Сміті прокинувся з тяжким похміллям.
– Остання пляшка, чи дві…, були зайві. Та ще й такі…! Прості – з тонкого скла. Мабуть, не надто якісне віскі в них заливають, – подумав, і вкотре скрушно зітхнув:
– І чому я не мільйонер…?
Втім, це було риторичне питання. Вже давно Сміті вирішив, що у всьому винні "вони". А хто ж іще?
Але життя триває. І наразі треба вставати і йти їсти антиспиртин. Сміті зі стогоном підіймається. Обережно злазить з ліжка, бо високувата купа пречудових ортопедичних матраців, красивих ковдр і білизни вже доводила свою ницість, підступність і нелюдяність…. Та й підлога захаращена – тому пильність не завадить.
Сміті тужливо озирає свої володіння – всі 50 квадратних метрів. Ненависного соціального житла. Як і у кожного бідняка на планеті.
Втім у Сміті доступної площі відчутно поменшало, внаслідок накопичення безлічі хоч і гарних, але вже набридлих речей.
Раптом його погляд спиняється на дивному сірому прямокутнику біля ще вільної, більш-менш, стіни. Що то? Навіщо воно? Сміті жахається, думаючи, скільки може коштувати утилізація такого великого прямокутника з незрозумілим "чимось"…
– А… Дідько з ним. Нащо сушити і без того пересохлі мізки? Потім-потім…
З’ївши антиспиртин і отямившись, Сміті ожив.
Снідає. Але невідчепні думки линуть до "прямокутника", навіть як сядеш до нього спиною.
– От як можна було принести додому зовсім незрозумілу річ? Та ще й таку крупну! Задоволення вже ніякого, якщо воно взагалі було… Мало ж бути… Не могло не бути. Хоч якесь! А от збитки будуть неміряні! – подумки волає Сміті і пильно дивиться в те щось. Так само як і в інші свої речі. І так само благально повторює: „згинь, згинь, згинь…” Але те "щось" явно таке ж бездушне як і увесь інший непотріб – і зникати чомусь не бажає. І це так сумно…
– Підійду-но ближче. Помацаю. – наважується Сміті.
Але чудес не буває. На дотик воно так само неприємне й непотрібне, як і на вигляд. Гірше того – не зрушується з місця, а сіре марево посередині ще й пропускає руку вглиб. Отже – навіть як опора не послужить.
– У мене були плани на це місце біля стіни – тихо волає Сміті, бо ж від звукоізоляції він передбачливо відмовився, знаючи – що додатковий об’єм йому не завадить. І таки не завадив…
Тож Сміті тихо лютиться. Копає прямокутник. І звісно ж забиває ногу!
– А щоб тебе чорти взяли! – відкульгує назад ображений Сміті.
І злиться ще більше. Кидає щось важке й гостре – що під руку трапилось. Раптом „сірому” теж буде боляче? Малоймовірно, але може, таки… Непотріб зникає. „Сірий” не реагує.
Сміті напружено очікує. Зникнення сміття протверезило його остаточно. Це вже не жарти! Це вже може мати наслідки. Неприємні наслідки. Сміті запихає руку в марево. Мацає. Тут. Там. Всюди… І злякано її висмикує. Нема!
Кілька наступних днів Сміті ретельно намагається приховати свій переляк. Від того він виглядає ще підозлішим. Потім перехоплює здивовані погляди. І лякається ще більше…
Але хто б на його місці витримав би? Погодьтесь – то не дрібничка! Ще у дитсадку, 1 вересня, найвідсталіші діти, яких не навчили вдома, дізнаються, що речі записують і розподіляють в собі ДНК людини, щоразу як ними користуєшся. І що вкрай небезпечно смітити у неналежних місцях. І навіть у належних треба знати міру. Штрафи, виправні роботи на фабриці з сортування і переробки сміття, а в деяких випадках і ув’язнення, або психлікарня, або й узагалі смерть! Учням випускних класів обов’язково показували старовинне відео швидкої страти особи, що накидала сміття у джерело з питною мінеральною водою, сподіваючись що покарають попередніх власників сміття. А знайшли всіх… Ще показували цензуровані уривки тривалої і болісної страти власника заводу, який вирішив підвищити надприбутки, скинувши токсичні й дорогі для переробки відходи, і куди б ви думали – у річку!
Після того як учні заспокоювались і приходили до тями, їм повідомляли, що вони вже дорослі, і їх це теж стосується. Тому, в подібних випадках не варто й надалі розраховувати на ремінь, виправні роботи, та інші лагідні способи переконання. Вчорашні діти знову лякались. Але не дуже, бо ще змалку були привчені жити у чистому світі.
А от хуліганам-рецидивістам, до яких і Сміті колись належав, було про що подумати…
Отже, не дивно, що увесь наступний тиждень він був тихим, задумливим, і взагалі зразковим громадянином: споживав у міру, ретельно сортував сміття і навіть зміг трохи мотлоху з квартири перенести в смітник.
Але час йшов. Наслідки не з’являлись. І хоробрість закономірно зростала.
Сміті вирішив ще раз випробовувати сіре "ніщо". Просто для перевірки. Так, про всяк випадок…
– Завжди ж можна сказати, що хотів вивчити це дивне явище! – заспокоював він себе.
Потім ще докинув. З тих же міркувань, звісно ж!
Все зникало безслідно… І жодних візитів інспектора. Це було якесь чудо!
Сміті посміливішав і почав загадуватися про майбутнє. Невже, зрештою збулась його мрія? І тепер сміття не є проблемою? І, нарешті, можна буде очистити кімнату й набрати нових, таких гарних, привабливих і довгоочікуваних речей? О, це було би справжнє життя…! Життя без всіляких обурливих обмежень, що їх нав’язує ця антинародна влада своїм громадянам. Інколи Сміті дивувався: як їм вдається і далі володарювати, якщо вони проти людей? Проти нього особисто і проти всіх його друзів, і навіть проти друзів друзів – теж.
І навіть коли вибрали, здавалося б, пристойних кандидатів, які обіцяли збільшити норми безоплатної здачі сміття, то й це чомусь відбулось лише на початку і в убогі, жалюгідні, мізерні півтора рази. Але згодом навіть ця нова (і ніби-то "народна") влада почала бурмотіти щось старе, нудне, й ще з дитинства набридле: про нестачу сортувальних потужностей, про енергетичну кризу, про надмірний розігрів планети, про нерівномірність споживання, про перенасичення і втому споживачів… І от, вони вже кажуть про необхідність повернення до старих, ніби-то науково обґрунтованих норм. Підлі зрадники! Явно ж продались. Тому й не пройшли на наступних виборах. Ха! Хай знають наших!
Але і їхні наступники були не кращі.
Чомусь будь-яка влада миттєво загниває. От, спочатку, поки не зрозуміли "все", Сміті, разом з друзями, придумували, на дозвіллі, цікаві проекти знищення сміття. Наприклад: вистрілювати ним у космос, або встановлювати й підривати термоядерну бомбу в основі гори відходів, або спалювати все дощенту в плазмових камерах. І що? Всі ці чудові ідеї застрягали десь у бюрократичних лабіринтах. На всі листи й петиції надходили якісь жалюгідні відписки з мутними розрахунками надмірних затрат енергії, втрат невідновлюваних ресурсів, супутніх забруднень і т. п. маячні.
Немічна якась влада. Нездатна до простих і швидких рішень. Що за люди їх, таких недолугих представників, вибирають? І як декому вдається вкладатись у прокрустове ложе убогих норм? Бо є ж люди, які мало того, що не працюють, то ще й заробляють, продаючи невикористані залишки норм. Дехто навіть назбирував на заміський будиночок. Принаймні – так казали. Але як таке можливо? Навіть якщо врахувати, що носять одяг і взуття зі слідами зношення. Мабуть, то якась мафія (в змові з інспекторами!) так маскується. А потім вони ще й органічне сміття закопують на присадибній ділянці. І знову збагачуються (про те, що власники такого житла не мають безкоштовних норм на органіку – Сміті чомусь не знав).
Він теж пробував влаштуватись на посаду сміттєвого інспектора, сподіваючись і собі підзаробити – "допомагаючи людям", але чомусь не проходив систему тестів. Звідки ж він знав, що така "допомога" зветься хабарем, а хабарників (та ще й з поганою освітою) вже не наймають на таку працю.
Але, хоч яку огиду відчував Сміті до цієї зусебіч прогнилої системи, інколи доводилось вдаватись до послуг біржі з продажу додаткових норм, бо це таки дешевше за державні штрафи і незрівнянно приємніше за виправні роботи на сміттєпереробній фабриці.
Але вже все! Тепер край! Тепер ця владарююча хунта зі сміттєвою мафією вкупі – не владні над ним. Тепер Смітті – сам собі голова. Хоче брати щодня нові речі у крамницях – і братиме. Хоче недоїдати їжу – і недоїдатиме. Хоче, зрештою, відмовитись навіть від цього втомливого сортування сміття – і кидатиме все докупи у ці чудові двері.
Втім, Сміті продовжив ходити на роботу. Там були друзі. Та й подобалась вона йому. Хоч раніше і важко було… Лиш уявіть: розставляти товари на полицях крамниці, знаючи, що таке привабливе, барвисте, але важке пакування – він не може собі дозволити. Але тепер все це було його – досить простягнути руку і брати, брати, брати…
Єдине що досі непокоїло Сміті: важко кількадесят кілограмів тягнути додому. І виглядатиме це якось підозріло.
На щастя – заробіток тепер зовсім не витрачався на утилізацію сміття, тому транспортування стало доступнішим. І Сміті міг дозволити собі постачання пневмотрубою. Зазвичай нею користувались паралітики, люди з невиліковним ожирінням, або, старенькі, і, за малу плату, ще деякі неповносправні люди. І багатії. Падлючні багатії… Решті то було задорого і вони змушені були ходити до крамниць… Як раби! Як кляті галерні раби! Влада пояснювала це турботою про здоров’я громадян, але, Сміті чітко розумів правду – це був всього лише ще один прояв неповаги і гноблення… І як люди лишень терпіли таке?
Зате у Сміті життя налагоджувалось.
Друзі спочатку дивувались:
– Сміті, хто оплачує цей банкет?
– Невже отримав мільйон у спадщину?
– Сподіваємось, не збираєшся доживати віку на сміттєпереробному?
На все це Сміті загадково посміхався і відмовчувався. Або віджартовувався.
– Та що тут стільки говорити про ці жалюгідні крихти. Ви краще уявіть: як би все було, якби не сміттєві інспектори…
І всі поринали у мовчазну хвилину солодких мрій…
Особливо гарно почали розвиватись його стосунки з Ніколь. Раніше вона була якась вередлива. Але нині просто розцвіла.
– Сміті, коханий, я вже цілий місяць не змінювала шубку. Хочу таку ж, але з перламутровими ґудзиками, бо вони нині наймодніші.
І Сміті її розумів. Він і сам став вкрай модним, відколи запопав сірі двері в нікуди. Власне – з голови до ніг був обвішаний останніми писками моди. Інколи зранку замовляв одяг і взуття кілька разів перш ніж зупинявся на найкращому. І дедалі частіше відчував, що у світі є не лише проблема з замалими нормами на сміття (це для нього вже пройдений етап, хе-хе), але – от ще й виробництво кульгає: у крамниці явно замалий вибір. А ще – недостатньо малих, неекономних пакувань їжі; і є лише жалюгідні кількадесят тисяч моделей одягу; а тупа система автоматичних замовлень вперто не хотіла розуміти запити типу „хочу те – не знаю що”. Сміті відчував, що світ недосконалий і явно потребує докорінних змін…
Тому радо йшов назустріч Ніколь у таких простих питаннях, і зранку вона йшла вже без обридлої її шубки.
А згодом призвичаїлась влаштовувати стриптиз з одночасним вкиданням одягу в сірий поглинач.
– Ніколь, а як зранку підеш, якщо пневмотруба не працюватиме? Звісно, ще маєш взуття, а правила метро забороняють лише босим заходити, але все-одно…
– Хіба вона не працює!? – зойкнула перелякана Ніколь.
– Та працює. Мені просто цікаво. Бо голих в метро ще не бачив. Були в купальниках (залишили речі у неналежному місці, а бюро знахідок „оперативно спрацювало” і вже почало розвозити „загублене” власникам). Ще були панночки, які кутались в якісь незрозумілі шарфики. Але голих чомусь не бачив.
– Ой. Та що ти розумієш. Шарфики – то останній вереск моди. Ні-ні, не якийсь там жалюгідний писк. А справді сучасний одяг – з активними нанороботами, які вловлюють думки власника і самі все „перекроюють і шиють”. Головне навчитись керувати і не дати ненароком команду на відновлення первинного стану.
– То чому ж такий не носиш? – здивувався Сміті.
– Їх не дають нормальним людям. Лише за гроші або тим дивним, які споживають втричі менше норми – обурено заверещала Ніколь. – І навіть мають виправдання для такої дискримінації! Буцімто така дорога річ призначена для тривалого використання і лише людина, яка здатна на таке, має право отримати безкоштовно. Тому я завзято знижую викиди сміття до третини норми… Завдяки тобі, о Сміті. Ти ж мій герой…!
Це була ідилія…
Щоправда, часом ставало чомусь сумно. Довкола жодної знайомої речі, крім житла, людей, вулиць. Бо все що дрібніше – змінюється мало чи не щодня.
А ще й друзі кпинять:
– Сміті, чому увесь такий модний, а не купуєш заміський будинок?
Або Ніколь дражниться:
– То де ж ферарі й бентлі?
Але ж біда – для всього того потрібні справжні гроші. Бо навіть пів-бентля не влізе в безкоштовну стоянку для жителів будинку. А ще ж плата за користування вулицями і всілякі викиди…
Сміті дедалі частіше задумувався – як би монетизувати діяльність свого чудо-смітника. Брати у людей сміття за смішну, порівняно з біржовою чи офіційною, плату. Але ж як це все поставити на потік? От якби "смітник" кудись перемістити. Назвати місце фабрикою з переробки сміття. Поставити прес з широкою горловиною, яка прийматиме все, до яхт і літаків включно, а на виході видаватиме рівномірний брус сміття – вужчий і нижчий за двері "смітника". Ото був би "бізнес"! Золоте дно. Щоправда далі фантазія не йшла. Як, наприклад, боротись зі сміттєвими інспекторами? Вони ж обов’язково пхатимуть свого носа, прикриваючись т.з. „турботою про довкілля”.
Халепа прийшла аж додому, і, як завжди – зненацька. Власне, це був давній знайомий. Сміттєвий інспектор Смайті. Колишній однокласник і майже відмінник.
Звісно ж, він ще тоді дратував Сміта, якого пару разів ловили за сміттєве хуліганство, бо вчився погано ще з початкової школи й уроки споживання і правил поводження зі сміттям – засвоїв слабенько.
Але, як подумати, втішав себе Сміті, не такий той Смайті й розумний. Бо не пішов же працювати зі складними науковими проектами. Не розробляє ж він нині ГіперРушій! Та й самі його розробники теж якісь недолугі: скільки часу тупцяють майже на місці. І за що тільки отримують надприбутки, поки втомлене сміттєвим рабством людство, нетерпляче рветься у Всесвіт, у вільні світи, де вже не буде нудних розмов про економію ресурсів і, як інколи мріяв Сміті, кожен матиме право смітити де й коли йому заманеться… Схотів – влучив у смітник (якщо пощастить). Не влучив – вдав, що так і хотів… Воля. Справжня Воля…
Смайті живе поряд. Наглядає за сміттям, чи, як він каже – „за порушниками”. Краще заробляє, але мало тратить. І цим знову злить – все як і у дитинстві…
І хоче чисте довкілля. От звідки таке нездорове бажання? Жили ж якось люди в минулому. І гарно жили. Сортувати сміття не мусили. Інколи, при бажанні, могли й не доносити його до смітника. Зручно ж було. Просте було життя. Легке. Не те що тепер. Коли й де людство зробило помилку й рушило хибним шляхом? – часто міркував Смітті. Що ми зробили не так? Офіційна версія його не влаштовувала. Дуже підозрілим виглядав зсув гори сміття, що колись височіла на захід від Нью-Йорка, а тепер, разом з його хмарочосами спочивала в океані. Ох не дощі тому виною, відчував Сміті. Явно чиясь зла рука. Бо зрештою: чому сміття складали не в ущелинах Апалачських гір? Або й взагалі за ними. Тоді й зсуви були би не страшні. Але хтось…
І от, нині розвелось всіляких Смайті, які заважають людям жити. Борються з забруднювачами, до яких явно зараховують і його, Сміта! От же ж нелюди.
А ще Смайті любить свої старі речі. Це аж гидко. Збоченець. Та ж планшетові в його руках вже кілька років! З цією моделлю ще мамонти мабуть працювали. І отакі люди сидять на таких посадах! Де справедливість?! – вкотре заволав подумки Смітті.
І чого він припхався?
– Доброго дня, пане Сміте.
– І Вам доброго дня, пане Смайте. Чим можу допомогти? – Смітті вирішив поки-що не декларувати повну незалежність.
– Перш ніж їхати у відпустку, прийшов повідомити, що є певна тривожна розбіжність у показах спожитого Вами і утилізованого. Якщо вона й далі зростатиме, то необхідним буде розслідування, бо ж усяке буває… Чи дозволите зайти?
– „Умри, умри, умри!” Заходьте, заходьте, звісно ж. Самі можете переконатись, що тут все законно… І ніякого складу пресованого сміття, масою в кілька тон, тож про цілісність будинку можна не хвилюватись, хе-хе.
А як інакше? Проганяти – собі гірше, бо прийде з судовим рішенням.
Тим часом Смайт, досвідченим поглядом частого відвідувача засмічувачів-рецидивістів, одразу прикипів до "смітника".
– А що це у Вас, Сміте?
– Картина, як бачите.
– Дивно якось виступає зі стіни. І рамка чомусь бруднувата. Ніби їжею обляпана. – продовжує інспектор.
„От яке він має право, своїми чистими, митими лапами, мацати мій смітник? А раптом зламає? Хто їх знає, тих інспекторів… Можливо справжнє їхнє призначення – псувати такі чудо-пристрої? „Що ж робити?” – заметушилась у Сміта тривожна думка.
– Нічого дивного, пане Смайте. Рамка особлива. От погляньте: відхиляю картину і бачимо поле, яке завжди зберігає яскраві кольори. А їжею я перевіряв, чи справді діє.
– Дивний пристрій. Чомусь я про такі не чув… І, до речі, пане Сміте, сміттєві преси за допомогою яких деякі споживачі складали тонни сміття вдома і проламували підлогу – то вже пройдений етап. Нині злочинці продають довірливим марнотратним людям пристрої незаконного стирання ДНК власника з його речей.
– Такі вже існують?
– Не зовсім. І зазвичай вони значно більші. Вам могли щось таке продати під виглядом загадкового "очищувача сміття, який зменшить ваші витрати на 50%!!!".
– То все таки існують? – Сміті одразу запалав ідеєю назбирати гроші на такий; хоча, здавалося б: а нащо йому…?
– Ні. Стирання, повірте, неповне і не заважає знайти власника. Це лише питання часу… Людина, що розпаковує річ, фіксується в ній ой-ой як глибоко. Саме тому в крамницях більше нема відкритих пляшок молока, яке хтось "передумав" забирати. Бо плата, яку бере 100% дієве бюро знахідок – значно зменшила "забудькуватість". Лише розпад на найпростіші молекули зітре інформацію про власника. Але тоді потрібно буде платити за теплове забруднення…
– І що ж було з покупцями "чудо-пристроїв"?
– Тим хто спіймається на гачок шахраїв, потім довго доводиться жити в режимі економного споживання, щоб відновити свої норми. Брати на пробу вживані речі. Але вже не з власної волі – щоби оцінити й знати чи потрібні вони (й дати тим чіткий вказівник виробникам – що варто виробляти), а вже з необхідності, бо в звичайних крамницях з’являться обмеження…
Сміті сполотнів. Щось йому підказувало, що його "смітник" не відповідатиме вимогам законів… Бо не бачив він тут вищезгаданих молекул, та й тепла, власне теж. А оскільки процес розпаковування чогось новісінького-моднісінького інколи вже замінював йому повітря (так, принаймні, здавалось), то наважився діяти рішуче, й заквапився:
– А ось тут є дані про виробника. Самі перевірте. Глибше. Ще глибше.
Сміті хапає і запихає інспектора всередину, вкотре радіючи, що смітник такий великий. Але Смайті впертий. Вчепився пальцями однієї руки в раму й не відпускає. Та це не біда! Там йому нема від чого відштовхнутись. Спокійно, непоспіхом Сміті розгинає палець за пальцем, не забуваючи заштовхувати назад виринаючі частини тіла. І от останній… Далі "смітник" все робить сам. І Сміті подумки прощається з інспектором:
– Хтось скаже, що це негуманно або й взагалі вбивство. Але це не так. Він же любив боротись з засміченням. І от опиниться у місці де сміття багато. І дихати є чим. Я сам перевіряв. І хто зна, що там далі. А раптом якась потойбічна ідеальна сміттє-переробна фабрика? Майже що рай для всіляких Смайті. Та я ж йому послугу зробив! – і Сміті радіє, остаточно заспоївшись.
– І тут всім краще буде: „нема сміттєвих інспекторів – нема й проблеми сміття” – казали всі знайомі Сміті, чию думку варто було враховувати.
Хоч трохи й страшнувато, усвідомив він, повернувшись трохи ближче до реальності. Але вирішив не здаватись:
– Я ж сам-один вступив в боротьбу з прогнилою системою і правлячою хунтою. Я ніби сучасний Робін Гуд!
Відчуття подвигу дедалі більше окрилювало, але впродовж наступного тижня Сміті як міг виправляв свою помилку – споживав суттєво менше, так само робив подарунки Ніколь, але вже викидав від свого імені в звичайний смітник, і сповна використовував норму на здачу сміття. Навряд чи вони порівнюють спожиті речі й викинуті, бо люди ж можуть як завгодно обмінюватись подарунками.
Звісно ж, то складно – знову сортувати відходи, але поки-що треба миритися з такими незручностями.
Минає і другий тиждень. Смайті нема. І, схоже, його й не шукають! Але що буде після відпустки? Бо хоч на таку роботу багато охочих і заміна легко знайдеться, але зникнення інспектора можуть пов’язати з його професійною діяльністю. Тоді неминучим буде ретельне розслідування. А може й не пов’яжуть, бо пішов у відпустку? Все одно страшнувато. Треба вже придумувати якісь відмовки. Наприклад:
– Він сам стрибнув у смітник! Страх як хотів дізнатись його будову.
Або:
– Я лише на мить відвернувся, а його нема. Мабуть смітник і сміттєві інспектори якось притягуються?
„Хоча ні. Це невдалий варіант. Вони ж себе звуть „інспекторами з нагляду за чистотою і дотриманням правил поводження з відходами”. Язика зламаєш…”
Але тривалий і непорушний спокій зробив своє. І зрештою Сміті констатував
– Нема сміттєвого інспектора – нема й проблеми сміття.
Він завжди так думав. І от – переконався на власному досвіді.
Гарне, налагоджене життя зіпсувалось дивно, загадково, незрозуміло й несподівано. Якось, зранку, коли Сміті збирався викинути недоїдки в "чудо-смітник" (бо вже мав перевитрату за показами звичайного) – вже звична і приємна оку сірість – змигнула й засяяла яскравіше. Сміті завмер: “лиш не зникай!” "Смітник" послухався, але "підсунув іншу свиню" – випустив із себе задоволеного Смайті. Та ще й не самого, а з групкою якихось нелюдей (справжніх, а не „переносних”).
– Вітаємо Вас, мешканце планети Земля – виголосив один з них, на що Смайті заперечно помахав – рано мовляв, і запросив їх усіх на вихід. А сам трохи затримався й швидко зашепотів:
– Сміте, відпустка вдалась. Дякую. Щиро дякую. Але галакти, дізнавшись від мене, що речі прислані їм через телепорт, є сентиментальною цінністю одного з Землян, який переплутав ТелеПорт з ЧасоСхроном – вирішили їх повернути. Неушкоджені. Лише стиснуті до 1/100 об’єму. А ось і гравіноші зі сміттям. Зрозумійте, я не міг їм сказати, що то непотріб… Але я всіляко посприяю, щоби до Вас поставились поблажливо. Все-таки, Ви правильно вчинили, що не рушили до них. І мене вчасно туди запхнули. Бо вони без дозволу на заселені планети не заходять, щоби не травмувати аборигенів; а отримувати ваше сміття – здається вже втомились. Але мені вдалось переконати галактів, що ми цивілізована раса. Тому є надія, що допоможуть нам з ГіперРушієм та й з іншим… Втім, хоч якесь, хоч символічне покарання необхідне, та й розголосу треба уникнути, тому рушайте на фабрику сортування сміття, готуйтесь працювати зі своїм, воно скоро розшириться до первинного об’єму. А я пришлю когось за гравішошами. Вони дуже інерційні, бо маса велика. Самі, мабуть, не дотягнете…
