Розбита хижка стояла в самому центрі землі, а Нью-Йорк, Токіо, Рим та Лондон тулилися на периферії, у відносній безпеці, подалі від горнила, де кується світ. Центр землі — непривітне місце, яке можна сплутати із чистилищем: вогнисті грунти, висохлі джерела, невсипуща курява, нашорошена колючими дротяними кущами земля в обрамленні аж білого неба... Сонце хворіє на сказ, а вночі шизофренічний місяць містифікує і збуджує все, що є ненормального довкола, і пекельні почвари в людській та звірській подобі вештаються і божеволіють під його сяйвом. Людині тут нелегко пристосуватися, і тут звичайні люди не живуть.
Колись давно дон Хуан, що тоді носив інше ім'я — о, цілу купу інших імен впродовж свого довгого життя — облаштовував вігвами на берегах уславлених річок, під зеленими хмарами прадавніх лісів, серед блакитних гір. Барви й пахощі оточували його і давали щасливий прихисток його дітям та онукам. А тепер сотні чоловіків та жінок, велетнів, чаклунів та воїнів, що походили від його могутньої крові вже давно мертві, а він, вигнаний з рідної домівки, сидить закляклий у центрі землі... і сміється.
Біла людина нічого не забрала, бо, грабуючи, вбиваючи й викорінюючи, вона відкрила для червоних народів інший шлях — шлях дивовижної Сили. Не всі підуть ним, не залишилося майже нікого, хто вмів би розрізнити його серед купи доріг до в'язниці, злиднів, божевілля та смерті. Майже всі тепер лежать на цвинтарі або животіють, стерилізовані та перетворені на ручних воронів у різнобарвному пір'ї. Але та дещиця, що бачить і діє врятується у раю. Біла людина видобула золото, яким їй ніколи не скористатися, і яке знищить її колись. Але обережно! Ненависть і зневага ведуть до прірви. Дурний ненавидітиме ворога, розумний його поважатиме й любитиме як найцінніше джерело досвіду та знань.
Так дон Хуан навчав онука, останнього, гіркого, улюбленного, але той сприйняв усе занадто буквально й привіз сюди білу дівчину, яку називав своєю сестрою. Колір шкіри не суттєвий для справжнього індіанця, втаємниченного в чаклунську науку, адже братерство духа важливіше за братерство крові. Але онук брехав. Вона не була його сестрою. Вона була його душею та загибеллю. Біла жінка іспанської крові... Як бути з цим ворогом, що ледве покинув пелюшки і не вміє ані нападати, як слід, ані захищатися? Соромно й незручно справжньому чоловікові боротися з таким дивом. Дон Хуан сміявся, бо доля посилала йому випробування.
- Що це твоя біла сестра робить? — насмішкувато запитав він онука. Обоє повернулися туди, де, здіймаючи куряву, бігала й реготала дівчинка-підліток.
- Гасає, — відповів Сонні.
- Так, — погодився дон Хуан, — гасає, наче молода кобилка. Схожість, до речі, разюча.
Він поблажливо й занепокоєно глянув на онука — зовсім ще юний, далекий від дідової мудрості чи, принаймні, дорослої розважливості, Сонні стежив за дівчиною ясними очима, в яких проглядало дещо велетенське та загрозливе, таке, що зовсім йому не пасувало, таке, чого не мало бути в молодому погляді. І все ж таки, воно там було! То смерть причаїлася, здогадався дон Хуан, але злякався і спробував негайно позбутися цієї думки. Втім, неспокій зростав на всіх напрямках. Адже старий боявся, що дарма він покладає такі надії на цього свавільного, бунтівного хлопчика, якому бракує поваги й розуму.
У Лондоні, де він тепер жив, Сонні занадто переймався дурнуватими справами білих людей і нехтував справжнім, заради чого його ростив дід. Що тут поробиш? Молодь, розваги, друзі, дівки, беззмістовне життя — із цим не варто боротися, бо воно відпадає саме собою від людини, приреченної на велич. Боротися треба з цією жеребицею, що, як злоякісна пухлина, ніжно й міцно проросла в серці його онука. Він сміється, дивлячись на неї, але, дон Хуан відчуває тривогу в його серці.
- Ешлі, - сказав Сонні (це було ім'я його лондонського білого друга), - божиться, що вона суккуб. Що скажеш?
- Нехай підійде, - скомандував старий, і, коли, звернувши увагу на запрошувальний жест свого названого брата, дівчина наблизилася, дон Хуан вдав замилування:
- Марта... Марта... Яка ж ти..., - почасти вдав, почасти не зміг придушити. Вона викликала захват, нема де правди діти. Всі ознаки майбутнього суккуба в наявності. Чи казати про це онукові? Чи це допоможе?
- Я бачила ту відьму, про яку ви казали, ніби вона мати мого Сонні, - защебтала вона, кумедно наморщивши лоба. Обидва чоловіки, розчулені, всміхнулися — дівчина зовсім не подумала, що її могли покликати не для того, щоб вислуховувати її новини.
- Але вона, справді, моя мати, - сказав Сонні.
- Це, мабуть, якась помилка. Вона зла, як та твоя кішка, що втрапила під вантажівку. Як там її звали? О..., - вона знітилася, щойно осягнувши сказане, - Твоя мати?
- Моя дочка Долорес, - втрутився дон Хуан, - Я говорив. І вона взагалі добра. Якщо зла, то лише через тебе.
- Я її не чіпала, - виклично проголосила вона, але, раптом щось пригадавши, засміялася, - Вона, як побачила мене, почала читати закляття. Уявляєте? Я чула, що вона називала мене білою дівкою та клятою іспанкою! Вона це серйозно? Попереджаю, Сонні: це расизм та дискримінація.
- Так, жартуй, жартуй. Подивимось, як ти почуватимешся вночі, лише пригадавши обличчя моєї доброї матінки.
- В мене, мабуть, серце розірветься від страху. А якщо вона завітає до мене і зніме скальп? - реготнула Марта.
- Вона може, навіть не сумнівайся, - сказав дон Хуан.
- А, - пригадала дівчина, - Ви щось хотіли?
- Лише привітатися... Подивитися на тебе. Та йди вже, йди.
- Де вона спатиме? В твоєму ліжку? - запитав він у Сонні, коли лоша пострибало собі вдалечінь і, вибрикуючи довгими ніжками, зникло між жовтими пагорбами. Сонні здавався неприємно враженним:
- Жартуєш? Їй лише тринадцять... І вона — сестра мені.
“Так: сестра”, - гірко подумав дон Хуан, роздратувавши онука виразом скептицизму на тонкому, всохлому обличчі, - Ходімо.
Він завів його до хижки, де пахло підгорілим молоком і, як подумалося юнакові, кров'ю. Втім, помилки бути не могло — його ніздрі ніби самою природою були налаштовані на розпізнавання цього запаху, навіть такого тонкого, перебитого іншими, сильними й різкими. Він нутрощами відчував вивільнену кров, хоча все це йому здавалося забавками.
- Пахне кров'ю, - зауважив він, аби дід знав, що дечого від нього не приховаєш.
- Так, - дід указав на темний закапелок, що заміняв йому кухню. Сонні зробив крок і побачив розпатранну ящірку, що, досі жива, з каламутними очами, звисала з мотузки над плитою й сіпалася в агонії. Її кров повільно скрапувала до брудного тазу, цілком замастивши одну з емальованих стінок.
- Ай! Фу, - відсахнувся Сонні, і дід засміявся:
- Який ти ніжний...
- Я не ніжний! Навіщо тобі це?
Вони пішли до майже порожньої кімнати й усілися просто на глиняній підлозі, один проти одного. Тут царювала приємна прохолода, але запах крові, що сягав аж сюди, погрожував зіпсувати приємний відпочинок. Особливо Сонні тривожило те, що цей запах якось недобре збуджував його, здавався приємним. Кажуть, що індіанці ніколи не ласували кров'ю, але чи це правда? Чи це зараз не калатає йому в серце дикунське минуле? Дід споглядав, як роздуваються його ніздрі, але не відчував радощів:
- Ти питав про неї раніше, пам'ятаєш? Я приготувався. Сьогодні, якщо не віриш мені на слово, побачиш на власні очі її сутність. Вночі приведеш її сюди, ми влаштуємо засідку цьому тендітному демонові. Їй не викрутитися — кров і мескаліто зроблять свою справу, будь певний.
- То Ешлі правий: вона — суккуб?
- Різні назви... сутність одна.
- То так чи ні?
- Так... - дон Хуан зітхнув.
- Дідько! - Сонні стукнув кулаком у підлогу й замислився, - Це може бути помилка?
- Ні. Але, якщо вона тобі за сестру, тоді нема, чого боятися. Я не сумніваюся в тому, що зможу тобі це довести.
“Облиш її”, - думкою старий намагався продертися крізь впертий, затьмарений пристрастю мозок малого. “Твій народ потребує тебе. Навчись бути справжнім воїном і будь їм за лідера. Подаруй їм свободу”. Сонні дивився, ніби розуміючи кожне подумки сказане слово — це було можливо, адже він був обранним. Але його вже всмоктала інша прірва:
- Мені все одно. Жодні твої фокуси цього не доведуть, бо вона цнотлива, соромязлива і... віддана католичка, - палко скрикнув він.
- Вона ще дитина. Але це — її глибинна сутність, і вона рано чи пізно спливе.
- Я врятую її.
- У тебе інше призначення. Ти маєш зробитися великим шаманом та воїном, а не вовтузитись із бабою, що навіть не баба, і що все одно в решті решт тебе занапастить! - дон Хуан не стримав крику, бо саме цих слів і страшився здавна. Він бачив Марту уві сні, ще до того, як Сонні вперше згадав її у їхніх розмовах. Бачив у справжній подобі, демонічну, спокусливу, полум'яно-чорну, як матінка-земля, летку й невловиму, як повітря. Вона, це грайливе дитя, несе горе й смерть. Сонні нервував:
- Тобі невідоме моє призначення, чи не так? Ти хочеш нав'язати мені свою волю, але твоє бажання — ще не моє призначення. Ти думаєш, я мовчки спостерігатиму, як вона зростатиме, зваблюватиме, труїтиме чоловіків і втрачатиме душу? Заради того, щоб зробитися шаманом народу, якого більше немає? Ти помиляєшся: я не залишу її.
- Сестра? - простягнув дон Хуан.
- Подивися на мене. Подивися на мене добре, - гарячкував хлопець, - Так: не сестра! Скажи мені: чи вона ставиться до мене, як до жертви?
- Ні, - змушений був визнати дон Хуан.
- Чому?
- Тому, що ти не жертва.
- Вона шукатиме інших чоловіків, якщо я візьму її собі?
- Ні.
- Чому? Що в мені є такого, що може стримувати її? Чому я — той, хто може перебороти цю силу, що в ній сидить і мучить її?
Дон Хуан волів ніколи не згадувати про цей бік онукової натури. Але той, мабуть, здогадався сам. Здогадався, бо жінки плазували перед ним, перетворюючись на відданних рабинь, і, залишені ним, божеволіли й ніколи більше не знаходили щастя. Він висмоктував їхню душу, набирався лютої, неприборкуваної сили, мужнів через їхній біль — і все, надбанне в такий спосіб готовий був кинути їй під ноги.
- Тому що ти — інкуб, - тихо зізнався старий. Сонні випростався і зблиснув очима, вочевидь вимагаючи подальших зізнань. Дон Хуан не міг мовчати на цей заклик, - Якщо суккуб та інкуб знайдуть одне одного, вони подолають одне своє прокляття, але, натомість, натраплять на інше, ще гірше, і спопелять одне одного своєю пристрастю... Краще тобі не лізти в це. Ти можеш відмовитися від однієї частини своєї природи, якщо розвиватимеш іншу. Подумай, скільки користі ти принесеш, якщо замість чуттєвих забавок зі своєю демоницею присвятиш себе войовничій магії! Не хочеш бути Христом свого народу?
- Ні. Хочу бути її Христом, - ні на мить не замислюючись, відповів онук.
Це було найбільшим, що міг запропонувати йому дон Хуан, а він відкидав це, як дріб'язок. Старий позіхнув, голова безсило впала йому на груди. Сонні, якого, попри серйозність розмови, вабило сонце й гаряче повітря, збирався йти. Але раптом, якась думка спинила його:
- Ти сказав: я можу відмовитися від частини своєї природи? - обережно почав він.
- Так. Це правда.
- А вона? Вона теж може?
- В неї немає ніяких частин. На відміну від тебе, вона однорідна, а, значить, приречена. Куди вона подінеться від своєї природи, у порожнечу?
- Дякую, - сердито промовив Сонні, зриваючись з місця і по дорозі до виходу скидаючи з плити таз із нечистою кров'ю, який ще довго, розплескавши вміст на стіни й меблі, гуркотів, підстрибуючи на підлозі. В повітрі бриніли його гордовиті думки: “Ми знехтуємо своєю старою природою і збудуємо іншу”. Крізь шум, дон Хуан почув, як онук кличе її, і голос його віддаляється, робиться чужим і білим. Він збунтувався проти своєї долі, зрадив свій народ, зробився проклятим. Але ні погрозами, ні ласкою не можна виправити бунтівного янгола — і дон Хуан більше не сміється...
