Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2500
Творів: 45167
Рецензій: 88333

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

С Г

© Олена , 15-01-2018
Цікаво, чи рухатиметься час швидше, якщо рахувати хвилини у зворотньому порядку? Двадцять, десять, п’ять… Вони все не виходили. За більш ніж годину Віктор відсканував поглядом кожен клапоть цього клятого місця. Будинок, зведений на занехаяній галявині колись величного пралісу. Молоді миршаві сосни, кривобокі ялини, кошлаті кущі дикого бузку чергуються з широчезними пеньками колишніх лісових велетів. З-під сухого листя, яке так неприємно шаруділо під ногами, вибиваються білі проліски. Пейзаж, яким за інших обставин можна було замилуватися…  
Він збудував дім майже за містом, поблизу захованої у чагарниках твані. Подалі від лінії сусідніх будинків.  Щербатий паркан, за ним – скинуті до купи підсмалені дошки. Чорна віконниця у лівому крилі затулена брудним брезентом. На городі сліди від колес великої вантажної автівки.
Нарешті відхиляються порепані двері. Віктор побачив поліцейських. Він був з ними. Високий, погано поголений. У вилинялій спортивній вітрівці. Вони не надягли на його зап’ястя браслети. Не ведуть попід руки до патрульної машини. Чоловік спокійно крокує поряд. Наче зібрався на прогулянку. Вони розмовляють як старі знайомі.
При одному лише погляді на них руки Віктора стискалися в кулаки.
Нарешті поїхали. Продершись крізь верболіз і кілька разів потрапивши кросівками у глизяві калабані, Віктор зайшов на подвір’я. Артурович чекав його на ґанку.
– Ну що?
– Поки нічого підозрілого. Вони не знайшли жодних зачіпок.
– А, може, погано шукали? – відштовхнувши його плечем, Віктор зайшов до середини.
Навколо безлад. В будинку пахло цвіллю і попелищем. Детектив говорив, що господар дому – відлюдник. Можливо, психічно хворий.
– Назар! – голосно гукнув він. – Назар!!!  
Ім’я сина Віктора відбивалося від обдертих стін, розносилося луною. Але його слова залишилися без відповіді.
Одна із кімнат практично чорна. Схоже, тут добряче побавився червоний півень. Вцілів лише металевий, подібний на сейф, ящик. Він відкритий. Світить порожніми полицями.
– Що тут сталося? – звернувся до Артуровича Віктор.
Детектив знизує плечима:
– Він сказав, що минулого року в дім влучила блискавка.
– Чому ж не ремонтує?
– Збирає  гроші. Дивний він.
– Настільки дивний, щоб… , – чоловік перехопив  погляд детектива. – Що він каже?
– Що нічого не знає.
– Тільки не кажіть, що це ще один глухий кут! – зривається Віктор. – Мій син зник. А  напередодні цей тип підходив до нашого дому, щоб його сфотографувати. Його бачила моя дружина, упізнала сусідська дівчинка. Не переконуйте мене, що це збіг!
Артурович у притаманній йому флегматичній манері продовжує щось пояснювати. Але Віктор вже не слухає. Заходить до великої кімнати і починає методично перебирати розкиданий там мотлох. Начхати, якщо доведеться розібрати тут все до останньої цеглини. Але він знайду підказку, яка приведе його до Назара.

