Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2540
Творів: 45913
Рецензій: 89810

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Детектив

Хвости гримучих змій (закінчення)

© Аркадій Поважний, 20-01-2018
(закінчення)
***
Остап відчув небезпеку ще не зайшовши до арки. Щось підказала інтуїція. Обзирнувся аби зрозуміти, що насторожило. Так, неподалік припаркована машина із сумськими номерами.
Подзвонив Вітольду.
- Щось не узгоджується із нашим планом, – сказав Остап. – Лєнора поза межею станції.  
- Не дивно, це все через отого Рафнера.
- Усе може бути. То приїдь, чекаю.
Вітольд прийшов загримований під літнього інваліда. Вирушив через арку у двір, потім піднявся на дах будинку навпроти. З Остапом спілкувалися за допомоги портативної рації. Він дістав із кобури, причепленою під піхвою, «маузер», кобуру причепив як приклад, на ствол накрутив ковіньку, останнім штрихом став саморобний приціл, зроблений із лінз, які колись отримав від Подольського.
- Так і є, – повідомив Вітольд, роздивляючись квартиру Лєнори через приціл. – Чужі тут. У квартирі четверо. Лєнори не бачу, рації не чути, кудись вивезли. Один на кухні, інші у кімнаті.
- Добре, одного залишаємо.
Остап приготував два пістолета, сховавши їх у кишенях куртки. Один «деррінджер», другий пневматичний, заряджений дротиком із паралізуючою речовиною. Він перетнув двір, Вітольд повідомив, що його «змалювали», бо троє у вітальні розосередилися.
Ось підійшов до квартири.
- Увага, – тихо командував Остап. – Починаймо.
Вітольд вистрелив, цього разу глушником не користувався, як у випадку з Кузею. Застрелив одного, що стояв неподалік вікна, тут же слідував другий постріл, яким убив ще одного. Третій відсахнувся од вікна, кинувся до прихожої, та у квартиру увірвався Остап, вистреливши упритул із «дерінджера». Четвертий вискочив із кухні, озброєний автоматом «УЗІ», та скористатися зброєю не встиг, йому в шию влучив дротик, транквілізатор миттєво вивів його із ладу, він завалився набік і засіпався.  
Потім з Вітольдом витягнули цього четвертого, тимчасово паралізованого, із квартири, забрали їхню машину, ту саму, що стояла за аркою. Поїхали за місто у лісосмугу. Витягнули полоненого, посадили під березою. Остап уколов  йому нейтралізатор, а також дозу скополаміну, аби розв’язати язика. За хвилину той глипав на всі боки безумним поглядом.
- Я питаю, ти відповідаєш, – Остап сів перед полоненим навпочіпки, той напівлежав, обіпершись на дерево. – Де дівчина?
- У старому зерносховищі, за містом. Ми там базуємося.
- Пальчик із вами?
- Із нами.
- Скільки вас усього приїхало?
- Десять чоловік.
- Добре, іди.
Коли язик хитаючись пішов навмання у поле, Вітольд здійняв «маузер».
***
Опера підійшли до потрібної квартири. Вона розташована у панельному домі, в секції однокімнатних квартир. Обод подзвонив. За дверима загавкав пес, довго не відчиняли. Нарешті вийшла жінка на вигляд років п’ятдесяти, хоча Цимбал знав що їй немає і сорока.
Андрій показав посвідчення.
- А що таке? – запитала. – Ви хіба не знаєте хто мій батько? Ви думаєте він помер? А знаєте де він працював? Вірніше працює, то так, для інших сказано, що він уже не працює і ніби то помер. Батько живий, він на важливому завданні.
- Ми знаємо хто він, Клавдіє Іванівно, – почав Цимбал, але довершити не дала.
- То я знаю чого ви прийшли, ця дурепа, – показала кудись униз. – Каже, що я їй тарганів напустила, та Анфіса, їй бач не подобається, а насправді я купую їй дорогі стегонця, а не на смітнику беру, як ця шльондра каже…
Клавдія тараторила і це все під акомпанемент собаки, яка безперервно гавкала.
- Будь ласка, Клавдіє Іванівно, вийдіть на майданчик.
- Так, запросити вас не можу, бо там не прибрано, – кокетливо мовила. – Та й Анфіса там, її треба вигуляти, а мені ніколи, стільки, стільки роботи, ще ж треба і поїсти чоловіку приготувати.
- Я вибачаюсь, – трохи знервовано мовив Цимбал. – Ми прийшли поговорити про вашого колишнього чоловіка…
- Чому колишнього? У мене завжди був лише один чоловік.
- Ви про В’ячеслава Рафнера? – спитав Обод.
- А про кого ж, у мене немає іншого чоловіка, він теж у мене важлива персона. Знаєте де працює? О! – показала пальцем угору, вирячивши очі. – Він теж у мене дуже, дуже важлива персона, таємні операції.
- То де він зараз? – знову спитав Обод, тільки дещо роздратовано.  
- Як де, на роботі. Він цілими днями пропадає на цій клятій роботі, ну що ж зробиш, таку обрав професію, що жінки цілими днями не бачити. Він завдяки татові там працює, а тато знаєте хто у мене? О, ви не знаєте хто тато, то про нього брешуть усяке, що, мовляв, помер.
Спантеличені опера здивовано перезирнулися. Цимбал дістав світлину.
- Вибачте, оце ваш чоловік?
- Звісно він. А хто ж іще. То ця дурна, каже що я нібито незаміжня, а він просто із нею розминається постійно, бо він працює, не те що її ледащо, що цілими днями горілку п’є…
- Ходімо, – тихо мовив Цимбал, смикнувши Обода за рукав.
Вони пішли до ліфта, а Клавдія усе щось розповідала.
- Так я не зрозумів, він що увесь час тут жив? – спитав Обод, коли вийшли із під’їзду.
- Ні, Серже, ця жінка просто хвора. Психічно хвора.
- А з виду не скажеш, не відрізняється від інших. Наші баби у відділку так я б сказав більше на навіжених схожі.
- Ні, у цієї наявне захворювання. Шизофренія. Думаю викликана зміною життя.
- Як це?
- Раніше жила більш-менш безтурботно, був живий тато, який про все піклувався, був чоловік, були коханці.
- У такої і коханці? – скривився Обод. – Що з мужиками сталося?
- Таке трапляється у жінок частіше, – продовжив Цимбал ніби про себе, незважаючи на сарказм напарника. – Стрімка зміна життєвих обставин. Втрачається зв'язок між мозковими півкулями. Одна півкуля відповідає за нормальну Клаву, а друга не сприймає тієї сірої дійсності, яка несподівано охопила усі усюди. Тому народилася друга особистість, яка ще живе у тому богемному світі, де вирішувач тато, де лопух чоловік, якому вона щовечора готує вечерю. То ж поступово перша сутність, яка живе у реальному світі поволі відсовується на другі плани. І схоже другий фантом перемагає. Ходімо щось вип’ємо.
Зайшли до першої ліпшої кав’ярні. Офіціантка принесла меню напоїв.
- Секс на пляжі, – прочитав уголос Обод, звертаючись до дівчини офіціантки: – А що воно таке?
- Дуже смачно, – посміхнулася дівчина.
- Я тому питаю, що це дуже незручно. Я про секс на пляжі, не знаю як у вас, а у мене не дуже гарні асоціації. Пісок забивається де нетреба, комарі сраку гризуть. Але я заінтригований, несіть секс на пляжі.
- Там горілка, помаранч, журавлина і крига, – повідомила дівчина, ніяк не відреагувавши на нескромний коментар Обода.
Цимбал просто замовив пива.
***
Четверо озброєних бойовиків піднімалися на ліфті, ще шестеро, йшли пішки. Ось дібралися до потрібної двері.
- На місці, – говорив головний групи Толік Самсон, який заступив Кузю. Він вказав на броньовані двері: – Ось тут. Запам’ятайте, захопити живцем, наказ Вадима Альбертовича. Коли що, стріляйте по ногах.
- Але ж Тоха, нам же казали він безногий, – зазначив один із бойовиків.
- Закладайте вибухівку, – нервово відповідав Самсон. – Приготуйте шумові гранати.
Вибухотехнік наліпив на броню, у районі петель і замка, пластикову вибухівку. Усі заховалися на сходинах. Спеціаліст замкнув контакти. Гримнуло так, що здригнулася багатоповерхівка, десь задзвеніли вікна, але двері не впали як очікувалося.
- Ламайте, бляха! – істерично кричав Толік.
Троє попнулися відтягувати двері. Коли нарешті вдалося їх відігнути настільки, що можна потрапити усередину, кинули спочатку шумові гранати. Та цей шум більше нашкодив штурмувальникам, бо звуковий дисонанс був такий, що перша ланка нападників оглухла.
Усередині очікувало розчарування. Приміщення порожнє.
- Ось дверцята! – закричав один, вказуючи на невеличкий бічний хід за столом, що вів кудись угору. – Він виліз на дах.
Усі кинулися в маленький прохід вишиною трохи більше півтора метри і незабаром були на даху.
Толік зле сплюнув. На крівлі побачили щось на кшталт стартового майданчику, гумову доріжку, що простягалася до краю.
Раптом двоє бойовиків, що вийшли на цю доріжку, рухнули з простреленими грудьми, потім ще один, що стояв не на доріжці, але на лінії. Ніхто відразу не вбагнув звідки атакують, аж поки Толік не задер голову. Прямо на них пікірував дельтаплан. Це останнє, що побачив Толік Самсон, за мить він лежав із простреленою головою і тулубом.
Ерік летів на дельтаплані, що пересувався за допомоги електродвигуна, обладнаний кріпленнями для візка, а також ще оснащений двома автоматами з глушниками, що стріляли за допомоги синхронного спуску. Для точності стрільби на шоломі прилаштований коліматорний приціл. Після пікірування, Ерік зайшов на друге коло, та залишки непроханих гостей вже ретирувалися, залишивши на даху п’ятьох убитих.
Він скерував дельтаплан на північ за місто, у село, де була допоміжна база.
***
Цимбал зустрівся з есбеушником Олегом на тому ж ослінчику у парку.
- То поясни ще раз, чому Рентгена не хапаєте? – питав Андрій.
- Розумієш, – Олег скрутив пальцями фігуру, якусь подвійну дулю. – Він у зеленій зоні, тобто у розробці його агентурна мережа…
- Ти знову жестикулюєш лівицею. Годі по вухах їздити. Скажи начальству, нехай засунуть ці директиви у сраку. Ніякої агентури у нього немає і не було. Він просто працює на бандюків, бо навіть у Росії нікому не потрібен. Більше того, він, знаючи специфіку вашої роботи, грає нею проти вас. Сам створив ілюзію ніби то у нього тут глибоко законспірована мережа. Так, що беріть доки не здриснув, або ж його просто замочать і, до речі, не бандити. Він надто близько підійшов до Контори.
- Якої Контори? – удавав здивування Олег, а також чулася у голосі тривога.
- Ну, до того самого секретного відділу убивств. Може він називається «сьомий відділ»* (У Болгарії часів комуністичної окупації так називався відділ КДБ, що відповідав за політичні убивства) чи якось так. Так, що досить дурника клеїти, повідомляй начальству, Олеже.
- Що ти верзеш? – відмахнувся Олег.
- Моє діло попередити. Я так розумію лише за згоди того інваліда я потрапив до нього у квартиру. Інакше б ти продовжував торочити про секретність. Ще таке питання, друже, сподіваюся воно не змусить тебе порушити ваші надсекретні грифи. За що Сміта завалили?
- Якраз порушить. Але розкажу. Сміт – куратор фінансових потоків для сепаратистських групок, що залишилися на сході України. Я вичерпно пояснив?
- Більш ніж.  
Цимбал пішов. Хтось телефонував із невизначеного номера.
- Ну що, ментяря, час винагороду брати. Лише треба, щоб більшість гавриків із замку вискочило. Скажіть йому, що Вампір у закинутому ангарі перед Герасимівкою.
- А ви там будете?
- Звісно, тільки ж зумійте переконати Вадьку.
- Остапе, може облишите все? Ще є можливість.
- Звісно облишу, тільки після смерті. Дзвоніть йому негайно, і нехай гроші вже починає пакувати.
***
Лєнора сиділа на старому стільці посеред ангару. Неподалік на ящику старий Пальчик. Біля входу один охоронець, озброєний автоматом АК-7.62, старого зразка, інші четверо зовні охороняли периметр.
Пальчик набирав чиїсь номери кілька разів, але абоненти не відповідали, а один знаходився поза зоною досягнення. Лєнора помітила його занепокоєність.
- Ваші люди уже мертві, – мовила дівчина, ледь посміхнувшись, мімікою висловлюючи перевагу. – І ви, якщо не заберетеся негайно, теж помрете.
- Мовчи, стерво. Я тебе відразу після нього кончу. Це через тебе мій Діма загинув. Теж велике діло, трахнули її. Вдячна мала бути, що хтось такій лахудрі увагу приділив, а не бігати по міліціях.
- А я гадала через вас він загинув, що виховали покидька.
- Ти стулиш свою погану пельку?! – він підвівся і дав їй ляпас.
- А за це ти дорого заплатиш, – на її вустах була та ж загадкова, зловісна посмішка і спогордий холодний погляд. – Є деякі царини, де твій статус і гроші нічого не варті.  
На вулиці почувся гуркіт автомобілів, що поволі посилювався сповіщаючи про наближення цілої верениці.
Під’їхало чотири джипи, які оточили ангар. Із машин вискакували озброєні люди, одні оточували зерносховище, інші ставали в оборону, ховаючись за машинами.
За двісті метрів у лісосмузі, на гілці дерева сидів Вітольд. Цього разу озброєний американською гвинтівкою «Barrett», з прицільною дальністю два з половиною кілометри. Узяв на приціл одного із тих, що приїхали, він у першу чергу звернув увагу на двох, які пересувалися тримаючи зброю в тактичній позиції, що свідчило про військову підготовку, їх і вирішив прибрати першими. Як тільки у мішені вирвало обличчя, люди Бєлого відкрили по ангару хаотичний вогонь. Троє охоронців Пальчика встигли заскочити до середини і вже відстрілювалися крізь прочинені двері.
Люди Бєлого, тим часом, гинули один за одним. Вітольд нарахував прибулих – вісімнадцятеро, застрелив уже п’ятьох.
Тим часом переляканий Геннадій Пальчик забився у темний куток ангару за цегляною кладкою. Лєнора спокійно спостерігала, посміхаючись сиділа на тому ж місці, хоча десь поруч дзвеніли кулі, які залітали у приміщення крізь прочинений вхід.
- Страшно помирати? – продовжувала знущатися. – У вас є шанс залишитися жити.
- Як? – істерично, але шепотом питав Пальчик.
- Негайно переведіть на мій рахунок п'ять мільйонів євро, тих самих із нагородного фонду.
- Що? Здуріла?
- Як бажаєте, але вам залишилося жити не більше десяти хвилин, – стурбовано глянула на годинник.
Ніби на підтвердження у цю мить біля дверей загинув охоронець Пальчика, потужна куля пробила бетонну стінку, а потім прошила автоматника, його кров бризнула Лєнорі під ноги.
- Але як? – Пальчик присів біля неї, ніби ховаючись за її тілом. – Як провести цей переказ зараз?  
Лєнора дістала із чохла, прикріпленому на гомілці, Остапів айфон, який вже був налаштований на зв'язок із Валерієм, а той, у свою чергу, підключений до банкінгу на проведення банківської операції, залишалося лише зайти в особистий кабінет Пальчика. Той дрижачими пальцями набрав пароль. Коли почалася трансакція, Лєнора пішла до входу. Зовні стрілянина затихла, ще двоє Пальчикових охоронців теж загинули. Підібрала старий АК. Потім із кимось заговорила, виявляється у неї весь цей час була прихована рація, у вухові навушник і у комірці мікрофон.
- Прийом, ви тут?
- Тут, – почувся у вусі голос Вітольда.
- Зачищайте вихід, я йду.
Лєнора вийшла, стріляючи кудись короткими чергами.
***
Андрій не став сам дзвонити Бєлому, а скористався послугою продажного поліцейського Артюхова.
До ангару прибуло два взводи спец призначенців і оперативна група на чолі з Цимбалом, а також карета швидкої. Та побачивши кількість трупів довкола, Цимбал звернувся до Обода:
- Викликай два труповози, хоча про всяк випадок три. Тут жмурів не менше двадцяти.
Спецпризначенці увірвалися до ангару, там знайшли ще трьох убитих і живого Пальчика, який сидів на старому стільці, введений нещодавніми подіями у стан прострації. Біля нього на ящик присів Андрій.
- Ну хіба ж я не попереджав Геннадію Дмитровичу, та мабуть і не лише я. А вони ще, напевне, підчистили вас. Йдіть краще на пенсію і не лізьте більше. Відпустіть горе, поминайте сина у церкві чи що, нехай упокоїться з миром.
Пальчика вивели.
Цимбал з Ободом побрели до виходу.
- Ну що, Серже, починається завершальний етап цієї трагікомедії. Скоро на килим до Вадіка.
- Думаєш він розчахне для нас свій сейф?
- Повинен розчахнути. Наша проблема вийти від нього. Ось тут сподіваємося на наших партнерів.
- Слухай, Андрію, як гадаєш, це все був чийсь сценарій, чи все ж випадковість?
- Ти про падіння будинку Бєлих? Чесно кажучи не знаю. Яка б ця контора не була потужна, але загибель Віті Бєлого все ж випадковість, якою тут же скористалися і написали потрібний сценарій.
***
Рентген сидів у готельному номері перед увімкненим телевізором, по якому демонструвався якийсь детективний серіал. На колінах ноутбук. Саме зараз замовляв квитки із Києва до омріяного Сінгапура.
Йому вдалося знайти приблизне місце базування Вампіра. Він скористався напрацьовками поліцейських. У той день, коли убили Вітька, в результаті плану-перехоплення, було затримано масу велосипедистів, його увагу привернув один протокол. Був спійманий дрібний злодюжка, який вело просто вкрав і відразу розколовся, бо думав, що затримали його саме через цей злочин. Крадія відпустили, бо не було заявлено про викрадення саме тієї веломашини. Рентген знайшов невдаху та розпитав, де той узяв велосипед. Виявилося, що в районі «Пролетарки». Далі через вуличні веб-камери прослідкував куди він щоразу йде із квартири Лєнори. Спочатку повз супермаркет, засвітився на перехресті Полтавської та Героїв Крут, далі пішов у район вулиці Князя Галицького, колишньої Пролетарської, та сама «Пролетарка», і там в основному старі п’ятиповерхівки «хрущівки», де камер немає. Така локація значно звужувала пошук. Йому потрібно принаймні два дні для знаходження лігва Вампіра, ось тоді Пальчик відвзаємиться по повній. Рентген вирішив Вампіра здати саме Пальчику, бо той більше платить.
У двері постукали. Напевне обслуга номеру. Пішов відчиняти. Та за порогом стояв усміхнений колишній колега Іван Ворона.
- Ну як воно, Славіку, старий ти друже? – Іван зайшов, змусивши Рентгена позадкувати. – Давненько не бачилися.
- Давненько, – розпачливо погодився Рентген, всідаючись на ліжко і вдивляючись чи немає у Івана за спиною групи захоплення, або напоготові пістолета чи ордера на арешт.
- То як, Славіку, як воно на ефесбешних хлібах? Багатий гендель? Мо’ й мені підписатися?
- Ти ж уже знаєш, що я не з ними, – нервово відповів Рентген. – Я ні з ким. Я сам.
- Але ти перескочив на їхній бік Славіку, тоді, у тринадцятому.
- А що мені лишалося? Кредити із тією зарплатою непід’ємні. Так усе незрозуміло було, а вони пропонували стабільність. Хто ж знав, що так усе обернеться.
- Ну йди, серденько, я тебе обійму та пожалію, – знущався Іван, розпростерши руки. – Бідненький ти наш, кредити йому нічим було сплачувати, так він батьківщину продав. Та усі, Славіку, знали, усі, у кого глузд здоровий, що росіяни кидають і окрім руїни нічого не запропонують. Чи може ти на фольклор їхній повівся типу – «рускіє своїх нє бросают»?
- Навіщо прийшов? – вже спокійно спитав Рентген, зрозумівши, що Іван без ордеру на арешт, а значить можна відкупитися.
- Поговорити, Славіку. У беньки твої погані зазирнути.
- Досить. Ти можеш мене відпустити? Адже я Україні шкоди не робив ніякої.
- А державна зрада, Славіку? Зовсім недавно за таке розстрілювали.
- Облиш цей пафос, бачу не для того прийшов. Що тобі конкретно потрібно?
- Думай Славіку, ти ж неабиякий аналітик.
- Там, у шафці, – пригнічено мовив Рентген.
Іван із вказаного міста дістав кейс. Відкрив, глянув на стоси гривневих банкнот, також видно федеральні рублі, та згорнуті в рулон долари.
- Славіку, я зичу тобі щастя. Ти ще дещо забув.
- Що?
- Книжечку Косого гони сюди.
Рентген дістав із сумки записничок, що добув для нього Гена Водяний.
- Ти у мене все забрав, що я так довго заробляв. Куди мені тепер?
- Як то куди? У тебе, між іншим, жінка є. Повертайся, вона тебе щодня чекає, щовечора вечерю готує. Дещо дах поїхав, ну то такі дрібниці, жінкам то притаманно, різниці від інших не побачиш. Врешті це твій хрест, Славіку, за твої злочини. А на собачку Анфісу не зважай, вона до тебе скоро звикне.
- Дозволь спитати. Вампір досі під вашим прикриттям?
- Славіку, це його воля дати тобі шанс скупити провину, я б тебе, чесно, зараз застрелив би, – Ворона дістав із кейса стос гривневих купюр, кинув на ліжко. – Почни нове життя у новій країні, яку ти колись зрадив. І він особисто прохав тобі передати наступні слова: «Ти не зміг здолати того каліку. Тому й не перестрибнув через себе».  
***
Старенький «опель» заїхав на територію маєтку Вадима Бєлого.
- Двоє з автоматами біля воріт, – сказав Цимбал ніби про себе.
Автомобіль зупинився перед сходами головного входу, оточеного мармурованими колонами. Опера із заднього сидіння вивели чоловіка із скутими за спиною руками і мішком на голові. У всіх, навіть у полоненого, порожні наплічники.
Пішли до знайомої вітальні з каміном, де все ще перебував Бєлий. За час від загибелі сина він помітно змарнів і постарішав. Його очі оживилися азартом, коли побачив скутого незнайомця.
- Гроші на діжку! – гаркнув Обод, ніби ненавмисне демонструючи рукоятку «магнума», що стирчала із-за пояса, того самого, який забрали у Артюхова.
Ця невербальна демонстрація означала, що зброя не табельна і він її застосує, якщо піде щось не так, як треба.
- Це і є Остап Гук, той самий кого ви шукали і за кого обіцяли так щедро заплатити, – якось урочисто мовив Цимбал, знімаючи з бранця мішок. – Від вас очікуємо виконання обіцяного.
Бєлий заклацав пальцями, даючи знак Миколці, який тепер вже заступав загиблого Толіка Самсона. Той звідкись із-за крісел підроблених під старовину, виніс дві шкіряні валізи, поклав на стіл. Підійшов Цимбал із трьома наплічниками, почав у них перекладати гроші.
- Навіщо це? – нервово питав Миколка. – Забирайте разом із чемоданами.
- Сердечно дякую, – Цимбал між стосами банкнот дістав чіп, який тут же закинув у куток. – Нам з колегою чужого майна не треба.
- Так, лише наше, – підтвердив Обод, тримаючи руку на рукоятці «магнума». – Нам рюкзачки більше до вподоби.
Наповнивши наплічники опера пішли до виходу.
- Ну, не балуйте тут. Ми пішли значить, – весело мовив Обод і, глузуючи, зробив танцювальний реверанс ніби артист балету.
Коли опера вийшли, Бєлий кивнув Миколці, той вийшов в інші двері.
Вадим Вікторович залишився один на один із найзаклятішим ворогом.
- Бачиш той вогонь? – показав у камін. – Від дня загибелі Віті, я дав собі обітницю, що він горітиме доти, доки не буде знайдений убивця мого сина і я його особисто спалю тут. А то, – показав на дві каністри у кутку. – Щоб горіло ліпше.
- Однак чималенько дров дурно спалили, – спокійно мовив Остап, байдуже дивлячись у вогонь. – А щодо вашого сина, так це ви його убили, тільки моїми руками.
- Пофілософствуй, поки є час, – зловтішався Бєлий. – Зараз уриємо цих нахабних мєнтів, а потім за тебе візьмемося. Я зроблю так, що помиратимеш повільно. У мене є фельдшер, він реанімуватиме тебе коли від катувань знепритомнієш.
Раптом на вулиці вибухнуло, потім ще, почулася автоматна стрілянина. Це здивувало Бєлого, а ще більше здивувало і налякало, коли побачив, що Остап стоїть розкутий і тримає його на прицілі маленького двоствольного пістолета.
- Прошу вибачення за корекцію ваших планів, але мені вже час. Вам теж.
Остап вистрелив Бєлому у лоба, той ступив кілька кроків назад і більша частина тулубу рухнула у полум’я каміну. Спочатку у Бєлого спалахнуло волосся, а потім тіло охопив якийсь блакитний вогонь. Остап подумав, що мабуть такий ефект від того, що організм накопичив багато спирту, та як хімік відкидав цей варіант. Потім із-за пояса за спиною вихопив пістолет «ТТ» і вистрелив у Миколку, який заскочив до кімнати очевидно із якоюсь невтішною новиною. Остап поклав Миколці у руку «деррінджер», потім дістав із потаємної кишені телефон.
- Ти тут? – спитав, озираючись. – Чекаю.
За дві хвилини до вітальні обережно зайшов Гена Водяний. Побачивши Остапа, ледь підняв бейсболку:
- О, моя пошана. Не прибрано у вас тут. Скільки у мене часу?
- Не більше п’яти хвилин.
Гена відсунув хибну шафку з книжками, дібрався до сейфа. Остап тим часом зірвав гардини, лаштуючи із них, щось на кшталт мішків. Сейф клацнув, дверцята прочинилися.
- А він таки банкам не довіряв, – захоплено говорив Гена, дивлячись на вміст сейфа.
Чотири полички, були щільно закладені стосами грошей, що почали складати у імпровізовані чували. На око Гена визначив, що там не менше тридцяти мільйонів євро.
Перший вийшов Гена, тягнучи величезні шаньки з грошима по підлозі.
Остап схопив ті самі каністри, які призначалися для кремації його залишків, почав обливати приміщення, плеснув у камін, туди ж кинув порожню каністру. Вогонь швидко розповзався по камінній. Гепнула каністра, розкидавши палаюче вугілля по кімнаті.
Остап з Геною вийшли чорним ходом, Водяний повів заплутаними коридорами, доки вийшли на задньому дворі із якої вела невеличка калитка.
- Ну все, тут прощаємося, – сказав Остап. – Я до своїх. Мою долю забере Вітольд.
- Бережи себе, друже, – Гена обійняв Остапа. – Далеко ж не тікай, пам’ятай – тут твій дім.
- Вибач, спробую обжитися в іншому.
Тим часом із другого поверху будинку вже палало полум’я.  
***
Опера йшли по коридору. У Обода напоготові два пістолета. Цимбал ніс наплічники, один на плечах і два в руках. Зупинилися перед входом на сходини, що вели униз в хол, там їх вже чекали. Цимбал повідомив по рації: «Починайте, всередині ще четверо».
Обод перехрестився пістолетом.
У двір біля воріт, одна за одною, впали дві гранати, охоронці того не помітили. Коли прогримів перший вибух і осколками побило скло у будці консьєржа, вони залягли. Другий вибух змусив ще більше прикипіти до землі. Тим часом через прохідну зайшов Вітольд, озброєний «маузером». Він застрелив охоронців, потім натиснув на кнопку, яка відчиняла ворота. На мотоциклі заїхала Лєнора, різко розвернувшись у дворі, здійняла з плеча автомат АК,  і короткими чергами почала обстрілювати чотирьох охоронців, які вискочили із будинку. Ті ховалися за колонами і неприцільно відстрілювалися, висовуючи із укриття самі руки із пістолетами, а обзирали куди б безпечніше відступити і відсидітися. Поквапитися змусив Обод, той вийшов із парадного ходу і обстріляв їх із двох пістолетів, ні в кого не влучивши. Охоронці втекли у садок, де сховалися за фонтаном.
Опера сіли в «опель», біля воріт підібрали Вітольда. Незабаром із-за будинку вийшов Остап, він уїхав із Лєнорою.
Охоронці деякий час не виходили із укриття. Визирнули лише тоді, коли відчули запах горілого. Заскочили до будинку, але там розгорнулася пожежа, другий поверх палав, і тепер полум’я вже лизало меблі на першому. Ніхто навіть не потягнувся до телефону аби викликати пожежників, чи якось докласти зусиль до гасіння пожежі. Охоронці мовчки розвернулися і вийшли із оселі, а потім із воріт маєтку і незабаром роз’їхалися на машинах.
***
«Опель» мчав по сільському шляху зі швидкістю сто двадцяти кілометрів. Вітольда, що сидів на задньому сидінні, підкидало, кілька разів вдарився тіменем, що ледве не вигнув дах.
- Пиняй, мєнтяра, – прохав Вітольд, стукаючи Обода по плечу і потираючи макітру, – Висаджуй, я пішки піду, із такою їздою без довбешки можна залишитися.
- Зупини, – сказав Цимбал, а коли Вітольд вийшов, спитав: – То може тобі грошенят підкинути?
- Дякую, я людина не бідна.
- Теж мені Григорій Скоровода, – мовив Обод, коли від’їхали.
- Та ні, тут ніяких анологій із філософом. Я навіть не сумніваюся, що вони добряче підчистили і Пальчика, і Бєлого і мають більше ніж ми.  
- Цікаво, а там дійсно два мільйони? – питав Обод, зиркаючи у дзеркало заднього виду. Йому все здавалося, що за ними погоня.
- Скоріше за все.
- Навіщо Бєлий взагалі їх відслинив, раз не збирався відпускати з грошима?
- Гадається, цього ми вже ніколи не дізнаємося. Як і не бачити мені обіцяних погон підполковника.  
- Чесно кажучи, не уявляю що із такою грошвою робити. За все життя я більше двох тисяч доларів у руках не тримав, це коли за цей черепок розраховувався, – Обод постукав по рулю, під черепком маючи на увазі «опель».
- Серже, нам через три роки на пенсію, то ж є причина жити розслаблено і до кінця служби з начальством поводитися зверхньо, тепер до Журенка можна заходити, відкриваючи двері ногою. Ми тепер недоторкані. А з грошима я підкажу що робити – купи нарешті собі майорські погони.
- А ти підполковника собі купиш?
- Ні, підполковником вже не хочу, хіба генералом.
- Вадьки Бєлого більше немає. Тобі не шкода? Епоха пішла? – Обод навіщось підморгнув.
- Ні не шкода, – позіхнув Цимбал.
- Ти ж казав, на заміну можуть гірші прийти.
- А то вже по барабану. Для мене головне, що цього упиря звалили, на його місце хай приходе хто завгодно, будемо і з тим вирішувати, он, коли що, Вітольда задіємо.
- Мені, Андрію, все не дає спокою питання. Хто насправді ці люди із ким ми трошки поспівпрацювали?
- Маніяки.
- Що? – Обод глянув на Цимбала, очікуючи побачити на обличчі натяк на посміх, але той був серйозний. – Поясни.
- Ну ти б погодився життя покласти на служіння таким сумнівним, для нашого часу, ідеалам – як служіння батьківщини?
- А ми хіба не цим займаємося?
- Тут дещо інше. Цей же Хвеохванович, він старий урка, але ще старіший агент глибокого впровадження, таких як він навмисне готували у спецшколах і засилали до тюрем із певним завданням. Вони сиділи роками, по-справжньому сиділи, розумієш, а потім коли постарішав, те ніби то легендоване життя стало його реальністю, ні завів ні сім’ї, ні житла не заробив, зате виконав якесь завдання. Звісно маніяки.
- А звідки знаєш, що старий уркаган із ними?
Цимбал дістав із бічної кишені піджака чорний записничок.
- Косий здається за нього штуцер обіцяв? Він таки дійсно багато чого знає у цьому житті
- Звідки він у тебе?
- Від Остапа.
***
Остап, Лєнора і Вітольд сиділи у суші-кав’ярні.
- Розкажи мені, що насправді тоді із тим негідником трапилося, Дімою Пальчиком, – прохала Лєнора.
- Твій тато, як сама знаєш, дуже переймався від того, що не може добитися справедливості, я й взявся допомогти, правда без його відома. Його уколов звичайною кураре у перемішку з хімікатами, які мали нейтралізувати сліди отрути у крові.
- А спецслужба? Ти після Дмитра туди потрапив?
- Мене завербували ще студентом, я допомагав сепаратистські осередки виявляти.
- Гм… – Ленора наморщила лоба. – Як це? Ну, я про те, що чому наприклад, мене ніхто не прохав про таке.
- Скажімо так, ще в університеті я захопився ліворадикальним рухом, але мене як хіміка цікавила «Поварена книжка анархіста». Ну й я умів робити бомби. Сама розумієш, що я просто був приречений потрапити в поле зору спецслужб. Безпосереднім куратором був Ерік. А після ліквідації малого Пальчика я у вишкільний табір потрапив, а потім до школи контррозвідки у відділ зовнішніх операцій. Саме тоді Остап Гук перестав існувати, а народився Макар Зелений, тобто піднявся Вампір.
- А що тепер?
- Тепер тривала відпустка. На згарищі знайдуть тіло з пістолетом із якого Вітю Бєлого та його батька застрелили, думаю у мене буде невеличка фора, доки розберуться що там до чого, та скоріше за все і розбиратися не будуть.
- А мєнти? – спитав Вітольд.
- Саме вони і прикриють.
- То ми їдемо в Брюгге?* (Брюгге (нід. Brugge – місто в Бельгії, столиця провінції Західна Фландрія) – Лєнора відставила сік і почала старанно витирати губи, що значило, вечеря закінчилася.  
- Так, заляжемо, там, як говориться, на дно.* (Алюзія на фільм «Залягти на дно у Брюгге» (англ.. «In Bruges»)) А ти, Вітольде, з нами?
- Я залишаюся, повернуся до свого барлігу. Підновлю його, там мій самовар. Врешті я твій дублер, почекаю доки Музикант оговтається.
- Тоді і за моїм схроном приглянеш, я вкажу координати і попереджу Семеновича.
Пізно увечері розпрощалися біля кав’ярні. Вітольд поїхав до своєї оселі аби негайно почати прибирати після того, як її занапастили Тархун з Мотею. А Остап з Лєнорою на маршрутці до Борисполя. Вже сидячи у кав’ярні аеропорту, Остап помітив знайоме обличчя. Важко було впізнати Хвеохванича, він був добре поголений, вдягнутий у білий костюм, до якого зовсім не пасував старомодний кейс, а у другій руці тримав клітку з пугачем.  
- Ми повернемося коли? – питала Лєнора.
- Нікуди повертатися. Мене зітерли десять років тому. Жити Вампіром чи Змієм вже не хочу. Хіба повернення буде в образі якогось Остіна  Гокка.
***
Дельтаплан приземлився у полі на шляху, що вів до змішаного лісу. Деякий час пересувався по землі, доки не заїхав у ліс, де зупинився. Тут вже чекали молоді люди, які взялися складати літальний апарат, а Ерік далі поїхав на візку по добре протоптаній лісовій стежині. Десь за півгодини добувся до невеличкої хатини, що оточена столітніми дубами. На величезній колоді, із якої вирізьблене крісло, сидів літній чоловік, читав товсту книжку, від якої відволікся, коли наблизився Ерік.
- Мій офіс у новому районі накрився, – зітхнув Ерік. – Так шкода, мені там подобалося.
- Ти мене чи себе дуриш? – посміхнувся чоловік. – Хіба тобі не хотілося випробувати вогневу міць свого отого дракона? До того ж, наскільки мені відомо, не все там так критично, за кілька місяців уляжеться.
- А хто підчистив? Хвеохванич?
- Ну що ти, він вже застарий, та й від учорашнього дня у безстрокову відпустку пішов, вже прийшов час. То Вампір, я так розумію, уходе?
- Так, Петровичу. Як то не літературно звучить, але Вампір не вічний. Легенда виявилася не така вже й досконала, он і дівка вирахувала, і Цимбал, а ще отой ваш Рентген. Чому його дійсно відпустили, Петровичу?
- А ти гадаєш він реальну базу кацапам злив? – Петрович засміявся. – То людина без переконань, а значить потенційний зрадник. Коли такого виявляєш у самому зародку, то, запам’ятай, ні в якому разі його не позбавлятися. Головне тримати під прихованим контролем, по можливості коректувати його життєві обставини. Для зливу дезінформації це ідеальний агент. Саме у необізнаності його винятковість. Гордєєв для такої роботи не годився, там теж не телепні сидять, зрозуміли б що і до чого, а Рафнера я два роки готував.
- А про нашу організацію ви теж йому злили інформацію?
- На диво, це прояв його допитливості.
- Розкажіть, Петровичу, ще таку деталь. Усе не траплялася нагода отак візуально поговорити. Вас я ще якось можу зрозуміти, хоча деталей не знаю, ви почали при комуністах, із ними співпрацювали, якось дулю навчилися у кишені тримати, у них вчилися, вивчали їхні слабкі місця, а ось Хвеохванич, що за унікум? За які такі цукерки його вдалося завербувати? Я так розумію, він ще з молодих років був асоціальний, а його готували до тюремного життя і це не на кілька років. Скільки він відсидів? За моїми даними двадцять сім років із свідомих шістдесяти п’яти. Як на мене, занадто жертовна його співпраця. Ні родини, ні дітей, ні домівки.
Петрович відклав книжку, яка виявилася старовинним фоліантом.
- Ця історія бере початок у далекі п’ятдесяті. Маленький хлопчик дев’яти років був вивезений з-під Дубно, село знищене карателями НКВД, це була, так звана, спец-боївка, яка працювала під УПА. А хлопчику вдалося сховатися на цвинтарі, де просидів три доби, переховуючись у склепі. Потім знайшли люди із сусіднього села, вони підлягали депортації на схід України, то ж хлопчик поїхав під статусом «бандерівський елемент». Такі малолітні елементи розподілялися по дитячих будинках і зрозуміло запроторювалися у середовища де б їх перепрограмували, там дитина виховувалася у кардинально протилежному векторі. Україномовний хлопчик мав чути виключно російську ну й, звісно, з ранку до ночі усмоктувати догматичні істини про те, що він насправді знаходиться у найгуманнішому середовищі. Та проблема виявилася у тому, що хлопчик мав ейдетичну пам’ять, тобто ніколи нічого не забував. Він так і не забув тієї страшної ночі, коли вирізали його сім’ю, і коли чув перемовини псевдо бандерівців. А ще під час примусового переселення із ним у вагоні їхав священик Хвеохван, його настанову теж міцно запам’ятав: «Причаїсь, синку, причаїсь і очікуй». І він причаївся. У шістнадцять років перша судимість, ось звідти і почалося. Його взяли на поруки. Узяли саме ті, хто теж причаївся.  
- Як ви наприклад?
- Я в ті часи теж підліток, що ледь не ускочив у сітки ідеології. У школі одне, вдома інше. Тато все життя напоумляв аби наполегливо навчався і проліз у їхні владні структури. Ми диверсанти, мій друже. І ми, як правильно визначив Цимбал, завжди десь поруч.  
***
В’ячеслав підійшов до знайомих дверей. Деякий час стояв, прислухався. У квартирі чулося якесь життя, ніби шаркають капці. Такий знайомий звук. А ще ніби чути хрип та скавучання собаки.
Натиснув на дзвінок.
Ще вчора навіть і не думав, що колись повернеться до цієї квартири. Не очікував від себе, що буде такий схвильований, адже це перша у житті жінка, нехай наволоч остання, але все ж були якісь хвилюючі моменти, які пам’ятатимуться до миті, коли мозок припинить функціонувати.
Двері прочинилися. Клава гарнішою не стала, а навпаки дещо пов’янута і це намагалася виправити невдалою косметикою: кілька шарів пудри, яка підсохла і дала тріщини, товстою лінією туші нафарбовані очі, та яскраво напомаджені губи.
Вона обійняла і щось усередині його защемило. Він раптом усвідомив, що митарства по нудній Росії у пошуках кращого життя, екзотичних жінок завершилися несподівано тут біля некрасивої, сварливої дружини і це й є справжнє щастя.
- Ти сьогодні спізнився, – мовила так, ніби він десь тинявся кілька годин, а не десяток років. – Іди мий руки і вечеряти.
У хаті ніби нічого й не змінилося: ті ж шпалери, ті ж меблі, куплені колись за його кредит. Лише собака нова, яка обережно до нього принюхувалася, чуючи знайомий запах, адже його речі усе ще зберігалися у квартирі.
Борщ уже був налитий. Він сів і жадібно сьорбав, а вона всілася біля вікна і з острахом глянула на нього.
- Ти ж не підеш сьогодні на роботу?
- Ні, люба, не піду. Я звільнився. Зараз поїм і підемо гуляти у парку як колись.
- Як колись? – спитала з нотою відродженої надії.  
- Хіба не пам’ятаєш, коли познайомилися, ми у парку гуляли?
Вона посміхнулася і із її очей, разом з тушшю, потекли сльози, залишаючи на напудреному обличчі чорні смужки.
- Ти трошки змінився за сьогодні, – вона почала торкатися його кучерів. – Де твоє волосся?
- Десь розгубилося, не переймайся дурницями, головне, що я тепер поруч.
А потім її настрій несподівано змінився:
- Дивися мені, якщо дізнаюся, що до тієї шльондри стрибаєш, – вона взяла з підвіконня облізлу дерев’яну сувенірну булаву, яку йому колись, дуже давно, колеги подарували на день народження.
- Ну що ти, у мене вже літа не ті.
- Я хочу щоб ти знав, та дурепа все бреше, що я для Анфіси стегонця беру на смітнику, я купую відбірні, найкращі. Вона мене захищає.
- А як же ж. Звісно купуєш. І тепер я тебе захищатиму. Усе буде добре, моя мила. Усе буде добре.
Він підвівся і обійняв її. А потім вони пішли гуляти. Здивуванню сусідів не було меж, адже усі без виключення вважали, що Клавин чоловік то плід її хворого мозку.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

Що можу сказати

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олександр, 21-01-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 21-01-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.3557980060577 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …