Поїзд, що прямував до столиці, очікувався прибуттям на маленьку станцію, де я зараз перебував, близько другої ночі. Квитки на нього, як не дивно, в касі були, касирка навіть перепитала, що мені давати – купе, чи плацкарт. Швиденько зваживши переваги обох варіантів, я обрав комфорт, бо хоч вдень трохи й полежав, намагаючись заснути, але ті п’ять годин, що мав провести в дорозі, вирішив поспати спокійно.
На короткому, ледь освітленому самотнім ліхтарем пероні окрім облізлого собаки й мене більше нікого не було. Локомотив, здавалося, не збирався гальмувати, проскочив станцію й зупинився аж біля самісінького семафора. Добре, що з речей у мене був лише ноутбук, бо інакше наздоганяти поїзд по траві та купах каміння було б не дуже зручно.
Провідниця вже чекала в розчинених дверях вагона, впустила мене, перевірила квиток:
– Каву, чай будете? – перепитала для чогось.
– Ні, білизну бажано б, і все.
– Білизна на вашій полиці, – провідниця зачинила двері й через мить потяг рушив.
Я сподівався побачити в своєму купе пасажирів, які вже додивляються п’ятий сон, але натомість зустрів біля столика тільки напівзігнуту фігуру чоловіка, який тримав у руках пляшку й дивився у вікно.
– Доброї ночі! – тихенько привітався я.
Чоловік, не повертаючись, зітхнув і теж тихо відповів:
– Доброї…
Затівати розмову мені не хотілося, бо якщо присутня випивка, то це може затягтися аж до самого ранку. Тому я приготував постіль і швиденько заліз під ковдру.
– Через шість годин роковини смерті моєї дружини, – невідомо кому тихо повідомив чоловік.
Від несподіванки я навіть розплющив очі. Спочатку хотів що-небудь сказати, але вирішив, що мої слова нікому не потрібні, тому промовчав.
Вагон гойдався, заколисуючи мене, очі самі по собі заплющилися і тут знову неголосно пролунав чоловічий голос:
– А через чотирнадцять годин я досягну віку мого батька. З точністю до дня.
Сусід приклався до горлечка пляшки..
– Я не п’яничка там якийсь, – продовжив чоловік, розмовляючи невідомо з ким. – Я взагалі майже не вживаю, але...
Голос на якусь хвильку затих. Я розплющив одне око й побачив, що поза мого випадкового попутника не змінилася: він так само дивився у вікно, однією рукою підтримував підборіддя, а іншою – напівпорожню пляшку й потихеньку колихався разом з вагоном. Вислуховувати його розповідь не хотілося, але й попросити замовкнути не дозволяло сумління – надто вже делікатною була його промова.
Я вкрився з головою, розвернувся до стіни, та сон, як на лихо, кудись подівся й мені, рад не рад, довелося слухати голос незнайомої людини.
Чоловік наче почекав, поки я вмощуся зручніше, ще раз зітхнув і продовжив:
– Це я випадково вирахував два роки тому. Якраз підходило, що мав зрівнятися віком зі своїм татом, то ж цікаво стало – в який же це день станеться? З математикою – хоч це й не моє, – я завжди був на ти, то ж після невеликих підрахунків дійшов до сьогоднішньої дати. А тут ще такий збіг...
Чогось подумалося, що чоловік посміхнувся, але перевіряти я не став, продовжував собі лежати та слухати його одкровення.
– Якби молодість знала… Хіба я тоді переймався тим, що батьки до мене відчувають? Вони є – та й добре. Годують, одягають, в душу не лізуть... Хоча, яка тоді у мене була душа – не чіпайте, дайте робити, що хочу... Гм! Подумалось тільки-но, що відтоді майже нічого не змінилося.
Було чутно, як по його горлянці булькотить рідина.
