Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2534
Творів: 45678
Рецензій: 89375

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Безбожник ч.1

© Михайло Нечитайло, 09-05-2018
Пимон Сергійович Овдієнко на селі зажив слави безбожника. З тої пори, як сільська громада вирішила звести в селі церкву, бо набридло тулитися віруючим у звичайному будинку, переобладнаному під храм.
Тож коли новий батюшка проявив організаторські таланти й кинув клич: «Майструймо церкву!»; село відгукнулося.
Почався збір коштів, бо меценати, як стверджував батюшка, «всього не витягнуть, тож народ має потрусити й свої капища во славу Божу».
Збір коштів тривав три роки паралельно з будівництвом храму. Не було в селі тої істоти, котра би насмілилася не прикипіти до пресвятої справи.  Не було – крім Пимона Сергійовича Овдієнка.
Тоді в нього якраз тріснув вал світопобудови. Дружина Іванна раптом відчула просвітління й потяг до волі та власного вибору свого шляху і, забравши сина, відчалила до відособленого життя. Ні, не ввібгала в душу більш приязного серцю джентльмена, досі мешкає сама, а просто сказала:
– Незгой.
І пішла.
Що те слово означає, до сих пір не втямив, але мусив окреслити ним свою самоту й холостяцьке завтра, та з тим і лишився.
Якби сказати, що жили погано, то ні, нормально жили, не згірше й не ліпше інших, просто Іванна увірувала в Бога й ту віру втовкла в церкву, що поза нею й крихти не лишила, а Пимон був більше на землі, ніж на небі – на тій хвилі й лопнув їхній спільний корабель. Плив собі, плив, ні штормів нібито не боявся, ні в штиль особливий далеко не запливав – і раптом уткнувся у віру і скрес. Пішло його судомити, тріщали шви, падали реї та щогли – та й розвалилося судно. Неждано – Пимон Сергійович не очікував, їй-богу – а воно така аварія.
– Тю на тебе, – тільки й мовив дружині, котра пакувала пожитки та відлітала до оселі своїх батьків.
Просити, щоб повернулася, не ходив. А нащо? Він так і не второпав, за що його кинуто, то об чім було просити. Колись по молодості за Іванною бігав, аж перелази блищали від його щоденних чобіт до її порогу, а потім поженилися, за якихось п’ять років перейшли екватор, а далі взагалі все захололо й пішло днями буденно, без стукоту в серці, окремо пішло. Ну й що, у всіх так. Жили собі поруч, щодня спали поряд, бачилися, не бачачи, балакали, наче мовчали, над господарством тліли, мов то останній шнур, котрий в’язав їх докупи, сина вели по роках, бо ж спільний, Пимон – біля телевізора; Іванна – в церкві, так дні цідили в майбутнє, а задля чого поженилися колись, то й не думали про те, бо не згадували.
Коло Іванчиної віри, ото й усе, коло чого палахкотіли в суперечках.
Пимон Сергійович брав на кпини:
– До Бога йдеш, а сліпа. Поза церквою його не бачиш. Блиск маєш за Бога, а Бога – за блискітку.
Вона гнівалася, сердито піджимала губи:
– У нас син, ти б думав, що говориш. Не плоди гріхів над його головою.
– Треба не гріхів боятися на синову голову, – роз’яснював, – а в Богові заплутатися, наче повія в мужиках. Бога треба розмочити й ковтнути, а не очима тільки зріти. Бог має бути всередині, а не зверху.
Іванна тікала від тих його розмов, хрестячись поквапливо та нажахано, сина з хати поперед себе випихаючи, немов затуляла від батькових грішних слів, щоби не впали на його долю.
– Я тебе боюся, – колись сказала.
– Чого? – отетерів. – Я тебе за вік пальцем не торкнувся в гніві.
– У мене враження, що ти проклинаєш не тільки мене й себе, не тільки сина, а й увесь наш рід до сьомого майбутнього коліна.
– Чим?
– Язиком і дурною головою, – ставила дружина діагноз.
– А я що, перед Богом повинен стояти на колінах? – сміявся.
– А як же іще? – лякалася.
– Як перед рівнею маю стояти, – гордо груди випинав.
– Тю на тебе, – плювалася. – Та яка ти Господу рівня, пришелепуватий? Він світ сотворив, усіх нас, а ти що – сарай он, і той кривий у тебе вийшов.
– Раз Господь творив цей світ для мене, значить, я йому потрібен, – ніс свою думку. – Отже, рівня. Бо не було б мене, не було б у Бога такого світу, яким він є.
– Господи, нащо ти розуму позбавив мого чоловіка?! – тікала, бігла геть. – Нащо пустив його в світ скаженим, грішним, окаянним?
Тікала, доки й не втекла геть, доточивши наостанку:
- Незгой.
Жив побіля матері, борщу було кому зварити, тож, аби повернулася, просити не пішов.
– Сліпа, – повторив свій вирок та на тому й скам’янів остаточно, відчепившись від парубоцьких перелазів, як добре вгодований кров’ю кліщ від зайвого на дану мить колишнього власника крові.
А тут замахнулися в селі на нову церкву. Іванна, бачив, мимо колись проходячи, ледь не сама, підтикавши спідницю, толоку збиралася вимісити на всеньку будову. Попадя не так біля толоки припадала, як його Іванна.
– Ще й попа забереш від попаді замість Бога, – бовкнув раз, стрівши на стезі.
Йой, мамцю рідна, чи та Іванна в церкву вчащала, чи до вантажників на репетиції лихослів’я, бо таким гонором його обклала, аж лід на спині замість поту виступив.
– Щось Бог не тудою лізе, – зауважив.
– Не чіпай Бога, – зашипіла. – У нас дитина, не чіпай Бога.
– У тебе страху більше, ніж Бога, жінко, – провадив.
– Не чіпай, – шипіла гадюкою, тож відійшов убік, бо, гляди, ще вкусить.
А ходоки вже у дверях.
– Усі люди на церкву жертвують, – гундосять з порога.
Мати, вона колись по молодості переплутала свячену водицю з молитовником, а коли шлунок підказав, що водиця не завжди в путь, то відвернулася до чтива, але знову минула молитовника, а припала до книжок з грудастими дівицями на обкладинках, так от мати потяглася до закапелка в шафі, де в пітьмі шерстяних хусток облизувала нестатки скупенька гривня.
– Ох, усі, то й ми, – кректала, міряючи хворими ногами нескінченні простори кімнати.
А в Пимона Сергійовича тоді якраз чхнув автомобіль. Чхнув конкретно, аж загуло. І після того більше густи не схотіло. Мався бути ремонт, але шерстяні хустки ще не надбали в своїх царствах належної купки хрустких вернісажів іконописної портретистики вітчизняної літератури та князівсько-гетьманських родів.
Церковна новобудова, ще не вгвинтивши в небо й натяку на хреста, вже приміряла на себе тогу злодія. Вона хотіла обікрасти садибу Пимона Сергійовича та його старої матері.
І за що така честь?
– Ох, усі, то й ми, – кректала мати, немов даючи відповідь.
Та Пимон Сергійович не погодився.
– Я жертвую тільки Богу, – припинив рух матері до далекої шафи.
– То ми ж на церкву, – не зрозуміли візитери.
– А у вас є гарантія, що Бог живе в церкві? – запитав Пимон Сергійович.
– А де ж йому жити? – тільки очима кліпали.
– А нащо йому церква? – не вгавав Пимон Сергійович.
Дві бабусі, що шкандибали селом у пошуках пожертви, не знайшлися на слові.
– То не дасте на храм? – тільки й запитали.
– Я жертвую тільки Богу, – повторив Пимон Сергійович. – А намалювати Бога на стіні ще не означає його туди приманити.
Бабусі розгублено зачинили за собою двері, а незабаром Пимона Сергійовича здибав батюшка.
– Негоже відділятися від села, – витер губи.
– І в чому знамення мого відходу, панотче? – поспитав Пимон Сергійович.
– На церкву копійку жалієш, а це не по-божеськи, – лунало з боку носія ряси.
– А хто сказав, що Богу потрібна ваша церква? – без передмов пішов Пимон Сергійович у наступ.
– Церква – Божий дім, – підняв пальця батюшка.
– Як може Бог жити в якійсь хаті, коли він над усім світом? – атака продовжувалася.
– Ну, десь же треба молитися, – здивувався панотець.
– А Богу треба ті молитви? – все повнився й повнився сумнівами Пимон Сергійович.
– А як же це без молитов? – батюшка аж руки скинув.
– А так, сісти побіля Бога та просто з ним говорити, – пояснив Пимон Сергійович. – Як оце я з вами.
– То це ж Бог! – скрикнув піп.
– То це ж я! – скрикнув і Пимон Сергійович.
– У вас сатана говорить, Пимоне Сергійовичу, – лякався панотець. – Сповідайтеся.
– Кому, вам? – питався опонент.
– Перед Богом, – показували йому шлях.
– То я вже, – мовив Пимон Сергійович.
– Я щось не чув, – не повірив батюшка.
– А хіба ви можете бути скрізь, аби все чути? – здивувався Пимон Сергійович.
– Сповідаються в церкві, не скрізь, – давав ази християнства панотець.
– Але ж Бог скрізь, не лиш у церкві, – свої догми будував Пимон Сергійович.
–  То й що? – не зрозумів батюшка.
– То чому я маю йти в церкву, коли Бог мене чує всюди? – розвивав Овдієнко теорію. – Бог що, не може мене почути тут? Чи в полі, чи в моїй хаті, чи на дорозі? Та й узагалі, чому я маю йти до нього на якусь спецбесіду, коли він є володарем моєї думки й відчуває її ще в зародку? І хто ви тоді, панотче, при сповіді, яка ваша роль між мною та Богом, коли ми чуємо одне одного й без вас?
Батюшка застиг з роззявленим ротом і не міг знайти чи то слова, чи своєї ролі.
– Бог без церкви такий же самий Бог, як і в церкві, – продовжив Пимон Сергійович. – Церква потрібна вам, а не Богу. А вам я жертвувати не збираюся. Бо з якого дива я маю це робити?
– Церква селу потрібна, не мені, – не погодився піп.
– Ще скажіть, що Богу потрібні людські гроші, – кпинив Пимон Сергійович.
– На храм, на храм, – ледь не кричав сердитий батюшка.
– Ні, отче, будьте чесними й перед собою, й перед Господом – гроші потрібні вам, а Бога ви взяли в помічники, аби допоміг вам зібрати кошти, – тесав Овдієнко стружку зі своєї правди.
– Що ти городиш, отрок? – зійшов у крик панотець, не зваживши, що співбесідник на добрий десяток літ старший нього. – Не тягни земне в небо, бо небесне є небесне, а земне земним.
– Я нічого не тягну, – відповів Пимон Сергійович, – швидше це ви тягнете, приклеївши свої гроші до Бога, наче хочете переписати йому власний гріх.
Батюшка вибухнув. Він несамовито водив очима, бризкав слиною, щось хотів крикнути та ніяк не міг, тільки губами плямкав та повітря ротом збирав, як гроші по людях.
Врешті тицьнув Овдієнкові в груди пальцем і проскрипів:
– Безбожник!
Відтоді й прилипло.

                                                                   (Продовження буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олена , 13-05-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Володимир Ворона, 11-05-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© , 11-05-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 10-05-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Сергій Вікторович, 10-05-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 09-05-2018

Лапки у назві між рядками...(?)

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Щєпкін Сергій, 09-05-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 2.261510848999 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …