"Вічна Особистість Бога і Його Царство,
і тимчасовий матеріальний світ з напівбогами, людьми і тваринами,
і Особистість, яка знає світи обидва разом -
завдяки знанню матеріального світу - смерть перемагає,
а завдяки знанню Царства Бога - безсмертям насолоджується ".
(Шрі Ішопанішад, мантра 14).
Лею я зустрів восени 2003 року, в парку Бостон Коммон. Зустріч, яка поставила під удар мирне життя відморозків.
Я лежав вдома на дивані, і боковим зором поглядав у мерехтливий ящик. На блакитному екрані Джей Лено розважав публіку, обговорюючи новий наряд Періс. Тряс сивими кучерями, потираючи величезне підборіддя.
Такими вилицями можна лущити горіхи. Мерзенний тип, мерзенне шоу. Недовго думаючи, я вимкнув звук. Через мить вимкнув і сам телевізор.
У коридорі почулися кроки, вхідні двері відчинилися, до квартири увійшов Енді.
- Що за день? - він пройшов до холодильника, відкрив, взявся вивчати вміст. - Звільнили мене знову. І двох місяців не протримався.
- Що накоїв? – озвався я з дивана.
- Нічого, начальник не злюбив. - Енді дістав мій недоїдений сендвіч, надкусив. - Чіплявся, вичитував постійно, одним словом - гнида, - продовжував він.
- Чого думаєш далі робити?
Енді подивився на мене і посміхнувся жовтуватими від тютюну зубами. Посмішка була недобра.
Він міг з успіхом грати в кіно якихось слизьких типів на кшталт Вокена, Готтфрида або молодого Крістофера Лі. З зализаним назад сальним волоссям і обличчям змія-спокусника він би явно взяв Оскара, якого я б особисто виніс йому на сцену.
- Є ідеї? - запитав я його.
- А коли їх не було.
Ефісіо Корті вийшов зі свого ресторану, закривши замок на два оберти. Махнув комусь на прощання рукою, і, нічого не підозрюючи, відправився пішки через парк до автостоянки. Сутулі ліхтарі, обліплені смаженою мошкарою, висвітлювали втоптану стежку. Ми тінями поспішили за ним. Адо трюхав трохи попереду з невеликим рюкзаком за плечима, за ним Енді, важко дихаючи на бігу. Я замикав процесію.
- Які дії? - кинув на ходу я, - побиття, грабіж?
- Я даремно молоток в рюкзаку тягаю? - обернувся Адо. - Калічити будемо.
Енді посміхнувся.
- Маски хоч взяли?
- Звичайно, - я простягнув кожному по балаклаві.
- Від таких лице потіє.
Вихований жіночою мохнаткою, тягою до пляшки і соціальною нестабільністю, Адо був своїм хлопцем. З частотою кулемета Льюїса він випльовував божевільні ідеї.
Наш Каїн.
Зате свій в дошку, то усміхнений і веселий, то забитий і дикий. Нормально-неадекватний.
Два роки тому його звільнили з однієї офісної компанії, з посади "подай-принеси". Без виплати авансу, через нашіптування за спиною. Залишити все як є, він не міг. Почухав еспаньйолку, задумався, і притягнув нам по каністрі.
- Відливати у них, - вказав він нам з Енді, - бажано прямо до країв.
З ентузіазмом, точно за розкладом вміст мого сечового міхура мігрував у пластикову ємкість.
Від мене не убуде. Хоч гуппі запускай.
А коли каністри були наповнені, Адо, подякувавши, забрав їх.
- Двері в бойлерній розкрилася з першого разу. У підвальному приміщенні сечу злив в одну каністру побільше, перекривши основну подачу води. А сечу навпаки підключив до центральної системи пожежної безпеки.
- І залишилося тільки піднести сірник, - за пляшкою Beck's розповідав нам Адо.
Спринклерні зрошувачі затріщали під напором води. Через секунди, промивши труби, вода змінила колір на жовтий.
- Їй богу, прямо золотий дощ.
Там була частинка мене.
Мокру документацію можна переписати і відновити, але ось різкий запах аміаку не вивітриться з офісу ще довго.
Ми натягнули лижні маски. Наостанок озирнулися, через прорізи для очей переконалися що поблизу нікого немає.
Я підскочив ззаду до колишнього начальника Енді, і вдарив його кулаком по потилиці. Той пірнув вперед, впавши на листя мішком, безпорадно піднявши руки.
Енді, підбігши, копнув того миском черевика в обличчя. Адо почав ногою відбивати нирки.
Сьогодні ввечері, мабуть, сходиш до вітру кров'ю.
Старий італієць захрипів.
- Будь ласка, не треба, - здається, він плакав. - Прошу, не чіпайте мене.
Я присів навпочіпки поруч.
- Якщо видаси хоч звук, - я нахилився нижче, - пукнеш або нападе гикавка, - прошепотів я йому на вухо, - ми відріжемо твій маленький член, запечемо і подамо в твоєму ресторані з різотто або карпаччо.
Заскиглив. Заплакав.
Енді засунув руку в кишеню італійцеві, витягнув пузатий гаманець. Облюбував.
Раптово у мене у голові почав наростати гул, зашепотіли голоси. На очі опустилася завіса, ніби настали сутінки, я майже осліп. Ознаки нападу, що насувався, я зустрів ознобом по шкірі. Похитав головою, вдихнув глибше. Полегшало.
- Хочеш, ніс тобі відріжемо? - Адо зняв рюкзак з плечей, запустив руку всередину.
Очі хазяїна ресторану широко відкрилися.
- Будь ласка, не робіть це.
- Не бійся. Жартую я. Поколупайся у ньому ще кілька років.
Діставши з рюкзака молоток, Адо зважив його у руці.
Кілограма півтора, жовта гумова рукоятка.
Поглянувши на Ефісіо Корті, він різко підскочив до нього і вдарив бойком по коліну. Італієць закричав, але Енді відразу затиснув йому рот рукою.
Адо лупив по коліну молотком, кістка з глухим стуком відгукувалася, поки не хруснула, оголосивши ніч звуком розбитої шкаралупи.
Старий знепритомнів, закотивши очі. Адо продовжував. Ще, і ще удар.
М'ясний фарш.
Відтепер будеш пересуватися виключно поповзом, дряпаючи плитку черевцем.
Адо видихнув, зупинився на мить. Харка пари виплила з прорізів маски й розчинилася у повітрі, коли Адо взявся за другий колінний суглоб.
Я вам, напевно, не подобаюся? А мої хлопці? Теж ні? Дивно.
Насправді від вас я теж не в захваті. У вас з рота тхне, і дупа далеко не горіх.
Ми народжені і виховані суспільством, а за становлення треба дякувати нашим демонам.
Про які моральні принципи і традиції ви говорите? Нудно.
Я плював на все це з високої дзвіниці. Зеленою соплею. На ваше тім'ячко.
Ми знаходимося за тими дверима, які для вас назавжди зачинені мораллю. А ви продовжуйте слухати маму: тримайте ноги в теплі, любіть кошенят, їжте живі йогурти.
А мені слухати нікого. Мама перебуває на центральному Бостонському кладовищі. Готичний стиль, черви по сусідству. На гранітному камені досвідченим гравером вибито - Марія Фоссі. «Назавжди в серці. Назавжди з нами».
Пара давно зів'ялих гвоздик валяється десь поруч.
У нашому житті все вирішує випадок. Вибрики біоритмів, положення місяців або пророцтва медіумів.
Тільки випадок вирішить, чи буде в посилці відправленої вам помилково перебувати сибірська виразка. В мокроті кров – все, клич священика.
Тільки випадок вирішить, куди впаде літак з мертвим пілотом. Приступ. Інфаркт. Стюардеса піднімає голову, поспішно спльовує, встає з колін, і, на ходу застібаючись, вибігає з криком з кабіни пілота.
Літак дає крен, набирає швидкість, від удару розкидає уламки по окрузі.
Де будемо шукати чорну скриньку? Запитаємо у випадка. На центральному ринку, в затоці або на кукурудзяному полі. Літак зариється в пухку землю, розкидає качани по полю, налякає родину фермера.
Випадок вирішує все, і за всіх. Він вирішить, що у автобуса відмовлять гальма. Набираючи швидкість під 70 миль на годину він налетить на зупинку, підім'явши під себе добру дюжину людей. У тому числі і мою матір Марію. Просто візьме і намотає її собі на вісь заднього колеса. Коли я згадую її, мій голос завжди трохи тремтить.
Батька, до слова, у мене теж немає. Коли мати повідомила про вагітність, він вийшов за сигаретами, і більше не повернувся. Його життя, його вибір. Ось тільки сподіваюся, що та пачка сигарет подарувала йому рак горла.
А своє життя я вже вибрав. Пристосувався під нього. Гладко виголив. Заточив ножі.
Якщо я потребую якої речі - вона вже заочно стає моєю. Підходь і бери. Це не питання часу, це питання принципу.
В середині 2001 року Енді на вулиці трохи підпивши і сп'янівши чіплявся до кожного зустрічного. На нещастя одного з перехожих, він помітив у нього на пальці перстень. Із застосуванням сили і чотиридюймового ножа Енді вдалося привласнити перстень собі. Відрізавши його разом з безіменним пальцем.
- Палець? - згадував він. - Ото валяється у фургоні десь.
Досить переконливо? Вельми!
- Пора валити, - сказав я, і піднявся. - Хтось іде.
І дійсно, на стежці, що вела до нас, почулися тихі кроки. Ми сіпнулися до великого чагарнику, пригнулись за ним, стали чекати. Через кілька секунд проявився жіночий силует. Вона рухалася повільно, ніби прогулючись, а не поспішаючи з важкої робочої зміни додому. Жінка підійшла майже впритул до розпростертого на землі тіла Ефісіо Корті, мало не наступивши на нього. Зупинившись, завмерла на мить і заволала.
Від її крику мені стало погано, до горла підкотився клубок.
- Залиш обитель невірних, брудних, облитих черню... - прокинувся голос в моїй голові.
- Яви себе, і лик, і благодійник... Підживлюй зло від сущого...
- Так прийми іскри світла, прозрівши, дай побачити іншим ... - я схопився за голову, мене занудило. Голос не вгамовувався.
Голова шалено заболіла, череп розпирало від "засілого" там. Я застогнав, заплющив очі. Адо з Енді обернулися в мою сторону.
- Що з тобою? – Енді у темряві вдивлявся у моє обличчя. - Тобі погано, знову напад?
Я не чув його, намагаючись боротися з голосами, які засіли у мені.
- Знайди всевідущих, убивши поганих ... Невігластво душі занур до темряви...
Я застогнав ще голосніше, заскиглив, переходячи на тихий крик.
- Тихіше, - Адо стиснув моє плече, - скоро все пройде, не галасуй.
Жінка насторожилася на чагарникову схованку, де були ми, мабуть, почувши шум. Певне, вирішивши, що її чекає доля італійця, заволала ще голосніше. Крик різонув по вухах, миттєво вивівши зі стану заціпеніння. Голос в голові майже пропав. Тепер він лише шепотів, тихо, далеко, і розібрати що-небудь було вже дуже складно. Шепіт шарудів всередині м'ятим папером. Жінка продовжувала кричати про допомогу, кликати поліцію, швидко задкуючи.
- Все, - схопився на ноги Адо, - час вшиватися.
Ніби таргани від яскравого джерела світла ми кинулися врозтіч вглиб парку.
Енді, відокремившись від мене, побіг паралельно алеї, а Адо через мить завернув на стежку до західного виходу.
Заклики на допомогу і крики вщухали далеко, а в голові знову наростав гул. Завібрував голос, немов білий шум. Заскрипів, заповнюючи порожнечу черепа.
- Бездоганний бачить тих, хто не має вен, чистих, непоганених ... Побач Абсолют, стань вірним, прийми форму... згорить дотла, припавши до ніг...
Я біг близько хвилини. Скинув лижну маску, вона закривала мені огляд, закинув на ходу її подалі. Я відчував себе акулою, мав на шиї зовнішні зябра, вологі й холодні. У череві відчувалася відсутність плавального міхура. Зупинюся на мить - піду на дно. У страшну, мертву темряву, повз регіт скатів і морських окунів.
Все життя, до самої смерті у русі – безладному й хаотичному.
Біг на автопілоті, майже у повній тиші. Крім тупоту кросівок, рваного важкого дихання і слабких завивань у мозку інших звуків, криків я вже не чув, вони вже давно потонули в морозному повітрі.
Зсутулившись, огинав дерева, які виростали у мене на шляху. Перестрибнув пень, приземлився ногою на суху гілку. Та тріснула під черевиком, хруснула. Ніби яєчна шкаралупа, ніби колінний суглоб.
Оглянувся. Зовсім безлюдно. За триста ярдів від місця розправи жодної живої душі. Повернув до паркового озера, за ним я збирався перелізти через паркан, і через двори повернутися додому.
В голові панував шум, зрідка проскакували слова, але розібрати їх я не міг. В очах почало темніти, я спробував глибоко вдихнути, але на бігу вдих вийшов ніяким.
Я почав задихатися, кашляти, дихання відразу збилося.
- Боже, тільки не зараз, - подумав я, відчуваючи наближення нападу.
Сфінктер мимоволі розслабився, полилася сеча. Гаряча, свіжа, вона заструмувала по ногах прямо під час бігу. Джинси стали намокати ганебною плямою. Голова закрутилася, стало сильно мутити. Пробігши ще близько десяти ярдів, я відключився, втративши свідомість. За інерцією від бігу плечем налетів на палісандр – напевне, зламав ключицю. Щокою пропахав жорстку кору дерева, порвавши шкіру. Впав в червоно-жовтий килим, забурившись в нього майже повністю, залишившись лежати там, в позі немовляти.
В утробі з вологого листя.
