Перший поверх будинку, де розміщувалося видавництво „Бористен”, займали нотаріальні контори. Просторий колись, а тепер захаращений, вестибуль було поділено навпіл різноколірними килимами, що розходились від дверей у різних напрямках. Червоний вів до масивних шкіряних дверей з позолоченою табличкою „Нотаріус”, а зелений обривався за якихось півметра від інших – з написом „Нотар”.
Я якийсь час постояв приголомшено біля дверей, міркуючи, чим же займаються ті дві контори з різними назвами, аж доки до мене дійшло, що вони, либонь, таким чином уникають конкуренції за клієнтів. Принагідно, подякував Богові, що послуги жодного з тих дядьків під кольоровими табличками мені не потрібні, і впевнено попрямував до старих мармурових сходів на другий поверх. Сходи були заставлені здоровенними фанерними коробками – видно, одна з контор нещодавно переїхала, якщо, звичайно, „Бористен” не з’їжджав у пошуках кращої долі...
Дивно було чути, як відлунюють мої кроки у вестибулі з такою кількістю килимів; все-таки це було несправедливо. Дістав із портфеля жирного маркера і написав на найпершій коробці – „Видавництво Бористен”. Тепер, нарешті, все стало на свої місця – вдоволено подумав я.
Сходи були довгі й круті, а коробки все більшали й більшали. Вони нагромаджувалися одна на одну , щоб не котитися сходами. Я з жахом уявив, що було б, якби хтось надумав зрушити нижнього ящика. Остання була такою великою, що я мусив притискатися до стіни, аби з нею розминутися. Назбирав на куртку пилюку і довго обтрушувався на сходовому майданчику, пошепки лаючи всіх переїжджих нотарів та їхні ящики.
Переді мною лежав порожній коридор з двома рядами дверей. Я почав навмання смикати за ручки то з одного, то з іншого боку коридору, але всі двері були зачинені. Нарешті, одна ручка піддалась – я з несподіванки роздзяплив двері з диким хряскотом, аж налякав тітоньку, що сиділа собі в куточку кімнати за столиком, читаючи книгу, загорнуту у газету.
– Ой, ви чого!? – затинаючись запитала вона. Я подумав, що пройти мимо останнього ящика на сходах можуть лише такі ось худющі люди, але вголос сказав:
– Перепрошую. Я хотів б ознайомитися з вашим асортиментом, може, щось куплю...
Тітонька стенула плечима:
– Візьміть прайс у директора. Я ж не можу вам дозволити порпатися у фондах. Третій кабінет наліво... – сказавши це, тітонька знову занурилася в читання і, здавалось, не звертала на мене жодної уваги.
Я обережно зачинив за собою двері і пішов шукати кабінет директора. Це було не важко, зважаючи на те, що то були єдині нові двері у коридорі. Шкіряні, з „золотою” табличкою. Я постукав і обережно їх прочинив – порожньо. Повагавшись трохи, я увійшов. На столі перед входом, як на замовлення, лежав прайс. Звісно, варто було б дочекатися директора, та мені кортіло хоч одним оком глянути на перелік книг, тож я нахилився трохи вперед, вивернув голову набік і почав читати.
Спочатку відчув розчарування – кілька всім відомих класиків, кілька новомодних андруховичів за нестудентські ціни... А потім – останній у списку – Улас Самчук! Другий том трилогії „Волинь”! Хтось, може, посміється з цих знаків оклику, але це лиш тоді, коли цей хтось не читав першого і третього томів?. Я пів-Києва свого часу оббігав, шукаючи його, та все дарма.
– А що це ви тут робите, молодий чоловіче? – озвався позад мене владний голос. Я похолов і оглянувся – переді мною стояв власною персоною директор видавництва „Бористен”. Високий дядько з кулястим пузом у сліпуче-білій сорочці. – І хто ти такий, га?!
– Я? – щось закипіло в мені, не люблю, коли незнайомі звертаються до мене „на ти”. – Я – людина.
– Людина! – передражнив мене директор. – Це тільки на зоні так говорять: кто такой? – человек! А ти мені кажи, якщо вже стоїш у моєму кабінеті, ти хто – студент, кур’єр, робітник...
– А хіба звання людини не найголовніше? Хіба не можна бути студентом, робітником, директором, не будучи при цьому людиною? – заперечив я і раніше, ніж устиг –збагнути, що ж я власне сказав, був без зайвих церемоній випханий за двері. Мети, принаймні, досягнуто.
Вже за мить я стояв перед худорлявою тітонькою.
– Мені Самчука, будь ласка. „Волинь”, другий том.
Тітоньчині очі загорілися цікавістю.
– А чому саме Самчук?
– Не знаю. Подобається.
Вона розуміюче кивнула головою, зітхнула злегка, зняла із книги, котру читала, газетну обкладинку і подала книгу мені. То була „Волинь”.
– А знаєте, чому подобається? Бо про людей написано. По-справжньому. Для людей.
Будь ласка, читайте також: "Перспектива (з нотаток книголюба)"
"Підсобне підприємство (з нотаток книголюба)"