– Мені бракувало батькової присутності. Це я вже років через п’ятнадцять після його смерті зрозумів. Хотілося б порадитися, почути його життєві історії, розповісти про себе. – Незнайомець зітхнув. – В останню нашу зустріч, коли мені вже треба було від’їжджати з дому – я саме навчався в столиці, – він обійняв мене й заплакав. Я почувався незручно – дорослий хлопець в обіймах старого батька, який до того ще й плаче! Трохи почекав, а потім вивільнився з його слабких вже рук… Говорити він не міг – рак стравоходу, трубка в горлі, щоб можна було дихати, – дивився на мене зморщений, не голений, плечі опущені, а по щоках сльози течуть. Дивиться отак, мовчить і плаче. Це тепер я розумію, що тоді він прощався зі мною, та хіба хлопцеві потрібні були оті телячі ніжності? Я щось буркнув, схопив валізу та й побіг на зупинку автобуса. Коли через місяць повернувся на канікули, мати вже зустрічала мене на вулиці. “Немає вже тата, синку, – говорить. – Три години тому помер по дорозі в лікарню. До останньої миті тримав мене за руку, намагався сказати щось.”
Мама знов заплакала, вже в мене на плечі...
Я запізнився всього на три години. Втім, тоді ще не розумів, чи не хотів зрозуміти, що втратив. Навіть коли труну до цвинтаря везли, сліз не було – видавлював їх, бо так треба було, бо всі рідні плакали...
Знов було чути лише ритмічне перестукування коліс. Здавалося, що в купе знаходжуся тільки я один і вже хотілося пересвідчитися в цьому, але чоловік продовжив:
– Це зараз я розумію, який у мене тато був. А тоді… Мені десятий, мабуть, йшов – підібрав я в садку рогачика, намотав поперек нього абияк тонкого дроту й ходив бринькав, наче на балалайці. Батько побачив, забрав мою іграшку й кудись пішов. Я не дуже сумував, бо хлопці саме на вулицю покликали. За іграми забув про свого музичного інструмента, та через два дні тато подав мені майже справжню балалайку – сам змайстрував. Хлопці на вулиці заздрили, а я погрався тиждень, потім десь поклав, та й все...
Тато показував мені, як обрізати виноград, як правильно рубати дрова, забивати цвяхи в дерево, щоб не гнулися... Та хіба тоді все це мені потрібно було? Вулиця, хлопці, гульки до пізньої ночі. Не кажу, що не допомагав батькові, але вчитися у нього якось не поспішав. А потім, вже дорослим, жалкував про це, бо до всього довелося самому доходити. Гойдалку ось вдома дітям зробив – наче непогана, та до батькової далеко, – у нього набагато краща тоді вийшла. Ми на неї восьмеро сідали, розгойдувалися ледь не по колу, а вона скрипіла, вищала, але трималася…
Чоловік замовк. Було чути, як він поклав пляшку на столика, витер носа.
– Батько курив багато. І пив безбожно. У нас виноградник свій був – близько трьохсот кущів, – самі вино вдома робили. В селі майже всі робили. Так татові отих вісім бочок по сто літрів кожна вистачало на чотири місяці. Сідав їсти – графин тут, як тут; хтось зайде до хати з гостей – зо два, або й три їх вже випивалося. Допився до того, що ганяв чортиків по хаті. Я сам був свідком, як він ховав будильник в казан, бо чорти його начебто хотіли розібрати. Мати терпіла – і його пиятику, і походеньки в гречку, і кулаки, які не один раз діставали її.
Я тоді малий був, не розумів, чому вони сваряться. Ми спали в одній кімнаті – батьки та діти, – тато щось доводив матері, кричав, ледь не плакав, потім лягав поряд мене, обіймав і його сльози текли по моїй спині. Я вдавав, що сплю, а сам лежав, теж ковтаючи сльози й боявся поворухнутися. Тоді ми, діти, займали сторону матері, та зараз я не впевнений, що чинив би так само. Батько вже не розповість, що там було, а мама теж мовчить. Розпитувати не хочу – це їхні подружні справи були, – нехай між ними й залишиться.
Він щедрий був. Як гості в хаті – все витягав на стіл. І торби завжди повні додому давав. Мати сварилася, мовляв, у тебе дітей повна хата, а ти з легкістю все роздаєш. Батько відповідав їй, що інакше не може, не навчений. Поки він був живий, то гості наш дім не оминали, а як помер…
Втім, не мені судити...
Мати невдовзі після його смерті переїхала до себе на батьківщину, до сестер, бо ні з ким було тут спілкуватися – село наше маленьке, – хтось помер, когось діти забрали до себе, інші не входили в коло знайомих. Мама виїхала, а батько залишився лежати на цвинтарі. Коли було до кого приїжджати, то навідувалися до нього часто, а потім все часу не знаходили – у кожного своя сім’я, свої проблеми. Я після переїзду матері двадцять п’ять років не був на могилі батька, а коли вибрався, село не впізнав: дерева в лісосмузі, де дітьми грали в партизанів, чомусь всі низенькими здавалися, і глибокі ярки обміліли – перестибнути можна, і могила татова майже зрівнялася із землею. Поплакав трохи біля неї, замовив потім в райцентрі гранітний пам’ятник, переговорив із сестрою, що знайду час і разом поставимо його. Мені далеко було добиратися – залізницею майже півдоби, – тому квитки взяв заздалегідь, з майстернею домовився, що заберу замовлення, коли приїду. А саме напередодні злива пройшла, до цвинтаря машиною з пам’ятником доїхати ніяк – болото. В селі залишати його – щоб потім колись встановити, – не хотілося, бо вже вибрався, тож повинен був, хоч лусни, а зробити все, що планував. Тому вивантажили всі частини пам’ятника біля лісосмуги, що вела до кладовища, і я на своїй спині, по мокрій ще траві, потихеньку переніс все до могили. Важко було. Сестра тягала торби з речами, а на мені весь граніт був. Я ще сміявся тоді: ”Оце, тату,- кажу,- така моя спокута перед тобою вийшла.”
Майже кілометр ніс, ноги трусилися, пальці не згиналися, але знав, що треба, що обіцянку виконаю. Головне, зробити наступний крок, потім ще один, і ще... Все встигли – і встановили, і квітів насадили. Ми з сестрою навколо могили крутимося, облаштовуючи її, а батько усміхається нам з гранітної плити. І наче камінь з душі знімає.
Вибач тату, малий був, дурний, не слухав тебе, а коли, здавалося, порозумнішав, то нікого вже було слухати. Вибач.
Знов почулося булькання. Я почав вже засинати під монотонний шепіт випадкового попутника, та дзенькіт пляшки об стіл роздрухав мене.
– І ось я майже дістався лінії, яку мій батько не зміг перейти. Колись він мені здавався старим, та я себе таким зараз не відчуваю. Звичайно, молодість вже позаду, але старість ще не прийшла. Що буде далі – не знаю. Але ж недарма так збіглося, що роковини смерті дружини та досягнення мною батькової межі сталися в один день. Може це таке відчуття гумору в мого ангела, чи хто там смикає мої мотузки? А може всього лише збіг. Побачимо, вже трохи залишилося – п’ять годин до роковин і тринадцять до межі. Може нічого й не станеться, а може...
Настала тиша. Стукіт коліс остаточно приспав мене, і вже аж вранці провідниця розбудила своїм гучним оголошенням про прибуття до кінцевої станції.
Я озирнувся на сусідню полицю, але нікого на ній не побачив. На столику самотньо стояла порожня пляшка з-під “Сапераві”. Більше ніяких ознак, що в купе зі мною їхав ще хтось, не було.
Хотів перепитати у провідниці, де вийшов мій попутник, але потім подумав – навіщо? Чим я зможу йому допомогти, що дасть мені знання про подальшу його долю? Хіба мало нам таких випадкових попутників зустрічається на нашому життєвому шляху? І зовсім не обов’язково, що кожна зустріч повинна нас чогось вчити – можливо це всього лише фон для більшого, такого, що нам побачити не дано. І для незнайомця з пляшкою вина моя присутність теж, мабуть, слугувала всього лише тлом для його сповіді. Випадково зустрілися, поспілкувалися, нехай навіть у вигляді монологу, та й розійшлися, кожен по своїй дорозі до своєї, давно вже відміряної, але нікому не відомої, межі.
Таке життя.
