Олена, як відрекомендувалася гостю висока, статна, молода жінка, вигнувши чорну брову, вертіла в руках блискучий прямокутничок. По-перше, матеріал був незнайомий — ані картон, ані фольга... поліестер новий, чи що? Олена зналася на таких речах, адже, коли жила в місті, працювала і в поліграфії, і в дизайні, скрізь, де треба фахових мистецьких умінь. А по-друге, дивним видавався і напис, зроблений шрифтом, не схожим на жодний з тих, що вивчала колись, невловимо чужим... так міг би перемалювати кириличне письмо, не розуміючи літер, навіть не європеєць-латинянин, а... а, скажімо, китаєць... чи японець...
Але незнайомець, що стояв на подвір’ї сільської хати, яка перейшла Олені в спадок від діда, у затінку старезного горіха, вбираючи навколишню атмосферу очима, вухами, навіть кумедним рухливим носом, анічим китайця чи японця не нагадував. Та й взагалі нікого не нагадував.
— Прошу, сідайте, — схаменулася господиня, вказуючи гостю на зручну лаву біля столу, тут же, у зелено-синьому холодку. І, коли незнайомець сів, із непідробною дослідницькою цікавістю помацавши пухкою долонькою відполіровану роками до блиску деревину, присіла й сама навпроти нього.
— «Зірковий Мішлен» — прочитала вголос напис на візитівці й подивилася запитливо, чекаючи, щоб гість виклав, яку має до неї справу.
— І чути нічого не хочу, дорогий, — казав Сандро дивному незнайомцю, що завітав на його подвір’я. — Який такий бізнес?! Який такий Мішлен? Сідай ось, у затінку. Стіл накрию, тоді розповідай. Сідай, кажу! Образити хочеш? Та прибери свою картку, що ти мені її під ніс тицяєш? Мені все одно, що там написано. Ти мій гість!
Стіл, біля якого Сандро усадив гостя, довгий і вузький, окупував середину порослого травою подвір’я, огородженого кам’яними будівлями та кам’яною ж стіною. Таке розташування могло б видатися не дуже вдалим, бо, по-перше, до сонця, що стояло в зеніті, тут, з високогір’я, було палицею докинути, і припікало воно не на жарт, а по-друге, до будинку заморишся бігати. Але могутній волоський горіх розкинув над подвір’ям розлоге шатро, даруючи людям благодатну прохолоду, а хазяїн садиби виявився легким на ногу.
Ось і зараз не встиг гість зачудовано помацати гладенько гембльовані дошки, як — раз! — на них лягла скатертина, — два!— посеред столу з’явилася таріль з брилою сиру й ще одна із золотавими хлібинами, просто на скатертину жмутками щедро посипалася пахуча зелень — базилік, кіндза, кріп, — три!.. — а от тут довелося трохи зачекати... Бо Сандро, перетнувши подвір’я, пурхнув до іншої кам’яної будівлі, цього разу не злетівши дерев’яними сходами на другий поверх, а навпаки, пірнувши униз, у густу пітьму. А за хвилину знову з’явився надворі, з важким глеком. Урочисто розмістивши його на столі, зняв з гілки два роги, що висіли там на ланцюжках, старовинні, зі срібними накладками.
Але гість, який досі уважно роздивлявся кожну дрібничку, не звернув уваги на цю красу. Очі його наче прикипіли до глека, що з’явився біля господаря.
— Кіндзмараулі? — промовив він, чи то запитуючи, чи то стверджуючи. І така суміш побожності та мисливського азарту пролунала в його голосі, що Сандро, протягуючи йому ріг, запитливо зиркнув на нього.
— Та коли це було? Хто? Не можу пригадати...
Дійсно, Олена нерідко частувала тих, хто навідувався до її хати на висілках. Інколи за старою звичкою, як ходили до діда, бджоляра та травника. А тепер багато хто приїздив і до неї, побачивши в художньому салоні її намиста та силянки, ляльки та вишивки. Хотіли замовити для себе щось унікальне. Олена вдивлялася в людей, розмовляла з ними, відшукуючи родзинку... А де розмова — там і частування, як без цього. І варениками пригощала, звісно.
Тут, на хуторі, як любив казати дід, час наче повернувся навспак. І дихалося, і думалося, і працювалося тут не з наскоку та уривками, як у місті. І про фастфуд не йшлося. Руки Олени, за підказкою шлунка, а, може, і серця, легко пригадали, як робити борщ, узвар, галушки, і куховарили тепер так само натхненно, як малювали та вишивали, низали та ліпили. А вареники виходили такі само, як колись у бабусі. Гості їли й нахвалювали.
Олена розділяла комерцію й гостинність. За роботу брати гроші не вагалася. А прийшла людина до хати, то частувала її як гостя, від щирого серця. Але агента Мішлена вона б запам’ятала. Читала про зірки ці в книжках. У Франції кожний ресторан ось уже два століття мріє отримати позначку в путівнику Мішлена. Чим вишуканіша кухня, тим більше зірочок стоятиме на сторінці біля назви закладу. Але вона, Олена, до цього яким боком?! Зі своїми варениками?
Сандро аж рота розкрив. Вперше чув, що Мішлен — не лише якісна гума для його старенької автівки. Ось які професії, виявляється, є в світі: ходить агент від духану до духану, п’є вино, куштує найкраще, що може запропонувати духанник... лобіо, харчо, хачапурі... і в записничку нотатки робить... наче бухгалтер. А хто ж тости каже? А чи він співає? А чи танцює? Мабуть, що ні... Не така й завидна професія, якщо подумати. Але духаннику приємно, коли його хаш уподобають, зірочкою помітять, чи двома, чи трьома. Як на коньяку, тільки зірочок менше.
— Ти, дорогий, залишайся у мене! — рішуче сказав Сандро. — Мангал розпалювати буду, мцваді готувати буду. Сусіди побачать дим, здогадаються, що у Сандро гість, теж прийдуть. Будемо сидіти, розмовляти. Побачиш, як ми в Кахеті живемо, розкажеш, як у вас у Франції живуть...
— Я не з Франції, батоне Сандро, — наче вибачаючись, сказав гість.
— То з Америки... Яка різниця?!
— І не з Америки...
— А звідки ж тоді?
І гість сказав, звідки він.
Зізнання прибульця не вразило Олену так, як той побоювався.
— А чому «Мішлен»? — поцікавилася лише. — Звідки така назва?
— Данина місцевим традиціям, — охоче пояснив гість. — Спочатку хотіли назвати проект «Гастротури Галактикою», але це вже надто в лоб, погодьтеся... Тож підшукали відповідну назву для кожної планети. Для вас це «Зірковий Мішлен»... «Зірковий», бо справжній Мішлен виставляє зірки, і, водночас, тому що наш «Мішлен», дійсно, зірковий... тобто, зоряний... розумієте?
— Авжеж, розумію, — підтакнула господиня, і підбадьорений гість додав: — Це я вигадав! — і помітно позеленів.— «Зашарівся», — здогадалася Олена.
Заковика трапилася далі. Почувши, що Агенція «Зірковий Мішлен» обрала для галактичних гастротурів саме його вино, Сандро анітрохи не здивувався. Це лягало в його систему світобудови: найкраще вино у світі походить із Грузії, з Кахеті, з його виноградника. Щоправда, Сандро був останній винороб у родині. Батьки померли, брати роз’їхалися. Сандро, наймолодший, залишився сам, берегти будинок, стару лозу. Як міг поїхати? А прийде осінь, хто збере врожай, хто розчавить виноград, хто наповнить соком квеврі, величезні глиняні глеки, по горлечко занурені у землю? Тому й не одружився досі. Поруч дівчат нема, а з міста яка поїде сюди, у глушину? Тільки така, яка зможе побачити все, як бачить він — зелену долину, сині гори, червону виноградну кров.
— Багато туристів не присилай, — попередив Сандро прибульця. — Вина не вистачить. Виноград покупний не годиться, тільки зі свого виноградника.
—Технічні проблеми порішаємо, — махнув гість зеленкуватою ручкою. — Головне, принципова згода. Адже ми в «Гастротурах Галактикою» обрали ваше вино серед усіх на Землі. Ми розраховуємо на коло клієнтів, яке зможе гідно оцінити саме його.
— Ще б вони не оцінили! — хмикнув Сандро. — Ти ж оцінив? Зараз ще наллю!
— Ні, досить, — відвів ріг прибулець. — Треба обговорити деякі подробиці. До вина туристам треба подавати вареники.
— Жартуєш, дорогий? — реготнув Сандро. — Може, хінкалі?
— З вишнями. Полтавські, — уточнив мішленівець. — Від такої собі пані Олени.
Сандро позеленів чи не яскравіше за прибульця. Той подякував Богові, що горець вийшов до нього по-домашньому, без кинджала, і наготувався до важких перемовин.
— Вино? Грузинське? — протягнула Олена. — Колись я любила... Але чому саме його? До вареників?! Можна ж наливочки, вишнівки тієї ж... а як міцніше, то сусідка жене такий... наче сльоза!
— Чужопланетний метаболізм, — здвигнув плечима прибулець. — Це диво, що нам вдалося відшукати на Землі дві позиції, які здатні зацікавити наших космічних клієнтів... а їхні шлунки здатні їх спожити.
— Але як же це? Де Грузія, а де ми... Не розумію, як це можливо? — дивувалася Олена.
— А що я отут у вас у гостях сиджу, вас не дивує? — посміхнувся гість. — І не тільки у вас, до речі. Елементарне згортання простору в окремих точках. Та ось, почекайте, зараз ми зберемося гарненько докупи... конференцію влаштуємо, так би мовити.
Олена на Полтавщині й Сандро в Кахетії помітили як половина постаті прибульця, ліва для Олени й права для Сандро, замерехтіла, зблякла на мить і знову з’явилася на тлі... на тлі чого? Усе змінилося дивовижним чином. Лише горіх стояв як раніш, хоча, якщо придивитися, і він став не такий... наче вдвічі роздався вшир. Олена зачудовано дивилася на панораму гір, на будинок, складений з сірих брил, на різьблену спинку лави, що виросла за спиною чужинця, і на смаглявого красеня-вусаня поряд із ним. А Сандро бачив, що біля його столу, не знати звідки, взялася гарна блакитноока жінка... тільки хіба це його стіл? І він, і не він... і будинок у неї за спиною білий-білесенький... і мальви горять усіма барвами.
— Що за чудасія! — в один голос вигукнули Олена й Сандро.
— Ні, ви не розмовляєте українською, батоне Сандро, а ви грузинською, пані Олено, — пояснив їм гість. — Це елементарна телепатія. І так само ви спілкуватиметеся із космотуристами. Адже ви пристаєте на нашу пропозицію? От і добре! А тепер до технічних питань. Отже, щоб у вас і взимку під рукою були вишні, люба Олено, а у вас щоб вистачало вина від врожаю до врожаю, шановний Сандро, я залишу вам невеличкі прилади... ґаджети, як у вас кажуть...
Гість поліз у торбу, що не знати звідки, взялася у нього на колінах. Та Олена і Сандро не дивилися на нього, на ґаджети... дивилися одне на одного.
Космічний гість помітив це й подумки зробив позначку у реєстрику, який тримав у зеленкуватій голові. Чи то галочку, чи то зірочку. За успіх цього туру можна не хвилюватися.