В будинку тихо, темно. Як завжди останнім часом. Назар робив їхній дім хоч трохи живим.  Просуваючись неосвітленим  коридором, Віктор побачив вузьку смужку світла під дверима робочого кабінету Лізи. Було чутно, як вона працює тонкими музичними пальцями на клавіатурі.  
Його дружина сиділа за столом у своїй теплій пухнастій піжамі, поверх якої накинула шкіряну камізельку. Коли вона пише, то не звертає увагу на погоду, пори року, час доби – все, що не стосується тих незрозумілих сюжетів, які створює її уява.
– Ти сьогодні рано, – не обертаючись, говорить вона.
– Я сьогодні пізно.
Упіймавши хвилю натхнення, Ліза не помічає того, що відбувається довкола. Здається, навіть перебуває не тут. Принаймні, та її невидима частина, яку звикли називати душею.
Наблизившись, Віктор поцілував дружину в маківку, перехилився через її плече. Вона поспішила згорнути вордовське вікно. Ненавидить, коли хтось бачить сирий текст.
– Є  новини?
– Ні.
– А в тебе?
– Ні, – повільно відходить він. Не розповідатиме їй нічого завчасно. Не хоче, аби  Ліза  вхопилася за нову надію. І знову розчарувалася.
Попросивши її не засиджуватись допізна, Віктор йде до їхньої кімнати. Бачить в спальні на ліжку одразу дві розгорнутих книги: щось зі східної філософії і живий вітчизняний класик. Ліза любить братися одночасно за кілька справ. Вона ніколи не знала системи у читанні. Та й у житті…
Заваривши каву, він двічі набирає номер Артуровича. Той скидає виклики. Віктор лається, витираючи розлитий на столі окріп. Чекання в їхньому випадку – найгірше з катувань. Йому важко уявити, як вони живуть, дихають протягом шести безкінечно-жахливих тижнів, відтоді як зник їхній син.
Детектив передзвонює через годину. Віктор саме голився. Смикнувшись, порізав щоку. Затуливши рану вафельним рушником, потягнувся до мобільного. Почуте остаточно вивело його  з рівноваги:
– Як відпустили? Вони там збожеволіли? Ми стільки вистежували того покидька. Виконували їхню роботу.  
– Але він чистий. Жодних доказів.
– Навіщо ж він фотографував мого сина?
– Дяченко доводить, що знимкував не Назара, а ваш дім. Показував світлини.
– На біса йому наш дім? Він злодій?
– Він фотограф, – спокійним, поблажливим тоном пояснює Артурович. Наче говорить з немовлям або розумово відсталою людиною. Його зверхність обурює Віктора.  Невже той  забув, за чиї гроші працює?  
– Це не заважає йому брехати. Як налаштовані в поліції?
– Вони взяли з нього підписку про невиїзд, – на мить зв'язок зникає. Або він просто мовчить. – Вікторе, послухайте, здається, це не він.
Вільною рукою той затуляє «вільне» вухо. Не хоче цього чути. Не може!
– Я наполіг, щоб його перевірили на поліграфі.
– І  який результат?
– Більш-менш.
Але Віктор вже вхопився за розмите пояснення.
– Тобто апарат щось виявив?
– Незначні відхилення, – зізнається Артурович. – Але на його місці будь-хто б розхвилювався.
– Це не будь-хто. Ця людина причетна до зникнення моєї дитини, – відпустивши гальма, кричав у слухавку Віктор. Байдуже, що почує Ліза. – Мені плювати, що ви всі там думаєте або припускаєте! Він бреше. І я це доведу.

У сутінках дім Стаса Дяченка здається покинутим, безлюдним. В сусідніх дворах брешуть сторожові пси. У вікнах темно. Але Віктор впевнений, що він вдома. Заліз до своєї нори. Зачаївся.
Дверний дзвінок не працює. Чоловік десь з п’ять хвилин барабаню у шибки, вхідні двері. А вони хиталися, рипіли. Здавалося, будь-якої миті можуть просто зірватися з петель.
Нарешті всередині почулося шарудіння, приглушені кроки. Господар відімкнув двері, залишивши їх на ланцюжку.
– Хто?
– Мене звуть Віктор Тодороенко. Нам треба поговорити.
– Про що?
– Про мою дитину. В мене зник син.
– Я нічого не знаю, – роздратовано відповідає він. – Мене допитували кілька годин.  Вам краще піти.
Віктор безсило грюкнув кулаком у стіну. Почувся лязкіт залізного пристрою. Здалося, Дяченко замикається. Але, на подив чоловіка, він зняв ланцюжок, пропускаючи його до темного передпокою.
Вони зайшли до єдиної кімнати, в якій горіло світло – кухні. Охайністю цього приміщення, явно, не переймалися. Стас відшукав дві відносно чисті чашки, запаковану в стіки розчинну каву. Виставив на стіл засмальцьований чайник з окропом.
– Що ви хочете від мене почути? – погляд втомлений. І, в той же час, різкий. – Скільки можна доводити, що я не верблюд?  
– Ви фотографували мій будинок.
– Той цегляний з вежею і пологим дахом у східному стилі? Він гарний. Цікаво, хто його спроектував? Ви?
– Я, – неохоче зізнався Віктор. Йому не хотілося вести з тим чоловіком світські бесіди. Але він мусив спробувати розговорити Дяченка. – Колись мріяв про кар’єру архітектора. Правда, поки що це мій найуспішніший проект.
Він розуміюче кивнув.
– Вас бачила моя дружина. Вона гуляла із сином на вулиці.
– Можливо.
– Наступного дня Назар зник. Минуло більше місяця. Я намагаюся знайти…
– Ви шукаєте не там, – обірвав його Дяченко. – Не знаю, за кого ви мене маєте, але я не чіпав вашу дитину. Я готувався до виставки. Знімав незвичні місця. Натрапив на ваш дім. Крута ідея. Є в ньому щось готичне. Ось світлини. Подивіться.
Він дістав невеличкий професійний фотоапарат, «поскубаний життям» як і його господар. Ліва частина апарату була перемотана клейкою стрічкою, а об’єктив за кольором відрізнявся від корпусу. Дяченко продемонстрував Віктору три знімки їхнього дому в різних ракурсах. На фоні фіолетових дощових хмар. Справді якісні, цікаві світлини. На них їхній будинок здавався іншим.
– Може, ви бачили або чули щось підозріле? Я заплачу за будь-яку інформацію.
Його погляд змінюється. Віктор відчув, що випадково потрапив у ціль. Він щось знає. Ось тільки як це з нього витягти?
– Не потрібні мені ваші гроші.
– Що вам відомо?
– Не думаю, що це допоможе.
– А я думаю, – він ледь стримувався, аби не зірватися, не вхопити Стаса за барки і не витрясти з нього зізнання. Нехай разом із душею. – Будь ласка… Ви не уявляєте, в якому пеклі ми живемо останні тижні.
– У кожного своє пекло. У кожного своє, – задумливо повторив Дяченко. Поклав цифровик на стіл. Придивившись, Віктор помітив на корпусі кілька дрібних тріщин. – Я купив його на розпродажі на стихійному ринку. Продавці-молдавани хотіли за нього копійки. Я увімкнув апарат, перевірив функції. На перший погляд він працював бездоганно. І марка солідна. Новий такий коштує цілий статок. А я не мав зайвих грошей. Мою стару камеру вкрали в аеропорту разом із дорожньою сумкою. Не повіриш, – він без попередження перейшов на «ти», – я ще вагався, купувати чи ні. Розумів, що просто так ніхто не віддаватиме його за безцінь. Що він може виявитися крадений. Або з апаратом щось не так. Але не здогадувався, наскільки…
– І? – він нетерпляче перервав Стаса.
Той додав до своєї кави три ложки цукру і заходився затято його розколочувати.
– Іноді знімки виходять дивні. Дуже… Не уявляю, як пояснити. Знаєш, ти перший, кому я це кажу. Над деякими предметами або людьми з’являються плями або незрозуміле  відсвічування. Чомусь його бачу лише я. І це почалося після того, як я купив цей клятий апарат. А потім з тими людьми трапляється щось недобре. Звучить божевільно, так?
– Угу.
– Приятель, якого я фоткав біля дамби, за кілька днів потрапив під потяг, – Стас рознервувався, заговорив голосніше. – Дівчина, якій я робив фотосесію у весняному лісі, зірвалася з даху багатоповерхівки. На кожній з тих світлин я бачив нерозбірливі сірі плями, що мали вигляд розірваної аури. Подібна фігня якось з’явилася і над моїм домом. А потім в нього влучила триклята блискавка.
Віктор ніколи не чув відвертішої маячні. Не проминув повідомити про це Дяченку.
– Я не переконуватиму тебе в тому, у що сам до кінця не вірю. Знаєш, я вже намагався  врятувати кількох людей. Попередити. Не допомогло. Те, що мало статися, сталося. І фотоапарат я поки що не викину, – він любовно поглянув на запилений об’єктив. – Він добіса гарно знімає. Тому тепер я просто видаляю оті особливі світлини. І переконую себе, що нічого не бачив.
Віктор підвівся, пройшовся кімнатою, натикаючись то на хаотично розставлені стільці, то на бляшанки з-під пива. Про що з ним розмовляти? Якщо ти настільки активно товаришуєш із зеленим змієм, привидітися може що завгодно.
– Добре. Скажу, що вірю. Що припускаю подібне, – він розвів руками. Здається, таким людям краще підігравати. – То що ти побачив на тих знімках? Аура мого сина була розірвана?
Дяченко повільно встав, вирівняв спину:  
– А хто сказав, що я говорю про твого сина?

                                                                             Далі буде

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Максим Т, 20-01-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© , 19-01-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 18-01-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 17-01-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Катерина Омельченко, 16-01-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.83842206001282 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Анжела Дакворт «Крок за кроком». Чому талант не тотожний успіхові?
Генії — перша асоціація з людьми, які стали успішними завдяки своєму таланту. «Крок за кроком» доводить, …
«Денний звук»: реально про нереальне
Пам’ятаєте клубок ниток із бабусиного кошика, що так і просить його розплутати? Цей клубок нагадує мандрівку …
Лі Бардуґо «Королівство шахраїв»: продовження історії про благородних злодіїв
Після виходу «Шістки воронів» — першої книги дилогії «Кеттердам» — стало зрозуміло, що читачам варто …
Що «Занепад влади» означає для нас і влади?
Ми звикли вважати владу і систему чимось ворожим людині. У цьому нас переконують історичні факти, твори …