Я хворів. В лікарні неподалік західного передмістя, я стояв біля вікна з набитим тампонами носом, і уривчасто дихав та зволожував рота язиком.
В мене була лихоманка. Вчора у вечері, висока температура спричинила сильну носову кровотечу, котру вдалося погамувати тільки о півночі. А сьогодні, я вже стояв біля великого вікна лікарні збудованого ще поляками, на мальовничому пагорбі засіяному саджанцями молодого бука.
Йшов дощ. Йшов дощ, а я стояв і дивився як він йде. З кінця палати доносився гомін статечних чоловіків, які гомоніли про страви, і один з них доводив, що найсмачніший сир він їв тільки за Польщі, в молодості. У найпшиднєйшій молодості, котра овіяла і його надією на щастя. В нього був діабет. І мені здавалося, що він ось-ось, якось сумно помре, збагнув головне і захопивши цю нитку з собою, у самість смерті.
З ранку, коли стало легше, і я відлучився на сніданок, мені зробили прикрість. Я зрозумів це одразу як тільки-но повернувся до ліжка і побачив, що моє простирадло обісцяне. Воно було не моїм, я був сухий. Мені його підмінили. А підмінив мені той чоловік з землистим не голеним лицем, в котрого була хвороба, яку він так і не зміг подолати. Мені було десять, і я пішов сперечатися з медсестрою шукаючи справедливості, та вона стояла і співчутливо мовчала. Про що вона думала? Білизну в лікарні міняли що п’ять днів. В мене залишилося два. Я скинув загиджене простирадло до долу, і вирішив спати на ковдрі, зовсім не прикриваючись. В палаті було тепло.
Я стояв біля вікна і думав про того ястрибка, що лютував по війні у нашому місті, відшукуючи винних для радянської влади. Моралістом я ще не був, і думки мої торкалися тільки смерті. Його застрелили тут, на тому місці, де зараз спав чоловік, що обісцявся в ночі. Йому просто прострелили голову, одного травневого ранку, коли він одужував після ножового поранення в живіт. Цю історію розповів мені батько.
Як до лікарні під’їхав армійський бобік, і офіцер в формі НКВД сказав:
- Прієхали повідать своєго товаріща!
- Прошу панове, - відповів лікар, - але не довго, він ще слабий.
Офіцер зайшов до палати, і склавши долоні до купи всміхнувся:
- Пух, пух!
Далі вихопив револьвера, і вистрелив ястрибкові прямо в голову, декілька разів, так, що череп розлетівся вдрузки змастивши мізками та кров’ю кут палати, покритий біло-синіми шпалерами.
- До свіданіє.- люб’язно промовив офіцер виходячи до скам’янілого від жаху лікаря та медперсоналу, і розуміння того, що біда пройшла поруч, верталося до них помалу, потрохи спонукуючи їх до дії.
- Бандерівці!- прохопився хтось.
Так. То були бійці УПА. І хто зна, можливо і вони склали свої голови біля якогось карпатського села.
Стало тепло. Дощ вщух. Земля висохла. Тампони витягли з носа і я вільно дихав. Закутавшись у лікарняний халат, я вийшов на пагорб, і під вже літнім вітерцем дивився на старе місто. Раптом мені здалося, що і в мене стріляють. Я впав наче підкошений, і покотився по схилу до низу, чіпляючись за саджанці, по свіжій траві, розкинувши руки.
Тоді я падав так ще багато разів, і кожного разу зазнавав неймовірної втіхи, що шпаринами підіймалась до серця, зі стегон.
