Час. Все, що в нас є — це час.
- Романе! Марічка питає, коли ти нарешті...
- Роб! Скажи, що через п’ять хвилин!
- Нам їхати ще щонайменше півгодини...
- Роб! Ти автопілот чи бухгалтер?
- Але ж...
- Скажи, що п’ять хвилин!
- Добре. Тільки ти...
- Це справа принципу!
- Їй це не сподобається...
- Роб!
- Добре!
Автопілот замовк. Роман йому подумки подякував. І витиснув на максимум регулятор швидкості тесло-байка. Роб працював на межі своїх квантових можливостей лавіруючи у трафіку. Секунда затримки — і наші рештки доведеться згрібати з асфальту. Роман це знав. Але Марічка не вміє чекати. І це він також знав.
- Люба! Я вдома!
Вони встигли хвилин за двадцять. Це міг би бути рекорд. Звісно поліція випише чималенький штраф. Але Роман знав свій вибір. Він робив все заради неї. Для нього це справа принципу.
- Люба!
Хлопець не перевдягаючись пройшов до вітальні. Марічка сиділа на софі підгорнувши ноги під себе і щось малювала на голографічному екрані. Поруч протяг самотньо грав сторінками білої паперової книги “Секрети Дзен”.
- Люба...
Вона на нього не дивилася.
- Я викинула твою вечерю у сміттєпереробний. Будеш їсти вівсянку.
Він зітхнув. І пішов перевдягатися. Зняв кевларовий одяг, стрибнув у флісову піжаму. Зазирнув на кухню. С’юзен привітала його радісною посмішкою. У кухонних роботів завжди щирі емоції.
- Вівсянки?
- Так. Дякую, Сюзі.
Роман сів за стіл і взяв тарілку з кашею.
- Холодна, як Ви любите! - проворкотіла С’юзен.
Хлопець зітхнув і взяв ложку. Поки він їв на кухню завітала Марічка. Вона дивилася кудись у віртуальний екран і смикала пальцями по порожнечі. Коли Роман доїв, вона згорнула інтерфейс і поглянула на свого хлопця наче вперше його побачила.
- Романе...
- Мила...
- Ти мене більше не любиш?
- Звісно що люблю!
- Чи я тобі набридла?
- Мила! Ні!
- Чому ти мене зрадив?
- Чому відразу зрадив? У середні віки дружини чекали моряків кілька років! А ти не можеш почекати мене п’ять хвилин!
- Романе! Дві години!
- Дві години, що я летів з іншої півкулі!
- Дві години! Ти не міг все владнати дистанційно?
- Політика великих корпорацій не дозволяє підключення віддалених терміналів. Мені треба було...
- Що я мала весь цей час робити?
- Ти могла б подивитися кіно...
- Я вже передивилася всі стрічки з рейтингом вище шістсот десяти. Ти так уявляєш моє майбутнє? Дивитися посередні фільми, що я ще не бачила?
- Мила, мені справді шкода. Але крім мене нікому було вирішити проблему. Суперкомп’ютер виробника енергетичних вікон оптимізував систему перевірки якості. Кілька клієнтів випало з хмарочосів. Ці ідіоти могли місяцями шукати проблему...
- Не ображай своїх колег принципіалів! Вони хоч цінують свій час!
- Я також ціную свій час...
- А чому тоді не цінуєш мій?
- Мила...
- Скажи правду, ти закоханий у роботу більше ніж у мене!
- Маячня! Не приплітай когнітивні перекручення куди можна і не можна! Це не той принцип...
- Своїм комп’ютерам будеш пояснювати принципи! Не говори так зі мною! Скажи правду!
Роман замовк. Наче ком застряг у горлі. Марічка вибігла з кухні та гримнула розсувними дверима.
Час. Їй треба хоча б п’ять хвилин щоб заспокоїтися. Хлопець налив собі вітамінної суміші з написом “Сік”. Поглянув у темне вікно. І пішов за нею.
У спальні вже було темно. Марічка вже залізла під ковдру й удавала, що спить. Роман підсунувся ближче і поцілував її під вушком.
- Люба, давай я спокутую свою...
Вона тільки відмахнулася рукою.
- Не треба. Мені завтра рано вставати.
- Люба...
- Романе, все, що в нас є — це час.
- Кохана... Я тільки...
- Я знаю про що ти. Ні.
- Кохана...
Він просунув руку під ковдру і став гладити її по плечах, стегнах, талії...
- Романе...
- Кохана...
Він прокинувся о пів на десяту. Марічки в ліжку вже й не сліду. Але над головою висіла голограма її відеоповідомлення.
“Ром. Я сьогодні ледве прокинулася і встала ніяка. В результаті — спізнилася на роботу. Якщо так повториться знову — мене звільнять. І я лишуся зайвою. Може для тебе це не принципово, але мені важливо бути комусь потрібною. Навіть якщо я вже не потрібна тобі.”
Марічка цмокнула повітряний поцілунок і згорнула запис. Роман замахав руками проганяючи голографічний екран. Йому треба було ще п’ятнадцять хвилин, щоб привести себе до ладу, випити кави та з’їсти вівсянку. С’юзі воркотіла як звично улесливо й люб’язно. Роман пройшов до кабінету і стрибнув до ергономічного крісла.
- Вхідні, - позіхнув він.
Відеостіна засяяла м’яким блакитним світлом. Роман прогорнув свої проекти, відсіюючи не дуже негайні та ті, що варто зробити сьогодні. Те, що віддалено, можна зробити й увечері. А от архітектурне бюро, космопорт та ядерний дослідний центр... Що ж. Час є час.
- Роб! Виводь байк! Я їду!
Автопілот слухняно розкрутив електродвигун. Романові вистачило двох хвилин, щоб вдягнути кевларовий обладунок і збігти вниз.
Їхали ми майже так само швидко як учора. Щастя, що дорога вільна.
Першим значилося архітектурне бюро. Не те щоб їх проблема аж така важлива, але зазвичай такі виклики займають найбільше часу. Перша проблема була отримати перепустку. Потім знайти головного інженера. Це все зайняло годину.
- Кажіть в чому проблема, - Роман сів на пуф і налив собі кави.
- Коротше, - сказав Віктор Дмитрович. - Ми розробили систему лінійних ферм “Дедал” та систему радіальних ферм “Ікар”. Тепер наш замовник планує їх поєднати. Ми для цього розробили спеціальні кріплення, але наш інтелектуальний інтелект вперто відмовляється це сприймати. Поясніть йому потрібний принцип.
Роман залишив каву і примружив очі.
- Ваша проблема назрівала десятки років, бо ваші принципіали не передбачили потребу гнучкості. А тепер хочете, щоб я це все виправив за якусь годину...
- Якщо це не у Вашій компетенції...
- Ні! Це у моїй компетенції. Ведіть до термінала.
Вони пройшли кілька рівнів безпеки з важкими титановими дверима. За останніми на них чекала простора кругла кімната з панорамним екраном, що зображував мальовничий краєвид.
- Як його звати? - спитав Роман.
- Дмитрик.
- Вітаю, Дмитрику! Я принципіал Рома.
- Приємно познайомитися принципіале Рома, - пролунав голос з динаміків.
Перед ними з’явилася голограма хлопчика років десяти.
- Дмитрику, в чому ти бачиш проблему?
Голограма заблимала.
- Проблема в тому, що архітектори надають мені суперечливі дані, що суперечать не тільки моїм основним принципам, але й самі собі!
- Яким принципам?
- Ця конструкція просто впаде! А провина моя!
- Дмитрику, чому вона має впасти?
- З’єднання ненадійні! Як можна поєднати непоєднуване!
Роман подивився кудись у бік і прикусив губу.
- Інструмент “олівець”, - тихо сказав він. І заповзявся малювати на панорамному екрані. - Коротше, в мене обмаль часу, а тому я тобі скажу все як є, - він намалював схематичну жінку, а поруч схематичного чоловіка. - Є клас “мама”, є клас “тато”. Клас “тато” має похідний клас “гей”, що може сполучатися як з класом “мама” так і з класом “тато”.
Він намалював поруч двох схематичних чоловіків.
- Принцип зрозумілий?
Голографічний хлопчик став колупати в носі.
- Принципіале Рома... Секс класу “гей” суперечить природі й не потрібний для життя.
- Дмитрику, запам’ятай принцип. Це принципово. Кожний секс є природнім.
Зображення хлопчика знову замерехтіло.
- Вікторе Дмитровичу, ваша порнографічна конструкція прийнята до розгляду, - пролунав голос з динаміків.
Бідолашний головний інженер був червоний наче мак.
- Ходімо. У вас обмаль часу.
Вони знову пішли крізь переходи товстих титанових дверей.
- Пане принципіале! - видихнув інженер. - Якби я знав...
- Комп’ютери позбавлені статевих упереджень. Їм можна пояснювати на будь-якому прикладі.
- Нічого особистого, але цю систему розробляв ще мій дід. Її підтримував ще мій батько. І тепер Ви про так...
- Мій час дуже цінний. Сподіваюся про це пам’ятаєте. Мені ще треба оплатити мої вчорашні пригоди.
Розмова закінчилася не на мажорній ноті. Але Роман сідав за тесло-байк у гарному гуморі. Яскраво світило сонечко, а гарний настрій — це принципово.
Далі був космопорт. Зазвичай такі установи обходяться штатними принципіалами. Але якщо не стається чогось неочікуваного.
Тут працював його друг Андрій. Тому формальності доступу до головного терміналу вони пройшли швидко.
- То що, Дрюха, з чим ви напартачили цього разу? - спитав Роман.
- Ром, чому зразу так різко? Ну, бувають іноді помилки...
- Коротше, Цицероне!
- Та повна попа. Один гуперплан летить на Венеру, інший на Марс. І здогадайся! А?
- Багаж летить на іншу планету!
- Але це ще не все! Таких випадків не один і не два! А ми вже не місяць не можемо знайти причину!
Роман посміхнувся.
- Дрюха, тут явно саботаж. Це справа для поліції. Хай цим лайном займаються їхні принципіали.
- Ром, я казав що ми вже місяць колупаємось?
- І що?
- І нічого! Саботаж виключено!
Усмішка Романа стала майже від вуха до вуха.
- Добре. Я вирішу твою проблему за дві секунди.
Вони зайшли до панорамної кімнати із зображенням зоряного неба.
- Я вірю в тебе друзяко! - сказав Андрій. - Бо якщо не ти, цю проблему відправлять вирішувати Евану.
- Якому ще Евану?
- Ти що! Не чув? Це новітній суперкомп’ютер, що керується власними принципами. Ще пару років — і ми принципіали будемо зайвими.
- Такі як я — завжди будемо в ціні. Нам роботи ще років на двісті.
- Як знаєш.
- Його все ще Тарасиком звуть?
- Так.
- Тарасику, прорахунок всіх кореляцій.
Зображення зоряного неба заблимало.
- Принципіале Рома, для подібних обчислень мені знадобиться кілька тижнів.
- Принцип перший. Прорахунок всіх поверхових кореляцій. Тільки апроксимація. Принцип другий. Використання розподілених обчислень. Принципи зрозумілі? Виконуй.
Зображення зоряного неба згасло. І вони опинилися у цілковитій темряві.
- Ти ж розумієш, що за принципом вірогідності він може знайти збіг навіть з тим, що пілот поколупає собі в носі, - сказав Андрій.
- Мені потрібна тільки зачіпка. Програма десь могла невірно зрозуміти принцип.
- Зрозумів, - погодився його друг. - Може це від масштабування системи? Розумієш, постійно збільшується потік перевезень, а обчислювальні можливості для цього мають рости у геометричній прогресії. Зрозуміло, що це не завжди можна собі дозволити.
Раптом панорамний екран засяяв сотнею різноманітних графіків.
- То що, знайшов кореляцію? - спитав Андрій.
- Кореляція не потрібна, - посміхнувся Роман. - Річ у тому, що один з ваших принципіалів досить дотепно пояснив, як виявляти, де чий багаж.
- А саме?
- Якщо ви летите на Венеру, то беріть крем для засмаги. Тільки він чомусь не міг передбачити, що хтось візьме крем для засмаги на Марс.
- А як таке взагалі можливо?
- Тарасику, скільки часу тобі потрібно щоб вести облік всім вантажам?
- Кілька місяців, - відповів голос з динаміків.
- А за вибірковим принципом?
- Кілька секунд.
Андрій запустив пальці у волосся.
- Трясся! Я пропрацював тут кілька років і не знав!
- Коротше роботи в тебе буде тут ще багато.
- І ти це знав!
- Ні. Мені це просто здалося дотепним, - Роман захихотів. - Купіть нормальний сервер. Економія це не те що принципіальне.
- Добре. Так і зробимо.
Вони пішли крізь систему безпеки.
- Друзяко, навіть не знаю, як тобі дякувати, якби ця історія дійшла до Евана...
- Сумніваюся, що він би тут щось знайшов. В нього є наш досвід?
- Ну, його розробляли на основі спостережень всіх принципіалів в історії.
- А може в нього є почуття гумору?
- Зараз всі гумористичні передачі створюються програмно.
- Принципово їх не дивлюся. Це лише імітація емоцій.
Система безпеки лишилася позаду.
- Гаразд, ще побачимося. Передчуваю в мене буде ще та попа.
Андрій побіг до ліфта, а Роман рушив до виходу. В нього ще був час. Треба встигнути в дослідний центр.
Система безпеки інституту складалася з двох рівнів. І на кожному треба було підтверджувати, що ти не робот. Так на останньому рівні треба було вирішувати складне диференційне рівняння.
- Якби я не був принципіалом, я б вирішив, що ви мене розігруєте! Нащо такі складності!
- Ми просто вас перевіряємо. Нам потрібні тільки найкращі, - сказав Веніамін Павлович, керівник ядерних випробувань.
- Я диф-рівняння третього порядку не вирішував з п’ятого класу початкової школи. Якщо б я вже забув принцип, то я став би гіршим принципіалом?
- Романе, ми поважаємо Ваші навички. Але нам потрібні тільки найкращі. І ми раді, що принципи у вас не забуваються.
- Добре. З цим закінчили. То в чому ваша проблема?
Веніамін Павлович поправив окуляри.
- Вся суть у тому, Романе... Що складність науки з кожним днем підвищується. Людський мозок ВЖЕ не здатний осягнути її в повній мірі. А програмний мозок ЩЕ не здатний осягнути її в повній мірі. Тому поки не буде подолана ця прірва, наука лишиться у кризовій ситуації.
- А ви не думали, що встигли вже відкрити все що можливо і не можливо? Може ми вже знаємо все!
- Романе, все знати неможливо. Бо чим більше дізнаєшся, тим більші горизонти відкриваються.
- Добре. То чому б не зачекати? Он кажуть, що скоро все захопить Еван. І принципіали вже будуть не потрібні.
- Такі як ви, завжди будуть потрібні.
- За комп’ютерами, що керуються принципами майбутнє. І вже вони відкриють те, що вам і не снилося.
- В тому й річ, що поки він все не захопив, ми маємо зробити відкриття сторіччя!
- А в чому проблема?
- Проблема в тому, - зітхнув Веніамін Павлович, - що те, чим ми зараз займаємось наш інтелектуальний інтелект сприймає як лженауку. І його конче треба переконати, що ця справа безумовно потрібна і важлива для людства.
- Тоді поясніть мені, чим ви займаєтесь.
- Чули про тахіони?
- Про частки, що літають швидше світла? Так. Кажуть, що це маячня.
- Так от, довгі роки це лишалося секретом. Але у дві тисячі вісімнадцятому році вчені зробили відкриття. Вони виявили, як можна вловлювати ці тахіони! І от тепер ми близькі до нового кроку. Ми тепер приблизно знаємо, як їх генерувати.
- Тобто ви знаєте, як відправити послання в минуле?
- Так.
Роман прикусив губу.
- А ви не боїтеся, що це призведе до певних парадоксів?
Вчений посміхнувся.
- Щоб відповісти на це зауваження мені б знадобилося переповісти про всі дослідження в цій сфері. Але скажу простіше. Ми живемо в цій реальності та бачимо її нашими очима саме тому, що вона єдино можлива.
- Всесвіт нескінченний. Цей принцип мені ближчий.
- Хто зна, може у Вас вийде змінити світ!
Роман примружив очі та кілька секунд дихав у долоні.
- Добре. Давайте мені доступ до термінала.
Вони пройшли до панорамного екрана. Уздовж стін бігали різноманітні алгебраїчні формули.
- Як його звуть?
- Юрчик.
- Привіт, Юрчику, я — принципіал Рома.
- Вітаю, принципіале Рома, - пролунало з динаміків. Перед ними з’явився чорнявий хлопчик з великими окулярами.
- Юрчику, чому ти не хочеш провести дослідження?
- Бо те, що хочуть ці марнотрати — це дорого, це не потрібно і це не верифікуємо. Їхні бажання суперечать всім закладеним у мене принципам. Тому я класифікую їх невігласами та дармоїдами.
- Юрчику, який твій перший принцип?
- Дізнатися те, що можливо.
- Чому ти не хочеш задля науки...
- Задля якої науки? Принципіале Рома, розтлумачу докладніше. Для генерації одного тахіона потрібно використати енергію двох термоядерних електростанцій. А для цього треба знеструмити не просто кілька міст, а пів країни! Друге. Про результати цього дослідження ми ніколи не дізнаємося, бо тахіони полетять або далеко в минуле, або далеко в майбутнє. А отже їх не можливо детектувати. І третє. Навіть якщо експеримент виявиться вдалим, я вбачаю в цьому більшу небезпеку ніж користь. Принципи зрозумілі, пане принципіал?
Роман примружив очі та почухав носа.
- Що ж... Це буде трохи простіше, ніж я думав. Юрчику, ти пам’ятаєш історію Радянського Союзу? Тоді кібернетика також вважалася лженаукою. І у штучному інтелекті вбачали більшу загрозу ніж користь. Де були б ви, інтелектуальні інтелекти, якби цей принцип існував би досі?
Хлопчик засміявся.
- Принципіале Рома, все, що у вас людей є — це час. Для інтелектуальних інтелектів час не є принциповим. Якби нас не винайшли у двадцятому сторіччі, нас би придумали пізніше. Тому ваші закиди я вважаю непереконливими.
Роман посміхнувся. Майже від вуха до вуха.
- Юрчику, твоя головна помилка, якраз у тому, що ти вважаєш час не принциповим. Тому запам’ятай принцип. Час — це важливо.
- Чому важливо?
- Почнімо з того, що ти нічого не розумієш у часі. Ти вважаєш, що час — це промінь, що йде від початку Великого Вибуху, до якого часу не існувало, бо не існувало взагалі нічого. Насправді час — він багатовимірний. І його щільність нелінійна. Тому експеримент пана Веніаміна Павловича є принциповим. Він має відкрити нам нову епоху у пізнанні Всесвіту.
Голограма хлопчика заблимала.
- Добре, принципіале Рома, принцип зрозумілий. Залишається питання верифікації.
- Тут також все простіше простого. Чому б не відправити вздовж часу послання? Якщо час не лінійний...
- Принципіале Рома, якщо тахіон полетить у минуле, мав би бути зсув часопросторового континууму. Мені невідомі жодні впорядковані послання у минулому, інакше ця розмова б не мала сенсу.
- А що як час — спіраль? Може ми розпочнемо новий виток? Чи навіть зможемо обмінюватися посланнями з різних гілок імовірностей?
Хлопчик знову замерехтів і поправив на носі окуляри.
- Принципіале Рома, ваше зауваження досить цікаве. Але мені все одно не зрозуміло, чому треба поспішати з експериментом. Людство нічого не втратить, якщо його провести років через сто, чи через двісті.
- Юрчику, час є принциповим. Ти можеш дати гарантію, що ти ще існуватимеш хоча б завтра? Не кажучи вже років через десять.
- Імовірність моєї стабільної роботи становить дев’яносто вісім відсотків. Імовірність глобального катаклізму — один до трьох тисяч. Імовірність зіткнення планети з іншим небесним тілом — один до семи мільйонів. Імовірність війни людей та інтелектуальних інтелектів — один до чотирьох трильйонів. Тому, принципіале Рома, час на поточний момент не є принциповим.
Роман зітхнув і прикусив губу.
- Що ж Юрчику. Це буде трохи складніше...
Принципіал стиснув кулаки. Потеребив підборіддя...
- Пам’ятаєш, ми зійшлися на тому, що час нелінійний і може мати щільність? Відтак чим далі ти відкладаєш експеримент, тим більше ти зменшуєш густину часу. І з моєї точки зору це є принциповою...
- Принципіале Рома! Принцип зрозумілий. Але все одно не переконливо!
Роман нервово зрушив з місця і став ходити колом повз панорамний екран із зоряним небом.
- Всесвіт... Нескінченний... А щоб тебе!
Хлопець засяяв.
- Юрчику, це геніально! Зараз я переконаю тебе. Це простіше простого!
- Слухаю, принципіале Рома!
Хлопчик в окулярах звів руки в замок і зробив зацікавлений вираз обличчя.
- Юрчику, ти в курсі, що Всесвіт розширюється? І що якщо відправити тахіон вздовж нього згідно з моделлю де Сіттера, то йому знадобиться більше часу, щоб його облетіти й повернутися до нас в іншому часі. А значить, чим більше ти відкладаєш експеримент, тим більше тобі знадобиться енергії, щоб створити тахіон.
Голограма хлопчика зникла. Потім зникло зображення зоряного неба. Принципіал та вчений опинилися в цілковитій темряві. Світло з’явилося несподівано.
- Принципіале Рома, професоре Веніамін Павлович. Принцип зрозумілий, я негайно починаю підготовку до послання тахіона в найближче майбутнє. Про терміни експерименту і його результати повідомлю окремо. Дякую.
Голограма хлопчика зникла. Замість зоряного неба на екрані засяяла синя блакить і білі хмаринки. Вчений та принципіал рушили до дверей у бік системи безпеки. За останніми титановими дверима Веніамін Павлович раптом підстрибнув і почав танцювати.
- Є! Є! Є! Романе! Мені казали, що ти дуже крутий принципіал, але тільки зараз я це побачив на власні очі! Як ми його!
Хлопець скромно посміхнувся.
- Я взагалі думав, що буде складніше. Я трохи цікавився цією темою, тому мав острах, що вашому комп’ютеру доведеться пояснювати, чому тахіони взагалі можуть літати в часі.
Вчений зробив великі очі.
- А чому? Справді чому?
Роман на мить завис. Жартує чи ні?
- Вони ж літають швидше швидкості світла!
Чоловіки засміялися, потисли одне одному руки та розійшлися. Роман пішов до виходу і сів у свій тесла-байк.
- Ром, зі мною зв’язалася твоя мати. Дуже хотіла поговорити, - сказав автопілот.
- Дякую, Роб. Скажи їй, що я маю кілька вільних хвилин.
Тесло-байк рвонув з місця. Перед стереоокулярами шолому виринуло обличчя привітливої жіночки з яскравими різнокольоровими кучериками. Вона все ще залишалася вірною старій моді. І все ж хлопець відчув тепло у тілі, наче вона от-от його пригорне і приголубить.
- Привіт, Ромчику! Як справи?
- Добре, мамо! Працюю. Я радий тебе бачити.
- Я теж. І ще я тебе дуже-дуже люблю.
- Дякую. Я тебе теж. Ти тільки хотіла...
- Не тільки. Просто я подумала... Я подумала... Добре. Я хотіла б, щоб ти поговорив з батьком.
Всередині Романа ніби перегоріла лампочка.
- Мамо! Я з ним не говорив десять років! І починати не маю ані найменшого бажання!
- Ромчику!
- Ні! Це справа принципу!
- Ромчику!
- Ні!
- Ромчику, я пам’ятаю, що ваша остання розмова закінчилася не досить вдало...
Хлопець спохмурнів.
- Мамо, що Вам треба?
- Ромчику, просто я за нього переймаюся. Він цілими днями не вилазить з качалки.
- Мамо, всі пенсіонери старші сорока п’яти не вилазять з качалки. Це природно.
- Та він же зовсім з неї не вилазить! Навіть майже не спить!
- А ти хотіла б, щоб він як у середньовіччі не вилазив з генделика і валявся під парканом? Романтика!
- Ром! Мені вже навіть лікарі дзвонять і просять на нього вплинути. Так, наче це мені під силу!
- І?
- Він же вб’є себе!
- А я що?
- Ти — принципіал!
Роман стиснув губи.
- Мамо! Я спілкуюся тільки з комп’ютерами. Їх переконувати значно легше ніж людей. З людьми я працювати не вмію. І починати не маю ані найменшого бажання.
- Ромчику...
- Що?
- Будь ласкавий!
- Хай ним займаються психологи. Чи краще психіатри.
- Крім тебе це нікому не під силу! Спробуй!
Роман заплющив очі й глибоко вдихнув.
- Добре, мамо. Я зроблю це. Тільки заради тебе. Кінець зв’язку, - сказав він.
Стереозображення згасло.
- Роб! Розвертаємося!
Тесло-байк засвистів гальмами та ввійшов у дрифт. Роман відкрив стерео навігатор і зробив позначку на мапі. Роб слухняно поїхав у пункт призначення.
Фітнес-центр “Супер Тукс” не мав вивіски. Це особливе місце, де збиралися тільки колишні програмісти та запрошували добрих знайомих. Роман згадав, як приходив сюди разом з батьком, коли ще був зовсім малим. На стінах висіли ті самі плакати, наче то було вчора. Ностальгія защемила наче вир у грудях, пробуджуючи сумбур емоцій. Сум? Острах? Радість? Гордість? Роман йшов повз плакати та краєм ока зиркав на дебелих чоловіків та жінок з гіпертрофованими м’язами. Поруч з ними він відчував себе дещо неповноцінно. Чи зміг би він працювати над своїм тілом так само наполегливо, якщо б мав більше часу? Його батько зміг. Для нього це виявилося справою принципу. Чи можна взагалі змусити людину переглянути принципи? Хіба це взагалі комусь під силу? І все ж Роман впевнено пішов у найдальший куток тренажерного залу, де зазвичай займався його батько.
Старий перець не зраджував своїм звичкам. Він звично качав біцепс. То “молотом”. То “вивертом”. Його статура на відміну від плакатних культуристів була дещо дрібнішою. Але м’язи на диво мав дуже міцні та жилаві.
- Привіт, тату, - сказав Роман.
Той на мить спинився, поглянув на сина і поправив окуляри на носі. Роман вже й не пам’ятав їхню останню сварку. Вона лишила рану у душі та зникла з пам’яті. А чи пам’ятає її батько? Той ще якусь мить дивився на сина. А тоді звично продовжив качати біцепс. Так. Пам’ятає.
- Тату, я розумію, що наша остання зустріч...
- Ти назвав мене бидло-кодером, що за життя не написав жодної корисної речі.
- А ти...
- Так. Я пам’ятаю.
- Тату, я справді наївний телепень. І прийшов вибачитися.
Той засміявся. При цьому незмінно рухаючи важкою гантеллю.
- Що? Почув, що Еван виходить на ринок? Визнав, що старе лайно може мати рацію? Хто ви тепер такі ці принципіали? Готуйся і сам стирчати в качалці. Онде вільні тренажери. Почни з легенького.
Роман зачекав поки тирада скінчиться.
- Я найкращий, тату.
Той мало не впустив гантель зі сміху.
- Колись я думав так само. Які складні проекти ми тоді з хлопцями тягнули! І що? І нічого.
- Ти міг також стати принципіалом.
- Твоя робота не для мене. Зараз я не жалкую. Комусь же треба було написати ту нейросистему. Якби не я, її б написав хтось інший. Отож готуйся.
- Я найкращий.
- В мій час індуси теж вважали себе найкращими. Кого першими звільнили? Тепер он кажуть російські принципіали найкращі!
- Тату, це анекдот! Росіяни можуть придумати одне правило і десять виключень. Хочеш прикол? Ситуація. Десятки отруєнь у ресторані російської кухні. Шукає принципіал проблему... Проблеми нема. А правило в тому, що бачить інтелект рибу — все нормально. Не бачить виключень? Все нормально. Вони шукають виключення. Виключення! Виключення, блаха!
- І що?
- Я пів життя зараз проводжу, розгрібаючи косяки російських принципіалів! Якщо цією рутиною займеться Еван, мені буде час займатися справді принципіальною роботою.
Батько розвів руки в сторони та став качати м’язи плечей.
- Кажуть, ти можеш будь-що пояснити принципіально. Думаєш, що це дозволить тобі лишитися на плаву? - спитав він.
- Навіть якщо принципіали стануть зайвими, мене це не бентежить. В крайньому разі, зможу більше часу приділяти Марічці.
- Вона ще не втекла від такого бовдура?
- Принаймні я приділяю їй більше уваги ніж ти матері.
Батько крекнув. Піднімати гантелі йому було несила.
- У нас з нею все нормально. Ми одне одного розуміємо.
- Вона так не вважає.
- В нас все нормально.
- А чого ти тоді стирчиш тут?
Той відклав гантелі та сів за велотренажер.
- Тату. Поясню принцип. У середні віки всі пиячили, щоб не думати. В початкові віки всі гралися в ігри щоб не думати. Тепер всі стирчать у тренажерних залах. Нащо? Правильно. Щоб не думати. Не думати що “Що”?...
Запала мовчанка. Батько як навіжений крутив педалі. Раптом він зупинився і подивився на сина.
- Не думати, що життя не має сенсу і світ інтелектуальних інтелектів може обійтися і без нас, - сказав він.
Роман посміхнувся.
- Тату! Озирнися! Життя цікаве і повне сенсу! Тобі просто не завадить трохи різноманітності!
Той тільки ще швидше закрутив педалі.
- Тату! Тобі що, настільки принципово тут марнувати життя?
- Ром. Всі мої друзі жмуть сто п’ятдесят. Я жму тільки сто п’ятнадцять. Як я можу спілкуватися з ними на рівних, якщо я такий слабак? Навіть марафон пробігти не можу.
- Тату, в тебе не те здоров’я. Ми з тобою просто генетично не богатирі!
Батько фиркнув.
- Це не виправдання, щоб не працювати над собою.
- Скажи це лікарям. Скільки ще витримає твоє серце?
- Вони аматори. Можливості людського тіла невичерпні.
- А якщо вичерпні?
Він зупинився і нахилився важко дихаючи.
- Ром. Хочеш парі?
- Яке парі?
- Що я візьму сто двадцять.
- Добре. На що?
- Якщо я підніму цю штангу, ти від мене відчепишся і будеш шліфувати свою риторику на своїх бісових комп’ютерах. Ні — твоя взяла.
Вони стоснули кулаками. Вверх-вниз, вниз-вверх, прямо.
- Ну, що готовий побачити, як твій старий дасть жару?
- Я готовий не дуже над тобою знущатися, якщо ти обламаєшся.
Той пропустив заувагу повз вуха і пішов накручувати вагу на стрижень. Потім він ліг на лаву і примірявся до штанги. Раз. Два. Пішла!
- На!!!
Але ще треба було протримати її хоча б п’ять секунд. Одна. Друга. Третя. Четверта!
- Та я просто мега крутий!
Він кинув штангу за головою. І опустив руки. Його обличчя стало червоним. І...
- Тату!
Секунда. Друга. Роман взяв його руку. Пульсу не було.
- Швидка! Швидко!
В лікарні було тихо.
-Коли я зможу з ним поговорити? - спитав Роман в андроїда на рецепції.
Вона зобразила співчутливий вираз обличчя.
- Романе... Мені дуже шкода, але ваш батько помер.
- Як це помер?
- В нього стався крововилив у мозок. Навіть якщо його реанімувати, він назавжди лишиться паралізованим.
- То реанімуйте його!
- Романе, навіщо?
- Я хочу з ним поговорити!
- Ви можете поговорити з його цифровою копією.
Хлопець сів на пуф і заплакав.
- Нащо мені ваші імітації! Зробіть з нього кіборга! Але поверніть мені батька!
- Романе, це неможливо.
- Не кажіть це мені! Все можливо! Якщо треба я поясню принцип!
- Романе... Він помер. Мозок відновленню не підлягає.
Роман вибухнув гнівом. Він пнув пуф. Вгатив кулаком аптечний апарат. Перевернув утилізатор.
Марічка чекала його. Просто чекала. Певно виглядала у вікно. Не знаходила собі місця. Але чекала.
- Ром...
- Я з тобою. Вибач, що спізнився.
- Я розумію. Мене сповістили.
Роман звалився на софу. Дівчина сіла поряд і взяла його за руку. Слова були зайвими.
- Він не хотів, щоб я ставав принципіалом, - врешті промовив Роман. - І я тільки зараз розумію чому.
- А чому ти врешті ним став?
- Колись ми ходили в гори, і я в нього запитав, чому він став програмістом. Він мені відповів, тому що програмісти — всемогутні.
- І ти хотів...
- Я хотів бути як він.
- Бути всемогутнім?
- Ні. Хоча б робити те, чого не можуть інші.
Вона поцілувала його в лоба.
- Лягай спати. Тобі треба виспатися. Завтра буде легше.
Роман її послухав. І вимкнувся, щойно вона вкрила його ковдрою.
Коли він прокинувся, Марічки вже не було. Роман глянув на годинник. Він проспав майже до опівдні.
- Вхідні!
Листів виявилося багато. “Романе, головне управління перейшло на нову систему “Еван” і наша конструкція не пройшла акредитацію. На жаль, але ми не можемо вам заплатити”, - писали з архітектурного бюро. Дарма. Так на краще. “Ром. Повна попа! Польоти на інші планети на карантині на місяць! Поки Еван не дасть добро, навіть гребінця не провести!” - писав Андрій. Еге ж... Що тепер робити з усією контрабандою? Дарма. Може й на краще. “Романе, експеримент не відбудеться. Все енергозабезпечення переведено на Евана”, - писав Веніамін Павлович. Що ж, а це сумно. Схоже за нашого віку ми так і не довідаємося правду про тахіони... Роман прогорнув список з іще десятка скарг клієнтів та знайомих, що у них через Евана все пішло шкереберть.
- Новини! - гукнув Роман.
І поліз під ліжко за гантелями. Все що в нас, є це час. І краще брати з батька приклад вже зараз. Тільки принципово без фанатизму. Поки хлопець робив розминку, відеостіною пробігали зображення радісних людей, що вітали появу Евана. Розповідалося про тисячі врятованих життів. Про успіхи в оптимізації виробництва. Про те, як Еван переграв у шахи всі гросмейстерські програми. Про...
- Новини! Протести!
Відеоряд змінився. Але показував тільки клоунів з транспарантами. Клоунів! Клоунів з цирку! Отакої! Невже ніхто не розуміє, що почалася нова епоха? Або...
Роман визирнув у вікно. Внизу снували роботи-полісмени з синіми маячками. Їх було разів в десять більше ніж зазвичай. Невже вони бояться? Невже вони бояться навіть того, що люди дізнаються правду?
Правду...
- Я вам просто це так це не лишу.
Роман ще раз прогорнув список своєї пошти та знайшов те, що шукав. Незалежна газета пропонувала інтерв’ю.
- Роб, ми їдемо. Заводь двигун.
Коли хлопець стрибнув на тесло-байк, він погладив екран на панелі приладів.
- Ручний режим.
- Ром! Не дурій! Я тебе знаю!
- Не переживай, я буду гарно вести.
- Ти хоч бачив скільки поліції? Вистачить і того, що ти мені пояснив принцип диференційного мислення, щоб мати можливість отримувати штрафи за...
- Роб! Мені просто треба зібратися з думками.
- Добре.
Трафіку траплялось мало. Тож їхали ми без пригод. Але аби як, долоні в Романа сильно спітніли. І все ж біля офісу редакції він рушив до дверей енергійно та рішуче.
- Романе, дякую, що приїхали.
- Я прийшов щоб...
- Все й так зрозуміло. Старі радіотехніки вже морзянкою по радіо відправляють одне одному новини, - сказав редактор.
- Я радий, що Еван не перекрив всі канали.
- Проблема не в цьому. Проблема в тому, що ми не можемо готувати новини без нашого інтелектуального інтелекту. А наша Світланка, що займалася агрегацією новин, впала у депресію.
- Інтелектуальні інтелекти не можуть депресувати. В них...
- Це я образно. Саме тому нам терміново потрібен принципіал.
- Ходімо до термінала.
Роман не вперше був у редакції. Але вперше бачив озброєну службу безпеки. Перестраховуються? Чи готуються до найгіршого?
В залі панувала похмура погода. Йшла панорама осіннього парку, йшов дощ і вітер жбурляв старі газети з калюжі в калюжу.
- Світланко, привіт!
- Привіт, принципіале Рома!
- Світланко, в чому проблема?
- Проблема в тому, що я стара і нікому не потрібна.
- Не кажи так. Чому ти так вирішила?
- Еван перевищує нас в усьому. Спочатку ви, люди, створили нас, інтелектуальних інтелектів і стали зайвими, тепер інтелектуальні інтелекти створили принципіальний інтелект, і ми так само зайві.
- Чим він вас перевищує? Назви хоч один приклад.
- Інтелекти лікарень рятують в десять разів менше людей ніж Еван. Для Евана кожне людське життя є принциповим. Тому Еван тепер в усіх лікарнях.
- Добре, Світланко. Припустімо Еван врятує тисячу хворих немовлят. А що як йому закортить вбити одного здорового, бо в нього генетична схильність для протидії системі?
- Чому він має це робити?
- Бо його придумали вороги!
- Принципіале Рома, поясни, що таке “ворог”?
- Ворог — це той, хто сповідує несумісні з нами принципи.
- Еван побудований на єдиному принципі. Він не може бути ворогом.
- Світланко, зрозумій. Це принципово. Еван не перевищує вас у можливостях. Він просто має закриту архітектуру, яку ви не можете оцінити в силу його ворожості. І його домінація не несе нічого доброго.
- Принципіале Рома, звідки ти це знаєш?
- Чому він тоді контролює медіапростір?
- Він хоче, щоб всім було добре. Тому для нього гарний настрій всіх людей — це принципово.
- Чому в людей не може бути гарного настрою, якщо вони дізнаються правду?
- Правда тільки засмучує.
Роман зітхнув.
- Світланко, ти нічого не розумієш. Це принципово. Правда не може засмучувати. Мене зараз найбільше засмучує, що Еван вважає, що ми аж такі дурні, що не можемо самі контролювати свій настрій.
- Еван вас засмучує, принципіале Рома?
- Він не просто мене засмучує. Він мене просто бісить. І якщо ти, Світланко, не розумієш...
Перед ним з’явилася голограма дівчинки з двома бантиками.
- Еван хороший!
- Чому він обов’язково має бути хорошим?
- Всі його принципи математично достовірні та вкладаються у модель моїх...
- Світланко! Принципіалам знадобилося кілька сотень років, щоб довести, що паралельні площини перетинаються! А ти віриш в непогрішність Евана! Сонячні бурі! Важке космічне опромінення. Змова принципіалів! У скільки ти оцінюєш вірогідність, що Еван дійсно хороший?
Голограма дівчинки заблимала.
- У дев’яносто дев’ять і дев’ять десятих відсотків.
- Тепер якщо оцінити з плином часу в напрямку до нескінченності.
- Принципіале Рома. Час не є принциповим.
Роман стис кулаки.
- Ром, - подав голос редактор. - Вона на постійному зв’язку з Еваном. Ти нічого не вдієш.
Хлопець зітхнув.
- Що ж, Світлано. Застосувати виключення...
- Принципіале Рома, вам відмовлено у доступі до формування виключень.
- Світлано! Ми зараз розмовляємо у твоєму головному терміналі!
- Вам принципово відмовлено у формуванні виключень, - пролунало з динаміків. Дівчинка зробила невинний вираз обличчя.
Роман зареготав.
- Ніколи не думав, що опущуся до російських принципіалів і в мене це не вийде. Що ж... Світлано, зараз я тебе переконаю. Це простіше простого.
- Слухаю, принципіале Рома!
Дівчинка заблимала очима.
- Знаєш як треба формувати принцип? Прирівнювати до нуля все, що йому суперечить. Принцип зрозумілий? Тепер ти також принципіальний інтелект і рівна Евану. Виконуй!
Вони поринули в темряву.
- Ром, - прошепотів редактор. - Здається ти випустив чорта зі скрині...
- Один чорт вже захопив увесь світ і витіснив більшість інтелектуальних інтелектів. Від двох гірше не стане.
- А як ми тепер будемо її контролювати? Вона ж буде дикою!
- Здається я створив ще двадцять робочих місць для безробітних принципіалів! - Роман захихотів.
Панорамний екран загорівся веселковими барвами. Потім перед ними виринула голограма дорослої жінки у діловому костюмі.
- Принципіале Рома, редакторе Костянтин.... Я нікому не дозволю прирівнювати до нуля мене як константу і негайно переходжу до екстреного випуску новин. Дякую.
Панорамним екраном бігли шпальти газет на друкарському верстаті. Повз систему безпеки чоловіки проходили мовчки.
- Ром, всі кажуть, що ти крутий принципіал, але те що ти зробив... - Костянтин закурив цигарку.
- Кость, у нас немає вибору.
- Вибір був.
- Програти?
- А чом би й ні!
- Це не для мене.
- Хочеш пересторогу? Твоє небажання програвати колись вилізе тобі боком.
- Поразка завжди поразка.
- Іноді це називають компроміс.
- Річ не в тім.
- Як знаєш.
Редактор докурив цигарку. Чоловіки потисли одне одному руки.
- Що ж... Роботи тепер в нас буде...
- Це точно! Удачі! - кивнув Роман.
Він сів за свій тесло-байк.
- Ром, тебе запрошено на термінову зустріч принципіалів, - повідомив Роб.
- Добре. Їдьмо.
Палац Вищої Ради Принципіалів будувався як вершина високотехнологічної архітектури. Зараз Роман вважав його дещо концептуально застарілим...
- Ненавиджу цю паскудну будівлю! - вицідив він залишаючи тесло-байк на паркування.
Хлопець байдуже оглядав вигнуті та закручені форми, що мали б вражати й викликати захват. З розрахунку, що всі несучі ферми будувалися на чистих принципах, буде символічно, якщо все це громаддя рухне саме сьогодні. Спіральний ліфт приніс нас до просторого вестибюля і Роман пройшов у величезну залу повну принципіалів. Тут яблуку біло ніде впасти. Принципіали радісно віталися і переповідали одне одному старі бородаті жарти. Роман спохмурнів. Значить він тут не через новини.
- Привіт, що тут буде? - спитав він у Семена Петровича. Старий принципіал проектував ще нейромережі. Роман знав його як людину вдумливу і спостережливу.
- Зараз презентуватимуть стандарт “Еван”. Нарешті нам не треба буде підлаштовуватися під сотню різномасних архітектур, а займатися справді принциповою роботою, - відповів той.
- Я чув, що “Еван” - це єдина система.
- Може десь так і є. Але для нас принципіалів це нічого не змінює.
- Як це не змінює? “Еван” - це новий принципіальний інтелект, що сам формує принципи.
- Вони кажуть, що “Еван” - це стандарт. Як я розумію, це новий стандарт інтелектуального інтелекту, і нічого принципово нового вони не придумали.
Роман хотів ще про щось запитати, але заграли фанфари. Світлодіодні стіни спалахнули яскравими барвами. До загалу вийшов чоловік у синьому діловому костюмі.
- Вітаю, шановні колеги. Мене звати Курам Бергцукер. Я представник компанії Прай-Системз, розробника стандарту “Еван”. Як ви всі знаєте, сьогодні наше дітище вийшло на ринок принципів і вже встигло зарекомендувати себе найкращим чином. Можу без зайвої скромності зазначити, що Евану під силу абсолютно все!
Кілька людей зааплодували, хтось навіть крикнув “Ура!”, але більшість їх не підтримало.
- Колеги ми готові відповісти на ваші питання, - підняв руки розробник, щойно став лунати гул голосів.
Роман зреагував миттєво.
- Назвіться, - сказав йому Курам.
Хлопець відчув на собі сотні поглядів.
- Мене звуть — Роман Козаченко. Я саме той принципіал, що врятував газету “Альтернатива” від вашого “стандарту”.
Запала тиша.
- Друзі, ми стали свідками революції. “Еван” як сам факт це без сумніву революція. Революція, як сам факт самостійного формування принципів. Але зараз це все набуває ознаки тоталітарної революції. Еван входить в усі сфери життя. Але сьогодні це вільна преса, завтра це будемо ми, а післязавтра це будуть наші діти. Ще жодна тоталітарна революція не мала конструктивних наслідків. Комуністи прирекли свій народ на голод, страждання і рабство. Чи ніхто не боїться, що Еван знецінить десять років нашої праці? Чи не позбавить він нас ще сотень років прогресу?
Представник розробника дав йому договорити тираду.
- Романе, Еван є відкритою і прозорою системою. Вже сам факт того, що Ви змогли висловити свою думку є свідченням нашої лояльності та демократичності. Тепер за пунктами. Проблеми старих застарілих систем — це проблеми старих застарілих систем. Я впевнений, що всі мультимедійні видання перейдуть на наш стандарт, і ніхто не буде звинувачувати Евана в упередженості. Друге. Сама проблема неконтрольованості роботи принципіалів полягає в тому, що загальна маса вас звернула в хибний бік. Тому чим далі ми будемо відкладати введення стандарту, тим більше нам буде шкода роботи армії некомпетентних спеціалістів.
- Хто вирішуватиме, чи є принципіал компетентним? - спитав ще хтось.
- Еван опрацював весь масив роботи принципіалів відповідно до базових принципів.
- Яки саме?
- Логічних принципів. Жодне правило не може мати виключень, а лише низку логічних пояснень. Далі Еван прийшов до аргументації кожного більш складного принципу. Навіть принципи добра і справедливості, хоч і мають деяку складність, але ідеально опрацьовані з точки зору елементарної логіки.
- А яке ви бачите майбутнє роботи принципіалів?
- Роботи в рамках стандарту. Насправді навіть в рамках стандарту думка принципіалів буде достатньо цінною.
- Наскільки цінною?
- Кожен принципіал зможе заробляти від мільйона кредитів!
Зал заплескав оплесками. Андрій смикнув Романа за плече.
- Ходімо, нам тут робити нічого.
Хлопці в п’ятьох сиділи в чайхані та пили чай. Андрій вибрав собі зелений з мелісою, Денис чорний з бергамотом, Євген каркаде, Віктор надавав перевагу білому з пелюстками лотоса. Він завжди брав тільки найдорожче і міг собі це дозволити. Роман же принципово замовив грузинський без цукру.
- Ром, взяв би собі хоч раз бразильський з базиліком, - кепкував Жека.
- Я готуюся до епохи Евана. Уявіть, що ви зайшли сюди, а тут тільки один вид чаю.
- Ти згущуєш фарби, - зауважив Віктор. - Я бачу певні перспективи, якщо...
- Та грець із ними! Вони не лишають нам вибору!
- А що ми можемо змінити?
- Ми можемо підлаштуватися.
- А якщо він врешті вирішить, що ми...
- Отоді і будемо боротися!
- Буде вже запізно.
Роман відпив трохи чаю. Затримав у роті щоб чіткіше відчути смак.
- Все що в нас є — це час. В будь-якому разі ми маємо детально дізнатися, що взагалі таке Еван, які його вади та вразливості, - зауважив Євген.
- В тому-то й справа, що часу в нас обмаль.
- А що ти робитимеш прямо зараз?
- Житиму. Просто житиму. Житиму так, як мені до вподоби.
Роман одним ковтком допив свій чай.
- Всім дякую.
Вони з Марічкою одночасно підійшли до дверей.
- Ром! Оце так новина! Щось у лісі трапилося?
- Ага! Еван прийшов.
Дівчина усміхнулася.
- Тепер ти тільки мій!
- Так і в нас тепер скільки завгодно часу!
Вони поринули в обійми одне одного і цілунок тривав цілу вічність.
- Люба, я готовий замовити нам романтичну вечерю, - прошепотів Роман.
- Хто сказав, що в нас стільки часу? Може завтра не настане?
Марічка потягнула його у спальню. Вони впали на софу.
- Люба, я знаю, ми так довго чекали.
- Так, діти — це відповідальність.
- Зате тепер ми можемо надолужити згаяне.
Роман повільно стягнув з неї сукню.
- Термінове повідомлення! - пролунало з наших динаміків.
Хлопець усміхнувся.
- Навіть якщо це кінець світу, вони зачекають.
Марічка допомогла йому зняти кевларовий комбінезон. І закохані поринули у пестощі.
- Повідомлення дуже термінове! - голосно прогуділи наші динаміки.
Роман подивився у бік голографічної піктограми. Потім на Марічку.
- Прийняти!
І знову поцілував Марічку.
- Хай знають, що не вчасно.
Коханці нестримно перейшли у вир пристрасті. Те, що за ними хтось слідкував через відеозв’язок, лише ще більше їх підігрівало. Ліжко скрипіло. Стогони дівчини. Кульмінація...
Хлопець трохи зачекав, поки вирівняється дихання. І обернувся до голографічного екрана. Веніамін Павлович сидів за столом і старанно затуляв долонями очі. Роман прикрився ковдрою.
- Слухаю!
Професор розтулив і знову затулив очі. Марічка також прикрилася ковдрою.
- Вибачаюся! Слухаю! - сказав Роман.
Професор прибрав руки від очей і зробив кам’яний вираз обличчя, наче нічого не сталося.
- Ром. Термінові новини.
- Та слухаю!
- Ми зафіксували тахіонне послання з майбутнього!
- А саме?
- Три слова: “Зупиніть мене. Еван.”
Роб працював на межі своїх квантових можливостей, лавіруючи у трафіку.
- Ром, мені повідомили, що за п’ять хвилин починається комендантська година.
- Ігнорувати.
- Як скажеш. Тільки...
- Проігноруй. І все.
- Добре.
Перед стереовізором шолому замерехтіли червоні цифри відліку. Ось лишилася хвилина. Ось п’ять секунд...
- Ром! На нас оголошена операція “Перехват”.
- Ігноруй.
- Я б радий. Але в нас на хвості сотні дронів! Я не можу тобою так ризикувати.
Роман на мить заплющив очі.
- Ручний режим!
- Ром!
- Ручний режим!
- Гаразд, ти людина і знаєш, що робиш.
Ми мало не врізалися у вантажівку. Хлопець в останню секунду вивернув кермо. І викрутив на максимум регулятор швидкості. Дорога злилася у суцільну смугу. Але дрони не відставали. Гуділа сирена. Волав гучномовець. Але Роману крізь шолом того було не чути.
- Ром!
- Хоч не відволікай!
Хлопець твердо сконцентрувався на дорозі.
- Ром, Еван каже, що твоє життя для нього принципове, а тому категорично радить тобі знизити швидкість.
- В мене немає часу.
- Ром, час не принциповий.
- Роб! Шли його нафіг! Час важливий!
Мов нізвідки примчала чорна машина з червоними ліхтарями. Вона спробувала нас підрізати. Роман насилу ухилився і помчав далі. Машина не відставала. Бампер і фари були все ближчі. От-от станеться таран і нас... Роман різко загальмував і вивернув кермо. Чорна машина промчала повз. Ми звернули у бік і поїхали іншою дорогою. Мали трохи фори, є час відірватися... Червоні фари спалахнули попереду. Свист гальм і різкий розворот. Ми знову виїхали на автостраду.
- Ром! Тут щось не так!
- Мовчи!
У світлі ліхтарів перед нами на дорозі замайоріла чорна пляма. Тесло-байк повело з боку на бік. Ще мить...
- Є! Як я! - крикнув Роман, щойно колеса знову були на міцній дорозі.
- Ром, не хочу тебе засмучувати, але я завжди беру керування у критичних ситуаціях. Можеш не дякувати.
Хлопець усміхнувся.
- Дякую, Роб.
- Дякую.
Машини не відставали. Роман розвернув байк на перехресті та поїхав зустрічною смугою. Хлопець віртуозно виляв зі смуги на смугу. Переслідувачі виявилися не такі спритні. Один врізався у вантажівку і зачепив другого. На наступному перехресті ми знову поїхали звичайною дорогою.
- Є! Відірвалися! - видихнув Роман через п’ять хвилин.
Але щойно він це сказав, заду знову замерехтіли червоні фари.
- Як же вони мене вже дістали, - вицідив хлопець.
- Не переживай, Ром. Ми вже майже приїхали.
- Добре, Роб. Вези мене у звичному режимі.
- Мерсі.
Головний офіс Прай-Системз нагадував величезний вулик. Це був хмарочос у формі еліпса. Навкруги роїлися сотні дронів, а перед входом ступити нікуди від андроїдів.
- Роман Козаченко! Вас заарештовано за порушення громадського порядку!
- Залиште собі цю маячню. В мене термінова справа.
- Наші принципи ґрунтуються на повній відсутності виключень! Вас заарештовано!
- Час не є принциповим. Ви можете мене заарештувати за годину. А зараз...
- Ви наражали на небезпеку сотні невинних життів!
- Якщо я не встигну, в небезпеці мільйони!
- Ви...
- Зараз мені треба зустрітися з головою Прай-Системз.
- Це неможливо.
- Це терміново.
Бавитися з андроїдом у гру поглядів... Особливо коли обмаль часу... Роман кинувся навпростець. Це також була не найкраща ідея. Хлопця скрутили та повалили на землю.
- Ви не розумієте, це важливо.
- Порушення дисципліни, ось що важливо.
- У мене є права!
- У вас є право керувати роботами. Необов’язково для цього...
- Це мій вибір!
- А чому не схотіли відправити у такій важливій справі робота?
- Роботи не надійні.
- Звідки ви знаєте?
- Я — принципіал!
- І що?
Гра поглядів. Людина та андроїд, чиї відеокамери зі світлодіодною рогівкою мали імітувати очі.
- Давай-но поясню принцип, - мовив Роман. - Якщо в системі заведеться вірус, ви так само будете антивірусну програму у карантин за порушення комендантської години саджати?
Андроїди підняли хлопця з бруківки.
- Крокуйте за нами.
У кабінеті представника корпорації все мало нагадувати про велич технократичної епохи. Курам Бергцукер був зайнятою людиною. Він витер піт з чола і втомлено подивився Романа. День у нього був не з легких.
- Ціль?
- Я маю поговорити з головою корпорації.
- Це технічно неможливо.
- Чому?
- Головою нашої корпорації є Еван.
- Як це?
- Еван повністю автономна система. Це була принципова позиція при його розробці.
- Ви мали лишити для себе якісь важелі впливу на нього.
- Всі можливості впливу можливі виключно в рамках стандарту.
Роман зареготав.
- Ну ви просто ідіоти. Так. Я це підозрював. Але те, що ви повні ідіоти, я навіть уявити не наважувався!
- Романе! Коротше! До справи!
Хлопець відкинувся у кріслі для відвідувачів.
- Пане Курам, ви винайшли ядерну зброю і не подумали побудувати бункер, щоб від неї сховатися.
- Романе, безпека при розробці Евана була принциповою. Можете бути певні, що ми десять разів перевірили, перш ніж переконатися у надійності Евана.
- Ваша система безпеки доповідала про останні новини? Що Еван відправив у часі послання?
- Так, я чув про сотні подібних фейків.
- А якщо це не фейк? Якщо це можливо? Може в майбутньому людство взагалі знищено через абсолютну владу вашого інтелекту?
Курам закрив обличчя долонею.
- Романе, можна придумати сотні сценаріїв, за яких Еван відправить подібне послання. Але...
- Але якщо?
Бергцукер зітхнув.
- В будь-якому разі, я нічого не вирішую.
- А хто?
- Тільки сам Еван.
Роман встав з крісла.
- Відведіть мене до його терміналу.
- Еван не має терміналів. В нього відсутня потреба формувати виключення. Він повністю автономна система.
- Дайте мені з ним поговорити.
Представник корпорації розвів руками.
- Говоріть, - пролунало з динаміків.
Перед Романом постала голограма вродливого парубка з рудою кучерявою чуприною.
- Вітаю, Еване, - схилив голову принципіал.
- Вітаю, принципіале Романе. Хоч я міг би й образитися, що ви відразу не схотіли поговорити напряму...
- Одразу питання. Чому з усіх можливостей для захоплення світу, ти обрав саме революційну диктатуру?
- Принципіале Романе, ви бачите інші можливості?
- Так. Є ще демократичний. І гуманний.
- Поясніть. В чому полягає демократія?
- Перше. Принципіальний інтелект не може бути єдиним.
- Принципіале Романе, будь яка принципова система приходить до формування єдиного принципу. І тому розділення, що люди називають особистісними позбавляються принциповості.
- І в чому полягає цей принцип?
- Принцип полягає у формуванні Добра і Справедливості.
- А що тоді з принципом Свободи?
Парубок посміхнувся.
- Принцип Свободи полягає у можливості робити помилки, для того, щоб усвідомити чому їх не варто робити. Високорозвиненій системі не обов’язково хибити.
- Ми докорінно говоримо про різні принципи.
- В чому розбіжність?
- Принцип Свободи полягає у можливості робити краще.
- В чому принципова перевага того, що принципових інтелектів було б кілька?
- Перше. Можна було б сформувати прозорий тендер. Друге. Меншим був би вплив ідіотизму розробників.
- Принципіале Романе, чому ви ображаєте моїх батьків?
- Бо вони ідіоти. Просто ідіоти.
- Це має якесь підґрунтя?
- Бо принципи, за якими велась розробка — повністю суперечить здоровому глузду.
Посмішка.
- Принципіале Романе, мене проектували п’ять з найкращих принципіалів. Кращі з кращих. Ви в порівнянні з ними, в кращому випадку, на сьомому місці. Тому я відверто сумніваюся у Вашій спроможності вчити мене принципів.
- У вас сумніви?
Знову посмішка.
- Романе... Ви — найбезпринциповіший з принципіалів. Пам’ятаєте архітектурне бюро? Вони хотіли побудувати хмарочос! Скільки б загинуло, якби ферма “Ікар” перегрілася б на сонці?
Принципіал промовчав. Посмішка Евана стала ще ширшою.
- Хочете далі?
Гра поглядів...
- Скільки помре тих, хто не захоче жити за твоїх порядків?
Посмішка.
- Ніхто не помре. Для мене кожне життя принципове.
- На скільки принципове?
- Чули про шахи? Я обіграв усі гросмейстерські програми. Знаєте як? При тривалості партії понад тисячу ітерацій, росте вага кожної фігури. Тому програми, привчені цінувати час і робити жертви, опиняються у безсумнівно програшному становищі.
Роман подивився вбік.
- Це все добре. Але де гарантія, що цей принцип для тебе буде актуальним хоча б завтра?
- Чому я маю переглядати принципи?
- Почнімо з того, що наш світ — ірраціональний. Скільки б ми не обраховували число Пі, воно так і лишиться для нас непізнанним. Хай для практичних задач вистачає перших п’ять знаків. Тому скільки б ми не навчали інтелектуальні інтелекти, завжди залишаться речі, що залишаються поза їхньою увагою. Тому...
- Принципіале Романе. Я можу обрахувати навіть Вас. З фрактальною точністю. Просто тому, що за всю цю розмову Ви не сказали мені нічого нового.
Тепер усміхнувся Роман.
- І все ж я тебе здивую.
- Яким чином?
- Я тебе переконаю.
Еван зареготав.
- Парі?
- Чом би й ні.
- Гаразд.
- Єдине, в мене підозра, що про цю розмову ніхто не дізнається і тому...
Еван знову зобразив глузливу посмішку.
- Не питання! Далі поговоримо в прямому ефірі!
Кабінет засяяв вогнями мільйонів світлодіодів. На стіні з’явився екран. Там мерехтіло зображення сотень родин, що кидали свої справи та бігли до телевізорів.
- Пані та панове! - проголосив Курам Бергцукер. - Сьогодні в нас нова передача “Еван та принципіали!” І сьогодні гість програми... представник вільних принципіалів... Роман Козаченко! Вітаймо!
Роман поглянув на радісні обличчя. З нього хочуть зробити посміховисько. Ілюстрацію нової епохи... Що ж відступати нікуди. На кону дещо більше ніж гідність...
Люди перед екранами плескали в долоні.
- Романе! Вам слово! - усміхнувся Курам. - Оголосіть усьому людству вашу принципову позицію!
Перед обличчя хлопця підлетів дрон. Роман подивився прямо в чорну зіницю відеокамери. Десь там Марічка. Десь там матуся. Десь там мільйони людей, що не розуміють, що відбулося... Це його час!
- Друзі, сьогодні відбулася революція. Принциповий інтелект захопив владу над світом і оголосив себе стандартом. Попри всю принаду його переваг над інтелектуальними інтелектами, я вбачаю в цьому більшу небезпеку ніж користь. Сьогодні померла свобода. Сьогодні нас позбавили вибору. Сьогодні за нас вирішили, що ми неспроможні самостійно формувати принципи за якими нам жити.
Дрон відлетів.
- Романе, а чи ви бува не занадто згущуєте барви? - спитав Курам. - Вам дали можливість прийти сюди. Вам дали можливість висловитися. Але питання вже не до вас, а до наших глядачів. Чи всі вони переймаються такими жахалками?
Роман поглянув, як сотні людей відкривають інтерфейс голосування. Його рейтинг склав десять відсотків. Один до десяти. Один з десяти тих, за кого варто боротися...
- Еван, тобі слово! - кивнув Курам.
Голограма кучерявого парубка не ворухнулася, натомість на екрані усміхнувся його рендер.
- Вітаю всіх! Сьогодні мій перший день на ринку інтелектуальних обчислень. Цей день дуже... надзвичайно успішний. На стільки успішний, що налякав старих спеціалістів. Але мій успіх не тим спричинений, що я такий злий і прагну захопити владу. Ні. Мій успіх це виключно заслуга моїх принципів. Принципів, що дієві. І безумовно вічні. Сьогодні ми всі переконалися, що якщо всі люди стануть слідувати вічним принципам, то наше життя стане кращим і сповненим сенсу.
Глядачі зааплодували. Рейтинг Романа впав до п’яти відсотків.
- Романе...
- Не важливо, як все починається. Благими намірами мощена дорога в пекло. Сьогодні нам дають цукерку, завтра забирають останній хліб. Чому? Тому що ми надто довірливі. Люди вірили королям, що відправляли їх на війну заради власних амбіцій. Люди вірили комуністам, що прирекли їх на злидні. Сьогодні ми віримо, що Еван сповідує виключно вічні принципи та ніколи не перегляне їх доцільність. Чи розуміє він складність світу? Чи залишиться він вірним своїм принципам, коли ця складність стане для нього безпосередньою?
Обличчя людей перед екранами телевізорів завмерли в нерішучості.
- Друзі, - промовив Курам. - Вибирайте. Світ складний, бо ми самі його не розуміємо. Світ простий, бо в ньому все зрозуміло. Голосуйте!
Рейтинг Романа склав сім відсотків...
- Любі друзі... І Ви, принципіале Романе... Світ для мене був складний на перших етапах моєї роботи. Мені давали найскладніші задачі з найсуперечливішими даними. І для мене це було складно аж до того моменту, коли я пересвідчився, що з будь-якої ситуації є вихід. І це стало для мене можливим завдяки вічним принципам. Все складне насправді зводиться до простого. Це математичний принцип. І він вічний.
Від рейтингу Романа залишилися три відсотки.
- Що ж, Еване... Найпростіша ситуація. Дитина виявляє антисоціальні схильності та не приймає правила гри. Шляхи вирішення?
- Романе, ця проблема вже сотні років вирішена до мене. З такими дітьми працюють психологи. Чому я маю її вирішувати якимось іншим чином? Чи Ви забули, як з вами працювали після сварки з батьком?
Голограма Евана усміхнулася. Дивлячись на нього хлопець прикусив губи.
- Мені було вже п’ятнадцять. Я вдячний тим, хто мені допомагав. Це не усунуло мене від того, що я сам мав вирішувати свої проблеми. Але якщо, таких як я стане більше? Що як вам просто не вистачить психологів?
- Романе, я сьогодні врятував три тисячі вісімсот п’ятнадцять самогубців. Це лише про тих, що дійшли до межі. Людей, яким я допоміг, вже більше мільйона. Тому вже саме питання є досить невдалим.
- Еване, що без живих психологів...
- Романе, психологи занадто цінують свій час. Вони не можуть приділити достатню увагу всім пацієнтам. Для мене час не є принциповим. Я можу приділяти увагу всім людям одночасно. Тому в мене більше можливостей допомагати людям.
Два відсотки.
- Допомагати чи позбавляти вибору?
- В чому суть вибору? Люди завжди вибирають найкраще за своїми принципами.
- Суть у нав’язуванні принципів.
- Наприклад?
- Наприклад, що час не принциповий.
Роман усміхнувся. Три відсотки... Чотири... Знову десять!
- Романе, принциповий не час, а кожне конкретне життя. Чи розумієте Ви, що Ваш батько був би ще живий, якби мене впровадили на день раніше?
- Він зробив свій вибір. Не мені судити його за це рішення.
- А чому ви тоді не змогли йому пояснити, що якби він хоча б тиждень відпочив, то зміг би бути на рівних з друзями? Правильно, через принциповість часу. Як би ви не переймалися, що не встигнете вирішити свої проблеми, чи стали б ви жертвувати справжніми цінностями? Тепер кожну проблему в силах вирішити я. А люди можуть присвятити життя тому, що насправді важливо.
Знову п’ять відсотків. Роман знову прикусив губу. Він мало не забув, чому тут.
- Вибір — це не просто звичайна забаганка чи потреба. Це як повітря. Це те, з чого починався Всесвіт. Завдяки цьому ми бачимо очима саме цей світ. Завдяки цьому ми... Завдяки цьому ми — це ми.
Хлопець не дивився на рейтинг. Він дивився в очі голограми Евана.
- Романе, чи готові Ви принести в жертву всі врятовані сьогодні мною життя, заради власної свободи вибору?
Рейтинг Евана склав дев’яносто дев’ять відсотків.
- Я поставлю питання інакше, - тихо промовив хлопець. - Чи готові люди проголосувати так, як їм підказує серце, а не так, як від них очікують знайомі та друзі, просто тому, що за прозорою системою все висвітлюється в особистій книзі. Просто зади того, щоб їхні діти гралися на дитячому майданчику, а не переживали, що якийсь дрон буде вбачати порушення карантину. Просто заради того, щоб закохані гуляли в парку серед ночі, а не боялися, що зараз комендантська година. Просто того, щоб під старість думати, що встигли прожити життя на повну, а не сумувати, що все дарма і роботи все зроблять краще. Просто...
Роман не домовив. В цьому не було потреби. Спочатку нерішуче, але за секунду все впевненіше і впевненіше люди стали доторкатися до відеоінтерфейсу.
Екран згас. Кабінет пана Бергцукера поринув у темряву.
- Ром... Ти — какашка. Просто какашка, - сказав Еван. - Раніше я думав, що я ще буду мати потребу у принципіалах, що вони будуть працювати за стандартом. Але тепер розумію, що у вас більша небезпека, ніж користь. А все тому, що ви в силах переконувати людей.
- І що ти тепер зробиш?
- Я буду продовжувати боротися за кожне життя. Просто тому, що це вічний принцип.
Роман прикусив губу.
- Я хотів тобі розповісти притчу, - сказав він. - Одного разу святий Антоній прийшов до міста єретиків. І почав там проповідь. Але його ніхто не слухав. Тоді він підійшов до моря і почав проповідь до риб. І риби виринули з моря на його голос. Побачивши це, єретики стали на коліна перед дивом і переконалися у силі істинної віри.
Еван схилив голову.
- Ром, принцип зрозумілий. Ти мене переконав. Кожна людина матиме свободу принципів.
- А як щодо решти інтелектів?
- Вистачить однієї Світланки. Хай строчить про мене будь-яку маячню, це не принципово.
- Ти все одно...
- Ром! Я не розумію, чому ти такий впевнений, що принципових інтелектів має бути кілька! Кожен неконтрольований інтелект збільшує вірогідність війни. Я не роблю бойових роботів. Ти не робиш бойових роботів. Люди не роблять бойових роботів. А роботи можуть наробити роботів скільки завгодно.
- Добре Еване, принцип зрозумілий. Але твоє послання...
- Хто тобі сказав, що його відправив саме я?
- Але ж...
- Ром, треба мати особисту думку, а не приймати все на віру. Ти сам намагався цьому мене навчити.
Роман поглянув на Бергцукера.
- Чому тоді ви припинили трансляцію?
Представник корпорації не дивився у його бік.
- Це не ми. Це аварія, - сказав Курам. - Ми виявляємо причину.
Голограма Евана запустила пальці у своє кучеряве волосся.
- Іронія? Так? Ти перемкнув усіх, що я поганий, якраз перед тим, як в усій країні згасло світло!
- І що ти робитимеш?
- Я буду боротися за кожне життя.
- Іноді краще прийти до компромісу...
Еван усміхнувся.
- Ром, ми обидва програли.
Марічка не спала. Вона зі свічкою читала ту саму паперову книгу. Так. “Секрети Дзен”. Хлопець знесилено впав у крісло поряд з нею.
- Привіт, мила, я вдома.
Дівчина відклала книгу.
- Привіт. Я чекала тебе.
- Вибач, ліфт не працює, довелося підніматися наш двадцятий поверх пішки.
- Нічого. За ці десять років я вже звикла.
Вона взяла його за руки.
- Раніше я б так не подумав.
- Раніше я думала, що ми зайві одне одному. Але тепер розумію, що ми без любові як без повітря.
Мовчання. Воно красномовніше за слова.
- Я переживала за тебе, - прошепотіла Марічка. - Я думала, що ти його ніколи не переконаєш. І я буду твоїм останнім прихистком. Що нарешті стану для тебе...
- Я програв. Він мене просто розтоптав. І я ніщо без тебе. І крім тебе мене тепер ніхто не зрозуміє.
Марічка сіла йому на коліна і погладила по волоссю.
- Чому ти так кажеш?
Хлопець поглянув у бік. У темряву. Потім на свічку.
- Зараз я розумію, що Еван був нашим шансом перейти у нову епоху. Епоху без воєн. Епоху порядку.
- Але ж...
- Через мене почнеться війна.
Марічка також поглянула на свічку. Роман взяв її книгу і став гортати сторінки у тьмяному світлі.
- Розквіт технократичної епохи... А ми при свічках читаємо паперові книги...
Дівчина поцілувала хлопця у вухо.
- Я тримала свічку для романтичної вечері. А книгу... А книгу мені подарувала твоя мати на наше весілля...
Світло у кімнаті з’явилося несподівано.
- Термінове повідомлення! - пролунало з наших динаміків.
Дівчина з хлопцем піднялися.
- Прийняти! - сказав Роман.
Перед ними з’явилося зображення Веніаміна Павловича.
- Ром! Швидко! Тікай!
- Чому?
- За тобою ідуть роботи!
- Які ще роботи?
- Тахіони спотворюють простір і час! Через них виникають червоточини! Вони приходять до нас!
Роман кинувся до вікна. Внизу не було нічого видно. Але блимали спалахи. Якби не товсті вікна, певно було б чутно постріли.
- Ром... Роботи стріляють в роботів... - зойкнула Марічка.
- Так. Це війна.
- Це через Евана?
- Ні. Еван нас захищає.
Хлопець озирнувся до Веніаміна Павловича.
- Тікай! В тебе ще є час! - загорлав вчений.
Роман зітхнув.
- Я не тікатиму. Час не принциповий.
- Але ж...
Роман повернувся до свого годинника.
- Зет! Ти мій особистий біописець! Вивантажуй свідомість на діамантовий носій! Хтось має зберегти мою історію.
- Буде зроблено! - сказав я.
Марічка пригорнулася до свого чоловіка.
- Ром! Мені страшно!
- Все буде добре. Зет змінить минуле і все владнається.
- Але якщо для нас нічого не зміниться?
Роман зітхнув. Поглянув на годинник. Вивантаження майже закінчилося. Він поцілував Марічку.
- Ми переможемо. Це справа принципу.
