- ...О, диви, синку, диви, катамаран! - і я вказав малому на сліпучо-білу конструкцію, що повільно сунула Дніпром. Він, добряче втомлений днем на Трухановому острові, коротко глянув на вітрильничок, знизав плечима і не відповів. А я, також втомлений, навпаки, раптом збадьорився та відчув на голові важкуватого шкіряного капелюха Джека Горобця - пардон, капітане, щиро перепрошую, Джеку! - капітана Джека Горобця. Я смикнув малого до огорожі пішохідного мосту, ще раз вказав рукою на вітрильник з двома гострими, як леза, корпусами, та вигукнув:
- Синку, це ж свобода! Справжня, необмежена, незалежна свобода! Хочеш - пішов Дніпром уверх, до Київського моря. Ні - пішов униз. Черкаси, Дніпро, Запоріжжя, Каховка, Херсон, лимани - і ти в Чорному морі. А там вже справжній вітер тебе підхопив, і миттю ти дістався до проливів. Босфор, Мармурове море, Дарданелли - і ти в Егейському морі. Греція, ліворуч - Крит, далі вже он-де Італія. А вітрильник біжить, біжить неспинно - бо це ж свобода! Незчуєшся, як проминеш Францію, Іспанію, тоді раптом стиснуть твій шлях з півночі Європа, а з півдня Африка, море змінить колір, вдарить тебе в груди іншим вітром - це Гібралтар, а за ним - Атлантика! Вперше в житті ти - в океані! - тут малий теж ожив, очі його заблищали, і він жадібно глянув на катамаран, який вже ось-ось мав сховатися під мостом, з якого ми його роздивлялися.
- І доба за добою - небачена блакить навсібіч, простір, про який ти навіть не чув, якого не уявляв, свобода, про яку ти не мріяв! А вітер несе тебе далі, повз Бермуди, вітрила тріпочуть над головою, сонце фарбує парусину в кольори натхнення, вже Куба, Карибське море позаду - а попереду Панама. Вузенький перешийок між двома титанічними континентами перетнув вузенький канал - і тим каналом ми потрапляємо в Тихий океан. О, сину мій, Атлантика була репетицією, забавкою, іграшковою версією справжнього океану! Все, все, що ми бачили дотепер - все було лише приготуванням, і наші мрії, і наші подорожі, і наша свобода! - ось тільки тепер все те набуло дійсного, вартого життя ґатунку та обсягу! Перед нами - нескінченне те, про що ми лиш потай мріяли, що несміливо бачили уві сні! І отак...
- Три роки? - запитав малий.
- Ні, ні, таке щастя не триває так довго! Вже скоро ми побачимо просто по курсу величезну брилу щирого золота. То Австралія! Але нам не до неї, ми не шукаємо її берегів. Ми оминемо її з півдня - і отут вперше відчуємо, як дихає Антарктида. Аж раптом - нова, інша, чудернацька вода. Індійський океан! Він парує, він майже кипить! - і ми забудемо щойно бачену золоту брилу Австралію, тому що з-за обрію здіймається вдвічі, ні, втричі, ні, стократ більша брила стократ щирішого золота. Африка! Ми торкнемося її розпеченого повітря майже на екваторі, вода за бортом буде, наче юшка, ми видобуватимемо їжу, просто нахилившись до хвиль - а ну, сьорбни тієї запашної екваторіальної юшки по-мадагаскарські! - в малого голодно заблищали очі.
- О, мало хто в давнину наважувався плисти навколо Лівії, як тоді називали цілий континент, бо не уявляли, який він є. А хто наважувався, той повертався, обираючи смерть вдома від ката, аби тільки не знайти невідому смерть у небачених краях від незбагненної причини. Але ми з тобою справжні мореплавці! Тому ми сміливо йдемо до мису Доброї надії - і тут нас знову стискає, з півночі гаряче дихання Африки, її помаранчеві береги вимахують нам бузковим листям, а з півдня тягне крижаним холодом, нас знову вітає Антарктида, а її вартові, прудкі чорно-білі пінгвіни, швидко оглядають наш корабель та відмахують крильцями-плавцями: вперед! І ми йдемо вперед! Це - знову Атлантика!
- Знову Атлантика?
- О, так, Атлантика! Ми майже там, звідки почали свій шлях. А далі він піде там, звідки я отримував листи від мого тата - ЮВА, ЦВА... Знов екватор, ми весь час дивимся тільки вперед, Африка весь час праворуч, і дихає такою спекотою, що наші руки, ноги, обличчя, навіть наші паруси з правої сторони аж чорні! Аж ось і Канарські острови - о, і звідси я отримував листівки від тата, а ти, бач, малий, опинився тут із татом разом! - малий раптом охопи в мене обома руками та міцно обійняв, притиснувши обличчя мені до грудей. Наче від несподіваного удару солоного океанського бризу, мені на очі бризнули сльози - а може, то вітер зірвав ті краплі з пінявих вод Атлантики та кинув мені в обличчя?
- І ми вже майже вдома! - Середземне море минаємо, як власну вітальню. Летимо! - пролітаємо проливи, минаємо рідне Чорне море, аж ось і Лимани, онде, там моє дитинство літувало! Дніпро! Господи, Дніпро, наче вчора бачилися! І знову - Херсон, Каховка, Запоріжжя, Дніпро, Черкаси - і Київ!..
Я замовк і глянув на малого. Від втоми не лишилося й сліду, зате на його обличчі світилося дещо інше. Він ніби подорослішав за ці хвилини, а в його поставі з'явилося щось таке невимушене та впевнене, що завжди випромінюють справжні герої: моряки, льотчики, солдати, які багато пережили та в усьому пережитому загартували характер і виплекали людяність - щиру, наче золото південних континентів. Я здійняв розкриту долоню, і малий з готовністю зробив те саме. Ми, два морські вовки, ляснули долонями, наче в ринду вдарили, і я вигукнув:
- З кругосвіточкою тебе!
- І тебе, тату! - відповів малий, і ми обійняли один одного за плечі та пішли додому, і курява здіймалася за нами, стурбована широкими моряцькими кльошами, і люди озиралися нам услід. Еге ж, ми щойно - з навколосвітньої подорожі!
