Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2528
Творів: 45595
Рецензій: 89219

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Хлорка

© Наталка Янушевич, 24-01-2018
- Тьху! – Леська різко сплюнула, гримнула шваброю об нерівну бетонну підлогу коридора, - аби їм…
Тут варто спинити оповідь, бо дієслова й прикметники, які Леська переливала в своєму невеличкому роті майже без пауз, усі ті слова були байстрюками української літературної мови. Але загалом у товаришок по швабрі, що сиділи поруч, миттю вирівнявши спини, склалося сильне емоційне враження: довели.
- Тихо-тихо, Лесюню. Та що вже сталося? – розпитувала старша від усіх Мирося, затягуючи подругу в тісну кімнатку. Жінці справді було дивно, хто міг так знервувати енергійну і язикату Лесю.
«Дівчатам», як їх тут називав медперсонал, було за п’ятдесят, лише кар’єра повнявої пані Миросі заходила за обрій, як вечірнє сонце заходить за дерев’яну будку. Вони сиділи в обдертій комірчині, на білих дверях якої висіла допотопна, але не менш від цього гучна лейба «службове приміщення». Та й дівчатами їх називали, бо це звучало краще, ніж санітарка чи прибиральниця. А якщо вже зовсім чесно, то вони були на дні, між уламків чужих бригантин, по пупець у твані та піску, і життя їхнє за мить могла перервати яка-небудь тварюка-хижак, що вештається у цих глибинах лише заради полювання на беззахисних. Втім, самі жінки також скидалися на давно потонулі кораблі, що їх жодна сила вже ніколи не підніме угору.
Леся витягла зі своєї сумки пачку цигарок, запальничку, кинула всім «Спочатку перекур!» і випурхнула з кімнатки на сходи.
Маленьке містечко ще за Миросиної молодості було селищем. На місто, справжнє місто, воно не тягнуло. Так… миршавий тупуватий підліток без особливих планів на життя, не більше. Просто побільшало людей і в чиюсь світлу начальницьку голову гепнулася думка перетворити цю діру на щось більше. Але в решті голів донині сиділо селище. І не те, що процвітає, а таке замурзане, неотесане і трохи перелякане.
Напівзруйнована обдерта лікарня нагадувала маму того підлітка, жінку довірливу, збідовану і від того готову на каверзи, лиш би видурити якось у долі кавальчик благополуччя. Ця лікарня навіки просмерділа людськими бідами, а «дівчата» були приписані до найгіршого її відділу – урологічного. Так вони й жартували, що йдуть на свою «зацюняну роботу».
Леся повернулася з перекуру так само швидко, як зникла:
- Швабру купи за свої, відро знов за свої, ще й хлорку треба? За-ма-ха-ли!!! – тепер ситуація помалу прояснилася, в повній тиші всі чекали на деталі.
Леся третій рік тут працювала. Для пані Миросі то вік немовляти, а для самої Лесі - ого-го, не знає, як і витримала. Швидка і працьовита, жінка вміла дати лад усьому. То чому ж їй на такій простісінькій роботі не затриматися до пенсії? Але сьогоднішній випадок був, звісно ж, не першим. Налитій гнівом по вінця Лесі важко було добути зміну, не те, що дочекатися благоговійного виходу на пенсію. Ай, життя якесь неправильне у неї.
Закінчивши школу, вискочила заміж, потім дітей гляділа, далі в Італії дванадцять років була – оце уся її доля, якщо коротко, без сліз і сентиментів. Леся згадала б, як ревіла, коли провалила екзамени у виш і як їй допікала мама, як закохалася до безтями в свого Петра, щиро і просто, і як досі з живе ним, як самотужки викручувалася з дітьми-порічнятами, заспана і непричесана кілька днів. О, вона згадала б дике безгрошів’я і все те, що навчилася робити, аби затягнути всі діри й дірочки… Та це нічого не дасть, бо її життя однаково нагадує таку ж дірку. То краще коротко.
Після Італії Леся згадала про пенсію, довелося влаштовуватися в урологію заради стажу. Бо ж ані освіти нормальної, ані роботи кращої – хто її візьме? Мало не кожного дня жінка вирішувала покинути роботу, але якась вража сила таки втримувала її на місці. І дівчата добрі були. Зрештою, що та хлорка так Лесі пече? Гроші на депозиті в банку, діти самостійні, при квартирах і дипломах – рай для української жінки. Але набачившись по світу різного, вона бунтувала.
Мирося мовчала. І Віра, і Стефа. Чи звикли, чи й не дивувалися, чи позабували, як було колись... Їхнє мовчання пахло пліснявою провінційності. Здавалося, ніщо й ніколи не вичистить той сморід, ніякі засоби і зусилля не зможуть покласти край цьому мовчанню, бо воно уїлося в тіла й душі, стало частиною людської суті.

