Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2478
Творів: 44623
Рецензій: 87308

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Під Маркіяновими ногами

© Катерина Омельченко, 01-12-2017
Вкинутий до калюжі під Маркіяновими ногами, смолоскип роздратовано засичав і в смертних корчах затух, ввібравши у себе воду й людську кров. Її невелика кількість, так само, як і смолоскип і чорні балаклави на обличчях, були лише декораціями до вистави, лише засобом розпалити цікавість глядачів, які полюбляють усе яскраве й моторошне. Так само під ногами головних акторів лежала міфічно-кабаняча туша клієнта, що дозволив собі викликати їхній іграшковий гнів. Вдавати гнів і лаятися останніми словами було весело, але піддаватися емоціям по-справжньому можна лише згодом, десь у барі, в товаристві розпусних кралечок, кальянів і пляшок шампанського. Їхні справжні емоціїї не мали нічого спільного з гнівом. Просто дурний опецьок не платив грошей, кому треба, і хто треба заплатив їх чоловікам, і чоловіки завітали до боржника. Навряд чи останній був задоволений, на відміну від виконавців, що спрацювали чисто й красиво.

- Хоч картину пиши: дощ, мряка, жирна свиня в калюжі, а на задньому плані — розбите скло й рудий вогонь...
- Ходімо швидше, - реготнувши у вухо, покликав Саїд.

Обоє майнули до арки, залишивши тлустого небораку стогнати, лити сльози немічної люті й сичати від ненависті. Борги треба віддавати добровільно — це урок на майбутнє. Чомусь ніхто не вміє докумекати до цього вчасно. Втім, це не біда, а джерело прибутку для сильних, розумних і вдавано сердитих хлопців.

Через мокру погоду асфальт, здавалося, приклеювався до підошов армійських черевиків, але це, як і сам дощ, як і брудні небеса й вологі хмари, як  нервові схлипування сигналізації, лише веселило злочинців. Маркіян на себе цього слова не приміряв: занадто воно кострубате й заношене, наче з секонд хенду. Він не любив носити одяг і слова з чужого плеча, а себе називав всеосяжним терміном “я”, придбанним на розпродажу в дорогому бутіку, серед інших старомодних продуктів філософії. Такого більше не купують сучасні денді, опушені яскравим павичевим пір'ям новітніх цінностей. Вишукана, стримана класика, що припадає до смаку лише тим, хто, справді, розуміється на своєму істві.

Не існувало в світі такої речі, що не викликала б у Маркіяна, принаймні, внутрішньої посмішки, яку іноді, лише через відповідні обставини, доводилося приховувати — здебільшого від довірливих клієнтів. Із ними краще не жартувати: нехай думають, ніби все, що відбувається — серйозно. Хоча, для них воно таким і є, адже більшість людей вірять у біль, особливо у власний і, якщо хтось їх зумисно мучить, для багатьох це важить не менше, як руйнація парадигми світу. Священі, недоторкані персони, якоїсь миті вони розуміють, що ніхто й ніколи не прийде на допомогу, або, принаймні, не зробить цього вчасно. Маркіяна смішили їхні очі в мить розуміння, і, помітивши такий погляд, він, зазвичай, радів: значить, зусилля його не були марними.

- Зараз приїдуть пожежники, - спинившись на мить під аркою, щоб зняти балаклаву, сказав Саїд.
- Та нехай, - байдуже сказав Маркіян.

Вони виходили неквапливо і, дивно, але засвічені ліхтарі й автомобільні фари, навіть більше за тінь і темряву, дозволяли їм почуватися своїми в цьому місті.

- Нехай буде світло, - прошепотів Маркіян, але Саїд, що мав тонкий музикальний слух, почув і погодився:
- Та нехай.
- Колись ми любили темряву.
- Хто? - уточнив Саїд.
- Та ми. Всі ми.

На зелене світло світлофора, як усі добропорядні мешканці міста, перейшли дорогу. На зустріч поспішали люди, з боків підпирали люди — таке собі змушене братерство поза почуттями й переконаннями. А от дітей Маркіян, навіть, любив. Деякі з них такі паскудники, що страшно уявити їх дорослими. Втім, зростаючи, вони втрачають добру половину своєї агресивності — суспільство дбає про свою безпеку, і лише найдурніші з паскудників ніколи не навчаться вдавати норму. Їхня доля, зазвичай, сумна. Тож, Маркіян не втримався і зробив “козу” пухкенькому хлопчикові, що, нещадно смикаючи матір за руку, ревів оперним басом на тролейбусній зупинці. “Доки ти такий справжній, ти привертаєш увагу. На тебе полює соціум і особисті вороги, і, якщо ти занадто дурний, або й занадто розумний, байдуже, ти — мій клієнт”.

- Тепер хіба ми не любимо темряви? - продовжив розмову Саїд.
- Любимо. Я люблю, як свою батьківщину та найбезпечнішу гавань. Але на серці у мене світло. Я не мушу соромитися того, що роблю.
- Хто каже про сором? Якесь незрозуміле й зайве поняття.
- Так. І як усі божі створіння, ми прагнемо до світла, а його нині дарує не так сонце, як  інтернет.
- Але тоді — це штучне світло, - Саїд намагався зрозуміти Маркіяна і, хоча все ж таки не розумів, вперто доводив, що той не правий.
- Так само, як і наш новий, штучний Бог, - посміхнувся Маркіян, і з цим було важко сперечатися.

Вони зупинилися перед кіоском, щоб купити цигарок, але змушені були простояти в доволі великій черзі, перш ніж тоненька, пропита жіночка в кожушку змогла їх обслужити із просто-таки паризькою ввічливостю і шармом.

- Прогрес: п'янички вийшли з тіні і долучилися до загального копирсання, як рівні, - сказав Маркіян, коли завернули за ріг.
- Слухай, якщо ти не соромишся, чому ти натягаєш балаклаву? Адже можна проголосити, що ти правий... Ми праві. І закликати всіх вчиняти так само.
- Тобі не варто більше прогулювати лекції з філософії. Балаклава — це перша ознака вершителя справедливості.
- І на якій саме лекції ти це почув?

На дисплеї висвітилася вісімнадцята година з копійками. З огляду на те, що до наступної справи залишалося ще багато часу, але недостатньо, щоб засісти в барі й випити, Маркіян та Саїд зупинилися просто перекурити та потеревенити, як вони це любили.

- Про балаклаву? - уточнив Маркіян. - Лекції не для того, щоб розповідати тобі про аксесуари. Треба вловити сутність. Справедливість — це коли будь-який досвід доступний. Хіба ні?
- І, коли ти опинишся на місці жертви й отримаєш її досвід — це теж буде справедливо?
- Гей, Саїде, ти переплутав: ми розмовляємо про справедливість, а не про задоволення.
- Я не переплутав. Я просто намагаюся зрозуміти: ти хочеш твоєї справедливості лише для себе чи для всіх?
- А ти іспити складатимеш за гроші чи сам? Готуй кеш, неборако.
- А ти? - Саїд обурився, бо його товариш умів-таки бути надзвичайно неприємним і зверхнім.
- Тільки сам. Завжди. Це — справа принципу. А якщо якась тварюка спробує мене завалити на іспиті чи видурюватиме гроші — кінцівки повідрубаю.
- Ну, це не зовсім чесно... - Слабкий аргумент, зрозуміло, та, все ж, його не можна було не привести.
- Це — чесно. Я знаю, чого я вартий. А ну, спробуй купити мене задешево.
- То ти коштуєш грошей? - Саїд спробував відіграти позиції.
- Я коштую поваги.

Це було схоже на крапку в кінці розмови. Саїд досі мав, що сказати, але горда постава впевненого в собі Маркіяна, його бліде, як перед боєм, обличчя, давали зрозуміти, що будь-яка аргументація супротивника зазнає поразки. Можливо, його ідеї були хибними, але він мав цікаве благословення небес, і слова тисячами зліталися служити йому. “Ти кажеш нісенітниці, але людям бракує ораторської майстерності, щоб заперечити їх... На твоє нещастя”.

Настав час іти до метро. Модернове фойє зустріло сухим, яскравим теплом і ненажерливим до руху натовпом. Тут не поспілкуєшся. Натомість, саме серед тисяч людей, чиє хаотичне й нерівне пересування зрештою підпорядковується суворому закону лише двох вільних напрямків, освічений студент може відчути свою виняткову, потужну самотність. Затиснутий з обох боків, знехотя підкоряючись загальним процесам, Маркіян посміхався розмитим плямам облич. “Я — бог цієї станції. Я — бог підземного царства метро”. Саїд дивився на нього й читав ці зверхні думки, що дратували його й викликали дещицю співчуття. “Може, це не добре?” - запитував він себе.

З розпеченого вагону їх винесло на ескалатор потрібної станції, а згодом виплюнуло на вулицю, де під соціалістично-цементними колонами на них уже чекали хлопці — всі спортивні й тверезі. Поліціянти, що причаїлися за тонованим склом патрульної машини неподалік, мабуть, дивилися ледь розгублено, але, здебільшого байдуже. Вітання та обійми забрали кілька хвилин, і всі, в доброму гуморі, пішли на справу. Лише трохи згодом піднесення змило дощем, і хлопці ледь озивалися один до одного.

- Хто знає ім'я клієнта? - діловито поцікавився Маркіян. Хлопець на прізвисько Суддя відповів:
- Ніхто не знає. В нього й запитаємо.
- А адреса яка?

Люди відмовчувалися, й Маркіян подумав, що все з'ясується за деякий час, коли замовник зателефонує. Деякі люблять напустити туману й тисячу разів пересвідчитися, що все безпечно — нецільове використання Маркіянового часу. До того ж, він не розумів, що в таких справах могло піти не так або бути дійсно небезпечним. Хіба що він сам і його товариші трохи ризикували, проте, все ж не так, як у тих випадках, коли треба просто когось залякати, вибити гроші чи... боронь Боже, вбити. Доки йшли залюдненими вулицями, прорізали навпростець темні подвір'я і спортивні майданчики, він замислився над цим останнім пунктом. Чи погодився б він на убивство? Адже й це — досвід, хоч і небезпечний, але корисний і цікавий, бо дозволяє тобі зрозуміти власні межі. Довкола панувала дивна тиша — гаражі, голі дерева, бордюри, на які падало кволе світло ліхтарів, були неговіркими, а хлопці й чоловіки, згустки знайомого тепла, лише зрідка вклеювали ліниве слово чи фразу. Вони йшли, як партизани — нічого не боючись, але визнаючи деякий ризик. “Я вбив би... вбив”, - дійшов висновку Маркіян, і одразу ж додав, - “якби воно того вартувало”. Гарна відмовка: за нею можна сховати будь-що від необхідної самооборони до вбивства заради цікавості, але такою не відбудешся, коли відповідь держиш не перед людьми, а перед собою, перед тим вибагливим “я”.

- А ти міг би вбити? - несподівано звернувся він до  Саїда. Той ішов зовсім похмурий і тепер непривітно глянув на товариша, перш ніж відповісти:
А ми й вбиваємо, хіба ти не помітив?

Ватажок, нарешті, отримав дзвінка. Він подав знак рукою, і всі зупинилися, мовчки спостерігаючи за ним, доки він не поклав телефон назад у кишеню. Він посміхнувся. Ватажком його ніхто не призначав, але ніхто проти цього й не заперечував, хіба що один Маркіян, який був знаним анархістом і не визнавав над собою жодної влади. Проте, це був номінальний титул, і будь-який тямущий член угрупування чудово розумів це. Просто Ватажок мав необхідні зв'язки і діставав замовлення, заради чого, власне, й існувала група, але він тримався з усіма, як рівний, і його авторитет не обтяжував нікого. Маркіян просто дурний, якщо не розуміє таких речей.

- От і все, - з посмішкою сказав Ватажок. - Можна починати.
- Що починати? - Маркіянові здавалося, що всім, окрім нього все відомо. Але він ніяк не міг збагнути, звідкіля тут візьметься жертва: не припливе ж вона сама до їхніх рук. Тільки не в це забуте Богом і комунальними службами місце! Сюди порядні жертви самі собою не навідуються — їх треба або заманити до пастки, або притягти грубою силою. Маркіян невпевнено розсміявся, знову звертаючись до того, кого знав найкраще з присутніх, із ким давно і плідно товаришував:
- Саїде, що тут можна починати?
- Ех, не складатимеш ти ісптів ні за гроші, ні самотужки. Нікчемний із тебе філософ, - сумно зітхнув Саїд.

Хтось підкрався ззаду. Маркіян, спиною відчув підступний рух і ще мав час відреагувати, але якась неспокійна думка загальмувала його. Він не повірив, а за мить уже було запізно. Хтось швидко і вправно підбив його чоботом під коліна, і Маркіян упав на асфальт. Інший підскочив і заходився скручувати за спиною руки. Усміхнений і задоволений Ватажок власноруч запхав йому кляпа до рота й дав відмашку знімати. Тоді біля Маркіяна з'явився самопроголошений репортер Вихор, а кілька операторів знімали його роботу на телефон:

- Ось ця тварюка (Маркіян, по-батькові, прізвище, назва вишу та факультету, домашня адреса) любить неповнолітніх хлопчиків. Кажи, кажи, негіднику, зізнавайся, гвалтівник, - виплясував довкола Вихор.

Маркіян у принципі не міг би нічого сказати, адже кляпа в роті ніхто не скасовував. Але більше, ніж кляп чи плута на руках, його стримували розуміння того, що відбувається і попередній досвід — занадто часто він брав участь у таких саме виставах, тільки з іншого боку, щоб тепер сподіватися на порятунок.

- Виправдовувайся! Ну ж бо, давай. Кажи хоч що-небудь на свій захист! - Репортер голосно гавкав, бігаючи довкола нього, як той пес. Переглядаючи відео на ю-тьюбі, ніхто не зверне уваги, що чоловіка позбавлено технічної можливості виправдовуватися, натомість, факт мовчанки сприймуть так, ніби його приперло до дірявої сітки паркану кількома тоннами неспростовних доказів. Втім, якби Маркіян і міг говорити — це геть нічого не змінило б. У таких справах важливе саме звинувачення, а будь-яка реакція підсудного завжди свідчить лише проти нього.

- Що, собако, мовчиш?! - викрикнув хтось із присутніх, чийого голосу Маркіян не впізнав. Його легенько вдарили в обличчя, так, щоб і кров ніде не потекла: глядачі мали розуміти, що хлопці — месники, а не садисти. Але для високого, дужого парубка такий удар був справжнім приниженням. Ще кілька штурханів і ляпасів остаточно добили старого Маркіяна і допомогли новому безпомилково відшукати своє місце в житті. Після цього Вихор нудним, безбарвним голосом зачитав перелік злочинів нинішнього Маркіяна. Інтернет-користувачів мали розважити жахливі, соковиті подробиці, як він нібито вистежував дванадцятирічних підлітків, знайомився з ними, обливаючись слиною, торкався до них, зваблював наївну малечу подарунками й вином. Новонароджений Маркіян, що видряпався на поверхню з-під шкіри мертвого філософа, виявився не чудовиськом, а купкою гною, що викликає не страх чи ненависть і гнів, а лише нудоту.

Нажаханий картиною майбутнього, що раптово сплинула перед його очима, Маркіян закричав у м'яку задуху кляпу і чиїхось рук. Він кричав не слова — це був довгий, безперервний крик відчаю. Він намагався заглушити брехню, що оповила його зусибіч, але то було марно, і тепер ця брехня проросте крізь нього, мов трава, що живиться загубленними життями.

Нарешті, тортури скінчилися. Виконуючи мовчазний наказ, оператори заховали телефони й репотер-плакальник замовк, Саїд витяг кляпа з Маркіянового рота, і хлопці, які щойно пригощали жертву ляпасами й стусанами, один за одним повідходили й запалили цигарки. Маркіяна більше не було: як будь-яке ніщо, він не міг ні підвестися, ні подивитися в очі своїм катам, ні проклясти їх. Він скаменів, як жінка каменіє над трупом своєї честі — це було те ж саме.

- Он воно як буває, - лагідно сказав Ватажок, ніби ні до кого особисто не звертаючись.
- А так з усіма буває? - запитав незмінно допитливий Саїд.
- Ні, завжди тільки з кимось іншим, - усміхнувся Ватажок, - Еге ж, Маркіяне? - Тоді він тихо закликав товаришів, - Ходімо, - і всі мовчки подалися за ним. Тільки Саїд на хвильку затримався. Він не міг дивитися на колишнього філософа, й очі його блукали десь поблизу: під Маркіяновими ногами, біля його долоней, що розпачливо притискалися до холодного асфальту, десь на рівні його грудей, де у внутрішній кишені досі лежала балаклава. Проте, мусив іти й він.

- Стій, Саїде... - нетутешнім голосом мучиника покликав Маркіян, і той не зміг відмовити й зупинився востаннє.
- Хто мене замовив?
- Привиди з минулого.
- Я не склав свого іспиту...
- Так, - погодився Саїд, - Але життя — складна штука.
- Прощавай, Саїде, - сказав Маркіян.

Той не відповів. Спустошений і розчарований, він повернувся і пішов геть від Маркіяна і в протилежний бік від блазнів Ватажка. Йому здавалося, що позаду залишилася якась стіна, що досі обмежувала, але й захищала його. Тепер єдине, що чекало попереду — це свобода і широкий, незбагненний світ.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 5

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Максим Т, 06-12-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 05-12-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 03-12-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Янушевич, 02-12-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 01-12-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 01-12-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.83748006820679 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Роман «Моя бабуся просить їй вибачити». Некваплива прогулянка майже шведським садом
Якщо якогось холодного зимового ранку вам закортить посміятися і поплакати, трохи (але не занадто) похвилюватися …
Нікола Юн «Увесь цей світ»: найбільший ризик – не ризикнути
Світ, у якому ми з вами живемо, сприймаємо як належне й буденне для героїні цієї книги — непізнане й …
Філіпп Майєр «Cин». Кривава історія Техасу
Філіпп Майєр з другої спроби написав роман, який потрапив до списку фіналістів Пулітцерівської премії …
Керолін Вебб «Живи на всі сто»: як завжди бути щасливим та продуктивним?
Ідеї саморозвитку і самомотивації не є новими — вони давно мандрують сторінками книг та блогів. Але …