У містечковій школі фізику та математику читав не лише Гнат Іванович. Учнів було далебі забагато для одного, тож поруч креслив у лінійку небо ще один магістр тої справи – Тарас Іонович Присяжнюк.
Це був учитель з династією в портфелі. І дід його з бабою, й батько з матір’ю – всі прилипли до вчительства на всенький їхній вік, наче мокра церата до полірованого стола. Дід із бабою, нині вже покійні, так уклеїлися в науку, що й сина Іоном назвали – всі викладали хімію та біологію, це Тарас Іонович чогось не вподобав тої хвилі та попхався з наближеності до органічної складової в суто атомарний та цифровий ряд.
– Не втяв екзамену з біології, як у інститут поступав, – колись варнякав на п’яну голову, – а на фізико-математичний факультет був якраз недобір, от і підібрали.
Що підібрали не найкращого екземпляра, Гнат Іванович не сумнівався ні на йоту. Бо Тарас Іонович у наукових журналах, як його колега, не те що не кохався, а взагалі, напевно, не чув про існування таких. Він брав під руку підручник того класу, в який ішов розсипати науку, сідав за стіл, розкривав на потрібній сторінці й нудно та методично перечитував там написане. А перевіряючи приклади та задачі з учнівських зошитів, позіхаючи, зирив на результат, звіряв його з наявним результатом у його записах і млосно виводив оцінку в залежності від співпадінь результатів. Шлях, пройдений учнем по титлі вияснення істини, його не турбував, більше того, Гнат Іванович підозрював, що Тарас Іонович сам навряд чи здолав би той шлях, посади його за парту поряд із учнем на контрольній роботі.
Зате Тарас Іонович досяг неабияких успіхів ув іншій царині. Ледь літо ранковим рум’янцем зваблювало учнів на канікули, чи вихідні дні марудно плелися поміж буднів, як Тарас Іонович відхрещувався від учительської долі та з головою поринав у господарські клопоти своїх тестя з тещею. Він ховався між їхніми хлівами й полями, зринав десь на червоних комбайнах ув образі комбайнера, громадив дні в кошти, кошти в достаток – і був таки щасливим та рожевощоким, аж очі сліпив.
Коли ж його син Павло теж раптом надумав простягти династію в подальші покоління, Тарас Іонович тому належної шани не подав, навпаки, пропагував синові долю стелити до копійки, деінде поближче до землиці чи інших сфер її, копійки, зродження. Син батька послухав, і на тому династія вчительська луснула, явивши світу замість себе пещеного юридично підкованого банківського клерка Павла Тарасовича з власною квартирою в самій столиці, котрою йому батьки так поліпшили непевні роки його юності.
Сава ж, Гната Івановича син, мався поневірятися натомість якимось будівельником, бо більше вдався в матір, не в батька, тож розумом математичних рівнянь осягнути не зміг, вищої освіти не вштурмував, а пхати його суто фінансово попри здібності Гнат Іванович ні бажання, ні змоги не мав.
– Нічого, – жебонів дружині, Ганні, – аби вміння мав неабияке в будівельній справі, то й там сягне висот.
– Які висоти, чоловіче? – зітхала безнадійно Ганна. – На хліб заробити мозолями – ото й усі висоти. Он Присяжнюк своєму Павлові як забажав висот, то бачиш, уже й дарує. А ти…
– Що я?! Що я?! – вибухав Гнат Іванович. – Я своїх висот сягнув, прийде час – і син сягне.
– Які в тебе висоти, Гнате? – Ганна дивилася презирливо. – Напхати в голову всякої всячини й ні крихти не здобути з того зиску – то не висоти, чоловіче, то невміння.
Отак завжди балакали – ні в ноту, ні в такт, ні в унісон.
– Ми різні по природі, – прямо в очі говорив Ганні Гнат Іванович, – від того й нерозуміння поміж нас усе життя.
– Ми не по природі різні, – заперечувала Ганна, – по змісту.
– У мені змісту – ого-го, – гонорився.
– То в тобі не зміст, чоловіче, – заперечувала, – то перетерта, наче мишами, в потерть житейська мудрість, котрої ти так і не зміг спожити, бо напхати її, наче соломи в мішок, ти, може, й напхав, а от витрусити її на благо сім’ї, перевіяти ради зерен у ній, змолоти ті зерна, спекти дитині гідне майбутнє – не сподобився. Нездара, – кидала, як вирок.
– То вклонися біжи Тарасові, – гримав тоді, гніваючись. – Ото вже талант, так талант.
– Так, то талант, – погоджувалася дружина та, гордо задерши голову, йшла геть від розмови.
Колись дійшли були до Гната Івановича розмови, буцім його Ганя сплелася не на жарт з Присяжнюком, Гнат навіть війну намірявся затівати, але чи то щось не зрослося між новоутвореною парою, чи то Тарасова Валентина випередила Гната, своїми окопами перекопавши поле майбутньої битви, але супостата-Тараса хода в тих окопах надломила чи то ноги, чи крила, від того змізерніла, втихла та більше не подавала ознак життя й по сьогоднішній день.
– І слава Богу, – втішився тоді Гнат Іванович вигорілим попелищем і не став не те що роздмухувати вогонь, а навіть не дорікнув ніколи Ганні тими позашлюбними зв’язками, немов їх і не було.
Одним словом, він повірив, що їх і не було. Ото хіба коли у сварці про синівську долю заведе Ганна мову про звитягу його колеги в спорудженні омріяних нею замків для дитини, то Гнат Іванович упаде в єхидство та й штрикне Ганну Присяжнюковими талантами. А Ганна, ніж мала обуритися, то ще й потвердить ті таланти. Тьху!
Тоді Гнат Іванович ховався у своїй науці, закопувався в журнали, аби втекти подалі від цього осоружного життя, котре одно знай плодить проблеми, від котрих він так далеко, як теорія відносності від Ганниних пізнань у математичній та фізичній сферах.
Але Ганна… та Бог з нею, жінка є жінка, в неї серце часто застує душу. А діти…
Дитяча любов до горе-вчителя, яким вважав Присяжнюка Гнат Іванович, вона його не те щоби тільки дратувала, вона його ображала, кривдила, кидала в такий вир ненависті, якого йому годі було сягнути навіть розкопай він справжність отієї гіпотетичної Ганниної невірності.
«Чому? Чому? – стугоніло в мізках. – Чому мені, котрий несе вам, діти, всю повноту знань, ви відповідаєте однією зневагою, та ще хіба злом у поглядах і думках? А тому, хто сягнув у несеній вам науці лише вашого рівня, а відносно деяких самородків, то й того не сягнув, ви віддаєте серце й душу, неначе тому гуру, котрий приніс вам основи всіх знань на світі.»
І не знаходив відповіді.
Навіть сина колись свого, котрого за іронією долі фізиці й математиці вчив, вірніше, не вчив Тарас Іонович (чи й не це причина, що син не сягнув освітніх висот) запитав був Гнат Іванович:
– Ну як, сину, що там вам проповідував Тарас Іонович про взаємозалежність температури та густини газів?
– Ой, тату, Тарас Іонович трохи почитав з книжки, що мав прочитати, а потім як відклав науку вбік, як розписав свої пригоди під час тогорічних жнив, приклавши їх до якогось закону, ми животи ледь не повривали.
– І якого ж це закону сягнув ваш Тарас Іонович на комбайні? – аж зацікавився Гнат Іванович.
– Казав, що закон такий, – зареготів, згадавши недавній урок, син, – коли в підбарабання, котре здатне пропустити за хвилину куль сухої соломи, ти впреш два, та ще й мокрої, то вся зайва волога, як будеш руками скубати вдавленого комбайна, вилізе через твою спину, а всі зайві гази, казав, самі знаєте кудою вийдуть. Казав Тарас Іонович, що кубатура є поняття стале, і якщо ти її десь порушив, то готуйся видути з себе. То це ще я так, по-простому розказав, – аж заливався син, – а Тарас Іонович, як прикаже, як докаже, ми ледь пупи не повривали.
– Цікавий закон, – поморщився Гнат Іванович. – З якої він тільки фізики? – запитав сам себе, так і не втямивши основ.
Наступного дня своє обурення подібною наукою доніс і до вух горе-вчителя.
– Чого ти пінишся, Гнате? – не зрозумів той суті претензії. – Знання я дітям дав, а що опісля розважив, то веселий та жвавий мозок завжди ліпше втягує смисл, ніж засушений та прісний.
– Це ще один новий закон? – обурено перепитав Гнат Іванович. – Чесно скажу, після кубатури, що переміряється газами в дупі, цей трохи цілісніший.
– Гнате, – роз’яснив Тарас Іонович, – людина повинна мислити конкретно, але й переплетено, як борщ із ложкою, або ж цибуля з рогозою у вінку. В той же час переплітання ще не означає змішування, бо змішавши борщ із ложкою, покришивши останню, отримаєш казна-що, а змішавши цибулю з рогозою, покришивши їх разом до страви, теж матимеш гидоту. Отак я вчу дітей. Мислити живо, а не сприймати все за стереотипи.
– Вчити науці не означає виліплювати з неї, неначе з пластиліну, всілякі коники, – не вгавав Гнат Іванович. – Ти маєш подати матеріал виключно прозоро й таким, яким він є. А мостити гори з обривків газет, може, й доречно на якомусь фестивалі вміння чому б то не було, але це ніяким боком не стосується фізики й математики.
Так і не зійшлися на спільній думці.
Гнат Іванович ходив до директора школи, аби досягнути конструктивізму в поданні учням точних дисциплін.
Та доки директор чухала лоба, намагаючись стати на бік істини та не знаючи, звідкіль її чекати, на захист Тараса Іоновича стала дітвора.
Навіть рідний син Приходька, рідна кровиночка, Сава, й той стояв серед гурту, котрий просив директора не ганьбити Тараса Іоновича, бо вони його поважають і все він подає їм, як ніхто інший, ясно та дохідливо.
На тому й вирішилась участь директора – Лариса Дмитрівна просто не стала нагнітати ситуацію й лишила кожного з учителів при своїй думці та власній методі подання науки дітям.
Гнат Іванович також не став городити далі тини незгоди з викладанням дорогих йому предметів таким похабним методом, просто відклав у душу, наче на сховок у банківський сейф, думку про незугарність свого колеги та його ницість і нижчість, як педагога.
– Перебендя, – приклав до думки слово.
Навіть сам не зміг пояснити, що те слово важить, як слово, й що окреслює, як символ, у даному випадку, але й докопуватися до істини не став – перебендя, й усе тут, послід, порожнеча, незугарність, другосортність, попіл.
