Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2500
Творів: 45167
Рецензій: 88333

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

С Г (3)

© Олена , 22-01-2018
Їх важко було зібрати разом. Тесть Віктора, відомий скрипаль, готувався до виступів у Відні. Він ледь втиснув у свій роздутий графік кілька хвилин на знімки для провінційного журналу. Варто віддати належне Стасу – той майже бездоганно зіграв свою роль. Віктор не даремно витратив кошти на «рихтування» його іміджу.
Родинна світлина вийшла дуже вдалою. Тільки навряд чи хтось сторонній здогадається, що ховалося за тими натягнутими посмішками. Завжди стримана і тиха мати Лізи, Марія Ігорівна, настільки звикла жити в тіні свого геніального чоловіка, що іноді здавалося, ніби вона сама перетворилася на тінь. Гоноровий та іронічний погляд Максима Едуардовича Воронченка, який звик бути центром всесвіту. Він обіймав за талію Лізу. Талановита донька талановитого батька. Той талант поширювався в їхній родині наче пошесть…

– Я нічого не зіпсував? –   ввечері допитувався Віктора Стас.
Вони сиділа  на  кухні у Дяченка і пили гидкий на смак, але начебто корисний трав’яний чай.
– Твій тесть винюхував, з якої я газети. Добре, що в мене було старе посвідчення з наших «Вістей». Цікавий він дядечко. Преса кличе його другим Паганіні. Певно, впливовий тип.
Віктор невизначено похитав головою. Коли зник Назар, Воронченко обіцяв перевернути землю, щоб знайти онука. Але побачивши, що з того «перевертання» мало користі, він перебрав справу в свої руки.
– То що ти бачив на фото? – нетерпляче запитав Віктор.  
Стас, наче зумисне випробовуючи його нерви, повільно допив чай, витер руки серветкою.
– Пляма над головою твоєї дружини нікуди не зникла. Така ж велика і розляписта.  Схожа на кляксу.
– Що це означає?
– Хіба я знаю? Тільки подібні клякси – мабуть, спадкове. Пихатий батько твоєї жінки має ідентичну.
– А моя теща?
– Ні.
Упіймавши його погляд, Стас посміхнувся.
– Не віриш. Думаєш, фотоапарат глючить. Чи я втратив останню клепку.
Віктор невизначено знизав плечима. Він бачив той знімок. І не помітив на ньому нічого дивного.
– Я згоден повірити у що завгодно. Аби це допомогло повернути Назара.

Проігнорувавши вітання Віктора, похмурий садівник відчинив йому двері і відразу пішов, безшумно ступаючи білими капцями по м’якому сірому килимі. У розкішному будинку Воронченка було незвично тихо. Віктор не чув скрипки. Отже, тестя  немає вдома.
Він  ще не бачив у своєму житті людини, настільки одержимої музикою. Не знав, коли Воронченко спить або відпочиває. Не міг уявити цей дім без тужливих мелодій, які так западають в душу, які постійно крутяться в голові.
Назустріч Віктору вийшла Марія Ігорівна. У світлій, схожій на кімоно сукні вона зливалася  із широкими білими колонами, ставала майже непомітною. Як невиразна частина інтер’єру.
– Вітаю! Максим Едуардович вдома?
– Ні. Ти щось хотів?
– Поговорити.
Віктор мав нарешті з’ясувати, що відбувається насправді. Що це за дивна родинна традиція зникати? Чому досі ніхто не звернув на неї увагу?
– Ти можеш поговорити зі мною, – спокійно відказала вона, запрошуючи його сісти. –  Як Ліза? Тримається?
Насправді Марія Ігорівна поставилась до новини про зникнення онука надто  відсторонено. Це дивувало, навіть обурювало Віктора. Вона навчилася настільки добре приховувати свої емоції або зовсім не переймається долею Назара?
– Я знаю, що в дитинстві Ліза зникала. І ваш чоловік теж. Про його зникнення не заявляли до поліції, але хлопчика не було в школі більше місяця. Ніби то через хворобу, про яку в його лікарняній картці немає жодного запису. Ви про це знаєте? Звісно, знаєте. То просто збіг? Навряд.  Що, в дідька, відбувається? Де мій син?
Віктор наступав. Марія Ігорівна не рухалася.
– Де він?
– Думаю, він скоро повернеться.  
– Повернеться? – перейшов на шепіт чоловік.
Вона задумливо кивнула. Це остаточно вивело Віктора  з рівноваги.
–  Де Назар? Де його шукати?
– Не знаю.
– Але ви щойно…
Теща зупинила його владним поглядом, вольовим помахом руки.
– Пам’ятаєш картину, яку ми подарували вам на весілля?
Родинна реліквія сім'ї Воронченко. На думку Віктора, надто похмура як для святкового дарунку. Сутінки, поле, вузька звивиста стежка, позначена з обох боків садовими ліхтарями.  
– Колись її подарував нам батько Максима – талановитий співак. Він успадкував її від своєї матері – відомої балерини. Картина передається в їхній родині вже восьме покоління. Як нагадування.
– Яка ще нагадування? Про що?
– Пам’ятаєш її назву? – жінка відповіла  запитанням на запитання.
– «Стежкою геніїв». І що? Натякаєте, буцімто мій син розчинився в картині? – зіронізував Віктор.
– Звісно, ні. Але та стежка існує насправді.
– І?
– Назар має її пройти. Щоб повернутися новим.
Віктор видихнув, зробив коло кімнатою. Теща завжди здавалася йому розумною, розважливою жінкою. І раптом вона  видає на гора подібні теорії.
– Хочете сказати, що десь в полі є доріжка, яка штампує геніїв?
– Мені відомі лише чутки. Далекий прадід Максима шалено заздрив своєму обдарованому братові. Миколою надто захоплювались, надто його цінували. І хтось йому підказав або він сам знайшов спосіб самовдосконалитися.
– То люди в тій родині з покоління в покоління «самовдосконалюються»? Біжать на ту стежку і повертаються з неї талановитими? Але як?
– Не знаю, – похитавши головою, вона підійшла до вікна. – Лізи не було вдома сім тижнів. За цей час я пережила два серцевих напади, посивіла. А той покидьок мовчав. Присягався, що  шукає доньку, – крізь зуби процідила Марія Ігорівна. –  Ліза повернулася виснаженою, наляканою. Її знайшли в лісі.  Доня нічого не пам’ятала. Їй снилися жахи, вона боялася лишатися в кімнаті без світла. Якось, зазирнувши вночі до її спальні, я застала Лізу за письмовим столом. Нещодавно вивчивши літери абетки, дівчинка писала текст дорослими, складними реченнями.
Віктор мовчав. Теща стежила за виразом його обличчя, намагаючись зрозуміти, вірять їй чи ні.
– Талант – це добре. Але все має свою ціну.
– Яку?
– Ти живеш із генієм. Думаю, ти знаєш, – сумно посміхнулася Марія Ігорівна.
Віктор помітив на журнальному столику серед газет тріснуте в кількох місцях кишенькове дзеркальце. Прослідкувавши за його поглядом, жінка кивнула. Знайома картина. Час від часу Ліза нищила дзеркала, пояснюючи це випадковою незграбністю. Віктор не уявляв, що вона бачить в тому склі. Або кого…  
– То всі світові генії блукали тією стежкою?
–  Мене вчили, що талант дається Богом.  Не знаю, як його отримують в родині Максима. Але він не справжній, руйнівний.
– Де шукати те місце?
Вона лише стенула плечима.
– Чудово, – Віктор швидко пішов до дверей. – Якщо все це правда, Ліза покаже мені дорогу. Ми підемо туди і заберемо нашого сина.
– Ні, – похитала головою Марія Ігорівна. – Вона цього не зробить. Тобі краще мовчати, як мовчу я. Інакше ти їх втратиш.