***

Сьогодні скликали якісь збори - велику декорацію роботи, тому всі прийшли одночасно, але на зміні Леся була зі Стефою, яка притулилася вухом до дверей, щоб попередити про невідворотнє – десятибальний землетрус чи візит старшої медсестри, що, зрештою, було рівнозначним за шкалою загроз.
«Старшу» звали Лідією Остапівною, але всі, абсолютно всі, навіть пацієнти, з п’ятої хвилини перейменовували її на Гестапівну за крутий норов та істеричний писк.
- Дівчата, Гестапівна. – по-змовницьки попередила Стефа, усі з бойовою готовністю почали вдавати, що зайняті надважливими справами.
Лідія Остапівна мала тридцять з невеличким років, деспотичне завзяття і безмежну самовпевненість – чудовий стартовий капітал для кар’єри. Інші її характеристики були не такими важливими, бо отой вереск не дозволяв добре спам’ятатися кожному, хто його чув. Певний час для Лесі то була вистава: спостерігати наче трохи здаля за нападами люті Гестапівни, за нестриманістю і неповагою. Та це тривало рівно доти, доки старша медсестра не зачепила саму Лесю. За якусь нікчемну річ начальниця роздула таку сварку, що удвадцяте переповідаючи деталі, Леся вже потроху почувалася винною.
І от на сьогоднішніх зборах, які Лідія Остапівна любила, як рідних батьків, сталося те, що вкотре унеможливлювало Лесине мирне очікування пенсії: окрім інвентаря, санітарок зобов’язали купувати собі хлорку. Усі, як перелякані миші, безмовно дивилися на старшу.
Здавалося б, дурниця. Заради чого здіймати крик? Але навіть у їхньому містечку міцно пустила корені мафія санстанції, що по-шпигунськи вистежувала непрохлоровані ділянки життя у лікарні. І все ж запахи життєдіяльності змагалися з запахами дезінфікуючих речовин, але жоден не перемагав, вони обидва міцно пробиралися в ніздрі кожному, хто входив в лікарняні двері. Вгомонити санстанцію можна було тільки штрафами. З порожніх кишень простих смертних, звісно ж. Тому поки всі дівчата мовчали в заціпенінні від почутого, Леся прокалькулювала ситуацію і висловила свою незгоду голосним «Нічого Ви собі придумали!»
Гестапівна тут же запечатала її поглядом:
- Ви, Леся Василівна, не согласні, чи як?
- Ні, не согласна!!! – героїчно підняла голову Леся.
- То скажіть всім, чому.
- Бо то держава має хлорку придбати, а не я. На якій підставі ми то маємо купувати?
- Он, як ви заговорили – вам підставу подавай! А шо, так хлорка подорожала? Може, ваших італійських грошей не стане? Чи ви там теж без хлорки панів мили?
- Не в тому річ, - закипала Леся. – і мої гроші нікого не стосуються, але я так це не залишу…
Санітарка вибігла з кабінету, а Гестапівна з удаваним спокоєм і задертим носиком закінчила збори:
- Всі вільні. До роботи.
І от тепер Леся плювалася і лаялась, перетираючи в голові, як у макітрі, все почуте на зборах.
Вона покурила. Потім пішла мити. Сопіла носом і мовчала, наче відкривши рот, висипалося би з неї повно тих байстрюків. А вона, хоч і жінка проста, говорила такі слова вкрай рідко. В туалеті зустрілася з Вірою.
- Лесюню, та заспокойся. Якось буде.
- Ага, якось. Будемо ще мовчати, то нам і платити перестануть. Не буду я ніякої хлорки купувати. Хай дає. – переможно стукнула до підлоги шваброю, наче булавою, шарпнула своє відро і вилетіла.
Лесі так пекло в грудях, наче Гестапівна їй влила силоміць у горло тої хлорки. Чи, може, самого вогню. І треба було випустити той вогонь, але острах спалити все навколо спиняв слова в роті, спиняв рвучкі рухи і лють в погляді.

***
Першою зникнення Лесі помітила саме Стефа. Наближався обід, після якого і дівчата сходилися собі перекусити, але революціонерки не було.
- Дівчата, Ви Лесю не бачили? – зазирнула до кімнатки, де помалу збиралися додому після зборів їхні змінщиці, Мирося та Віра. Але ті лише перезирнулися.
Сіли помовчати. Бо справді якось не хотілося й рота розтулити. Повітря на дні ставало все менше, тиск дошкуляв. Тоді в жіночих головах вмикалося інше бачення, якесь філософське, широке, як лікарняне подвір’я. І все на якусь мить ставало можливим, варто лише знятися з якоря, як Леся свого часу, аби побачити інший берег, інших людей, забути про Гестапівну, про нерішучого і запопадливого головного, врешті, про цю їхню, хай їй грець, урологію.
Стефа застелила паперовим рушником поверхню крихітної тумбочки, розпакувала принесені з дому канапки, з половиною котлети на кожній скибочці, заколотила чай:
- Та давайте зі мною, дівоньки.
- Їж-їж, ми вдома перекусимо, а тобі ще до кінця зміни багато часу.
Кожен мовчав про почуте, не бажаючи без Лесі обговорювати вголос. І коли ложечка з Стефиного чаю тихим дзенькотом сповістила про завершення трапези, двері прочинилися.
- Слава Богу, ти є! Ми вже спереживалися всі. Де була?
- В головного! - з виразом рибалки, що неочікувано підчепив велику рибу, прорекла Леся.
- Даремно, то не дасть нічого. – сказала Мирося. – Тільки гірше стане.
- Чому це має тільки гірше стати? Га? Чому гірше? Він тут людина офіційна, нехай нас захистить від цієї…
- Та не захистить, Лесюню, не захистить. Трохи повоює, а нам потім стііільки вигребти треба буде, що краще вже ту хлорку тихо купити. – додала Віра.
- То по-вашому виходить, і зовсім не треба добиватися? Я так не можу. Ви ж знаєте, що Гестапівна обнагліла. А може воно, істеричне чудовисько, на всю голову хворе, га? Я, перепрошую, поки не в психіатрії працюю, а тільки в у-ро-ло-гі-їїїїї.
В голосі учувався надрив. Найвищі ноти найпотужніших хвиль були позаду, десь за далекими дермантиновими дверима головного, а тут Леся навіть дещо розгубилася… Вона все ж чекала на незначну підтримку від дівчат.
***
«Привіт Лесю. Лист від нас усіх. От зібралися для того в Миросі та й чаюємо. А Віра потім допише.
Коли ти пішла, ми думали сховатися на лікарняному, але ти ж розумієш: як всі пішли би, то хто б нашу роботу зробив?
Жалко нам за тобою. Але гріє тільки думка, що тобі там спокійніше.
Бо коли ти пішла, думали, нам кінець прийде через ту хлорку. Але ні. Чи ти в таку хвилину до нашого в’яленого головного прийшла, чи він якоїсь своєї цидулки боявся – невідомо. Та як викликав Гестапівну до себе, нам ще страшніше зробилося. Думаємо, як мух нас потравить.
І знов ні. Навіть трохи менше верещати стала. За тиждень викликала нас до себе і видала хлорку. Ми на німо ті бутилі брали, а Мирося сказала, що всі купили вже. То Гестапівна як подивиться на неї льодовим оком, як процідить саме тільки «беріть», в нас до вечора мурахи по спині лазили. З того часу все дає, навіть щітки. Тільки на твоє місце нікого не взяли, економлять. То ми по черзі міняємось. Так що, виходить, ти нам ту хлорку відвоювала своєю роботою.
Бачили твоїх дітей, то вони казали, що ви з чоловіком на диво швидко змогли повернутися до Італії. Раді за вас дуже.
Дякуємо також тобі за каву, паску і всі ті лакітки, які ти нам вислала. Не траться, Лесю.
Нехай Господь Бог береже тебе і чоловіка.
Мирося, Віра і Стефа.»
***
Леся встала з крісла, в якому читала листа, підійшла до вікна. Хотілося плакати. Вона оглянула невеличку кімнату, охайну і скромну, яку їй з чоловіком виділили господарі-італійці.
«Напевно, краща за кабінет головного» - чомусь подумалося їй. І все ж її не покидало відчуття акваріуму. Наче вона вже не на дні свого Понта Евксінського, а десь окремо, відірвана від всіх, бо навіть там кусала інших риб. І від цього їй стало сумно – важко доживати в застояній воді.
Леся знов поглянула через вікно. Море сріблястою блакиттю вабило до себе. Шкіри торкався солоний вологий вітерець, легко пахло квітами. Може, й це чуже Середземне море за стільки літ стане Лесі трішечки своїм.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 6

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 01-02-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Максим Т, 28-01-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олена , 26-01-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Avtor, 25-01-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 24-01-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олександр, 24-01-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.2382349967957 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …