Того року в селі хтось розірвав небо, тож усі святі пішли крізь діру на відпочинок. Лишилися тільки чорнота та гризота.
Вони й породили крик. То був крик сина, якого зарізав рідний батько.
Їх прозивали Пушканчиками. Жили вони собі край села, колотилися бджолами, попивали горілочку з медом і без, трохи билися, трохи мирилися, син привів у дім невістку, вона пристала до гурту, батько накинув, будучи «во хмелю», на неї ласим оком, кажуть, до чогось і добивався потай, чи добився, ніхто не відає, але невістка втекла з хати ледь не голяка й повертатися навідріз відмовилася. Син поволікся за нею – і в садибі лишилися тільки старий та бджоли. Ну, ще хіба горілка, але її в члени сім’ї не запросили, хоча за столом і була кожен день.
Та син, покидаючи отчий дім, завважив, що мався би покинути його з приданим. Вимагав половину вуликів і дещо зі скринь. Проти скринь батько не мав нічого проти, бо вони однак були порожні, що й прописана за ними міль подалася в затишніші краї, а от проти поділу вуликів старий повстав не на жарт.
– Це моє життя, – вказував на пасіку. – Як можна вділити комусь свого життя? – допитувався.
От тільки син не взирив у пасіці батькового життя, він бачив лишень вулики та мед, що так легко продається, даючи копійку та чарку. Тож і явився на поділ.
Чи ділили що, чи ні, але могорич пити пішли. Там і сталося.
Як – біда хіба знає, але старий ухопився за ножа та штрикнув своє поріддя. Щоб сильно, то й ні, так, шкрябнув по грудях, але сухий синок мав дуже кутасті ребра, котрі й підігнули лезо під себе, зануривши в худе тіло. Звідти потекла крівця, але розлючений син ще гасав певний час за батьком по хаті, намагаючись поквитатися за нанесення тілесних, от тільки предок виявився на диво прудким, тож погоня тривала по всіх кімнатах, навіть у комору, й туди збігали, перевернувши попутно бідон з медом. З тої комори й почалося. Син раптом ослаб, що ледь вернувся в хату, де й гепнувся навзнак посеред кімнати. І більше не підвівся. Тільки захрипів з часом та й затих навіки.
Батько, перебуваючи в азарті боротьби за вулики, не відразу й увагу звернув, що син уже відлетів.
– Де в тебе стільки тої крові назбиралося, – бубонів старий, невдоволено оглядаючи заляпані кров’ю в процесі погоні всі закапелки хати, – геть усе забризкав, що й присісти відпочити ніде.
А потім до його мізків усе-таки щось дійшло й він нарешті допетрав, що стільки крові гублять тільки перед смертю. З тої пори він і зрозумів, що став убивцею.
Голові села Михайлу Кириловичу Поживанюку про трагедію в хаті Пушканчиків повідомили одному з перших. Це вже він, а не старий синоріз, викликав міліцію, чекав її серед мовчазного кабінету порожньої надвечір сільради, а, дочекавшись, вирушив разом з правоохоронцями на місце злочину.
Хата, як свідок трагедії, стріла делегацію розбитим у сварці причілковим вікном та старим Пушканчиком у майці на східцях ганку.
– Що, діду, тюрми запраглося на старості літ? – запитав один зі слідчих, обходячи вбивцю стороною.
– Ох тут і крівці наллято, – коментував довколишню дійсність той же слідчий, ступивши в хату.
Михайло Кирилович зупинився на подвір’ї. Розлита кров – не його ангажемент, аби її зріти, й тим паче, приймати участь у спектаклі по розслідуванню причин розливу.
– Що ж ви так, Гнатовичу? – присів біля Пушканчика на ослінчик, склав руки на колінах .
– Не знаю, як воно й куди ввійшло, – скрушно зітхнув дід, – певно, якусь жилу копнув, що так раптово випустив син дух. Хотів полякати, а вийшло – вбив.
Замовкли, кожен пасся біля своїх дум.
– Михайле Кириловичу, – гукали тим часом з хати, – ідіть сюди, будете за понятого. А може що й підкажете.
Нехотя почвалав до будівлі.
Зайшов. Вразили патьоки крові ледь не повсюди. Обережно, аби не вступити ні в який, пройшов до кімнати, де лежав блідий труп.
З подивом відмітив, що кров довкола не викликала ніяких особливих асоціацій, тим паче, не вводила в стан нудоти чи напівпритомного стану.
«Не боюся, отже, крові,» – тільки й подумав.
Сидів серед хати, роздивлявся на роботу експертів і слідчих, що нишпорили довкола трупа й узагалі довкола, колупався від нічого робити в носі й відверто нудьгував, бо дома Алла обіцяла сьогодні на вечір вареники з сиром та вишнями, а тут маєш тліти голодний серед патьоків крові в компанії заклопотаних міліціянтів та блідого, як смерть, покійного молодшого Пушканчика.
– Ви так спокійно сидите, – вивалив крізь окуляри очі медексперт, відволікшись від мертвої плоті в бік голови села, – інші при таких краєвидах гублять або тяму, або внутрішній вміст шлунків.
– Кров, як кров, – байдуже відповів Михайло Кирилович. – Ото й тільки, що багато та по всій хаті.
– Ну, не скажіть, – не погодився медексперт, – це ж не курку зарізано, людину.
– То не я ж різав, – знизав плечима Поживанюк.
– Все одно – людину ж, – повернувся медексперт до роботи.
– Суть не в крові, – стомлено позіхнув голова, – суть у позбавленні життя. Не кров жертви лякає, очі. В них дивитися важко, бо там ховається життя, яке ти хочеш забрати. А кров буває опісля, вона не страшна, вона лише наслідок заподіяної смерті. Коли бачиш кров, жахатися пізно. Жахатися й думати треба, коли дивишся в очі.
Медексперт не втяв тої філософії, він длубався в крові й грудях убитого та ревно, певно, вірив, що пролита кров і є найбільшим гріхом і страхом на землі. Він, їй-богу, ніколи не рубав курей. Тож і не знав, де ховається найбільший страх. У очах. Там, певно, треба видивлятися й найбільший гріх, аби його оминути. В очах ховається життя. І якщо маєш намір його забрати, пильно подивися в очі – чи зможеш. А вже людині чи курці – не так і важливо.