На подив Віктора, Лізи не було в її робочому кабінеті. Він знайшов дружину в кімнаті Назара. Вона перестеляла синове ліжко, змінювала постільну білизну. Спокійно так, зосереджено. Посміхаючись. Наче знала більше за нього. Ніби відчувала, що Назар скоро буде вдома…
Він міг тисячі разів повторювати собі, що цього не може бути. Але вже починав вірити. Бо співпадінь виявилось забагато. Бо пам’ятав епізод, який забився у найвіддаленіші закутки його свідомості. Зачаївся. Він заховав його від самого себе, вигадав тисячі логічних пояснень. Тільки, попри все, він БУВ!
Віктор поїхав у відрядження. А в Лізи, яка саме вносила останні корективи в рукопис нового роману, зламався ноутбук. За інших обставин дружина без проблем занесла б його до сервісного центру. Але ситуацію ускладнювала Лізина вагітність. Жінка доходжувала останні місяці. А оскільки вона мала певні ускладнення і категорично відмовлялася лягати на збереження (в лікарні їй, бачте, зовсім не писалося), лікарі заборонити Лізі багато рухатися. Довго сидіти їй теж не дозволялося.. Але Віктор не міг відтягти дружину від монітору. Навіть заради збереження здоров’я їхньої майбутньої дитини.
Поломка вінчестера стала для Лізи справжньою катастрофою. Жінка атакувала  мобільний Віктора, пояснюючи, що не може без ноута (вона відмовлялася скористатися допомогою сусідів, бо панічно боялася, що хтось скопіює і викладе її твір в мережу. А близьких друзів не мала).  Віктор намагався бути лагідним, присягався, що повернеться додому як тільки зможе. Ліза сердилась, панікувала. Він списував все на стрес, ігри гормонів.
Але з кожним наступним дзвінком вона втрачала терпець. Слова Лізи ставали нервовими, злими. Наприкінці другого дня жінка вже просто кричала у слухавку, погрожуючи, що вийде з дому, що сама потягне ноутбук до майстра. Віктор не впізнавав її голос. Той зробився хрипким, чужим.
Звісно, він не міг ризикувати здоров’ям або навіть життям своєї ненародженої дитини. Полишивши незавершені справи, повернувся додому з іншого кінця країни. І те, що  він там побачив, його налякало…
Ліза сиділа на підлозі, обклавшись списаними простим олівцем листками. Дивилася перед собою. Затуманеним поглядом. Навіть не одразу впізнала свого чоловіка. За три дні вона страшенно змарніла. Вилиці загострилися, шкіра набула жовтуватого відтінку. Але найдивніше – її тіло вкривали синці. Різного розміру і форми. І що найпримітніше – зверху шкіра здавалася неушкодженою. Темні плями йшли вглиб. Наче її били із середини.
Ліза ледь розмовляла. Ковтала слова, кривилася. Здавалося, що спілкування завдає їй нестерпного болю.
Віктор хотів викликати швидку, але вона підняла істерику, змусивши його спершу подбати  про ноутбук. Це важко було назвати чимось окрім легковажного божевілля, але чоловік довів Лізу до ліжка і пішов у сервісний центр.
Доки він був у місті, вони зідзвонювалися кожних півгодини. Він вмовляв її зателефонувати лікарю, вона просила його швидше повертатися з ноутбуком. Коли він нарешті повернувся додому з її улюбленим робочим інструментом, Лізі одразу покращало. Вже до вечора (протягом цього часу вона ні на мить не відійшла від рукопису), її обличчя набуло  нормального, «живого» кольору. У дружини з'явився апетит. Синці зблідли, а за кілька днів безслідно зійшли.  Віктор переконав себе, що дружині було не настільки погано. Що йому просто здалося. Люди радо вірять в те, в що так прагнуть вірити.

Потрібні слова знову зникли. Доки Віктор гарячково обмірковую, як почати ТАКУ розмову,  в Лізиній кишені ожив мобільний. Кілька секунд вона шукала його серед олівців, ручок і аркушів із записника, які постійно носила із собою. Відповівши, майже не говорила. Лише слухала. В кінці розмови вигукнула: «Ми вже їдемо!».
Озирнувшись і нарешті побачивши Віктора, кинулася чоловікові на  шию: «Його знайшли!»
                

                                                                            Далі буде

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 24-01-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Максим Т, 23-01-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Катерина Омельченко, 22-01-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.8023359775543 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Анжела Дакворт «Крок за кроком». Чому талант не тотожний успіхові?
Генії — перша асоціація з людьми, які стали успішними завдяки своєму таланту. «Крок за кроком» доводить, …
«Денний звук»: реально про нереальне
Пам’ятаєте клубок ниток із бабусиного кошика, що так і просить його розплутати? Цей клубок нагадує мандрівку …
Лі Бардуґо «Королівство шахраїв»: продовження історії про благородних злодіїв
Після виходу «Шістки воронів» — першої книги дилогії «Кеттердам» — стало зрозуміло, що читачам варто …
Що «Занепад влади» означає для нас і влади?
Ми звикли вважати владу і систему чимось ворожим людині. У цьому нас переконують історичні факти, твори …