Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2535
Творів: 45767
Рецензій: 89557

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фантастика, горор, трилер

Блакитна ряса

© Микита К., 19-04-2018
                                                                              І

Як часто наша уява спотворює спогади з далекого минулого? Надто про ті речі, які лише нам відомі? Усе в цьому світі підвладне уяві, і якщо ми з легкістю на свідомому рівні можемо змінити власне минуле, то чи має сенс майбутнє?..

Мені вже не згадати тої миті, коли ця історія набула теперішній вигляд і, щиро кажучи, із плином часу я й сам перестав брати її на віру. Одначе, я добре пам’ятаю ті жахливі дні, що я провадив у війні з власним глуздом та консервативними переконаннями. Ті болісні дні в передсмертній агонії розуму, яку спричинила одна-єдина подія…

З того часу я зненавидів сніг. Прихід зими породжує хаос у моїй внутрішній гармонії, а невимушеність білих порошин доводить мій глузд до божевілля. Ця цілковита білизна пробуджує в моєму хворобливому норові маніакальні нахили, а сусіди жаліються, що чують несамовиті крики розпачу з моєї домівки. То як так сталося, що звичні людству природні зміни так глибоко зачіпають мою неврівноваженість?

На зорі молодості мені випало відправитися до старого дитячого будинку Святого Демнеса, який розташовувався у відлюдних пригірських землях. Ходили чутки, що колись те місце обросте цивілізацією і в його сніжних заметах, подібно Нутту, розквітнуть великі міста. Проте час нещадно розправився з намірами мрійників, а стіни самотнього сиротинцю продовжували потерпати від руйнівних морозних вітрів.

З часом будинок спорожнів, і в його кімнатах жили хіба що щури та плели свої тенета павуки. До тієї миті, доки в найближчому місті Ізішхаді не вирішили сумлінно взятися за проблеми безпритульних дітей. Річ у тім, що місто почало страждати від високого рівня злочинності, через що діти жорстоких вбивць залишалися без родин. Тоді й вирішили їх відправляти до сиротинцю Святого Демнеса на північ Закрайземель.

А втім, не кожен вихователь згодиться приборкувати дітей насильників і душогубців. Кандидатів на посаду шукали серед моряків і солдатів. Так знайшли мене.

За час служби я побачив чимало жахливого. Я з упевненістю можу сказати, що роки кровопролитних сутичок дзеркально обернули моє світосприйняття. Впоратись із кинутими напризволяще дітьми мені здавалося найлегшим випробуванням, яке могла послати мені доля.
Коли я приїхав до сиротинцю, то познайомився зі своїми колегами. Один із них, на ім’я Шемвер, двадцять три роки провів у морях, а його пошрамоване тіло нагадувало розгорнуту книгу про битви з піратами та дикими племенами. У тридцять років Шемвер утратив ногу, тому його хода завжди супроводжувалася стукотом дерев’яного протеза. А зовсім недавно, коли він перебував у плаваннях, його дружину стратили за безбожність.

Інший, старожил будинку, Кезай, не приховував, що колись професійно грабував і вбивав людей. Він працював найманцем в одного вельможі, однак потім закохався і покинув справу. Сім років тому його дружина та син загинули під час жахливої пандемії в Тайхаді, а через те йому добре відомо, як це — зостатися наодинці зі світом.

Сказати по правді, після перших проведених днів у будинку я не лишався у захваті. Щодня я виходив на прогулянку навколо маєтку, де піддавався жорстоким знущанням морозу та довколишньої приреченості. Безнадійна суцільна білизна огортала мене крилом гніту й спустошеності. Я кидав погляд на гори, що бовваніли у вічній млі, а думками витав десь далеко за ними — на краю цього світу. На південь від сиротинцю на кількадесят миль розкинувся сосновий ліс, від якого повсякчас віяв нестерпний вітер. На ділянці біля будинку я знайшов невеликі дерев’яні паркани й альтанки, засипані снігом, які, вочевидь, будувались із тими невмирущими надіями на процвітання краю.

Проте, якщо зовні я мерзнув од суворої природи, то паморозь усередині в мене викликали діти. Далебі, ніколи я не бачив більш підступних і моторошних облич, ніж ті, які щодня споглядав десятками. Я цілковито певен, що в руйнівній дірі хаосу менше зла, ніж в очах цих клятих засранців. Мені не відомо, що за сила оселилась у душах цього поріддя, та не минало й дня, щоби ми з колегами прожили в спокої та тиші. Хтось звинуватить мене в перебільшенні та складному минулому, але я можу заприсягтися, що жодне моє слово не зрівняється зі сяйвом дійсності.

Одного разу я звично для себе прогулювався похмурим ранком і вперше звернув на доріжку, що вела до гір. Мені кортіло пройтися поруч із ними, осягнути їхню велич і могуть, споглянути на кам’яну стіну, що возвела природа, аби відмежувати нас від таємничості, котра ховалася за нею. Я шукав там спокій і гармонію — те, що в цих землях давно померло.

Та пошуки завели мене до дечого іншого. Дечого невтішного та відразного. До того, що ховалося під товстими шарами снігу біля самісінького підніжжя гір. Шпарко я кинувся назад до сиротинцю, аби покликати когось на допомогу. Зі мною зголосився піти Шемвер, доки Кезай приглядав за малими бісенятами. З-під застругів ми витягли синє тіло хлопчика. Він не був одягнений у теплий одяг, а так, неначе його витягли з будинку насильно.

Ми огляділи місце знахідки й дійшли висновку, що тіло ховалося на глибині кількох метрів, проте сильні вітри, що кілька днів дмухали уздовж гір, змістили майже метровий шар снігу на захід. Поруч зі знахідкою я спостеріг ще дещо. Я б і не помітив той білий камінь, якби його не вкривали глибокі блакитні прорізи. Установити час смерті хлопчика, зважаючи на крижані морози, ми не змогли. Мої колеги не впізнали загиблого, а отже вбивство могло статися багато років тому.

Спілкування з дітьми не дало жодних плодів. Ніхто з них не відповідав змістовно. Пам’ятаю лише, як одне хлопча мовчки черкало щось олівцем на папері, а троє по черзі лопотіли казки про блакитну рясу, немов не чули нас.

Того ж вечора я засів у бібліотеці, щоби відшукати в запліснявілих геологічних книжках нашу знахідку. Камінь легко вміщався у руці, навіть якби я його затиснув у кулак. Вражала штучна гладка поверхня й вишукана округлість. Попри це, каміння пронизали десятки глибоких тонких прорізів, схожих на руків’я ріки. Подібні артефакти мені досі не траплялися, та і я не мав впевненості, що це диво належало природі. Утім, знання про походження каменю могли би пролити світло на звірячий злочин.

                                                                              ІІ

Гнітюча дійсність спаплюжила єдине донині чисте місце. Межа між двома світами стала настільки тонкою, що темна матерія просочилася до мого сну. Тієї ночі в найглибших закутках свідомості я блукав довгими й темними коридорами притулку. Вони витягувалися, наче шия гадюки, і стискалися, немов налякана черепаха. Кожен крок я робив назустріч небуттю, і десь далеко на дні людського розуму мене огортала безнадія. Проте навіть там, серед безмежних лабіринтів сну, я почув дитячий голос. Він луною розливався в мороці коридорів і, подібно грому, гучнішав біля моїх вух. Як я зазначав на початку, зараз я дивлюсь на це крізь призму часу та своєї притлумленої пам’яті, проте мене ніяк не покидає відчуття, що дитячий голос у мій сон проник із реальності. І ця думка наганяє більший жах, ніж той, що охопив мене у тих коридорах.

Спонуканий невідомою силою, я кинувся на пошуки дітей. Чи то вбачаючи у них свій порятунок, чи то прагнувши позбутись подразника. Лише великому Каркхату відомо, скільки часу я провів у багатообіцяльних пошуках і скільки тривала та відрадна мить, коли в кінці коридору я побачив їх. Двоє дітлахів стояли один на одному. Той, що вище, тримав у руках якусь картину, котру відчайно силкувався повісити на стіну. Саме тоді я помітив, що весь коридор прикрашали обрамлені позолотою малюнки, а втім, моя уява аж надто сором’язлива, щоби розкрити таємницю їхнього вмісту.

Я гукнув до дітей, що якраз причепили своє творіння серед інших. Вони різко обернулися до мене і тієї ж миті, не зістрибуючи, чкурнули геть. Я підійшов до картини та поглянув на неї. А затим розплющив очі. На вулиці сходило сонце…

Удень мені дісталась довільна година. Зазвичай, у цей час діти грались або малювали. І хоча в кімнаті панувало безгоміння, я почував себе гірше, ніж під час воєнних битв. Навіть зараз, заплющуючи очі в цілковитій тиші, я уявляю, як безмовно забавляються з іграшками ці жахливі створіння. Звинувачуйте мене в ненависті до дітей, але ніщо у світі не лякало мене більше, ніж їхні кам’яні обличчя.

Тоді, з-поміж сонми інших, я помітив у кутку того хлопця, що так жваво малював олівцем напередодні. Здається, його звали Вехт або Нехт, а втім, це не важливо. Я поглянув на втілення уяви малого на папері й анічогісінько не збагнув. Хлопець ушанував мене своєю ламаною мовою, якою спілкувалися ще в давньому Нутті. Він оповідав про гори та ліси, про нестерпний холод півночі, а також про якогось чоловіка в блакитній рясі. Та я залишався не певен в останньому, позаяк погано розумів його.

Увечері я захопив у бібліотеці старі записи про працівників притулку, маючи надію знайти там того, про кого мовив Вехт. З невеличким стосом паперу я зачинився у своїй кімнаті та півночі провів у лабіринтах рукописних літер.

Зі змруженими очима я все ж натрапив на цікаві факти. Один зі щоденників, які ще з десяток років тому завзято застосовували в цих околицях для літописів, оповідає про таку собі Ехіль Зефуа, що працювала в притулку гувернанткою. У записах ідеться, що леді Ехіль в останні роки свого перебування в сиротинці відзначалася дивною поведінкою. Вона схибнулась на думці, що будинок зведений на місці колишнього подвижницького кладовища, де людей приносили в жертву одному з найдавніших істот цього світу — Вахасу морозів Міх-Ріши. За легендами, людей кидали в урвища, поливали водою та засипали снігом. Тодішні народи начебто вірили в те, що Вахас убереже їх від крижаних холодів і раптових снігових обвалів. Ехіль розповідала дітям жахливі історії про створіння в блакитній рясі, що приходить з гір разом із хуртовинами та морозить людей на смерть.

Пізніше гувернантку спіймали біля відног, коли вона ховала в сніг чергову дитину. Вихователі знайшли в ямах чотири тіла, яких божевільна Ехіль встигла принести в жертву істоті в блакитній рясі. Через місяць жінку привселюдно стратили в Ізішхаді.

Того ж вечора я помітив, що загубив камінь. Нарікаючи собі на неуважність, я почимчикував до бібліотеки, де, як гадав, зоставив його на писемному столі. Холодний зимовий вечір уже зійшов на вулиці, проте деякі частини будинку досі залишалися неосвітленими. Походжаючи серед окутаних пітьмою коридорів, я раптом утратив потрібний мені шлях і завернув до зовсім незнайомих куточків сиротинцю. Поступово мене опосівало відчуття дежавю, і геть невідомі стіни почали набувати знайомих ознак. Дійшовши до вікна в східному крилі будинку, я взяв із тумби канделябр і запалив свічу. Роззирнувшись, рушив углиб споруди. Далекоглядне око вогню торкнулося стін і старої позолоти, що обрамлювала картини. Коли я підніс свічу ближче до полотен, переді мною, неначе оспіваний скандинавами Біфрест, розкинулися витвори хворої уяви художника. Я не певен у тім, що бачив на малюнках людей або навіть тварин. Тонкий пензель митця звивався у найжахливіших формах, виводячи потворні й макабричні контури чужих цьому світові істот. Що змусило автора так знущатися над полотном, нещадно паплюжачи його осоружними подобами? Наскільки прогнила уява, щоби надати цим образам утілення?..

Пізніше я перестав зважати на картини, просуваючись коридором далі. Проте одна привернула мою увагу своєю надмірною недбалістю. Нерівність, із якою вона височіла на стіні, роздратувала би навіть найприхованішого перфекціоніста. А втім, дарма тоді я вирішив ушанувати її своїм поглядом. У перехресних рисках олівця я впізнав той самий малюнок Вехта, сенс якого доти залишався для мене незбагненим. Тепер я чітко бачив, що він зобразив. Те, що раніше жило тільки на словах, набуло матеріальних рис і повстало переді мною у вигляді моторошної істоти в блакитній рясі. Не існує, мабуть, більш точнішого змалювання того, що століттями наганяло жах на мешканців північних Зайкрайземель і нуттійського острову, ніж малюнок знедоленої, осиротілої дитини.

Вражений рисунком і розлючений неохайністю, я узяв картину, щоби вирівняти, однак вона несподівано зірвалася зі цвяха й опинилася у моїй руці. Краєм ока я спостеріг нерівність у стіні й підніс до неї канделябр. Западина виявилася глибокою дірою і те, що я взрів по той бік цеглин, виплеснуло на мене цебер крижаної води. Принаймні так я почувався, побачивши напіврозкладене, прогниле людське тіло. Не гаючи більше жодної миті, я драпонув назад — сповістити про все колег.

Уклавши дітей спати, ми зібрались у вітальні, де розтопили комин. Незважаючи на тріщання розпечених дров, холод пробирався крізь щілини в шибках вікон і вкривав ожеледдю й без того застиглий дух. Я одразу всадив Шемвера й Кезая на канапу та простягнув їм старі щоденники про леді Ехіль. Стомлений погляд Кезая видавав повну байдужість, тоді як у Шемвера я спостеріг незрозуміле збентеження. На щоках виступили вилиці, а пальці міцно зчепили клаптики паперу.

— Щось не так? — поцікавився я.
— Пусте. — З удаваним спокоєм відказав Шемвер. — Дуже виснажливий день.
— Де це ти знайшов? — запитав Кезай.
— В архівах бібліотеки, коли шукав щось схоже на чоловіка в блакитній рясі.
— Правда? — раптом обличчя Кезая заполонила дивна цікавість.
— Але не це мене так вразило, як небіжчик у стіні коридору.

Тієї ж миті Кезай помітно змарнів. Він підвівся з канапи та підійшов до ніші поруч комину. Чоловік засунув туди руку й витягнув пляшку вина.

— Давно чекав, щоб це зробити, — промовив Кезай, відкоркував пляшку та дістав сигару. — Справжнє фентґурське вино та сигара, скручена зі сехвіратського тютюну — я беріг це для слушної миті, однак не думав, що вона буде такою гнітючою. Розповідай.

Тоді я виклав їм про сни, про тривожне відчуття у присутності дітей, про коридор і про картину зі створінням у блакитній рясі. Також я повернувся і до леді Ехіль, поділившись думкою про те, що саме через жінку цей притулок обріс химерністю та таємничістю і назавжди загубив мрії місцевих на розквіт краю.

— То ця триклята пройдисвітка, — не тримав у собі слів уражений алкоголем мозок Кезая, — зарила в сніг дітей для того, щоби віддати шану цьому чудовиську?
— Добирай слова, Кезає! — зненацька обурився Шемвер. — У моїй присутності не смій так висловлюватися про жінок!
— Та мені плювати на тебе та на жінок, чорт забирай! — відповів Кезай, підвівшись із канапи. — Ця божевільна отримала по заслузі!

Шемвер хутко підірвався та зніс Кезая з ніг. Він замахнувся, щоби дати невихованому п’яниці чоловічої науки, але вмить зупинився.

— Вона твоя дружина, — викликнув я, осяваний спогадом про страту. — Ось чому ти так напружився, коли я розповідав про неї!
— Ехіль ні в чому не винна! — промовив він до мене. — І я приїхав сюди це довести!

Наостанок Шемвер кинув на Кезая зневажливий погляд і пішов до виходу. А втім, якщо досвідченому морякові вдалося притлумити свій гнів, то неврівноваженому від вина найманцю це було не під силу. Пригноблений Кезай підвівся з підлоги й налетів на кривдника, засадивши пляшкою по голові. Шемвер на мить завмер, а затим гепнувся долілиць. Дерев’яним паркетом розлилася кров із проломленої голови. З кишені Шемвера вивалився білий камінь, котрий я загубив. Над мертвим тілом заціпеніло стояв Кезай, тримаючи в руці розбиту пляшку. Усвідомлення скоєного сходило на нього поступово. Зрештою вбивця розпачливо всівся біля стіни та схопився за голову.

— Що ти накоїв? — спантеличено запитав я, кидаючи погляд то на Кезая, то на мертвого Шемвера. Натомість у відповідь жалюгідний вбивця щось нерозбірливо жебонів собі під носа. Я підійшов ближче і перепитав.
— Знову. Знову на ті ж самі граблі, — торував він. — Тільки не воно. Не воно. Знову.
— Що знову, Кезає? — запитував я з важкою тривогою на серці.
— Той труп у стіні,  — промовив він, — то моїх рук справа. Кілька років тому.
— Навіщо?
— Він відмовлявся вірити в істоту в блакитній рясі, — відповів Кезай так, немов оповідав про неспростовний факт. — Я казав йому, що бачив істоту в сніжній млі біля гір. А він не вірив. Він кепкував із мене, а я розгнівався. Той жорстокий непідвладний найманець ще досі живе всередині мене. Я хотів покарати негідника, але він уже не дихав…
— І ти вирішив сховати його в стіні за картиною?
— На вулиці вирувала негода, і це був єдиний шанс зостатися нерозкритим. Люди тоді зникали, як зірки на світанку. Одні йшли, інші приходили.
— А як щодо того малюнку на картині? Це ти його туди повісив?
Кезай раптово замовк, поглянувши на мене здивованими очима. Вітальню заповнив голосний сміх.
— Це твій малюнок, — відповів він.
— Про що ти кажеш?
— Ти його безперестанку черкав після того, як знайшли те тіло в снігу. Під час бесіди з дітьми, під час довільних годин — повсякчас. Ти сідав за стіл, клав перед собою той чудернацький білий камінь із глибокими блакитними прорізами й годинами ковзав рукою по аркушу. Потім Шемвер потайки поцупив у тебе камінь, і ти либонь іншою людиною став.
— А як же той малий хлопець, Вехт чи Нехт? — продовжував сипати запитаннями я, намагаючись підібрати раціональні доводи на повні безглуздям слова Кезая.
— Який малий, Рехте? — знущальна посмішка чоловіка вмить поступилася серйозності. — Чи ти з глузду з’їхав?..

Із клубком думок у голові я стрімко вийшов на вулицю, ймучи віру, що свіже повітря допоможе його розплутати. Коли мені здавалося, що я розв’язав міцний вузол, він заплітався в інший — ще міцніший. Я пригадував своє дитинство — я бачив той самий ліс, ту саму снігову пустку навколо притулку, ба навіть ті самі гори! Усе в моїх споминах виринало тотожне теперішньому. Чи малював я раніше?.. Хіба що тоді, коли сидів у кутку кімнати, поодаль від інших, і затято черкав олівцем те, про що розповідала нам гувернантка. Чи траплявся мені той камінь?.. Хіба що тоді, коли дід привіз мені сувенір із Нутта, а потім безслідно зник. Гладкий білий камінь із глибокими прорізами… Чи бачив я ці сумні пейзажі?.. Хіба що тоді, коли решта відібрала мій камінь і побігла до гір. Коли крізь буремний морозний вітер я пробирався до відног і на пагорбах побачив юрму зловісних дітлахів, що закопувала в сніг чергову жертву. Один із них тримав дідів подарунок і єхидно посміхався. Він вкинув його до ями, і тієї ж миті над ними я побачив високого чоловіка, значно більшого за звичайну людину. Сніг пролітав проз його білу маску, що як дві краплі скидалася на мій камінь, а сильний вітер колихав блакитну рясу.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Артур Сіренко, 29-04-2018

Ви просилися

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Щєпкін Сергій, 21-04-2018

Як читач

На цю рецензію користувачі залишили 5 відгуків
© Оldеr Мann, 21-04-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 7 відгуків
© Avtor, 20-04-2018

Атмосферний текст

На цю рецензію користувачі залишили 9 відгуків
© Галина Михайловська, 20-04-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.97346115112305 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …