які мало цікавилися продукцією його фармацевтичної фірми, навіть попри рекламу з уст провідних лікарів – Людмила добре з ними попрацювала.
«Майдан – це те, що триває у вашій країні; але такий самий безлад триває в душі іноземця, коли він приїздить сюди», – якось пожартував до Людмили, сподіваючись на словесний герць.
«Майдан – це крок, щоб припинити цей безлад. Це крок до упорядкування», – тільки й відповіла йому і здивувалася, що не злякалася невишуканої прямоти цих слів.
Коли розмови про дитину почастішали, Прамод вирішив упровадити план відволікання, щоб елегантно позбутися товариства Анни, що вже починало обтяжувати. Спершу він подарував їй безліч сертифікатів на різні спа-салони, тренажерні зали, курси самовдосконалення, дизайну, макіяжу й здорового харчування. Анна раділа раптово наповненому життю, бо знала Прамодові переконання: нема нікого жалюгіднішого, ніж людина, що не знає, як провести прийдешній день.
І вона ходила на плавання, тренажери. Вчилася малювати, позитивно дивитися на світ і готувати корисні страви. І незчулася, як ці курси забирали в неї майже цілі дні, а вночі Прамод спілкувався з нею тільки шляхом захищеного сексу.
Про все це вона скаржилася Людмилі з надією, що та поговорить з Прамодом і перекаже йому, яка Анна вірна, яка молодчага, що так для нього старається, і взагалі. Вона не знала, що вишукувати й замовляти всі ці сертифікати – завдання Людмили, себто наказ Прамода. “Таке воно, життя особистого асистента”, – звіряла потім свої думки дівчатам-волонтеркам, із якими просто посеред площі  готувала чай із бутербродами для мітингувальників.
Поки усі ці курси отруювали ілюзії Анни, вони трохи рятували Людмилу – за дріб’язковістю завдань Прамода вона  не мала часу божеволіти від того, що відбувалося за вікнами офісу. І не могла повністю співвідноситися, бо залатати прірву між її життям і життям інших, тих, хто був за вікном, ніби означало помирити дві реальності її життя: Прамода і людей на площі. Насправді ж вони перетиналися тільки географічно. Дедалі частіше Людмила пускалася у вир людей поміж холодних наметів у пошуках невідомо чого. Там Людмила шукала для себе простих завдань, користь від яких була простою й очевидною: налити чаю, нарізати ковбаси на бутерброди, робити фотографії  публікувати їх у спільнотах соцмереж. Сусідка по кухні, волонтерка Настя вела стріми з життя Майдану.
– У тебе гарно виходить! – хвалила її Людмила. – Сходи на курси монтування відео, і будеш блогером.
– Зі стипендії на курси не назбираєш, – усміхнулася Настя. – Буде поки наївний варіант блогу, а не професійний.



***
Майстер-клас із приготування індійських страв в одному з улюблених Прамодових ресторанів коштував дурних грошей, але в Анни саме закінчувалися б’юті-тренінги з природного макіяжу на щодень, тож Людмила вирішила запропонувати їй новий варіант.
– Може, сходи на майстер-клас із приготування індійських страв? Прамод буде в захваті.
– Думаєш, він це оцінить? – відповідала Анна, і, не дочекавшись відповіді, сказала: – Добре, записуй мене на довбану індійську кухню!
Ціною активного, але зовсім не цікавого для себе дозвілля Анна платила ціну розкішному життю. Вона швидко відвикла від підробітків на приватних вечірках і згадуючи про них як про страшний сон, розуміла, що треба вчитися чогось, щоб працювати. Утім, значно приємніше й легше було почуватися коханою забезпеченої людини, навіть якщо треба ходити на нецікаві майстер-класи. Але Анна старалася. Вона знала, що деякі речі треба просто виконувати, засукавши рукави. До цього її привчило сільське життя. Просто робити й не ставити зайвих питань. Позтивно мислити і розкривати жіночі чакри, вчитися бути бажаною жінкою, дбати про тіло, смачно готувати, дарувати світові творчість (тут доречно підходили курси з розпису олією по воді).
Але після вечері з Джеральдом, коли Анна простодушно виявила своє незнання столиці Бельгії, а Прамод мало не спопелив її за це поглядом,  Анна вирішила, що досить з неї курсів, а час для серйозних розмов.
… Тієї ночі запалав Будинок профспілок, і Людмила не знала, що буде з офісом. Не маючи інформації, чи вогонь дістався до нього, Прамод не йняв віри, що робити, куди звертатися. У хаосі повстання годі було знайти причетних. Уранці люди з прапорами йшли на мирну ходу Інститутською вулицею, в ввечері всі канали кричали про загиблих від вогнепальних поранень. Людмила була на тій ході, була там сама, і коли побачила, як цегла з дахів летить на протестувальників, не йняла віри, що все це коїться тут, у центрі країни, у центрі Європи… А коли газові випари заважали дихати й дивитися, коли до Людмили підбіг якийсь хлопчина, тицьнув одноразову маску, дівчина незчулася, як уперше за весь цей час беззвучно заплакала. «Тікай звідси, тут ти нічим не допоможеш», – крикнув хлопчина у відповідь, і Людмила послухалася, побігла до офісу. Доки добігла, троє людей загинуло – про це сповістив Настин стрім. Кількість загиблих зросла до вечора. А тоді спалахнув Будинок профспілок.
Прамод дурів і не знав, до кого звертатися і що робити. Ніхто з його знайомих високопосадовців не міг пояснити, що діється. Але факт був такий: під носом у світу розстрілюють людей; кому є діло до Прамодового офісу?
Увечері Прамод, утомлений від вивертів, прямо сказав Анні, що їм треба перепочити одне від одного і що це не страшно, дорослим людям час від часу потрібен свій простір і можливість послухати думки наодинці. Нову квартиру Анні Прамод пообіцяв винаймати за свій кошт, тож, звісно, через це попросив не перейматися.
Будинок профспілок уже палав, коли серед ночі Анна грюкнула дверима. Прамод спокійно споглядав, як вона накинула на нічну сорочку новеньку шубку, встромила босі ноги просто в чоботи й, розхристана, заплакана, поцокотіла підборами на сходах.
Коли за годину Анна не повернулася, Прамод вирішив уперше зателефонувати її матері в село. Він не знав, чи були в Анни подруги, тому вирішив, що, може, Анна наскаржиться матері або сестрі. Проте рідні нічого не чули від Анни вже кілька тижнів, тільки стежили за її прекрасним життям через соцмережі сусідки.
По тому Прамод спустився вниз по Городецького й вештався поміж мітингувальників у надії знайти Анну серед них. Усе це видавалося йому філомом-катастрофою. Над вируючим натовпом, брудними наметами, метушнею, зойками, сльозами, розмовами, звуками зі сцени, гімном України (Прамод давно встиг запам’ятати цю мелодію), фантасмагоричним видивом розгорталася пожежа Будинку профспілок. Там горів його офіс, там, можливо, горіли люди.
Якесь дівча розносило медичні маски, дівча було стривожене, якесь ніби покривджене, але дуже гарне. Тицьнувши Прамодові маску, вона розчинилася в натовпі, вірна своїй несподіваній місії бути на Майдані навіть попри те, що за спиною палав кам’яний велетень, лунали постріли, палахкотів вогонь. Влада протистояла громадянам зброєю, але людей тільки більшало. На мить Прамод позаздрив дівчині, її впевненості у потрібності того, що вона робить і де. І дивувався рішенню молодої людини – однієї з сотень, він бачив це – бути там, де так легко загинути за ніщо.
Ще зранку Прамод споглядав з вікна офісу мирну ходу. Зранку це виглядало для нього так буденно, що вже аж нудно, але тепер, зачарований полум’ям, що перетворювало центр Києва на згарище, він раптом ніби отямився і згадав про ще одне дитя, що, певне, теж перекладало каміння в цьому натовпі. І набрав Людмилу.
Прамод хвилювався дарма: вона була в безпеці. Біля Михайлівського, сортувала ліки й уперше не могла виконати його завдання – допомогти шукати Анну. Кинути ліки й банки з консерваціями, гори яких зростали щогодини, видавалося неможливим.
– Тут поранені люди, Прамоде! Вони стікають кров’ю, але відмовляються їхати в державні лікарні! Польові госпіталі переповнені, – кричала йому ніби з іншого світу. – Це страшне!
– Мило, моя квартира до ваших послуг, – несподівано повідомив він. Ключі лишу в консьєржки, ми з Олександром шукатимемо Анну самі.


А далі – марево. Прамод із водієм марно нипали берегами Дніпра, навздогад прочісували випадкові лісосмуги й парки Подолу, Куренівки, телефонували в морги. Та Анну знайшли ближче – за кількасот метрів від Прамодового дому. Байдужі вічка камер спостереження на сусідніх бутиках зафіксували, як Анна в самій нічній сорочці, спершу трохи посидівши у скверику біля театру, залізла пожежними сходами на дах театру Франка і, майже, не вагаючись, ступила за край. В кишенях шуби знайшли якийсь флаєр з Прамодової фірми, за телефоном знайшли Прамода. І сповістили про Анну. Самогубство. Жодних сумнівів і питань не виникло навіть у її родичів.
Коли тіло Анни перебувало в морзі на розтині, і Людмила нічого не знала про те, що сталося, у Прамодовій квартирі ночував хлопчина з вогнепальним пораненням у ногу. Лікар і медсестра з польового госпіталю обробляли рану, Людмила бігала до Михайлівського по ліки, зідзвонювалася зі службою Євромайдан SOS, щоб скасувати заявку на надання житла пораненому – п’ять київських родин хотіли надати притулок хлопцеві. І коли якась особливо ревна бабця розчарувалася, що вона марно напекла пиріжків, Людмила вперше за цей нескінченний день усміхнулася, хоч усмішка одразу видалася їй гріхом. Але поранений, Андрій, який усе просив за жодних обставин не телефонувати батькам, теж знайшов у собі сили усміхнутися: “Шкода, пиріжки з вишнями – це святе”.
Про Анну Людмила дізналася, щойно вони з Прамодом перевезли Андрія до госпіталю, де чергували волонтери і були “надійні лікарі”.
Прамод сам зателефонував батькам Анни й сповістив їм про смерть дочки. Пообіцяв забезпечити похорон. Купив Анні обручку – «вона мріяла, щоб я її їй подарував». Сам надів на Анну в морзі діамантовий перстень і попросив батьків, щоб саме так її поховали. Людмилу з Олександром уповноважив знайти весільну сукню в труну – попри натяки, що покійна вже була одружена, а тому не годиться ховати її в сукні.
Минуло кілька днів – довгих, як вічність, нереальних, як сон, перш ніж Людмила усвідомила, що сталося. Смерть Анни тепер видалася їй дурною, і вона зловила себе на думці, що трагедія Анни більше здивувала своєю безглуздістю і налякала білою сукнею в труні, ніж направду схвилювала – у ті дні Людмила бачила своїх ровесників, вбитих кулями снайперів, і тоді небо падало по-справжньому.  
За каскадом подій Людмила все не мала часу усвідомити, що в Будинку профспілок згоріла її робота, кар’єра у фармацевтичній фірмі Прамода. І навіть коли після всього вони побачили, що полум’я майже не зачепило їхнього офісу, але все цінне повиносили мародери, сил щось шукати, довідуватися подробиці, вже не було.
Людмила все згадувала, як вона обдзвонювала весільні салони, але серед власників знаходилося мало охочих продати сукню на небіжчицю. Та ще й так швидко, від сьогодні до завтра. Годинник показував десяту. До похорону лишалося менше доби. І це враховуючи, що до Анниного села ще треба їхати кілька годин.
– Ми не надаємо таких послуг, вибачте…
– Ми працюємо тільки з десятої…
– Ні, ми не можемо відкритися раніше, зрозумійте, будь ласка, й нас, ваше прохання надто нетипове…
Урешті, запропонувавши чималі гроші, Людмила домовилася із однією з власниць салонів про сукню. З неприємним передчуттям відповідала на новий Прамодів дзвінок:
– Мило, тобі ще одне завдання. Знайди до завтра, цього, як це по-вашому, посередника між Богом і людьми, – Прамодів голос звучав з гіркою іронією. – Анну треба відспівати, так же у вас роблять?
– Прамоде, священики не відспівують самогубців. Це гріх. Ніхто не погодиться на таке, – почала я, коли владний голос урвав мої докази.
– То знайди такого, який погодиться.
Звісно, вона знайшла. І не одного. Виявилося, що існувало кілька специфічних бюро з надання ритуальних послуг, що включали, зокрема, й послуги священика, який відспівував самогубців – за додаткову плату.
– Про священика я теж додам, це ж буде ок? – питав Прамодів біограф Антон, не ймучи віри, що життя свого персонажа крутить такі віражі.

***
Відтоді минув рік, протягом якого Прамод вийшов на нову лінію свого життя (висхідну, звісно), хоча без шалених вчинків не минулося, і від цих вчинків відгонило вже не драмою, а дорогою мелодрамою. Перш ніж Анну поховали, він винайняв лікарів, які взяли з її вже кілька днів мертвого тіла яйцеклітини й заморозили їх. Наступним завданням Людмили було знайти фахівців-ембріологів, які б погодилися запліднити яйцеклітину Анни Прамодовим сім’ям, а далі Людмила мусила підшукати сурогатну матір для цієї дитини.
– Анна мріяла про дитину! – волав Прамод на Людмилу з водієм Олександром. Прочитавши перед тис розділ про Анну Прамод з Антоном вирішили, що логічно буде добити читача новими несподіванками, і дитина могла б бути такою.  – Ви не вповноважені мене в чомусь переконувати, я сам за все плачу. Ви – мої помічники, тож виконуйте свою роботу: допомагайте! І якщо Антону буде щось потрібно, розповідайте, тільки одразу ж кажіть мені про це.
Людмила передчувала, що на безглуздій ідеї Прамода нагріють руки лікарі. Ніхто не міг дати гарантій, але ніхто й не переконував Прамода в марності такого експерименту. Не звиклий поводитися необачно, Прамод, менше з тим, дивував диким марнотратством. Заспокоївся тільки за кілька місяців, коли вирішив повернутися до нормального життя. Але в цьому житті майже не було роботи. Новий офіс винаймати він так і не наважився, тож фірма працювала абияк. Єдине не змінилося: у Прамодову квартиру на Городецького походжали нові жінки.
Як-от Ірина-яка-чудова-ліпнина, що організувала для багатого бойфренда вишукане свято з нагоди сорокаріччя.
Людмила поспішила забратися зі снобської вечірки і вже попрощалася з присутніми, коли Прамод, проводжаючи її, простягнув якийсь записник і сказав:
– Ось, подивися, як воно буває.
Людмила розгорнула зошит – і морозом прохромило під шкірою.
…Австрія – Відень, Албанія – Тірана, Андорра – Андорра-ла-Велья…
Почерк Анни… Що це в біса таке?
…Бельгія – Брюссель, Білорусь – Мінськ, Болгарія – Софія, Боснія – Сараєво…
Та зустріч із Джеральдом… Вона запам’ятала.
…Велика Британія – Лондон, Греція – Афіни, Данія – Копенгаген…
Перелік курсів і тренінгів, підсумки досягнень. Перелік страв індійської кухні, запис на новорічну фотосесію, вирізки з камасутри. Вклеєні спільні фотографії. Номер до гінеколога. Курси вивчення англійської мови (сюди Людмила її не записувала). Сентиментальні віршики, сльозливі записи. Столиці європейських країн, акуратно виведені стовпчиком.
– Ви давно це знайшли? – тільки й спитала.
– Того дня, коли її ховали…
– Антону ви це…
– Ні, не показував.
– Не показуйте.
– Людмило, хочу повідомити вам, що збираюся переїжджати до США. Ця країна мене перемогла, з нею безглуздо боротися. Хочу тільки лишити собі книжку. Знайдіть видавництво.
Спершу Людмила відчула страх, що знову доведеться шукати роботу за копійки (як і Анна, вона теж, видно, звикла до забезпеченого життя, а шалений ритм, хоч і стомлював, а проте бадьорив, а не виснажував, як нескінченні репетиторські заняття). Тепер усе треба було починати спочатку..
Затим Людмилі полегшало: не буде дурнуватих завдань, не доведеться шукати сукні в труну, затримувати літаки, шукати священика, щоб відспівав самогубцю, складати графіки побачень з кількома жінками, добирати подарунки, вистоювати черги по документи, телефонувати в кріон-банки, аби зберегти яйцеклітини небіжчиці, перейматися зовнішніми виглядом, щоб відповідати статусу особистого асистента керівника просунутої фірми, день у день сумніватися в своїй значущості для цього світу, в тому, що мешкає там, де треба, робить те, що мусить. Виконає останнє завдання, знайде видавницво, та й по всьому.
Книжка “Прамод Шеллі: життя на грані” з’явилася через півтора року після загибелі Анни. Про мистецьку вартість і суспільну вартість фоліанта із золотим тисненням з фотографіями Прамода в колі впливових людей, під час подорожей і навіть на Майдані Людмила вирішила не висловлюватися. Антон отримав свої 200 доларів, а Прамод замовив кілька рецензій у ЗМІ, потішився ними, а через кілька місяців переїхав до Америки й оселився в Санта-Барбарі. Без Ірини, звісно.
Людмила не одразу зрозуміла, що сумує за Прамодом – він таки вмів тримати своїх працівників у тонусі, навіть коли натякав, що вони не вміють працювати і все роблять не так. Утома від бездіяльності, усвідомлення марнування часу, що спливав, ніби пісок крізь пальці, гнітила мене – Людмила підсіла на режим білки в колесі, але колесо забрали з-під ніг.
Прамод писав їй, щоб збирала гроші на квиток до Америки й необхідні документи для оформлення візи. Кликав у гості. Дивлячись на своє безладне життя, турботи якого оберталися довкола житла,  Людмила часом думала, що, може, й варто затамувати подих і наважитися на таке. Спробувати пожити в Америці. Хоча б погостювати.
– Якщо ти надумаєш приїхати, повір, за тиждень ти порвеш свій паспорт і викинеш його в річку, але не повернешся нізащо, – сміявся Прамод крізь віконечко скайпу. – Тобі нічого робити там, ви там усі не вмієте працювати – от хоч би й ваш новий уряд…
Людмила визнавала, що він має рацію. У країні панував безлад. Жити у столиці не було на що – батьки, спровадивши дочку у світ широкий, могли допомогти хіба що закрутками й котлетами, що їх щодватижні передавали бруднуватим неповоротким автобусом. Вони просили повернутися й працювати учителькою, не морочити собі голови, мати дах над головою, знайти хлопця.
Але шукати не хотілося. Читаючи Прамодові листи про те, що він зараз узяв відпустку й знайшов перекладача свого життєпису англійською. Усе, що сталося тут, для нього лишиться книжкою в дорогій обкладинці, а для неї, можливо, було найстрашнішою пригодою в житті.

…На Сході вже кілька місяців тривала війна, і Людмила з іншими волонтерами допомагали чим могли, заглушували буттєві пустки у власних душах. Батьки телефонували й розповідали про поранених атовців із різних містечко, Людмила організовувала збирання коштів на їхнє лікування. Якось приїхали до військового госпіталю провідати хлопця, якому перебило обидві ноги, і він був у візку. Він був юний, не старший від Людмили, але густа борода й тяжкий погляд додавали йому віку. Людмилі він видався знайомим. Зазвичай поговорити з пораненим не було для неї проблемою, невимушеність допомагала розрядити напружену атмосферу, що завжди виникає, коли дивишся на скалічену людину, але треба усміхатися й підбадьорювати.
Але цього разу їй було тяжко. І не тому, що серце рвалося, ні: лікарі сказали, що хлопець житиме, і Людмила подумала, як добре, що житиме і як добре, що довго одужуватиме – не кинеться одразу назад на фронт, як всі ті, хто підсів на війну… Але почати розмову було непросто, і вона все не могла згадати, де ж він мені траплявся?
– Ви Люда, я вас пам’ятаю, – першим озвався хлопчина.
–А я от не можу згадати, де ми раніше зустрічалися? – прохопилося.
– У лютому 2014-го, ви ще мені організували розкішну квартиру на Хрещатику. Перед тим я лежав на підлозі в Михайлівському й стікав кров’ю, але якимось дивом опинився в розкішних апартаментах з видом на величний, щоправда, трохи задимлений Київ…
– Андрію, ви? – згадала Людмила. – За бородою вас годі впізнати… Як ви? Де ваші батьки?
Вона лишилася майже до півночі (медики вже вивчили всіх волонтерів і дозволяли затриматися), й пірнаючи в останню маршрутку дорогою додому, відчула, що саме цієї зустрічі їй бракувало вже довгий-довгий час. Їхала, втупившись поглядом у скло, і в темряві розглядала спокійні відблиски ліхтарів, машин… Згадувала Андрія, його розповідь. Як виявилося, вони земляки – тоді, під час Майдану, Людмила так і не встигла розпитати його ні про що. А тепер ніхто не заважав поговорити. У передчутті зустрічі з нібито знову віднайденим другом Людмила дивилася на нічне місто і відчувала, що, хоч ніхто не чекає мене на винайнятій квартирі, саме в цьому місті вона вдома.
Може, тому, коли через кілька днів на її пошту прийшло запрошення від Прамода, Людмила роздрукувала його, а тоді порвала папірець і розсміялася.







Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 17-09-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Богдан Горгота, 16-09-2018

*

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Софрон, 15-09-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Максим Т, 14-09-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Інра Урум, 14-09-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.86631107330322 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …