Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2528
Творів: 45583
Рецензій: 89210

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Асистентка

© Тетяна, 13-09-2018
Асистентка
...Упродовж двох років київська вулиця Городецького асоціювалася в мене не тільки з кінотеатром «Україна» й театром імені Франка. Хоча так, із театром теж, але не з тієї причини, що в більшості людей.
На Городецького жив мій шеф Прамод Шеллі, власник фармацевтичної індійської компанії, який торік переїхав до України й відкрив тут фірму з продажу біоактивних добавок. Того дня, 10 серпня, йому минуло сорок. Без мене, Людмили Горенич, його помічниці не тільки в ділових, а й у деяких особистих справах, свято не відбулося б, тож я вкотре підіймалася сходами до знайомої квартири в серці «київського Парижа», і мої останні телефонні розпорядження щодо свята відлунювали між високих склепінь будинку.
Особисте асистування Прамодові було моєю першою роботою, якщо не згадувати про безсистемні підробітки репетитором з української мови й літератури й ведення групи подовженого дня в школі. Зустріч із Прамодом і стартову зарплату, що майже в п’ять разів перевищувала мої попередні репетиторські зарібки, я мала за подарунок долі, хоч і далі начитувала лекції про літературу відображенню в дзеркалі, уявляючи себе за кафедрою в університеті.
Напередодні Прамодового ювілею я змушувала себе думати тільки про вечірку, хоча і сходи до квартири, і весь її хай-тековий лоск наштовхували на неприємні спогади, від яких хотілося відсахнутися. Тому, побачивши за дверима Ірину, нову дівчину Прамода, я навіть зраділа, бо голод сарказму нарешті випало втамувати поживою.
Ірина була вбрана в довгу шифонову сукню блідо-зеленого кольору. З нагоди сорокаріччя бойфренда Ірина прикрасила його квартиру білими трояндами, що ніби недбало стояли у вазах просто на підлозі. У такий спосіб Ірина підкреслювала прагнення почуватися тут своєю, але не наскільки, щоб удавати заклопотану господиню. Утім, таке випробування їй і не загрожувало – покоївка Інна чудово давала лад цьому житлу, досить швидко вивчивши характер Прамода. Можливо, саме тому вона протрималася тут довше ніж інші, а я полегшено зітхнула, коли з довжелезного списку доручень нарешті можна було викреслити графу «знайти нову покоївку».
Зараз, святкуючи ювілей шефа в його квартирі на Городецького і вперше в житті смакуючи «Дом Періньйон» у товаристві Прамодових друзів, я думала, що мені значно простіше й приємніше спілкуватися з фотографом, покоївкою й запрошеним із консерваторії піаністом, аніж із гостями шефа, а тим більше – з Іриною. Налагоджувати спілкування з нею я не поспішала – навіщо? Навряд чи це в них надовго.
Прамод уже помітив мою посмішку, коли Ірина, розповідаючи про те, що вона працює викладачем в найкращому університеті країни і знає кілька мов, підкреслила, що ні-ні, вона філолог, а не перекладач. Це мало б звучати гордо, але я знала, що на філологів часто вступають ті, кому не пощастило стати перекладачами. І поки більшість присутніх намагалася зрозуміти, що це взагалі за професія – філологія, – Ірина вигинала словесами, ніби стегнами, хоча скидалося більше на невигадливий монолог зі старого роману.
– Коли стоїш на балконі й дивишся на вулицю Городецького згори, вона таки видається незвичною. Хоч усі ми сотні разів ходили тут, а проте справді зупинитися й помилуватися будинками, ліпленням на них, стінами, дахами можна тільки з балкона, – сказала Ірина, і кинула Прамодові недоречну виразну усмішку.
Той спокійно глянув на неї, а тоді перевів погляд на мене. Я ж, ніби не помітивши цього, й собі намагалася відшукати те небачене-знизу-ліплення, але ця розмова звучала так нарочито, що мені ледве вдавалося сховати глузування за ковтком шампанського. Насправді я й не намагалася роздивитися хитромудрі візерунки. Натомість Прамод устиг помітити все, і йшлося, звісно, не про ліплення.
– Вона вам не до душі, – тихо резюмував Прамод, непомітно підійшовши до мене через деякий час після розмови на балконі. Він навіть не помітив, що відігнав фотографа, з яким я саме спілкувалася.
Я вирішила не прикидатися. Але обговорювати людей було не за моїми правилами.
– Це не моє діло, тож я промовчу.
– Я плачу вам зовсім не за те, щоб ви мовчали, – владно процідив Прамод. У цьому був весь він – змінювати товариський стиль розмови на спілкування боса з підлеглою. Я добре це знала. Але також надто добре відчувала цю його зрадницьку довіру до себе, щоб занепокоїтися з приводу грубуватого тону. Прамодова приязнь стала захисним бар’єром проти його залицянь і спроб затягти до себе в ліжко: зазвичай він не дружив із тими, з ким спав.
– Якщо я скажу, що вона – тимчасова, вас навряд чи приголомшить мій висновок?
– Ви ж знаєте, що всі вони тимчасові, – відповів Прамод, ніби тішачись від невідступності від своїх принципів у стосунках із жінками. Моя відповідь його влаштувала. Більше нічого не сказав, але каблучка, на яку він кинув свій недбалий, а проте частий погляд, ніби договорила. – Всі, крім неї.


***
Півтора року тому я вкотре спізнювалася на зустріч з Прамодом і знову через його, бісового боса, завдання. Я не наймалася бути ще й hr-ом, та Прамода це не цікавило. Усі люди без досвіду роботи знають, що спочатку треба вміти все: і кави проготувати, і клієнтам правильно усміхнутися, а, якщо треба, то і літак затримати. Якось мені довелося залучити усе своє фахове красномовство і  вмовити авіалінії затримати літак до Америки на дві хвилини, бо Прамод спізнювався. Незбагненно, але літак таки затримали. На жаль, Прамод все одно забув якісь важливі документи, тож мені довелося терміново доставляти їх до Америки тими самими авіалініями.  
І, звісно, пошук працівників дефакто перебував у моїй компетенції. Тієї злощасної весни чергове дівча намагалося посісти вакантне місце масажистки багатого індуса, що намислив збудувати бізнес в Україні... Дівча – саме так я її сприймала, хоча вона була моєю ровесницею – звали Анною.
Тепер, через півтора року, Прамод чекав на мене в ресторані з Катею, сестрою Анни, колишньої коханки Прамода. Сьогодні минав рік відтоді, як мелодраматичне життя Анни закінчилося: вона викинулася з даху театру імені Івана Франка й неабияк завдала мені клопотів: от ще хіба весільної сукні в труну мені не доводилося купувати. Але Прамод звелів, а я була його асистенткою і нічого не могла вдіяти.
Прамодові прохання мене перестали дивувати ще відтоді, як він дізнався, що моя подруга, з якою я винаймала квартиру, незаймана. Не знаю, навіщо я про це розповіла і чому взялася захищати її пуританські переконання. Не розумію, чому не почала з себе, адже я теж на той час не знала чоловіка. Ймовірно, мені здавалося, що я втрачу до нього якийсь кредит довіри. От і згадала про Надю, трохи старшу від себе дівчину, з якою колись ділила кімнату в гуртожитку, а тепер винаймала кімнату. Надя теж філологиня і теж правильна дівчинка, от тільки  вона завжди скаржиться й ніколи не ризикує. Поза тим ми схожі. Тільки я не чіпляю свої моральні принципи на транспарант поперед себе. Мені подобається бути цинічною, це часом спрощує потенційно складні ситуації.
Коли я розповіла Прамодові про принципову Надю, то, звиклий запрошувати на свої шовкові подушки майже все, що ворушиться, він виявив інтерес до двадцятип’ятирічної дівчини, яка ще не знала чоловіка. Але зовсім не для того, щоб зірвати квітку її цноти, ні. Він просто хотів побачити на власні очі, як ця людина поводиться, про що говорить, як вдягнена і по чому можна здогадатися, що з нею все не так.
– Ходімо разом до ресторану. Скажи, що я її запрошую. Хай не боїться мене, – попросив. Наказав тобто.
І я, піддавшись злостиво-пізнавальній химері Прамода, зрадила Надю і запросила її, не сказавши, навіщо. Я їй давно розповідала про дивакуватого, але щедрого боса, і їй теж було цікаво подивитися на нього, тому що екзотичний іноземець теоретично міг повернути сюжет її одноманітного життя до кульмінації. Звісно, на словах вона вважала його аморальним виродком, але інтерес до її персони лестив, тож вона погодилася.
На диво, вечеря минула нудно. Надька розчарувала Прамода тим, що в неї все гаразд із зовнішністю й розумом, Прамод не зміг зачарувати Надьку марнотратством і лоском ресторану. Я нудьгувала, бо й у товаристві Прамода й Надьки в позаробочий час почувалася, ніби на завданні.
А завдання в мене траплялися різні, часом непередбачувані, дурні. Запросити Катю, сестру покійної Анни, на поминальну вечерю (якщо об’їдання в черговому ресторані можна було так назвати) теж було моїм завданням. Забезпечити їй комфортний доїзд із її села Чернівецької області – так само. У селі все ще пам’ятали розкішний похорон Анни, її дивовижну сукню, пишний поминальний обід – в усьому відчувався почерк таємничого інкогніто, через якого, подейкували, Анна й укоротила собі віку, але хто там знав, що сталося насправді, якщо навіть рідні батьки вважали дівчину істеричкою. І батьки були вдячні аж так, що коли я зателефонувала з проханням запросити їх пом’янути Анну в товаристві скорботного Прамода, вони з охотою випхали з дому Катерину: а раптом Прамод прилаштує в житті їхню другу доньку, раз із першою не склалося?
Катерина була вдягнена в недоречну кофтину з блискітками й якісь зовсім дикі легінси. Анна вдягалася краще. Та й мала кращий вигляд. Прамод, здавалося, не помічав страхітливого й непідходящого до нагоди вбрання сестри своєї колишньої співмешканки – але я знала, що він умить оцінює образ жінки, класифікуючи її від жаданої, яку б можна за нагоди затягнути в ліжко, й ніякої, з якою просто треба поштиво поводитися, як і належить людині його статусу.
Катеринина біганина до вбиральні мало не щоразу після того, як жирний шар помади трохи стирався од їжі, мала б свідчити про те, Прамод зачарував. На початку вечері вона згадувала сестру й бідкалася, що в них з Прамодом не склалося і що така трагедія, але ніхто не винен. Нагадувала, що батьки не тримають зла й усе розуміють. Трохи сп’янівши й посміливішавши, Катерина розповіла, що Анна таки справді була нервовою ще після першого шлюбу, де чоловік її дубасив – вона так і сказала “дубасив”, – аж сердешна ледве втекла від нього. “Утім, може, якби Анна народила дитину, все б склалося інакше, хто ж знає. А так вона потайки пила якісь таблетки, от в чоловіка і здавали нерви. І я його не осуждаю”, – поділилася зі мною Катерина, коли ми чепурилися біля дзеркала.
Під час вечері я більше рахувала кількість кольорів на блискітках Катерини, коли знічев’я  помітила, що Прамод знову вдяг ту каблучку . Подумала, що це Катеринин цирк перетворився на Прамодів театр: носити обручку на знак удаваної вірності Анні, з якою, певна річ, Прамод і не думав одружуватися – це таки драматично. Утім, театром усе й закінчилося, тож драмі органічно було тривати далі.
З Катериною Прамодові теж було нецікаво. Він заплатив за вечерю, тицьнув їй конверт (її очі аж заясніли перед розчаруванням від скорої розлуки), викликав таксі. Ми провели її, і я зібралася додому.


***
За рік до того Прамодові справи йшли дуже добре, він винайняв офіс у центрі Києва, в Будинку профспілок, а квартиру знайшов у старовинному домі на Городецького. Але коли восени 2014 року просто під вікнами офісу почалися мітинги, Прамод занепокоївся й поводився дратівливо з будь-яких причин.
Особливо він навіснів через своїх підлеглих, бо терпіти не міг, коли хтось знаходив собі якесь важливіше заняття, крім як працювати на Прамода. Тому того дня, коли його масажистка (Ніна? Галина? – він не пам’ятав, чи, може, й не знав ніколи), так от, того дня, коли вона сказала, що скоро має народжувати й не буде більше працювати, Прамод сприйняв це майже як особисту образу. Він ніби вперше помітив її випуклий живіт, в якому жило інше життя, далеке від Прамода і його остеохондрозу.
– Але це нічого, – винувато сказала Ніна-Галина. Їй не хотілося втрачати роботу – свою зустріч із Прамодом вважала удачею, бо хто ж із масажисток не мріє про заможного клієнта-іноземця? Якби вона була незаміжня, хто знає, може б, і її мрія вийти заміж за принца могла б бодай наблизитися до реальності. Але тепер вона сходила з арени боротьби і мала поступитися. Та все ж краще було б не поривати зв’язків, тож Ніна-Галина вирішила запропонувати Прамодові заміну.
– Прамоде, якщо вас це цікавить, то в мене є подруга, вона чудова масажистка, цілком могла б замінити мене.
– Нехай приходить завтра о цій порі, – не роздумуючи відповів Прамод. – І це, щасти тобі…
Здається, про стосунки нової масажистки Анни й Прамода я знала з першого ж дня. Мені було звично спостерігати за метаморфозами Прамодових подруг із інтелігентних скромняг до нахабних викачувачок грошей, але для Анни розкішний одяг, ресторани й курорти були ніби як приємним бонусом до того, що на неї звернула увагу така людина, як Прамод. Ніколи досі вона таких не бачила – ані в коледжі дизайну, куди вступила за хабар, ані, тим більше, в селі, звідки була родом. Частіше їй траплялися чоловіки двох типів – бабії і мрійники, між якими виявлялося не так мало спільного – і тим, й іншим була чужа відповідальність.
Колись Анна була заміжня, жила з чоловіком у селі, але той бив її час від часу, і вона, надивившись передач про незалежних жінок, кинула неврівноважену «половину», а що батьки були проти («стерпиться – злюбиться»), то і їх. Відновила навчання в коледжі, навіть витягувала на стипендію, але шукала іншого життя. Життя, у якому мав бути “той самий” чоловік.
Анну не лякало, що до неї в Прамода було безліч жінок. Вона так само знала, що до кожної з них він ставився, мов до богині – але, як індус,  він вірив у багатьох богів. А якось, коли Анна вже непомітно взялася заповнювати собою його простір (спершу зубна щітка й фен, потім, як годиться, якісь записнички, косметика, нанароком покинутий одяг), вона почула від нього: «Індуси – дуже вірні чоловіки. Але тільки тоді, коли не виїжджають поза межі Індії».
Я знала про все це, бо Анна розповідала мені. Вона багато про що ділилася зі сподіваннями, що раптом Прамод передумає бути з нею, я скажу щось на її захист. Але біда в тому, що із самого початку нашого спілкування Анна викликала в мене дрібку подиву в океані байдужості – і так було аж до її смерті, де тільки на гірку мить мені стало її жаль. А далі тільки млосно від такої тупої, заціпенілої недалекоглядності.
Так, спершу я була подивована: Анна мала направду сільську, непримітну зовнішність. Анна відрізнялася від попередніх коханок Прамода. Гламурні, нарочиті, пустуваті, але агресивні, їх все ж можна було вважати чарівними й привабливими. Їм личили всі ці ресторани, готелі, шмаття. Їй – ні. Відкрите простувате обличчя, симпатичне, так, але без жодної родзинки. Сіро-зелені очі, гоструватий ніс, темне волосся до плечей – колись це, певно, було каре. Невиразний одяг на стрункому тілі. Вираз обличчя скривджений, погляд – надтріснутий, сумний. Її хотілося оберігати, жаліти, милувати, якби, чорт його бери, хоч щось зачіпало в її характері.
Не те що вона була скромною – «кар’єра» масажистки, як ми вже потім дізналися, провела її кількома колами пекла, себто приватних вечірок народних депутатів. Але хоч тілесних розваг зазнала багато і різних, і, щоб не здуріти, їй би легше було увійти в образ вільної від умовностей жінки, та натомість їй завжди хотілося одного: забезпеченого традиційного щастя. І дитини – як крапки у невизначеності свого життя.
Мені ж, ровесниці Ганни, дитини не хотілося. Я не вміла думати про дітей абстрактно. Колись я прагнула стати матір’ю – у майбутньому. Але не шукала собі принців – ані індійських, ані будь-яких інших. Я була з планети реальності й шукала невідомо чого, розраховуючи тільки на себе. Коли мені треба було затримати літак, я не покладалася на блискавку. Знічев’я спершу ходила світом, потім бігала, а тепер, з огляду на роботу, мчала ним, зашпортуючись об людей, але не чіпляючись за них надовго.
Оскільки, працюючи в Прамода, я спілкувалася з безліччю людей, дозвілля любила проводити на самоті. Сама уперше подалася й на Майдан, що розкинувся свої парасолі, з часом і намети, просто під нашим офісом. Після роботи й до неї я проводила там час, думала, слухала. Спостерігала за іншими, іноді допомагала. Бродячи натовпом на Майдані, стоячи на перших нечисленних мітингах під парасолею, я часом ловила себе на думці, що вдивляюся в кожні очі, але промови зі сцени зовсім не цікавлять мене. Натомість приваблювало не тільки невиразне у вимогах, але тверде у намірі бажання протестувати, а й прагнення роздивитись упритул на таких, як сама. Тих, хто і був словом на букву У  і тих, кому, можливо, У могла б бути радою. Але поки я почувалася тут самотньо, бо як У може радіти громадянці, залежній від іноземця, що шукав себе по всьому світові, й У для нього, я не сумнівалася в цьому, була тільки тимчасовим пунктом призначення.

***
Якось мені випало бути присутній на діловій вечері з Джеральдом, Прамодовим постачальником ліків з Америки, Прамодом та Анною. Основна частина перемовин лишилася позаду. Я допомогла оформити потрібні документи, отже, настав час для безтурботних і пустих теревенів, які ніколи особливо не цікавили схильного до філософських дискусій Прамода. Однак правил ділового етикету він не цурався, тому підтримував невимушену балачку про політичну ситуацію в країні (яка його як індуса, чия ментальність суттєво відрізнялася від ментальності українця, не надто зачіпала). Натомість американцеві було цікаво поговорити про Євромайдан: він з ентузіазмом розповів про те, як протестувальники частували його імбирним чаєм і сфотографувалися з ним на тлі «Йолки», огорнувши плечі національним прапором. Мене дратувало це ставлення – приязне, але більше не рівні туриста на маловідомому острові, що вирішив зробити світлину з аборигенами. Радісні обличчя, євросоюзівські зірки на прапорцях... Тоді це було навіть святково.
Оскільки я спершу спостерігала за Майданом з вікна Прамодового офісу в Будинку профспілок, а з часом і волонтерила на Майдані, не могла втриматися, щоб розказати про причини, чому ходжу туди. Розмова, що плавно перейшла на рівень цінностей і ідей, захопила й Прамода: про що-що, а про цінності він поговорити любив. У цій розмові не було чути голосу тільки одного учасника вечері – Анни, яка, усміхаючись, кивала мало не на кожну репліку Прамода. Але сказати їй було нічого: не тому, що Майдан її мало цікавив насправді. Вона просто не знала англійської мови.
Індус, здавалося, забув про Анну. Він сперечався про щось зі мною. Йому подобалося зі мною сперечатися – ще відтоді, як уперше прийшов до мене на курси української мови – російською, як і англійською, німецькою, французькою й іспанською, не кажучи про гінді й маратхі, він володів бездоганно. Але в цій дивній країні бідняків, такій неподібній, втім, на його далеку Індію, не знати української мови ставало моветоном, а Прамод надто шанував оточення, в якому йому випало жити.
Спершу, як Прамод зізнався згодом, «чарівна усмішка Мили» викликала у нього єдине бажання. Але він буцімто вчасно встиг розгледіти в мені розум і впертість, а ще – надійність. Урешті запропонував мені роботу особистої помічниці на фармацевтичній фірмі. Поступово довіривши мені свої справи, паролі до більшості карток і навіть познайомивши мене з усіма своїми пасіями, Прамод остаточно відмовився від намагання спокусити мене. На моє щастя. Мені потрібні були гроші, робота. Решта було зайве, і я направду щаслива, що мені не довелося самій давати цьому раду.
Тоді ж, за столом ресторану «Фелліні», Прамод тішився з моєї розмови з Джеральдом. Я ж розривалася між марнославством (овва, я на рівних спілкуюся з іноземцем про суспільні проблеми У, я сиджу в красивій сукні, смакую вино) і виною за власну зверхність (я клоун, просто клоун, хіба не щиріше буде розливати чай там, на морозі?). І поки я намагалася дати раду своїй дилемі, Анна просто усміхалася, іноді позирала в телефон, та все більше вкривала зефірним поглядом Прамода, який ніби забув про присутність Анни. Урешті, про неї згадав Джеральд. Почуваючись винним у тім, що чарівна дівчина не бере участь у розмові, він вирішив змінити тему.
– Прамоде, у вашої дами чудовий смак у прикрасах, – промовив він тоном, з якого було зрозуміло, що зараз неминуча якась банальність. – Цей камінь на підвісці так личить до її медових очей.
Прамод переклав Анні сказане. Дівчина усміхнулась.
– Цю підвіску Прамод купив мені, коли був у Брюсселі, – відповіла, пожвавившись. – Хоч Швейцарія не славиться ювелірними виробами, як Італія чи Франція, але ця підвіска мені одразу сподобалася…
Прамод відсахнувся. Невже Анна не знала, що Брюссель розташований не в Швейцарії?
– Брюссель – це столиця Бельгії, – процідив Прамод, перервавши щебетання Анни, яка вже збадьорилася від того, що їй нарешті є що сказати. Він не переклав Анниної репліки Джеральду, обмежившись чимось на зразок “дякую, діаманти – то як маленька чорна сукня”. Прамод заговорив про свою подорож до Швейцарії, розмова, мовби спіткнувшись, лилася далі своїм руслом. Але я бачила, як згустився мед Анниних очей і як її мовчанка набула зовсім іншого присмаку, ніж досі.


***
…Коли Анна перебралася до квартири Прамода, розмови про спільну дитину почастішали. Це сталося якраз тоді, коли Прамод дійшов думки, що чесного бізнесу в Україні він не побудує, тож час їхати до США, де в Санта-Барбарі він мав своє помешкання і деякі зв’язки. Я знала, що він вагається, чи забирати з собою Анну. Але після настирних натяків на дитину він зрозумів, що не варто.
Анна втомила його, його втомила ця країна, ненадійні люди, зневірені потенційні покупці, які вже не велися на продукцію його фармацевтичної фірми.
«Майдан – це те, що триває у вашій країні; але такий самий безлад триває в душі іноземця, коли він приїздить сюди», – якось пожартував.
«Майдан – це крок, щоб припинити цей безлад. Це крок до упорядкування», – відповіла йому і здивувалася, що не злякалася невишуканої прямоти цих слів. Але коли на Грушевського пролилася перша кров, я зрозуміла, що все вже ніколи не буде як раніше.


…Коли сварки з приводу дитини почастішали (Анна вже дозволяла собі сваритися), Прамод випрацював схему, як елегантно позбутися її обтяжливого товариства. Спершу він подарував їй безліч сертифікатів на різні спа-салони, тренажерні зали, курси самовдосконалення, дизайну, макіяжу – чого завгодно. Анна раділа, тішачись ілюзією, що це допоможе їй бодай трохи дорівнятися до Прамода: нема нікого жалюгіднішого, ніж людина, що не знає, як провести прийдешній день.
І вона ходила на плавання, тренажери. Вчилася малювати, позитивно дивитися на світ. І незчулася, як ці курси забирали в неї майже цілі дні, а вночі Прамод спілкувався з нею тільки шляхом захищеного сексу.
Про все це вона скаржилася мені з надією, що я поговорю з Прамодом і перекажу йому, яка вона вірна, яка молодчага, що так для нього старається. Вона не знала, що вишукувати й замовляти всі ці сертифікати – моє завдання, себто наказ Прамода. Таке воно, життя особистого асистента. За дріб’язковістю завдань і безугавних стресів я не мала часу божеволіти від того, що відбувалося за вікнами офісу. Але кожної вільної хвилинки я ходила туди, як завше, у пошуках невідомо чого. Найлегше дихати мені було саме там, і натовпі, де я щоразу знаходила для себе якесь нове завдання, комусь допомагала, про щось говорила, а тоді поверталася на роботу, в зовсім інший світ, що належав зовсім іншим людям.


***
– Може, сходи на майстер-клас із приготування індійських страв? – питала я в Анни, адже саме бачила нещодавно пропозицію в одному з улюблених Прамодових ресторанів.
– Думаєш, він це оцінить? – відповідала Анна, і я записувала її туди, хоча не могла зізнатися: не факт, що він навіть помітить це.
Небайдужим Анні був не тільки Прамод, а і його стиль життя. Відвикла від підробітків на приватних вечірках і згадуючи про них як про страшний сон, вона все ж розуміла, що інакше заробляти на життя не навчилася. Значно приємніше й легше було почуватися коханою забезпеченої людини, навіть якщо треба ходити на всі ці нецікаві майстер-класи. Але Анна старалася. Вона знала, що деякі речі треба просто виконувати, засукавши рукави. До цього її привчило сільське життя. Просто робити й не ставити зайвих питань.
Тому вона навряд чи здогадувалася істинне призначення усіх цих курсів. Вирішила отримувати задоволення – чи ж не це повноцінне життя?
Але після вечері з Джеральдом, коли вона простодушно виявила своє незнання столиці Бельгії, а Прамод мало не спопелив її за це поглядом,  Анна вирішила, що досить з неї курсів, а час для серйозних розмов.
… Тієї ночі запалав Будинок профспілок, і ми не знали, що буде з нашим офісом. Не маючи інформації, чи вогонь дістався до нього, ми не йняли віри, що робити, куди звертатися. У хаосі повстання годі було знайти причетних. Уранці люди з прапорами йшли на мирну ходу, увечері всі канали кричали про загиблих від вогнепальних поранень. Я була на тій ході, була там сама, і коли побачила, як беркутівці скидали цеглу на протестувальників у касках, не йняла віри, що все це коїться тут, у центрі країни, у центрі Європи… А коли газові випари заважали дихати й дивитися, до мене підбіг якийсь хлопчина, подав одноразову маску, я вже не могла сховати сліз. «Тікай звідси, тут від тебе нема толку», – крикнув хлопчина у відповідь, і я послухалася, побігла до офісу й одразу зайшла в мережу, щоб прочитати про події. Доки я добігла до офісу, троє людей загинуло.
Прамод дурів і не знав, до кого звертатися і що робити. Ніхто з його знайомих високопосадовців не міг пояснити, що діється. Але факт був такий: під носом у світу розстрілюють людей; кому є діло до Прамодового офісу?
Саме тоді Прамод повідомив Анні, що їм треба перепочити одне від одного і що це не страшно, дорослим людям час від часу потрібен свій простір і можливість послухати думки наодинці. Нову квартиру Анні Прамод пообіцяв винаймати за свій кошт, тож, звісно, через це попросив не перейматися.
Будинок профспілок уже палав, коли серед ночі Анна грюкнула дверима. Прамод спокійно споглядав, як вона накинула на нічну сорочку новеньку шубку, встромила босі ноги просто в чоботи й, розхристана, заплакана, поцокотіла підборами на сходах.
Коли за годину Анна не повернулася, Прамод вирішив уперше зателефонувати її матері в село. Він не знав, чи були в Анни подруги, тому вирішив, що, може, Анна наскаржиться матері або сестрі. Проте рідні нічого не чули від Анни вже кілька тижнів, тільки стежили за її прекрасним життям через соцмережі сусідки.
По тому Прамод спустився вниз по Городецького й вештався поміж мітингувальників у надії знайти Анну серед них. Усе це видавалося йому філомом-катастрофою. Над вируючим натовпом, брудними наметами, метушнею, зойками, сльозами, розмовами, звуками зі сцени, гімном України (Прамод давно встиг запам’ятати цю мелодію), фантасмагоричним видивом розгорталася пожежа Будинку профспілок. Там горів і його офіс, там, можливо, горіли люди.
Якесь дівча розносило медичні маски, дівча було стривожене, якесь ніби покривджене, але дуже гарне. Тицьнувши Прамодові маску, вона розчинилася в натовпі, вірна своїй несподіваній місії бути на Майдані навіть попри те, що за спиною палав кам’яний велетень, лунали постріли, палахкотів вогонь. На мить він позаздрив їй, її впевненості у потрібності того, що вона робить і де. І дивувався рішенню молодої людини – однієї з сотень, він бачив це – бути там, де так легко загинути за ніщо.
Ще зранку Прамод споглядав з вікна офісу мирну ходу. Зранку це виглядало для нього так буденно, що вже аж нудно, але тепер, зачарований полум’ям, що перетворювало центр Києва на згарище, він раптом ніби отямився і згадав про ще одне дитя, що, певне, теж перекладало каміння в цьому натовпі. І він набрав мене.
Прамод хвилювався дарма: я була в безпеці. Біля Михайлівського, сортувала ліки й уперше не могла виконати його завдання – допомогти шукати Анну. Уперше мені було неважко відмовити йому, людині, роботу в якого сприймала за щасливий білет, людині, яка платила мені за місяць більше, ніж у школі за кілька місяців. Кинути ліки й банки з консерваціями, гори яких зростали щогодини, я не могла.
– Тут поранені люди, Прамоде! Вони стікають кров’ю, але відмовляються їхати в державні лікарні! Польові госпіталі переповнені, – кричала йому ніби з іншого світу. – Це страшне!
– Мило, моя квартира до ваших послуг, – несподівано повідомив він. Ключі лишу в консьєржки, ми з Олександром шукатимемо Анну самі.


А далі мої спогади ніби покриті маревом. Прамод із водієм марно нипали берегами Дніпра, навздогад прочісували випадкові лісосмуги й парки Подолу, Куренівки, телефонували в морги. Та Анну знайшли ближче – за кількасот метрів від Прамодового дому. Вона зістрибнула з даху театру Франка. Байдужі вічка камер спостереження на сусідніх бутиках зафіксували, як Анна в самій нічній сорочці, спершу трохи посидівши у скверику біля театру, залізла пожежними сходами на дах і, майже, не вагаючись, ступила за край. В кишенях шуби знайшли якийсь флаєр з Прамодової фірми, за телефоном знайшли Прамода. І сповістили про Анну. Самогубство. Жодних сумнівів і питань не виникло навіть у її родичів.
Коли тіло Анни перебувало в морзі на розтині, у Прамодовій квартирі ночував хлопчина з вогнепальним пораненням у ногу. Лікар і медсестра з польового госпіталю обробляли рану, я бігала до Михайлівського по ліки, зідзвонювалася зі службою Євромайдан SOS, щоб скасувати заявку на надання житла пораненому – п’ять київських родин хотіли надати притулок хлопцеві, й коли якась особливо ревна бабця розчарувалася, що вона марно напекла пиріжків, я вперше за цей нескінченний день усміхнулася, хоч усмішка одразу видалася мені гріхом. Але поранений, Андрій, який усе просив за жодних обставин не телефонувати батькам, теж знайшов у собі сили усміхнутися. І мені стало легше. Ми з Прамодом лишилися біля нього якийсь час, а тоді, коли все стихло, перевезли Андрія до лікарні. Упродовж усього цього часу я не наважувалася питати Прамода про його стан і те, що робити далі. Він був стриманий і спокійний, і батькам Анни сам зателефонував спокійно. Пообіцяв забезпечити похорон і заспокоював матір. Купив їй обручку – «вона мріяла, щоб я її їй подарував». Сам надів на Анну в морзі діамантовий перстень і попросив батьків, щоб саме так її поховали. Нас із Олександром уповноважив знайти весільну сукню в труну – попри мої натяки, що вона вже була одружена, і не годиться так робити.
Минуло кілька днів – довгих, як вічність, нереальних, як сон, перш ніж я усвідомила, що сталося. Смерть Анни видалася мені дурною, і я зловила себе на думці, що трагедія мене більше здивувала своєю безглуздістю, ніж направду схвилювала – у ті дні я бачила своїх ровесників, вбитих кулями снайперів, і небо падало, розбиваючись об неможливість зберегти кожне дорогоцінне людське життя.
За каскадом подій я все не мала часу усвідомити, що в Будинку профспілок згоріла моя робота, кар’єра у фармацевтичній фірмі Прамода. І навіть коли після всього ми побачили, що полум’я майже не зачепило наш офіс, але все цінне повиносили мародери, сил щось шукати, довідуватися подробиці, вже не було.
Я обдзвонювала весільні салони, але серед власників знаходилося мало охочих продати сукню на небіжчицю. Та ще й так швидко, від сьогодні до завтра. Годинник показував десяту. До похорону лишалося менше доби. І це враховуючи, що до Анниного села ще треба їхати кілька годин.
– Ми не надаємо таких послуг, вибачте…
– Ми працюємо тільки з десятої…
– Ні, ми не можемо відкритися раніше, зрозумійте, будь ласка, й нас, ваше прохання надто нетипове…
Урешті, запропонувавши чималі гроші, я домовилася із однією з власниць салонів про сукню. З неприємним передчуттям відповідала на новий Прамодів дзвінок:
– Мило, тобі ще одне завдання. Знайди до завтра, цього, як це по-вашому, посередника між Богом і людьми, – Прамодів голос звучав з гіркою іронією. – Анну треба відспівати, так же у вас роблять?
– Прамоде, священики не відспівують самогубців. Це гріх. Ніхто не погодиться на таке, – почала я, коли владний голос урвав мої докази.
– То знайди такого, який погодиться.
Звісно, я знайшла. І не одного. Виявилося, що існувало кілька специфічних бюро з надання ритуальних послуг, що включали, зокрема, й послуги священика, який відспівував самогубців – за додаткову плату.


***
Відтоді минув рік, протягом якого Прамод вийшов на нову лінію свого життя (висхідну, звісно), хоча без шалених вчинків не минулося, і від цих вчинків відгонило вже не драмою, а дорогою мелодрамою. Перш ніж Анну поховали, він винайняв лікарів, які взяли з її вже кілька днів мертвого тіла яйцеклітини й заморозили їх. Наступним моїм завданням було знайти фахівців-ембріологів, які б погодилися запліднити яйцеклітину Анни Прамодовим сім’ям, а далі я мусила підшукати сурогатну матір для цієї дитини.
– Анна мріяла про дитину! – волав Прамод на нас із Олександром. – Ви не вповноважені мене в чомусь переконувати, я сам за все плачу. Ви – мої помічники, тож виконуйте свою роботу: допомагайте!
Я передчувала, що на безглуздій ідеї Прамода нагріють руки лікарі – так і сталося врешті-решт. Ніхто не міг дати гарантій, але ніхто й не переконував Прамода в марності такого експерименту. Не звиклий поводитися необачно, Прамод, менше з тим, дивував мене диким марнотратством. Заспокоївся тільки за кілька місяців, коли вирішив повернутися до нормального життя. Але в цьому житті майже не було роботи. Новий офіс винаймати він так і не наважився, тож працювали ми абияк і робили це абияк із дому. Натомість у Прамодову квартиру на Городецького походжали нові жінки.
Як-от Ірина-яка-чудова-ліпнина, що організувала для багатого бойфренда вишукане свято з нагоди сорокаріччя.
Я поспішила забратися зі снобської вечірки і попрощалася з присутніми, коли Прамод, проводжаючи мене, простягнув мені якийсь записник і сказав:
– Ось, подивися, як воно буває.
Я розгорнула зошит – і морозом прохромило під шкірою.
…Австрія – Відень, Албанія – Тірана, Андорра – Андорра-ла-Велья…
Почерк Анни… Що це в біса таке?
…Бельгія – Брюссель, Білорусь – Мінськ, Болгарія – Софія, Боснія – Сараєво…
Та зустріч із Джеральдом… Вона запам’ятала.
…Велика Британія – Лондон, Греція – Афіни, Данія – Копенгаген…
Перелік курсів і тренінгів, підсумки досягнень. Перелік страв індійської кухні, запис на новорічну фотосесію, вирізки з камасутри. Вклеєні спільні фотографії. Номер до гінеколога. Курси вивчення англійської мови (сюди я її не записувала). Сентиментальні віршики, сльозливі записи. Столиці європейських країн, акуратно виведені стовпчиком.
– Ви давно це знайшли? – тільки й спитала.
– Того дня, коли її ховали… Я намагався знайти тут щось більше, ніж спроби прив’язати мене до себе рецептами з журналів. Якесь глибше пояснення, чому так сталося. Але ні, нічого... Узагалі ж хочу повідомити, що збираюся переїжджати до США. Ця країна мене перемогла, з нею безглуздо боротися. Місце моє не тут…
Прамодові слова мене не здивували. Я думала, він виїде з України давно. Відчула спершу страх, що знову доведеться шукати роботу за копійки (як і Анна, я теж, видно, звикла до забезпеченого життя, а шалений ритм, хоч і стомлював, а проте бадьорив, а не виснажував, як нескінченні репетиторські заняття). Так, тепер для мене все почнеться спочатку.
Затим мені полегшало: не буде дурнуватих завдань, мені не доведеться шукати сукні в труну, затримувати літаки, шукати священика, щоб відспівав самогубцю, складати графіки побачень з кількома жінками, добирати подарунки, вистоювати черги по документи, телефонувати в кріон-банки, аби зберегти яйцеклітини небіжчиці, перейматися зовнішніми виглядом, щоб відповідати статусу особистого асистента керівника просунутої фірми, день у день сумніватися в своїй значущості для цього світу, в тому, що мешкаю там, де треба, роблю те, що мушу.


***
… Минуло кілька місяців відтоді як Прамод переїхав до Америки й оселився в Санта-Барбарі. Я не одразу зрозуміла, що сумую за ним – він таки вмів тримати своїх працівників у тонусі, навіть коли натякав, що ми не вміємо працювати і все робимо не так. Утома від бездіяльності, усвідомлення марнування часу, що спливав, ніби пісок крізь пальці, гнітила мене – я підсіла на режим білки в колесі, але колесо забрали з-під ніг.
Прамод писав, щоб я збирала гроші на квиток до Америки й необхідні документи для оформлення візи. Кликав у гості. Дивлячись на своє безладне життя людини, в якої не було житла, я часом думала, що, може, й варто затамувати подих і наважитися на таке. Спробувати пожити в Америці. Хоча б погостювати.
– Якщо ти надумаєш приїхати, повір, за тиждень ти порвеш свій паспорт і викинеш його в річку, але не повернешся нізащо, – сміявся Прамод крізь віконечко скайпу, але я знала, що він говорив серйозно. – Тобі нічого робити там, ви там усі не вмієте працювати – от хоч би й ваш новий уряд…
Я знала, що він має рацію. У нас панував безлад. Мені не було на що жити – батьки, спровадивши мене у світ широкий, могли допомогти хіба що закрутками й котлетами, що їх щодватижні передавали бруднуватим неповоротким автобусом. Батьки просили мене повернутися й працювати учителькою, не морочити собі голови, мати дах над головою, знайти хлопця.
Але я не хотіла його шукати. Читаючи Прамодові листи про те, що він зараз узяв відпустку й знайшов письменника, якому переповість історії свого життя в Україні, аби той перетворив їх на книжку, я злилася, що все, що сталося тут, для нього стане тільки дешевою книжкою в дорогій обкладинці, а для мене, можливо, було найстрашнішою пригодою в житті.
Хоч, як задуматися, усе ця історія з Прамодом була пустою. Крім того, що я звикла працювати багато, працювати, не розмежовуючи особистого часу від робочого. Щоб не марнувати час, поки шукаю роботу, я знову волонтерила, і мені було легше.
…На Сході тривала війна, і ми з іншими волонтерами допомагали чим могли, заглушували буттєві пустки у власних душах. Батьки телефонували й розповідали про поранених атовців із мого містечка, я організовувала збирання коштів на їхнє лікування. Якось приїхали до військового госпіталю провідати хлопця, якому перебило обидві ноги, і він був у візку. Він був юний, не старший від мене, але густа борода й тяжкий погляд додавали йому віку. Я ніби десь бачила його. Зазвичай поговорити з пораненим не було для мене проблемою, моя невимушеність допомагали розрядити напружену атмосферу, що завжди виникає, коли дивишся на скалічену людину, але треба усміхатися й підбадьорювати.
Але цього разу мені було тяжко. І не тому, що серце рвалося, ні: лікарі сказали, що хлопець житиме, і я подумала, як добре, що житиме і як добре, що довго одужуватиме – не кинеться одразу назад на фронт, як всі ті, хто підсів на війну… Але почати розмову було непросто, я все не могла згадати, де ж він мені траплявся?
– Ви Рада, я вас пам’ятаю,–першимозвався хлопчина.
–А я от не можу згадати, де ми раніше зустрічалися? –прохопилося.
– У лютому 2014-го, ви ще мені організували розкішну квартиру на Хрещатику. Перед тим я лежав на підлозі в Михайлівському й стікав кров’ю, але якимось дивом опинився в розкішних апартаментах з видом на величний, щоправда, трохи задимлений Київ…
– Андрію, ви? – згадала я. – За бородою вас годі впізнати… Як ви? Де ваші батьки?
Я лишилася майже до півночі (медики мене вже вивчили і дозволяли затриматися), й пірнаючи в останню маршрутку дорогою додому, відчула, що саме цієї зустрічі мені бракувало вже довгий-довгий час. Я їхала, втупившись поглядом у скло, і в темряві розглядала спокійні відблиски ліхтарів, машин… Згадувала Андрія, його розповідь. Як виявилося, ми з ним земляки – тоді, під час Майдану, я так і не встигла розпитати його ні про що. А тепер нам ніхто не заважав поговорити. У передчутті зустрічі з нібито знову віднайденим другом я дивилася на нічне місто і відчувала, що, хоч ніхто не чекає мене на винайнятій квартирі, саме в цьому місті я вдома.
Може, тому, коли через кілька днів на мою пошту прийшло запрошення від Прамода, я роздрукувала його, а тоді порвала той папірець і розсміялася.








Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Avtor, 17-09-2018

[ Без назви ]

© Богдан Горгота, 16-09-2018

*

© Софрон, 15-09-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Максим Т, 14-09-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Інра Урум, 14-09-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 2.4639329910278 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …