Я впевнена, багатьом важко повірити, що людина може пам"ятати епізоди того періоду свого життя, коли вона ще й говорити не вміла. Хтозна, якби це було не зі мною, може, і я не вірила б. А можливо, й навпаки. Не знаю. Ніхто й ніколи з певністю не може знати того, чого не відчув і не пережив сам.
***
Ця картинка постійно спливає у моїй пам’яті. Мама, тато і я – в магазині. Це той магазин, що стояв посеред широкої сільської дороги в центрі села і якого вже давно немає. Він умовно поділяв дорогу на дві проїжджі смуги. До нашого двору був повернутий задньою стіною. Спереду по всій довжині того «сільмагу», як його всі називали, – навіс. Його підпирали міцні дерев’яні стовпи. Щоб потрапити в магазин, треба було піднятися кількома сходинками на дерев’яний настил-підлогу під тим навісом і ввійти в широченні двері. За ними зіяла темно-прохолодна й загадкова глибина сільмагу. Цілий день двері були відчинені і тільки в кінці робочого дня їх зачиняли. А ще запирали залізною шпугою, на якій висів масивний замок. Але все це я усвідомлю набагато пізніше.
А поки-що я на руках у тата. Ми підходимо до прилавка у правому кутку магазина. За ним на поличках – іграшки. Їх багато. Он різноманітні ляльки, гумові котики, собачки, корівки, м’ячі. Увагу на якусь мить привертає коза. Вона стоїть у повен зріст, на ній синя сукня і білий фартух. Тримає кошика. А в ньому – глечик з молоком. Мені все оте показують, та мій погляд зупиняється на чомусь геть незрозумілому. То якась кольорова металева конструкція. Вона стоїть чотиригранною основою на поличці, а вгору здіймаються причеплені невеличкі прямокутні коробочки. Усі вони з’єднані поміж собою. Я тягнуся до тієї дивовижі руками, і продавчиня виставляє її на прилавок. Вона бере в руки маленький ключик, вставляє його в круглу дірочку на основі і кілька разів повертає ним... Затамувавши подих я уважно спостерігаю за її рухами. І раптом (!) коробочки (!) починають (!) повільно повзти вгору! Досягши якоїсь певної точки, вони по черзі перевертаються догори дном і… повзуть вниз! І так весь час, поки у них є на те сила. А сила, я вже розумію, таїться в отому маленькому ключику. Я не вмію говорити, та наполегливо тягнуся до тої іграшки. Тато ледь стримує мене. Продавчиня сміється і знову робить кілька рипучих обертів ключем. Коробочки знову рухаються! Вгору-вниз, вгору-вниз… По замкненому колу. І я вже не можу відірвати від них очей. Мене це вражає! Не ляльки, котики-собачки-ведмедики! Саме це! Проте тато й мама, очевидно, думають інакше. Мама забирає мене від батька до себе на руки. Вона щось каже продавчині і та подає велику ляльку у рожевій сукенці. Я не хочу ляльку! Я хочу ОТЕ! Я не знаю, що воно, та я його хочу – мені конче й негайно треба зрозуміти, що воно і для чого. Внутрішньо відчуваю супротив батьків. Тягнуся руками до ОТОГО, та мені настирливо тикають перед очі ляльку. Я намагаюся торкнутися ТОГО, а тато нахиляє ляльку вперед, а потім назад. Вона розплющує блакитні скляні очі і каже: « Ма-ма!» Я її не хочу! Не хочу! І плачу, плачу голосно, надривно, до нестями. Це так страшно, коли не вмієш висловити свої думки, не можеш сказати. Тебе не чують. Тебе не розуміють. Ти наодинці зі своїми бажаннями і в повній залежності від дорослих. І як тобі нестерпно в цю хвилину, ніхто не може навіть здогадатися.
Мене знову бере на руки тато і виносить із магазину. Як же тільки образливо і до відчаю, до всеохоплюючої безвиході прикро. Як же тільки прикро! А ще гірше від того, що ніхто й не думає розібратися, чому тобі так кепсько і чому ти плачеш.
Не можу забути оті рухливі коробочки. Мене пече незнання, але ніхто й нічого мені не пояснює. Мама й тато про іграшку вже забули. Я – ні. Її я буду згадувати не один раз. Уже дорослою, коли жартома, коли серйозно, я намагатимуся вияснити у мами, що ж то було. Та із моїх недолугих розповідей вона не зможе розгадати, про що я. Мама не пам’ятає. Прикрість від неможливості повернути час і з'ясувати те, що міцно закарбувалося і ніяк не хоче стиратися із пам’яті, час від часу накочується на мене безнадійною досадою.
****
Дитинство давно позаду. Це смішно, та було так прикро, коли моя колега звернувшись, назвала мене на ім’я та по батькові. Я збентежилась, бо до такого не звикла. Правда, коли ми були на практиці в школі, а це було на третьому і четвертому курсах педінституту, нас теж величали згідно з нашим новим статусом. Та то було так, ніби гра. Бо ми були все тими ж Валями, Танями, Нінами, а наші тимчасові на час практики учні поза очі називали нас всіх «нашими студентками».
– Ніно Миколаївно, завтра підете з 10-А на колгоспний тік віяти й сушити зерно. Скажіть дівчаткам, щоб зап’яли хусточки та й сама візьміть
Отакої! Я ніколи не була на току. Віяти? Сушити? А як це? Ну, нічого, там же хтось буде, – заспокоювала себе. – Розкажуть. То все дрібниці.
У мене поки що не було свого класу. Мабуть, вчорашній студентці його боялися доручити. Проте заміняти класних керівників то в одному, то в другому – це вже, здається, ставало традицією. Найперший, в якому я підміняла класного керівника – був саме цей, десятий. Молодші за мене на кілька років, вони, треба було визнати, були дуже терпимими до мене і моїх педагогічних починань. Усе було б добре, та саме в цьому класі був Вовка. Ото він і підточував мій ще не зміцнілий статус. Колись давно, ми тоді ще були дітьми, а вони ще жили у селі, наші сім’ї дружили. Дружба почалася, як на перший погляд могло видатися, з об’єктивної необхідності. А саме: моя сестра і я, а також Вовка й Лариса, його старша сестра, навчалися в музичній школі. Школа була від нашого села за десять кілометрів, в районному центрі. Тож добиратися на уроки було проблематично. Ото й звела нас доля. Батько Володі та Лариси возив на заняття своїх, а разом з ними й нас з сестрою. А потім спільні інтереси наших батьків – шахи, література, музика, живопис – посприяли тому, що сім’ї стали дружити.
Тепер Вовка був у «моєму» класі і він весь час забував, що вже я для нього не просто Ніна.
– Ніно, а подивись, чи я правильно переклав це речення. Нін, мама казала, щоб ти запитала свою, чи не треба вам курчат. А якщо треба, то щоб ти прийшла до нас із коробкою, вона дасть. Ніно, Ніно, Ніно…, – підривав Вовка мій ще такий крихкий учительський авторитет. Коли вже на уроках забував про належну субординацію, то на перервах та в позаурочний час і поготів. Це знову буде «нінкать», а ще й завдання, що покладалося на мене, було із ґатунку: «піди туди, не знаю куди, зроби те, не знаю, що». Принаймні мені воно саме таким і бачилось. Я хвилювалася.
Коли комірник підвів нас до агрегату, біля якого ми мали працювати, я , мабуть, шокувала своїм виглядом усіх – завмерла на місці й оторопіло дивилася на ту конструкцію. Надіюся, що хоча б рот був закритий. Це було воно. Оте! Найбільша таємниця з мого раннього дитинства!
– Будете працювати біля елеватора, – сказав чоловік. – А чого це вас прислали без учителя? – строго обвівши всіх поглядом запитав комірник.
– Є, є учителька! –прокричали у відповідь мої підопічні.
– Нін, ти чо? – прошепотів мені на вухо Вовка. – Підійди до дядька. Ось, наша учителька, Ніна Миколаївна, – пояснив він комірнику.
Чоловік підозріло подивився на мене:
– Ти…, ви учителька?
– Так, – до мене повернувся дар мовлення.
– Ніколи не бачили ковшовий елеватор? – тихо на вухо запитав він.
Я хитнула головою, підтверджуючи його здогад, та відразу ж спохватившись, вигукнула:
– Та ні! Чого ж? Бачила! Звичайно ж, бачила!
Вийшло аж надто голосно. Він не запитав мене коли та де, а почав розказувати, що маємо робити. Після інструктажу я, рішуче скомандувала, намагаючись додати рішучості у голос:
– Так! Приступаємо до роботи!
Ковші наповнені стиглим золотавим зерном здригнулися і повільно поповзли вгору.
