Що могло б бути на місці пагорбів, які тяглися від лісу до річки Гультяви? Там могла бути фортеця, яка б захищала цивілізованих громадян якогось-там королівства від диких орд мерзенних, звіроподібних кочовиків (про те, що вона там колись була, свідчили розкидані там і сям, наче якісь мегалітичні споруди, сліди давнього і забутого культу, руїни). Там міг би бути ярмарок (теж не виключено), маслобойня, броварня, шинки, книгарні, в`язниці, стайні, майдан. Там могла бути битва (про це також казали руїни, і доволі однозначно). Могло бути пасовисько, ботанічний сад, яма, у кінці-кінців: кемпінг, площадка для гри в гольф, автозаправна станція(чого там точно не було, але ж ніколи не можна бути впевненим, що принцип історизму не буде порушено), басейн або водосховище, каток, стадіон, асфальт, будівля Верховної Ради, космодром, пустеля, китайський гуртожиток, богодільня, студія Корнер Бразерс, але, що найкраще, там міг би бути Град Божий.
Всього цього там не було і варто було сподіватися на те, чи буде. Натомість там був пан Стефан де Бізу у широких смугастих рейтузах. Він чухав лису потилицю, і ніяк не міг узяти до тями, чому йому у голову лізла усяка дурість, заважаючи спати, замість того, щоби приходили добрі думки, які б допомогли йому розслабитись, зануритись, хоча б ненадовго, у стан релаксації, і відволіктися від тієї головної проблеми (Господи, ну чому ж вона так болить, голова-то ця?), яка турбувала його останніми тижнями більше за все, а саме – сімейним прокляттям.
Кляте прокляття(прошу вибачення за каламбур) сиділо йому поперек горла. Стефан був забобонним типом, що довіряв усяким пройдисвітам на кшталт тієї знахарки, до якої він звернувся, і яка сказала йому:
- Іди до біса!
Що він сприйняв буквально як пророцтво і вказівку до дії, та й справді поїхав до Бізу – свого фамільного замку, руїни якого він зараз і спостерігав біля входу до палатки.
Так ось, повернемося до прокляття. Воно казало про те, що кожний третій брат із синів сестри батька, племінника прямого нащадка барона де Бізу у п`ятому коліні спочатку буде мати все, що захоче, а потім раптово помре, не доживши до п`ятидесяти років. Стефан якраз підлягав під усе вищезгадане(що бувало дуже рідко), і це почало сильно його непокоїти. Справи останнім часом ішли в нього напрочуд гарно, і це само по собі не могло не насторожувати і не викликати ніяких підозр. Він почав нервувати (особливо через другий пункт), що і привело його нарешті сюди, до кореневищ могутнього роду(якщо не зараз, то хоча б колись). Шукати відповіді на свої питання і позбутися обридлого прокляття, що висіло над ним занесеною сокирою середньовічного ката.
Світобачення у слуги трохи інше, ніж у звичайної людини. На відміну від звичайної людини, у слуги є мета, є смисл, йому не потрібно зайвий раз напружуватись, щоб відповісти на питання “Що є сенсом буття?” На нього він відповість легко – служити своєму пану вірою і правдою і ніколи не заплямовувати себе брудом огидної зради.
Я служив пану Раулю де Бізу від самого його народження до... того моменту, коли він зник. Назвати це його смертю я просто не можу, як би того не хотів. За цей час я зміг доволі непогано зрозуміти цю людину, про яку блукає стільки легенд і чуток, що я просто не можу тримати язика за зубами і не вліпити свої п`ять копійок у цей жахливий вітраж. Думаю. Я на це маю право більше, ніж хто-небудь інший, що вважає себе знавцем у подібних сферах, а насправді не володіє ані крихітною долею правди, що послав би на його голову Господь, якби того закортів.
Було це давно. Так давно, що і згадувати не хочеться. Але якщо вже почав, якщо перше слово вже вимовлене, то тримати у в`язниці друге – то гріх, а ми з вами люди якщо не безгрішні, то в усякому разі намагаємось бути такими, а значить історії цій розповісти ся, напевно, все ж таки доведеться.
Барон де Бізу сидів у кріслі і у рідкому світлі канделябрів перегортав отриманий сьогодні пошт, а той останнім часом був великим. Ой, яким великим!
Лист від пана Раймонда Сивогрудого, графа Лоранського і Острузького; лист від пана Фарма, намісника Тюрліна; лист від віконтеси Антуанетти, мадам де Сюрель; а також булла папська “Nos pauperes animae”, і ще дуже цікава річ, яка випадково потрапила до цього переліку, але безпосередньо стосувалася справи – лист пана Петера Амарі до абата Роже 1 Лисиці, який був перехоплений Гільйомом – слугою пана Рауля де Бізу (тобто мною).
Граф Раймонд писав так:
“ Наша світлість, Раймонд Сивогрудий, граф Лорана і Оструга вітає вашу світлість, барона де Бізу, ясновельможного пана Рауля, відсилає всілякі світлі побажання і дружній уклін. Щасливого вашій світлості і доброго перебування на довгі літа.
За цим хотілось би повідомити, що від вашого друга Жорже стало нам відомо про ваші неабиякі здібності у сфері магічного, та й про вашу владу над демонами і злобними духами. Не подумайте, будь ласка, поганого, але пан Фарм, намісник Тюрліна стільки клопоту нам завдає, стільки перепон ставить у житті, що ми не побоялися б навіть смертний гріх на свою душу взяти, аби позбутися цієї скотини, що насмілюється іще мозолити нам очі своїм жалюгідним існуванням... Чи не могли б ви, ваша світлість, допомогти якось нам у цьому складному питанні, умови свої вказавши або у письмовій формі, або приватно, що було б іще краще.
Граф Лорана і Оструга
Раймонд.”
Барон відклав папір на стіл і втомлено зітхнув. На його обличчі вималювалась спочатку радість, потім страх, а потім – сум і втома. Він зім’яв лист і кинув його у палаючий комин. Вогонь дихнув жаром, притримався так кілька хвилин і осів, пофарбувавши обличчя Рауля у червоний сором.
Барон взяв до рук іншого згортка, розламав сургучевий герб і подивився на красиві охайні ліфтери готичного шрифту.
“ Благородному мужу, Раулю, барону де Бізу, дух мудрої поради!
Якби ми могли розкрити твоє серце, то знайшли би в нім і побачили страшні мерзенності, що їх коїв ти. Але так як серце твоє міцніше і грубіше за каміння, то якщо і можливо пробити його словом благим, то неможливо проникнути в нього. О! Яка гординя оволоділа твоїм серцем, як велико твоє божевілля! Ти порушуєш закони Божі, бажаючи примкнути до ворога віри! По справедливості відлучають тебе і накладають інтердикт на твої землі, нечестивцю!
Відомо нам, що маєш ти зв`язки із Сатаною. Відомо, що ти відвідуєш шабаші і приймаєш у своєму замку відьом, чаклунів і пройдисвітів з усього світу, а що ще гірше – маєш гостей із потойбіччя. Не вкладається в свідомості нашій, як може чинити таке людина (а чи людина ще?) з благородного сімейства, на яку скеровані погляди всіх твоїх підлеглих? Що за приклад ти подаєш їм?! Але не дивлячись на найважчі злочини твої, які робиш ти, загрузнувши в мракобіссі за стінами дому свого довгими ночами або й вдень, створюючи ніч замкненими вікнами, ми, слідуючи даній нам владі виправляти душі тих, що заблудили, звертаємося до честі твоєї, і наставляємо згадкою суда Господнього, принести швидше своє каяття, яке б відповідало злочинам твоїм...”
Булла знайшла сховище там, де й попередній лист. Рауль виглядав роздратованим, якщо не сказати злим. Обличчя його скривила гримаса гніву. На чолі зійшлися густі чорні брови, а очі заблищали пекельним вогнищем у світлі знов здійнятого полум`я.
Барон, отримавши пошт, забув відпустити слугу. Гільйом стояв поряд, склавши руки позад себе, і турботливо, зі співчуттям, спостерігав за своїм господарем.
Складно було тому останніми часами, на голову навалилася купа проблем, про які він раніше і не здогадувався, а тепер доводилося все розгрібати. Гільйом це розумів, і не наважувався турбувати пана. Більше того, будучи в душі своїй людиною доброю і чутливою, він його навіть жалів і намагався й дихати тихіше, щоб не відволікати пана і дати йому змогу повністю забути про свою присутність.
Барон, схоже, й справді забув. Він хруснув пальцями і взяв рожевого конверта.
“Любий Рауле! Ти давно полонив моє серце. Буцімто пташка у клітці, б’ється воно у моїх грудях, а само так і рветься, рветься до тебе! Співає пісню кохання, вдаряючись об замкнені грати. О! Я відчуваю, як зараз вони розлетяться, як лусне мій корсет, а воно вилетить на волю... і я помру, жадаючи твоєї любові. Не дай же трапитись нещастю, звільни його, відчини гратку, розв`яжи вузол на корсеті, дай волю...рукам. Напевно, це все твої чари, і ти мене приворожив, використовуючи свою неймовірну силу, закляття чи еліксири. Та що там! Одного твого погляду достатньо, щоби примусити нещасну жінку впасти перед тобою, розкривши обійми.
P.S. Чекаю на тебе у себе. Чоловік поїхав у похід. Повернеться нескоро.
З любов`ю. Антуанетта де Сюрель.”
Барону ставало все гірше. З кожним новим прочитаним текстом він вкривався білими плямами, надувався, стаючи схожим на рапана, а чоло рясно вкривали крапельки блискучого поту, начеб він наполегливо працював. Його руки дрижали. Складалося враження, що вчора у барона була доволі-таки весела ніч, але Гільйом знав напевно, що це не так. Це було нервовим.
“...я низько вклоняюся перед вашою могуттю, мудрістю і знанням. Влада над тим, що не бачимо, розуміння того, що недоторкано, що може викликати більше захоплення і повагу? Мало таких людей серед нашої братії. Невігласи, бездарі, волоцюги, неписьменні ідіоти – ось вищий світ, ось – обличчя держави! Чи так має бути? Ні! Це розуміло з першого разу. Становище подібне треба виправляти, і чим швидше, тим краще. Треба впроваджувати знання, об’єднувати вибраних, прищеплювати любов до науки у всіх її проявах і формах. Не повинно існувати заборонених знань. Те, що церква намагається відсторонити від них інших, каже лише про те, що для неї самої це ласа здобич.
Маю надію, що шановний барон, ясновельможний пан де Бізу поділяє мою точку зору, і як доказ цього, як поряв свого благородства та далекоглядності візьме мене, дурного, але прагнучого до знань, до себе в учні.
Намісник Тюрліна де Фарм.”
“... Це просто дурень, що встряг у халепу. Немає за ним ніякої реальної сили. Я знайомий із ним із дитинства, і знаю, що кажу. Він був тупуватим хлопчиськом із безліччю комплексів та страхів. Коли до вух моїх долітають фрази про те, що він: “Одна з найславетніших особистостей сьогодення.” “Маг, якому немає рівних.” “ Повелитель стихій і планет”, - мене просто розпирає сміх, і я ледь стримуюсь від того, щоб не впасти зі стільця і не розбити собі лоба у владі істеричних конвульсій, які я не в силі втримати, коли асоціюю його образ з подібними епітетами. Кажу вам, з ким з ким, а з цим йолопом вони не мають абсолютно нічого спільного, бо на подібне йому б не вистачило ані розуму, ані сили волі.
Думки свої з цього приводу я висловлював не з пустого словохтіння і бажання образити когось поза спиною, а для того, щоб запевнити вас, що він не створює ніякої загрози. Але ж не всі це знають. Розуміючи його характер, я з абсолютною впевненістю стверджую, що якщо добряче налякати його інквізицією (це ваша справа) і дати йому кілька “правильних” дружніх порад (беру це на себе), то з нього могли б ми чималий куш збити.”
З листа Петера Амарі Роже першому Лисиці, місяця травня, числа сьомого. Рік не зазначений.
Стан барона Рауля вже не піддавався ніякому визначенню. Чоловік сидів похмуріший за переддощове небо, лютіший за ведмедя і страшніший за демона. В повітрі вкруг нього літали снігові пластівці паперу – все, що залишилося від останніх листів. Поряд все так же незрушно стояв стурбований Гільйом. Дрижали перелякані свічки, і розмірено горіло багаття у комині, марно чекаючи на нову подачку. Губи барона ворушилися. Можна було подумати, що він плювався, що в нього нервовий тік. Та потім все чіткіше і чіткіше чулось те, що все-таки було словами, і слова ці звучали так: “Клятий Жорже. Клятий Жорже. Мати твоя – шльондра Авіньйонська, дідько ти лисий. Щоб чорти тебе. Клятий Жорже.”
- КЛЯТИЙ ЖОРЖЕ-Е-Е!!!- пролунало, наче грім, наче крики грішників із самої серцевини пекла, здригаючи будівлю замку від фундаменту до найгострішого шпилю найвищої із башт.
Стілець, на якому сидів барон, з силою відлетів до стіни, кинутий міцною рукою, і розлетівся на щепи, ніби був зроблений зі скла.
Жорже був знайомий з Раулем ще тоді, коли був підлітком. Той був бастардом якогось вельможі, і батько регулярно відсилав гроші його матері на утримання свого невгамовного сина. Син не мав нестачі ні в чому, обертався у вищих колах, вчився у відомих закладах, і, як то часто бувало без батьківської турботи, перетворювався на гультяя, розтринькувача і ласого до пригод авантюриста. Він любив хвальбу, парі, сутички, дівчат, азартні ігри, і у колі таких же пройдисвітів як він користувався неабиякою повагою.
З Раулем вони зіткнулися на дні народженні маркізи де Костельно, коли виповнювалось рівно вісімдесят три роки від появи цієї стерви на білий світ. Рауль, який терпіти не міг такі збіговиська, але змушений був на них ходити через своїх батьків, якраз шукав місце, де міг би усамітнитись і відсидітись на час свята, котре на ще один рік наближувало “всіма обожнювану маркізу” до могили. Жорже ж перебував у стані вибору кращої позиції для того, щоби кинути спійманого під парканом тарантула у широке декольте мадемуазель Бланки, яку б він не те що не любив, але “що робити, що робити?” За дивним зіткненням обставин трапилось так, що обидва вони вирішили, що найкращим місцем для виконання їхніх планів був дуб із густою зеленою кроною, в якій легко було сховатися, і який грозовою хмарою нависав прямо над святковим столом.
Рауль вдерся туди першим, ще перед самим початком, і сидів на гілці, обхопивши стовбура та спостерігаючи за дійством внизу. Жорже того не помітив і поліз нагору трохи пізніше. Він теж дивився вниз. Це і стало причиною того, що він тикнувся головою в сідниці Рауля і з переляку не втримав у руках згорток, який притискав до грудей. Брудна тканина впала на стіл, з неї повивалювались дохлі пацюки, котрих запасливий Жорже надибав для того, щоб розкидати потім на кухні. Жінки заверещали. Чоловіки залаялись. Найбільш пронизливо верещала мадемуазель Бланка, з декольте якої стирчав щурячий хвіст. Найбільш гучно лаявся граф Дюлон, на ноги якого слуга вигорнув супницю, коли заверещала мадемуазель Бланка. Внизу виник переполох. Усі гомоніли, озирались навкруг. Маркіза де Костельно відкинула копита, але в загальному хаосі цього чомусь ніхто не помітив.
Хлопців швидко знайшли і посадили до самого кінця в “келію” – давно вже пусту дитячу, без особливого розбору що до чого і хто правий, а хто винуватий. “Як ти міг, нікчемний хлопчисько?! Ніколи не думала про тебе таке,” – сказала мати Раулю і дала йому міцний потиличник. Обличчя її було таким суворим, таким суворим, що серце Рауля забилось у п’яти. Він теж ніколи не міг подумати, що мати його може бути такою. Кінець настав нескоро – гості вирішили, що господарка просто сильно втомилась від галасу і вирішила трохи подрімати, а коли помітили, що щось негаразд, було вже далеко за північ, стало холодно, вийшов місяць, заспівали цикади.
Не можна було сказати, що хлопці були особливо засмучені – Рауль домігся того, чого хотів, а Жорже був втішений тим, що потрапив до “карцеру” не сам. Так цей день проведений удвох і став підґрунтям майбутнього товаришування. Бачив Господь, що день цей був далеко не єдиний, бо Жорже не полишив своїх звичок, не полишив у спокої він і Рауля, і, маючи більш яскравий та сильний характер, почав і новопридбаного товариша схиляти до свого способу життя.
Часи минали, змінювались жарти, а кара за них ставала дедалі серйознішою, і більшою частиною припадала на голову Рауля.
Про все це і інше барон розмірковував, дивлячись у вікно свого замку, за яким похитувались катуси , гомоніли люди, іржали коні і зброя.
- Клятий Жорже, - вкотре за останні роки вимовив Рауль собі під ніс, підхопився і почав нервово ходити по кімнаті, вимірюючи її довгими кроками.
- Тобі подобається Адель? О, ні, твоє серце займає Антуанетта! Ха-ха! – Жорже посміхнувся, і посмішка його нагадувала розітнуту ранку. Червоні м’ясисті губи, з яких стирчали блискучі пластинки зубів. – Не соромся, хлопче. Підійди до будь-кого, зав`яжи розмову. Жінки тебе бояться так само, як і ти їх.
- Жорже, ти не розумієш...
- Що я не розумію? Мені здається я все розумію. В тебе немає ані дружини, ані коханки. Твої комплекси тобі заважають.
- Про що я буду розмовляти? Я їм нецікавий. Я банальний. У мені немає нічого особливого. Поміть, у мене навіть у чоловічому товаристві небагато друзів.
- Ти несеш пусте. Таке легко виправити.
Жорже сперся обома ліктями на перила кам’яного балкону, і поставив поряд недопитий бокал білого вина. За гостроверхими дверима палало світло і чулась музика. Благочинно блукали, зображуючи танець, схожі на волани, жінки з хенніками на головах, і причепленими до них вуалями. Нібито прив’язані, ходили за ними чоловіки в широких сорочках, лосинах і штанях, схожих на гарбузи.
Жорже дивився на це, наче заворожений і посмішка не зникала з його обличчя. В кінці зали, начебто у дзеркалі, точнісінько така з`являлася на обличчі Маргарити де Мувуазан.
- Хочеш, я виправлю становище? – спитав він, навіть не повертаючись до Рауля.
- Як? Перепишеш моє життя?
- Переписувати не треба, просто заповню білі для інших сторінки у твоїй біографії потрібним текстом.
Жорже залпом допив своє вино, поставив бокал на місце і пішов до зали. Рауль повернувся до світла спиною і, вдихаючи повними грудьми нічне повітря, дивився на зорі. Цвірінькали комахи. Біля вуха настирливо дзижчав комар. Рауль вичекав момент і з розмаху прибив його у себе на шиї.
Він не був упевнений у тому, що Жорже якось вдасться привернути до нього увагу. Більш того, він не був упевнений, що Жорже взагалі буде щось робити, йому було абсолютно байдуже, але то швидше через безклопітність. Він просто не думав, що від цього щось може залежати у його житті. Як може змінитися звичайний хід подій? Невже таке можливо? Ні, ніяк не можливо. Це просто абсурд.
Хвилин через двадцять до нього підійшов Жорже з трохи присоромленою, але зацікавленою Антуанеттою. Вона торсала свого пухнастого вахляра руками, зодягненими у білі тонкі перчатки до самих ліктів. Руки трохи дрижали. Вона тупувато, ніби вибачаючись за не знамо яку провину, посміхалась, шукаючи, що сказати. Це була мить. Нещасна коротка мить.
- Доброго вечора, пане бароне, - сказала вона своїм солодким голосом.
- І вам також доброго, мадам де Сюрель, - сказав він, сам дивуючись, як спокійно і невимушено це прозвучало.
- Пане бароне, - тепер їй вже точно бракувало слів. – Пане бароне... Рауль. А це правда, що ви займаєтесь магією? Пан Жорже мені сказав...
Жорже стояв у неї за спиною і через плече моргав, кивав, корчив гримаси і показував Раулю такі знаки, які тільки міг. “Так, - казав він губами, - Так. Скажи так.”
- Так, - повторив за ним Рауль, але вже вголос, трохи невпевнено і не одразу, наче підписував угоду з дияволом. – Що саме вас цікавить, пані?
- Думаєте, чому він такий мовчазний? – звернувся Жорже після полювання до Гюі де Монштельє. – Просто так? Якби не так, пане Гюі, просто так навіть мухи не теє, як то кажуть. Він обмірковує нову магічну формулу.
- Що, кожен день? – не повірив маркіз.
- А ви що думали? Кожен день. Вони ж складні ці формули. О-о-о, просто жах якийсь.
Маркіз скоса глянув на Жорже, але змовчав. Він не любив, коли йому на вуха вішали усяку брехню, проте Жорже він схильний був довіряти, і тут почути від нього таке... Може, і справді була у тому крихта правди? Може, буть, може. У кінці кінців маркіз не претендував на всесвітні знання і припускав, що у світі є речі, з якими він особисто не зіткався (а з магією, чесно кажучи, він не зіткався), і навряд чи коли-небудь зустрінеться, та це ще не давало йому приводу не вірити у її існування. Буде про що побазікати за обідом. А обід сьогодні мав бути непоганий. Маркіз всівся зручніше у своїй кульбаці і підставив обличчя сонячним променям, ніжачись у жовтуватих відблисках, які пробивалися крізь листя. Рука його сама собою поплескувала по товстому мішку із трофеями, наче по великих сідницях коханки. Гюі потопав у насолоді. Для нього більше не існувало Жорже, не існувало барона Рауля. Він знаходився далеко звідси, в країні своїх мрій, в садку своїх таємних фантазій.
- А з демоном тим, що живе у замку, ніхто не може владнати справу. Скільки екзорцистів викликали, скільки священиків... – стара байка на банкеті у графа Сорбіса завжди випливала на світ Божий, коли він напивався вином. То була давня легенда його родового маєтку про закатованого злодія, який мстив його господарям. ЇЇ розповідав іще прадід цього Сорбіса, але той, певно, не вбивав собі в голову, що бачив привида на власні очі, або, як він казав – демона.
- А ви не звертались до барона де Бізу? – перебив п’яного графа Жорже. - Впевнений, що він легко владнав би справу.
Всі зареготали. Граф приголомшено почав оглядатися по сторонах.
Схоже було на те, що жарт у Жорже вийшов вдалим, - граф не очікував такої реакції на своє оповідання. Замість стурбованої тиші, яку він звик чути після своїх слів, він зіткнувся з деякою для себе несподіванкою і, здивований та хмільний, виглядав, як курча, яке тільки проклюнулось і, сліпе, намагалось ходити.
- Він чаклун?
- А ви не знали?
Регіт перейшов всі можливі кордони, і граф із просто глупуватого й кумедного створіння перетворився вже на повного йолопа, який нічого не відає про те, що відбувається навколо, здивовано кліпає очима, коли відкриває для себе давно вже всім відому і навіть банальну річ.
- О, мілорд, якби ви відали, яка я нещасна. Мій принц не звертає на мене ніякої уваги. Моє серце розтрощене. Як жити далі? Я просто тепер не знаю, де шукати підтримки? Де знайти допомогу? Де притулитися? Жорже, ну не мовчіть же, скажіть щось, дайте мені пораду.
- Кхм, - Жорже зробив вигляд, що замислився. Він дивився у очі нещасної “дівчини” і ніяк не міг збагнути, чого вона до нього причепилася? Вона була зовсім не у його смаку. Чесно кажучи, мало на світі людей із таким “смаком”. Раптом у голову прийшла геніальна ідея.
- Ім’я барона де Бізу вам що - небудь каже?
- А має?
- Він відомий чаклун. Переконаний, він би вам стовідсотково допоміг.
Очі у “дівчини” розкрилися ширше, вона ніби прокинулася від сну, в якім умлівала, танула, цілуючи й обіймаючи Жорже. Він широко посміхнувся їй у блискучі зіниці, встав і пірнув за двері, залишивши їй тільки одне на згадку.
Вона тихо прошепотіла губами, наче це було якесь закляття:
- Барон де Бізу. Барон – чаклун...
- Ех, якби ж то знати, де батько мій той скарб заховав, я б тоді цим лихварям! Ого-го! – п’яний лицар грюкнув по столу кулачнею. – Ми б тоді! М-м-мн-н! Ох-хе-хо! Погуляли б!...Але з мертвими не спілкуються, - лицар затих, перейшовши майже на шепіт. Його сумне обличчя погрузло в широких долонях, схожих на совкові лопати.
- Переважна більшість справді не спілкується. Але ж правила існують для того, щоби їх обходити.
- Ви про що? Про що ви це мені таке патякаєте, пане? Поясніть, будь ласка, щось я не тямлю.
- Існують люди, які знають, як завадити такій справі.
- Які такі люди?
- Ну-у, пан Рауль де Бізу, приміром.
Чутки ширилися і множилися, породжуючи одна одну, чіпляючись зубчиками, наче якийсь механізм.
І механізм цей набирав обертів, перетворюючи одну казку в іншу, часами настільки абсурдну і дивовижну, що й не можна було навіть здогадатися, де лежить її коріння, що є її причиною, і про кого це вона розповідає, але оповідач у кінці завжди брався за розум і додавав: “Все вищесказане стосується відомого чаклуна, повелителя духів і володаря світів вельмишановного і премудрого барона Рауля де Бізу.
Рауль мовчав, тихо спостерігаючи за тим, як зростала його слава і популярність. Він, сказати по-правді, навіть трохи радів. Жінки почали звертати на нього увагу, чоловіки запрошували у своє коло. Мовчазність його тепер сприймалася зовсім інакше. Якщо раніше за нею бачили сором’язливість, то тепер вона здавалася неймовірної густини задумливістю, в якій варилися його думки, наче у магічному зіллі.
Йому довіряли, прохали поради... Він їх давав. І все нібито було добре. Йому відкривалося багато секретів, завдяки яким він міг би маніпулювати людьми, як би того хотів, але не робив цього. Такі поняття як совість, мораль і чесність були для нього непорушним кордоном, законом, який не можна порушувати. “Але ж закони існують саме для того, щоб їх обходити. Є люди, які знають, як завадити такій справі.” І Жорже був саме такою людиною. Він крутив і вертів відомостями, які підступно виманював із товариша, у своїх цілях. По-всякому. Часто не з добрими намірами. І, до того ж, часто робив це від Раулевого імені “і за його, мудрішої високості, вказівкою”. Так що скоро у Рауля накопичилось чимало ворогів, які бажали йому і смерті, і тортур, і того і іншого в різних поєднаннях. Не кажучи вже про чоловіків, яким не подобались погляди їхніх дружин у бік цього “тюхтія”, та й про звичайних недоброзичливців, які є у кожної людини.
Невдовзі до барона почали надходити листи різного характеру, часто непривітного, часто – улесливого, але ні ті, ні інші йому ані трохи не подобались, і він відповідав на них в різкій, гнівливій формі, що продовжувало плодити ворогів і ненависників, укорінювати їх у своїй люті, і створювати для барона де Бізу неприємну зовнішньо політичну кон’юнктуру, яку він зараз і спостерігав у своєму вікні.
Віконт де Сюрель і справді вирушив у похід, як про це писала Антуанетта. Рауль бачив його синю, корогву, що здригалася на вітрі, наче осиковий листок, з родинним гербом – срібними рогами, внизу, під своїми стінами. Справа від табору копошилися ландскнехти Петера Амарі, а зліва гомонів натовп, який гордо іменував себе “військом христовим”, з нашивками на одязі у вигляді білих хрестів. Здебільшого то було різного роду бидло, якому Папа, а найголовніше – абат Роже 1 Лисиця, пообіцяли, що все, що вони надибають тут під час розправи, визнається їхньою власністю.
Палали смолоскипи, чулись п’яні голоси, лайка, крики, команди. Хтось гуркотів сталевими обладунками і гаркав бойові пісні. Хтось грав у карти, веселився, танцював. Щось смажилось на багаттях, варилось, кипіло, готувалось. Рубінове листя вогнищ витягувалося у ланцюг мудрованим коштовним намистом, стягуючи шию фортеці блискучим і пекучим зашморгом. Змикалась циркумвалаційна лінія. Змикалась, несучи смерть міцними броньованими пальцями шеренг. Від тюбетейок наметів в напрямку замку крокували герольди з ультиматумом.
- Ось, - сказав барон, повертаючись до Гільйома. – Ось так і приходить кінець. З рогами на голові, хрестом у руці і їжаком ландскнехтів у гузні. Справді, схоже на чорта, а ще й кажуть, буцімто це я з ним зв’язався. Ну де справедливість? Поясни. Чи зробив я щось погане? Вбив когось? Зґвалтував? Замучив? Ні. У чому ж тоді моя провина? У тому, що хотів більшого, ніж мав? У тому, що послухався цього пройдисвіта Жорже?
Гільйом мовчав. Рауль теж. У кімнаті було б тихо, якби не шум за стінами, який, схоже, і не збирався змовкати, нагнітаючись, нібито жаб’яче квакання.
- Як думаєш, будем приймати послів? - спитав Рауль трохи повертаючись до нормального стану.
- Так, відтягнемо час.
- А бій?
- Ні.
- Як це?
Гільйом хитро посміхнувся.
- Пану не завадило б знати деякі особливості місця, яке він має честь називати своєю домівкою.
За обличчям Рауля можна було зрозуміти, що він не сильно зрозумів почуте. Здійнявши вгору одну брову, він криво і допитливо подивився на свого слугу.
- У замку є підземний хід.
- Невже?
- Я схожий на брехуна?
Барон знову криво подивився на Гільйома.
- Він веде до Старого Яру. О-о-отам, подивіться, - Гільйом показав пальцем кудись далеко за спини ворогів, у невеликий гай. Вихід через грот. Вузенький, та ми проліземо. Гарнізону накажіть, щоб поки що тримали оборону. Нам потрібен час, щоб зникнути.
Коли розпочалася атака, і брили, що їх випускали катапульти, летіли до замку у супроводі злосливих криків, вириваючи з нього шматки кам’яного єства. Коли штришки драбин пошрамували стіну, а великий таран неквапливо намагався позбавити панянства масивну дубову браму, здригаючи світ навколо себе землетрусом. Коли стріли, начебто перст Божий, з дзижчанням написали на стінах імена ворогів своїх, знаходячи щілини в їхніх обладунках. Коли дійсне змішалося з неіснуючим, коли божевілля схопило реальність за руку, і відчинилися стулки пекла, де вирував вогонь і біль, агонія і ненависть. Коли все це розпочалося, Рауль і Гільйом стояли на пагорбі і слухали цвіркунів, яким було абсолютно байдуже те, що відбувалося там, унизу, бо воно їх не обходило.
- Зараза, - сказав Рауль. - Вони таки почали.
Він приклав руку до лоба козирком, начебто на небі світило сонце, а не місяць, і дивився на свій замок, який горів не гірше того ж денного світила.
- Цілком зрозумілі дії, з огляду на вашу їм одповідь: “Шлях вам до афедрону , виблювки Антихристові, диявольський послід Василіскових курчат! Корогви ваші, що мережкові рейтузи, пики ваші - вуста месіра Леонарда. Геть з моєї землі, Сатанаелеві байстрюки!” – згадав він шматочок послання. – Такі слова не ведуть до примирення, на мою думку.
- Ну-у-у... – засоромився Рауль. – А чого вони, питається? Що я їм зробив? У чому я винний? Та якби я справді був чаклуном, їх би звідси здуло б, наче вітром, всмоктало б у землю, розчавило б небом. Натомість що? Вони стоять, цілі і неушкоджені, і скоро захоплять мій замок.
- То що вам заважає?
Рауль здригнувся. Голос, який питав, належав не Гільйому.
- Заважає в чому?
- Бути чаклуном.
Рауль придивився. З ним розмовляло те, що він раніше приймав за пінь. Тепер він бачив, що у “пня” були ікла, злі червоні оченята, руки й ніжки, а мох став більше походити на густу колючу щетину.
- Хто ти? – першим не витримав Гільйом. Розкривши рота, і не в силах більше його стулити, він обходив чудернацьке створіння ззаду, намагаючись краще його розгледіти.
- Взагалі-то мене називають якимсь “елєм ”, або “ілем”, але краще казати просто Женів`є. До цього імені я звик більше, - він витримав паузу, щоб дати людям переварити почуте. – То як? Мені залишатися? Ви хочете бути чаклуном. Насправді.
Булькаті міхури хмар, здавалося, зараз розірвуться під тиском чорнильного дощу, але стримуючи його у собі, повзли низько, майже не зачіпаючи землю.
По щербатому глинистому тракту, що тягся крізь різнолісся і степ, неквапливо йшли два чоловіки і щось дуже схоже на цуценя. Воно підстрибувало, забігало вперед, затримувалось у кущах і своєю поведінкою дуже і дуже нагадувало собаку, але такою не було.
Чоловіки розмовляли між собою. Розмахували руками, щось доводили, сперечались. Цуценя ж їм часами підгавкувало, а часами вело свою лінію розмови. Якби це побачив хто-небудь інший, він би, напевно, був сильно здивований. Але побачити їх ніхто не міг, бо навкруги не було жодного села, так само як нічого дивного не було в тому, що цуценятко розмовляло, бо цуценятко це насправді ним не було. Цуценятко було чортом.
- І що мені треба робити, щоби стати чаклуном?
- Нічого.
- Ніякого обряду ініціації, ніякого навчання, ніяких здібностей, прямо таки нічогісінько-нічогісінько нічого?
- Ну як дуже хочеться, то можна, звичайно, влаштувати і таке, але в принципі, ніякого практичного застосування всім діям, що переліковані вище я не бачу. Мені вони вбачаються абсолютно зайвими.
Подивившись на засмучене і вкрай розчароване обличчя Рауля, чорт продовжив далі.
- Магія, - сказало цуценя пискливим голоском, - то є влада над силами, які не підлягають загальній юрисдикції, які знаходяться поза суспільними правилами і поза правилами природи. Якщо ці сили згодні вас слухатись, то що іще вам потрібно? Вам не треба звертати на себе їхню увагу, як то трапляється зазвичай, не треба втиратися до них у довіру, не треба доводити і легітимізувати свою владу над ними. Так чого іще ви хочете? Чого домагаєтесь?
Рауль осунувся в обличчі, знічено опустив очі.
- Не знаю. Не це. Є в цьому щось ненатуральне. Неправильне. Грубе. Я вже зараз не відчуваю того, без чого не буває магії взагалі. Може буть, самої віри в неї, казки, надії, містерії. Як ти не розумієш..? Самої суті, підґрунтя, основи...
Женів`є отупіло дивився на Рауля, і в його погляді виразно читалося: “Ну? Ну і? Що далі? Клепок, здається мені, не вистачає в твоїй голові, а не основи. Тобі ж на блюдечку подають... Бери і їж, хамло. Так ні, він іще носом крутить...”
Рауль махнув рукою.
- Та-а-а що там... Бачу не розумієш ти нічого.
І він відвернувся від чорта. В чорних намистинках його зіниць відобразився шлях і хмари, які вже ледь стримували свої тучні боки. Невдовзі почався дощ.
“Нібито я не розумію, що все це омана, театр, цирк. Це все несправжнє. Я навчився робити так, щоб переді мною нізвідки з’являлися їства, літали предмети, Гільйом, врешті – я сам. Яка дурня! Ну що з того? Я втішений? Ні. Не втішений. Кажу ж – цирк. Гірше – лупанарій, де я – шльондра, і всі мене мають... за дуру. Ну бачу ж я, бачу! Що від мене щось приховують. Мовчите? Ну мовчіть, подивимося, що станеться далі з вами, і зі мною, і зі всіма. Це все несуттєво. Життя несуттєве, я несуттєвий, магія несуттєва. Ну не те! Де його шукати оте ТЕ? Відповіді не знаю. Просто не відаю, але відчуваю. Йду за внутрішнім голосом.
А ще страшніше трапилося кілька днів тому, коли я зрозумів, що все, всі мої дії, насправді робив не я, а Женів`є або його товариші. Коли я попрохав зробити в борі просіку, бо “надто густий”, він клацнув пальцями, і з неба посипались такі ж чорні волохаті колобки, як і він. І згризли всі дерева переді мною, як бобри, а потім ще посміхалися, паскуди, - показували, що зуби в них цілі, що не поламали...”
Рауль думав і все дивився на хмари. Вони повзли низько, похітливо розтрушуючи цицьками, шкіряні бурдюки біло-рожевої...блакиті, яка переходила у фіолетовий.
Це було через два тижні після знайомства Рауля із Женів`є. Іще через тиждень вони посварилися. Як завжди.
Гільйому було дуже смішно, коли він спостерігав за цією пародією. Рауль страшно кричав, тупаючи ногами і намагаючись наздогнати Женів`є. Чорт кривлявся і реготав, гикав і дуже-дуже нецензурно лаявся, попискуючи від задоволення. Цікаво було вглядатися у вдоволену бісову пику, чорну, як смола, в слині, з висунутим на шорстку синім язиком.
- Ге-ге. Ге-ге! – вигукував він, наче якийсь цап, і все вивертався від роздратованого Рауля. Барон, на відміну від нього, був серйозним і до того ж розлюченим не на жарт. Він сам точно не знав, чого хотів, але на даний момент волів тільки одного – схопити Женів`є, і надавати йому по рогах.
- Магія?! І це ти називаєш МАГІЄЮ?! – бризкав він силою направо й наліво, наче якийсь професор за кафедрою. – Нікчемні фокуси, жалюгідні витівки ти називаєш магією?! І це все?! Все, питається?! А де знання, де сила, де могуть?! Так-так, скажи мені це! Я би дуже хотів знати. Просвіти. Просвіти невігласа.
І він в котрий раз вдарив ногою по землі поблизу Женів`є. Чорт відкотився і скочив на ноги трохи переполоханий і, можливо, вже не такий веселий, та все ж таки ще не втратив почуття гумору. Це добре читалося по його обличчю, точніше – пиці.
- Охоче зробив би це, якби ти не ганяв мене по галявині, не даєш сказати і слова!
- Ти знов мене обдуриш, обведеш навкруг пальця і залишиш на пустому місці.
- Ні-ні! – запевняв Женів`є. – Ні в якому разі! Про що ти таке кажеш?
- Ти знаєш. Не потрібно мучити мої мізки! Ясно?
- Ясно-ясно, чорт виставив перед собою руки (точніше – лапи). – Та врешті-решт, можеш ти пояснити, чого хочеш? Я спробую це зробити, але ж оформи думку. Ну? Що ти вважаєш справжньою магією? Поясни.
Питання застало Рауля зненацька. В нього було багато думок з цього приводу, стосувалися вони знань, особистої влади і чогось хитрого, малозрозумілого, тонких матерій, та все це було хитким, погано висловлюваним, а йому хотілося чогось ефектного, чогось, що він ніколи іще не робив. Хотілось відчути силу магії безпосередньо на собі. Хотілось, хотілось...
- Перетворень. Так, я хочу перевтілень! – вигукнув він із легкою душею, посміхаючись, ніби вже зробив щось неможливе, ніби вже і справді відчув силу У собі, а не навкруги.
- Перетворень? – біс хитрувато подивився на свого “учня”. – Ну що ж, будуть тобі перетворення. Сам сказав, я не тягнув за язика.
Ні, Женів`є не перетворив барона на жабу, пацючка, хробачка або ще якусь гидоту. Він обходився з ним гуманно і наполегливо слухався усіх наказів, виконуючи їх чітко за вказівкою свого “володаря”, один в один, ні кроку вправо, ні кроку вліво.
У першу чергу барон захотів перевтілитися у віконта де Сюреля. Зробивши це, він опинився в його замку поряд з Антуанеттою і надавав їй ляпасів. Вона кричала, затягла істерику, почала викликати всіх святих на допомогу (Женів`є сидів поряд і тихо посміхався) і питати чоловіка, за що він її так? Рауль мальовничо, в деталях, переклав їй всі подробиці їхніх інтимних стосунків, і, залишивши її здивовану й приголомшену на ліжку, вийшов з кімнати.
Другим на черзі був абат Роже 1 Лисиця, до якого Рауль заявився в обличчі папського легата у супроводі озброєних людей. Абата посадили у в’язницю за брехню, зраду церковним ідеалам, блюзнірство etc. Його замкнули в маленькій кімнаті, де неможливо було ні розігнутися, ні навіть вільно дихати.
Третім виявився Петер Амарі. Його хтось убив. Принаймні так казали, у всякому випадку декотрі, ті, хто не вірив у його самогубство. Як би там не було, поховали його все одно на окремому кладовищі. Про всяк випадок.
А після цього почалось... Вороги барона карались направо й наліво. Ті, хто не вірив, що барон де Бізу – чаклун, одразу повірили в це. Чутки множилися і ширилися одна за одною, одна за одною, і плодив їх тепер вже не хтось, а сам барон. Він розгулявся так, нібито зовсім хотів зжити зо світу всіх своїх знайомих. Але настав день, коли він зрозумів, що подібна дурня і баловство не могли задовольнити його потреб, суперечили його розумінню честі і естетичним уявленням про те, що є магічною суттю. Він вирішив взятися за щось набагато глобальніше, щось набагато грандіозніше.
Птаха, кінь, дерево, демон. Він хотів побачити світ очима окремих його елементів у пошуках істини. У пошуках головного.
Не знаю чи варто казати про те, що трапилось далі. В цьому місці мені завжди згадується казка про “Кота у чоботях”, де велетень перетворюється на пацючка, а кіт хапає його в пазурі і зжирає прямо на місці. Щось подібне можна побачити і тут.
Потім я мав розмову із Женів`є, питав його, чому він так зробив, і він тоді відповів так: “Знаєш хто такий чорт? Чорт – це той, хто береже межу. Ти думаєш чорт наділяє людину надприродною силою? Ні, навпаки. Чорт намагається стримувати її, де можна виконуючи власноруч дрібні забаганки свого “господаря”. Не він робить з людини чаклуна – чаклун викликає його. Я лише раб, слуга, який береже свого пана, - сказав він тоді і зник. Зник, як і Рауль. Розчинився, як цукор у воді. Щез без усякого сліду.
Я знаю, що Рауль просто загубився у своїх перевтіленнях, втратив самого себе, заблукав, розтанув у потоці тієї сили, яку хотів підкорити. Гадав, що він зможе ввібрати її у себе (те від чого так довго огороджував його Женів`є), натомість вона ввібрала у себе його. Поглинула, всмоктала, знищила, розклала на дрібні шматки і розкидала по світу. Він виявився занадто малим для цього шматка пирога, і коли намагався його проковтнути, просто луснув, розлетівшись у різні боки так швидко, що я навіть не помітив, як це сталося.
Тепер, коли я став відлюдником, і доглядаю за кенотафом, зробленим мною на честь барона, коли я згадую цю історію, я задаюся одним лише питанням, яке ніяк не може вивітритися з моєї голови: “Куди подівався Жорже? Що з ним трапилося?” Як не дивно, відтоді, коли ми вийшли із замку, я нічого про нього не чув. Здавалося, що він також зник, провалився під землю, зробив те, чого йому так бажав Рауль, або дуже-дуже добре сховався. Хм. Дивно. Дивно це якось.
Стефана розбудив мобільний телефон. Чоловік прокинувся в холодному поту, і ледве навпомацки, знайшов ненависний апарат. Хотілося лаятись. На дворі було темно, як і завжди о другій годині ночі. У цю пору, як не дивно, Стефан любив поспати. Комусь мало не пощастити почути зараз його роздратований голос, і прийняти на себе міцний залп його відбірної лайки. Але слухали не барона. Слухав він і слухав уважно. Новина, яку він зараз почув не була із розряду приємних. Жорже, його близький друг, на якого він залишив компанію на час свого від’їзду, за довіреністю розорив підприємство, довів його до банкрутства буквально за лічені дні. Стефан залишився жебраком.
Що могло б бути на місці пагорбів, які тяглися від лісу до річки Гультяви? Там міг би бути кар’єр, в якому б видобували уран. Могла б бути Красна Площа з вартовими, що марширували б. Могла б бути сцена для фестивалю “Таврійські ігри”. Нічого з цього там не було, і варто було сподіватися на те чи буде. Натомість там було кладовище відомої тут фамілії де Бізу, і нова могилка серед сірих плит, з мокрою, іще свіжою землею. Там покоївся шановний барон, пан Стефан де Бізу. Він помер від інфаркту, не дочекавшись п’ятдесяти років, і, кажуть, останніми його словами був страшний крик: “Клятий Жорже-е-е!!! Кля-а-атий Жо-о-орже-е-е!!!”
