Ви коли-небудь замислювалися про життя на сонці? Знайти затишну галявину, поставити шезлонг, примружитися?
Ні?
Напевне, ні!
Навіщо захаращувати голову дурними думками, коли цим вже забиті шкільні підручники. Як, яким чином світило, що дає життя всьому живому, при бажанні може спалити космічний корабель за мільйони тисяч кілометрів від себе?
І всю нашу землю, завдяки сонячним макроспалахам.
Страшно? Мабуть з шезлонгом варто почекати.
Давайте закриємо очі, прислухаємося до шумів у голові, і відчуємо себе світилом. Відчуємо, як енергія розливається по тілу дорогим пійлом. Наповнює судини теплом.
Тепер Ви - головна зірка. На шкірі вирує вогонь, у очах всесвіти: гаснуть, вмираючи, і знову народжуються.
Даруйте шанс жити або забирайте життя. Грійте променями нижчих або спопеляйте підлих. Для вас це не проблема, тепер ця ваша робота. Муніципальна п'ятиденка з купою пільг і бонусів.
Поки моральні підвалини замінюють вам Танах і Коран, ви не зрозумієте мене.
Відкиньте.
Поки етика і цінності стоять у Вас поряд з хлібом і водою - я буду вам чужий.
Поверніться до початку.
Малюймо на склепіннях печери, стрибаймо навколо багаття, здираймо шкуру з мастодонта. Ось з цього моменту і почнемо. Не маючи за плечами нічого - візьмемо собі все. З чистого аркуша і діжки розбавленого чорнила.
Не баріться! Ходімо за мною.
- Дивно, звичайно. Залишилися чисті, як монашки, - сказав Енді, потягуючи пиво з білої картонної склянки. - Може й на краще, що старий здох, нікому буде свідчити.
Будвайзер пах солодом, Енді гикнув.
- Під мене копають, про вас навіть і не здогадуються, - я озирнувся. - Просто поки за фактом, у них нічого немає: ні доказів, ані свідчень.
- Поки йде час, воно нам на руку.
- Хтозна.
За вікном вітер кружляв листя. Ворушив купи, гнав їх холодним потоком, віддаючись божевільному танцю. Неприкаяне листя крутилося, падаючи на сірий асфальт, і знову піднімалося, невтомно продовжуючи свій танок.
- Я вважаю що варто вже забути ту нашу нічну пригоду. - Адо майже допив своє пиво. Поставивши на стіл склянку з залишками Міллера з піною на дні, він взявся за бургер. Жадібно кусав його, вишкірюючи зуби, капав соусом на стіл.
- Одні нерви від цього всього, - продовжував він. - Постійно оглядаюся. Днями замовив піцу; коли прийшов кур'єр і подзвонив у двері - дві хвилини йому не відкривав, думаючи, що це федерали за мною прийшли.
- Це точно, - Енді кивнув на автомобільну стоянку біля закусочної, - Он дивіться, ще один.
Там паркувався поліцейський. Заглушив службовий Форд пофарбований у синьо-біло-чорний триколір. Вийшов, зачинивши двері. Поніс свій жирний зад до закусочної. Хвилюватися не було сенсу, патрульний явно вирішив перекусити під час робочої зміни. Він йшов неспішно, майже прогулюючись, розглядаючи машини.
Кілограм 140 живої ваги закуті в тісну поліцейську форму. Майже круглий, з назавжди втраченою за складками жиру талією, обтягнутою шкіряним ременем.
На ремені кобура. У ній табельний.
Проводжали його поглядом до каси. Поглядом відрази. По іншому ніяк.
Я ж не буду любити уколи хлориду кальцію, маючи гостру відразну реакцію на препарат.
Аналогічно.
Енді поставив порожню склянку на стіл. Смачно ригнувши хмелем, встав, і, трохи похитуючись, попрямував уздовж рядів.
- Ти куди?
- Я зараз лусну, - відповів він, хапаючись рукою за яйця. - Пиво підійшло до кінця.
Занадто двозначно.
Він пройшов по рядах повз двері в туалет. Повз касу з жирним патрульним.
- Велику колу, подвійний бігбургер, - офіцер задумався на мить, - і картоплю фрі.
Повз всіх, прямо до виходу. Енді йшов до патрульної машини. Смикнув ручку з боку водія - відкрито. Хто зазіхне на поліцейський автомобіль?
Покарання за безпечність.
Розстебнув ширінку, дістав пісюна. Яскраво- жовтий струмінь вдарив напором у салон. Просочувало обшивку сидінь, бризками відлітало від панелі приладів. Сечовий міхур, неабияк розтягнутий алкоголем, радісно позбавлявся від зайвого. Через хвилину Енді струсив, оцінив перетворення салону, застебнув ширінку.
З керма капало.
Зачинив двері, пішов до закусочної назад, посміхаючись нам у відповідь. Встав в чергу в касу, патрульний стояв перед ним, забираючи пакет з їжею.
Офіцер подякував касира, пішов до виходу.
- Мені бургер. - Енді задумався. - І ще пива.
глава 8
Я прокинувся, коли сонячне світло пробивалося крізь жалюзі, відблисками відбиваючись на стінах. Зліва, тихо сопучи, лежала Лея.
Свідок і підозрюваний. Незламний союз.
Біля ліжка валялась пляшка мартіні і її плаття.
Вперше Лея прийшла до мене до палати. Пізніше ми зустрілися на нейтральній території. На третьому побачення я заночував у неї.
Вся принадність мінета і міцної кави вранці.
Тонкі промені падали на її шкіру, переливаючись бронзою. Зманливо до одуріння. Навалитися усім тілом, важко дихати, зливати краплі поту воєдино.
Я дивився на неї близько хвилини, боячись потривожити чуйний сон.
Взявся ніжно гладити рукою по її волоссю, пухким губам, шиї. Спустився до улоговинці між її грудей, затримався пару секунд на сосках. Почав опускати руку нижче, поки Лея не відчинила очі.
Потягнулася до мене. Обмін слиною. Обійми.
- Доброго ранку.
- Як спалось?
Закрила очі, намагаючись пригадати сон.
- Поганий сон, снився той чоловік в парку. Лежав на землі, тягнув до мене руки.
- Викинь з голови.
Електронний годинник показував дев’яту годину, відсвічуючи неоном.
- Складно все це, незрозуміло, - вона сіла в ліжку. - Був чоловік, і немає чоловіка. Якби не він, це могла бути я.
- Або я.
- Ось це і лякає.
9:01
Притягнув її до себе, поцілував, вкусивши за нижню губу. Закинула ногу на мене, сіла верхи. Видихнула, глибоко опускаючись. Хитнула тазом. Задихали швидко в унісон ...
- Зробити тобі каву? - запитала вона.
- Так, - гукнув їй з душу.
Холодна вода бадьорить, приводить думки до порядку. Тікає потоком до зливу, дарує надію.
10:30
Простягнула чашку кави.
- Хочу познайомити тебе з батьками, - заглянула у очі.
Пауза.
Затягнулася.
- Просто посидимо, повечеряємо, - продовжувала Лея. - Не хвилюйся, не під вінець йдемо.
- Коли?
- Завтра увечері. Дзвонила мама, запрошувала, я сказала, що буду не одна.
Подивився на неї. Без косметики, вона ще красивіше.
- Вона не проти, - закінчила Лея, - так що, Рей Фоссі, тобі не відкрутитися.
Поцілувала, вкусивши за губу у відповідь.
28 жовтня 2003.
Вискочив на вулицю, на ходу намагаючись застебнути куртку. Заскочив в салон фургона Енді.
- Чи готовий підзаробити на дівчаток і випивку? - кинув він.
- Завжди готовий.
У кузові чувся приглушений голос Адо.
- Чого це він там? - запитав я.
- Нажерся вчора, - Енді пирснув, - не хочу, щоб салон весь обблював.
На місто важко навалилася ніч. Горбаті ліхтарі освітлювали дорогу, подібно злітній смузі. Наш старий Фіат Дукато рушив, кашляючи, почав набирати швидкості.
- Кевін Електрікс, у десяти кварталах звідси, - інструктував мене Енді. - Головні двері, швидше за все, під сигналізацією, як і вітрини. Але є невелике вікно на даху, типу віддушини.
- А як на дах потрапити?
- Видертися по фургону, один залишається зовні, двоє орудують у магазині. Виносимо тільки електроніку із залу, що буде під нами.
- У центральному залі асортимент більше.
- Вірно, але його видно з боку вулиці.
У кузові, голосно ригаючи, блював Адо.
Енді зупинив машину позаду магазину електроніки, впритул підігнавши фургон до стіни. З кузова виліз Адо.
Війнуло жовчю.
Продивилися по периметру магазину, оцінюючи обстановку. Піднялися на дах, без зусиль знайшли маленьке віконце. Каменюкою розбили, прибирали уламки скла з ущільнювача.
- Спустишся - повиснеш на руках. Ногами намацаєш стелаж, - говорив мені Енді. - По ньому ж видерешся назад. Я на прийманні, плюс до всього витягну вас назовні.
Адо за спиною кивнув, і через хвилину пірнув ногами вперед. Я пішов за ним, акуратно чіпляючись руками за виступи.
Ноги намацали опору.
Ожилі ліхтарі в руках, променями розрізали морок.
Схопив ноутбук і пару телефонів, обірвав дроти, простягнув у вікно. Спритні руки взяли товар.
В отвір конвеєром поповзла електроніка.
Працювали злагоджено. Впевненість у напарнику мотивувала.
Звичайно, інший на місці Енді міг давно звалити додому, почувши звуки поліцейської сирени. Пити какао і дивитися вечірній бій Джо Луїса. Але не цей хлопець. Стояв велетнем, тихо сопів, витягаючи з вікна поданий Адо монітор.
Через десять хвилин, він дав знак збиратися.
- Пора хлопці, вилазьте. Досить на сьогодні.
Я поліз в розбите вікно першим. Адо підштовхував мене під зад, Енді тягнув з боку вулиці.
Виліз, повернувся, подаючи руку Адо.
Нікого.
5 секунд.
10.
15.
Нікого.
- Адо, чорт тебе забирай, - неголосно покликали ми в віддушину. - Де тебе носить?
Темрява мовчала.
Через мить з'явилося п'яне обличчя Адо. Обхопивши руками, він тягнув великий струменевий принтер.
Спробував втиснути його в віконце. Принтер великий, а отвір маленький.
- Кинь його нахрен.
Адо все ще безуспішно намагався проштовхнути річ у отвір. Потім, брудно вилаявшись, розчепив руки. Принтер з гуркотом впав на плитку.
Підтягнувся на руках. Підхопили - витягли.
- Здався він тобі?
- Завжди собі принтер хотів кольоровий, хороша, кажуть, штука, - гикнув. – Можна гроші друкувати. Річ!
Фургон гнав на схід, до знайомих бариг, з найкращими цінами в місті. Залишити на чай - за мовчання. Пообіцяти як-небудь випити пивка разом. Потиснули руки - і забули обіцянки. До наступної ночі електроніки.
- Куди тепер? - Енді розпихував гроші.
- У бар, до дівчат.
Фіат Дукато м'яко набирав швидкість.
