Ми усі прагнемо щастя. Незалежно від будь-чого іншого. Цей пошук особистої формули щастя – білет в один кінець. Помилишся – не повторишся.
Я дивлюся на свій свіженький манікюр, дуже горда, що дозволила собі сьогодні красу. Наші руки – це єдине, що ми бачимо найчастіше. Все життя ми спостерігаємо свої руки. Все, чого вдалося досягти – це їх щоденна праця. Від спогаду про перші зібрані кубики до цього моменту виклацування на клавіатурі – я спостерігаю життя свої рук. Вирішила їх віддячити. Тим паче руки – то твоя візитівка і найперший автограф. За руками можна закохатися в людину. Почати її поважати. Відчути недоказане. Вгадати настрій. Оцінити статки. Визначати спосіб життя.
Вона чекала мене у своєму закуті майстра манікюру. Якщо не дуже дорого, тоді надзвичайно погано, якась така залежність склалася у нас. Ніби навмисне. Ніби на зло. Я ж вирішила перевірити. Мені завжди цікаво – чим міряють свій успіх та про що мріють на старті свого злету посередні майстри? Чи завбачу я в них потенціал змін на краще? Особисте дослідження, не більше.
Для нас жінок, манікюр, - це повний релакс, довіра іншому, мовчазна й оплачувана. Забаганка, «щось» для себе. Коротка мить королівського тріумфу, навіть для Попелюшки. Відразу помічаю пил на поличках, баночках лаку, трішечки зламану найдешевшу лампу. Чомусь перша думка завжди є порівнянням з собою, хоча й не маю мрій пізнати тонкощі цієї професії – «А як би зробила я? Як облаштувала б цей кабінет, чи було б у мене так само непривітно й абияк? Як би я відносилась до своїх клієнтів? Що б говорила? Чи не говорила зовсім?» І все ж, у порівнянні з нею реальною, моя уявна «майстриня» справлялася краще б.
Відчувся тонкий аромат нещодавнього тютюну. Вона взяла мене за руку, холодний дотик обпік, але не відштовхнув, бо маю таку ж проблему – завжди змерзлі руки. Тепле дихання торкнулося шкіри – дівчина розглядала фронт робіт. Налаштувала інструмент, почала з мізинця, боляче стиснувши його для концентрації. Я роздивлялася її спалене пергідролем біляве волосся й чорні лялькові нарощені вії. Мабуть вони слугували їй за професійний «тюль» - бо за тими віями при швидкому погляді на її обличчя втрачалася суть її особистості, її нібито краси. Дивні стандарти. Невже вона дійсно вважає свої штучні вії предметом особистої розкішності? Але ж це її вибір, отже так. Звичайно, її робочий день супроводжувала музика, як без неї, це ж єдине, що може бути корисно задіяне у майстра манікюру – вуха. Тільки вуха вільні. Мозок відключений, спина скрючена, очі сконцентровані, руки напружені. Так от музика ця виявилась хвилею радіо з популярними російськими піснями. Ось хто слухає ці бездарні антимелодії… Здається ця музчна порожнеча була створена для неї, для своєї Музи.
Мені було її відверто шкода. Як жінку з поганим смаком. Як посередність, яка втомилася вірити. Як людину, яка забула, які в неї мрії. Тонкий довгий шрам прийшовся над бровою, пунктирно спускаючись на ліву щоку. Можливо опік. Може ревнощі його дружини? Може невдала гулянка? Нещасний випадок? Як не дивно, він додав їй шарму. Згадалася Дашка з Бумеру-2. Вона теж цілком сховала себе за той рубець, придавши йому більшої ваги за себе. Вона теж хотіла бути щасливою. Й відчайно запитувала – чому не я? Вона теж мріяла, але розуміла, що… не вирватися.
Що було зламане у цій душі? Я ніколи не дізнаюсь. Мені не випаде розпитати її чи затоваришувати. Здогадуюсь, що між нами немає нічого спільного. І все ж. Якась самобутня величність мала бути в ній. Вона є в кожній людині. Вона може сяяти, а може померти з людиною – одна єдина унікальна величність. На стіні висіли нагороди, прихвачені по кутиках скотчем, дворічної давності. Майстерність так і не з’явилась. Дівчина інколи витирала лак й наносила знов, мої надії на досконалий манікюр танули, як її настрій. Хоча з виду вона була цілком байдужа до своєї роботи. Робот. Вогник щирості в ній якщо й горів, то дотліваючи.
Я думала над її життям. Вона мала страшенно запущений манікюр, легкі подряпини. Кіт. В мене в самої була кішка, тому такі сліди пустощів з котиком пізнаєш відразу. Один ніготь був збитий зовсім. Мені було тепер вдвічі шкода її через те, що вона байдужа до себе. До зламаного нігтя, страшенно поганого музичного смаку, безладу на робочому місці, а найбільше – через відсутність прагнення змін, через впевнений компроміс з тим, що є. Їй ніколи не вирватися з цього закуту. Не стати майстром з чергою, не сягнути тієї зірки, яка б осяяла її внутрішню величність. Їй цього було достатньо!
Я прийшла до неї вдруге попри свої сподівання. Зумисне. Я хотіла вірити у цю сумну історію, дати другий, часом такий рятівний, шанс. Мені хотілося побачити – що змінитися цього разу. Яким буде її настрій, порядок на робочому місці, її манікюр, макіяж. З поличок на мене сумно позирали пігулки від застуди, коробка пакетиків чаю, пів пачки цукру, дрібні купюри в стаканчику, туалетний папір, пляшка ацетону, рукавички з нерозправленими пальчиками, телефон з розбитим екраном. Настрій її цього разу був набагато кращим. Вона робила запис у журнал з виглядом професіонала, гордого собою. Мені було приємно подарувати їй цю емоцію. Емоція! Як же мені хотілось від неї емоції, усмішки, всерозуміючого погляду, хоч чогось! Емоція провокує мрію, видає прагнення людини, навіть якщо вона сама того боїться. В цієї – не було страху. Як і мрії. Як і мети. Вона проживала певний день зі свого життя, який є окремою нецікавою серією, що нічого не змінює й взагалі ніяк не впливає на загальну картину. Попелюшка без шансу.
