Є такий старий анекдот, не пам'ятаю його дослівно, але наведу уривочок. У купе поїзду їдуть троє дорослих і один маленький хлопчик. Хлопчик, вибачте, пукнув. І такого напустив серйозного, як доброго року коли горох вродив: мешканці купе мало свідомість не втратили, почали у корчах і судомах шкрябатись по вікнам. Однак ніхто нічого не сказав; задихаються і мовчать. Хлопчик пукнув вдруге... Потім там хтось, якийсь джигіт не витримав, щось промовив, але то вже не важливо: далі не буду розповідати, я вже свого досяг: цим шматочком гумору я обмалював антураж і підняв проблему. Про мовчання під час газової атаки.
Щось мені здається, що й в нашій хаті хтось таки насунув. Пустив, як то кажуть, шипуна. Щось порозбігався народ...
Ні, збирати гусаків до часу не будемо. Прийде осінь - напасуться, нагуляють карки, наберуть у сосці творчого молока - самі позлітаються і посповзаються з лісів і морів до господи.
До діла. Воєнна тематика, кажете? Горор? Ого! Ану, читаймо, чи буде нам страшно...
Прочитано. Напевне, цей текст оминають критики й рецензувальники, бо переживають зачепити витончену й тендітну душу Автора. Тактично мовчать, сором'язливо обходять, і взагалі поводяться так, ніби щось або когось ховають… Ні-ні, ні в якому разі не подумайте нічого про хлопчика, за поведінку якого я вже вибачився. Хлопчик сам по собі. Хлопчик тут ні до чого. Мова про пасажирів - просто всі мовчать... А я скажу. От візьму й рубану правду.
Авторе. Це поганий і невдалий текст. Від слова "зовсім". У кожного є невдалі речі, і у мене самого, старого писаки, набагато більше провальних текстів ніж достойних. Як казав геніяльний Карцев "шо уж тут уж. Тут уж шо уж." Або як говорив кулеметник Ганс "бувайєт і на наша старуха проруха". Давайте трішки у тому пошпортаємося, щоб зрозуміти що саме і яким дишлом куди зайшло і звідки вийшло. Згодні?
У перших трьох абзацах ви змогли мене так заплутати «трьома, що їх двоє», "нами трьома: я і троє моїх співробітників", і «тими двома, що присіли на ослоні, з яких перший був старший з тих трьох», що не треба було навіть додавати "лівою рукою, яка була справа", - мені вистачило і того. Мої мізки зупинилися так, як зупиняється пральна машина у режимі віджиму, коли у домі вимикається електрострум: покрутилися ще за інерцією із затихаючим виттям, і стали, перетворившись на важке мокре ганчір'я. Як то би ото сказали ведмежо-балалаєчні котсапи "Всьо. Пріплилі. Мозга ньєт".
Отак, без мізків, я спробував читати далі і вияснив для себе, що існують не тільки люди-Х і люди-Z, не лише знамениті аутисти з Великобританії Даніель Таммет і Стівен Уїлтшер, перших з який обчисляє не гірше комп’ютера, а другий – здатен досконало намалювати ланшафт, побачений з висоти, а й люди, які детально пам'ятають всі портрети зі стенду "їх розшукує міліція", причому кількарічної давнини. «Люди-бдуни». Почав себе підозрювати у повній відсутності зорової пам’яті: я не пам’ятаю навіть, як сам виглядав вранці у дзеркалі, коли брився. Ні, ні, забув: я ж не бриюся, у мене борода… Проклятий альцгеймер…
«Крайня злочинність» - це, звичайно, круто. Я плакаль, припавши до портрету знаменитого криміналіста й татуся «теорії мармиз» Чезаре Ломброзо і у мене сталася «крайня сопливість».
Чудеса гнучкості. Уявіть собі картину. Людина відчуває щось у себе за спиною й повертає голову, щоб подивитися що там, продовжуючи щось робити руками з протилежної сторони, наприклад, витягати палаш із-за стінки. Ні в якому разі не намагайтеся зробити те саме! Голову прийдеться повернути на 180 градусів, тобто ваше обличчя буде над спиною. Навіть знаменита «резинова людина» Деніель Сміт із США, який пролазить через отвір тенісної ракетки, не витворив би такого. На таке, судячи за містичними фільмами, наряду з заповзанням на вертикальні поверхні чи навіть на стелю здатні лише одержимі, у яких вселився ще не вигнаний екзорцистом біс.
«Той, хто був за мною, простягнув свої руки до моєї горлянки і намагався ними щось зробити». Я так розумію, що «той, хто був за мною» знаходиться позаду, за спиною. Горлянка у людини, як правило, знаходиться попереду. Тобто, щоб «простягнути руки до горлянки» у такій позиції, треба їх видовжити, і якось по колу, з обхватом… А, зрозумів! От я йолоп! У цієї людини ж голова повернута на 180 градусів! От так от…
«Відбиваючись лівою рукою і роблячи оманливі рухи головою і всім тілом» - уявляється щось на кшталт танку ламбада. Причому з повернутою на 180 градусів головою.
«Він був довжиною майже з метр». «Я витяг палаша і встромив йому в живіт, але трохи, на третину». «Третина» метра дорівнює приблизно 33 сантиметрам. Нічого собі «трохи»…
«Мої служиві дивилися на мене величезними очима» - ось ще одне підтвердження. Звісно ж, «служиві» були приголомшені! Варто пригадати слова класика жанру Адріано Челентано «Вийожуйтеся трішки повільніше, я не встигаю офігівать». Ще б пак: якими б ще очима дивилися підлеглі на начальника, у якого голова повернута задом наперед. Ну, і, канєшна, ота ламбада; а ще руки, які незрозуміло що роблять біля горлянки…
До речі з приводу рук. Щось у вас ті руки балувані. Щось у них не те з вихованням. «З ножами в обох руках, однією рукою схопив за шию одного, а іншою – другого». Щось не получаєцця. Або ніж у руці, або вхопив за шию. Одночасно не виходить. Неслухняні ручонки, одначе.
«Тату свідчили про ворожі наміри до нашого світу» - я довго думав що б це могло означати. Так нічого і не придумав. Без варіантів. Однак у тексті далі, відразу після цієї фрази дано підказку про те що саме означають ті тату: «- Бачиш? - Господи! Як же це так? Вони ж зі штабу!» То, виходить, наявність тату свідчить про дві речі: 1) це представники штабу; 2) вони мають ворожі наміри до нашого світу.
Ну, досить. Авторе, а Ви не маєте ворожих намірів до цього світу? Після прочитання Вашого тексту можливі жертви. Від ботулізму з виносом мізків. Практично у кожному реченні, ніби черв’як у гнилій сливі - здоровенний жирний ляп. Текст набагато більше схожий на гумор, ніж на горрор, або точніше, на посібник як не треба писати.
Умисно виставляю рецензію тут, не називаючи ані твору, ані автора. Кому треба – розбереться. Шукаймо хлопчика.
