Гнат Іванович Приходько у фізику з математикою пірнув не те щоби геть з дитинства, але зі зрілих юнацьких літ точно. Ото як прийшов час вибирати стезю на майбутні дні, щоби працею підтримувати своє тіло в подальших подорожах по життю, обрано було фах учителя. А з-поміж усіх учительських спеціалізацій перевагу було віддано фізиці та математиці. Бо з дитинства віддавав Гнатко перевагу точності – як у повсякденні, так і в науках.
І тільки-но скінчилися студентські роки та життя глянуло в очі по-справжньому, то Гнат Іванович осідлав учительського коника в містечковій школі, та так з ним і проіржав усеньке життя по сьогоднішній день. І женився, й сином обзавівся, Савою, все проміж шкільних буднів, повагом, неквапливо, в ритм і такт законам Гей-Люссака та Бойля-Маріотта, хоча вони нібито до життя мають відношення дотичне, та все ж і пряме, коли ти з ними пов’язав свою дорогу, ними затоптав свою мову, ними сієш по світу, аби якийсь заблудлий у дорослому житті колишній учень усе ж згадав, що є такі закони, що їх учив, а вже нащо – то не важливо, бо все в житті має своє значення, навіть як воно й непоказне з першого погляду, навіть як десь на горизонті маячить ледь видимо й нібито без користі й потреби в ньому, та все ж, як ти до нього торкався, то й це є штрих твоєї долі, такий малесенький-малесенький, що ні на нюх, ні на смак, ні на зір не візьмеш, а все ж штрих.
Фізика й математика – науки точні, в них фантазіями зайвими себе, як у літературі, не обкладеш, убік не скинешся вітром, маєш гнути лінію, яку дала світу природа, й ні на крок не відступати, аби не дурити бозна-чим дитячі мізки, а продукувати світогляд науковий, твердий, вивірений людністю по формулах та квадратних коренях з інтегралами до бубки, як ото вивіряє сільський дядько плацдарм для своєї майбутньої хати.
Та все ж у кожній справі є люфт. Той люфт – це людська творчість. Бо кожну цифір, кожну пелюстинку закону ти можеш покласти на стіл абияк, наче вбиту муху струсиш з ляпачки, що кожне тільки згидує тої сервіровки, а можеш так вивершити перед людський зір, що хто й не вдавиться слиною від захоплення, то бодай оближеться. Знання треба вміти подати, вважав Гнат Іванович, бо вони самі по собі пісні, й приправи до них не подаси, адже мусиш тримати рецепт до останньої родзинки, залишається тільки пекти з них пироги пахучі, як ото з грибами в піст, щоби приправу кожен придумував сам, а від того і їв науку, наче найсолодший пудинг, навіть коли він пісний і без смаку.
А ще наука – це такий вибух, котрий лунає щосекунди й не припиняється віками. Ту нездоланну, миттєву енергію треба повсякчас ловити, інакше кожної хвилини ризикуєш відстати від розльоту, а далі тільки спалах десь попереду вкаже тобі, що ти вже відстав, що вибух ген там, де пече, шкварчить і метається, а тут, де ти в тиші, тут тільки попіл, і ти, як його осередок – сірий, нікчемний, утрачений.
Тож Гнат Іванович у місцевій філії пошти рахувався за найбажанішого відвідувача. Бо передплачував стільки періодики, як півсела поблизу містечка. Інколи місячна, а то й більша доля вчительської платні липла до тої періодики, наче слимаки до виноградного листя, і тільки масні сліди почерпнутих знань борознували чоло вчителя, додаючи йому розуму, але ніц нічого не додаючи до трапези чи висоти сімейних змагань одномістян за гонорову та всеохоплюючу ошатність садиб і золото-автомобільну престижність індивідуального самовозвеличення та нещадного збурення чиєїсь заздрості.
Ганна, дружина, на те сопіла крізь одвічну звичку:
– Цими журналами горище встелене, під ліжками все встелене, шафи забиті, скоро в борщ замість капусти кришитиму, бо й на кухні, куди не ткнися – журнали, журнали. Та хоч би почитати було що в тих журналах, а то як не зірки, то формули, як не графіки, то таблиці. Академія наук стільки не графить тих таблиць, як якийсь учитель фізики. Схаменися, чоловіче.
– Я маю бути при основах усього нового, бо я вчитель, – своєї гнув, наче графіка, Гнат Іванович.
Ганна махала рукою і йшла, як завжди, до своїх справ, а Гнат Іванович, нехтуючи законами сучасного бізнеснутого світу, копирсався в журналах, щось нотував, аби потім вивуджувати на уроках і кидати в класи все те, чим повнилося людство в обраній ним царині фізики та математики.
Грошей з того зайвих не мав, навіть тих, що й міг би, не завжди встигав захопити, а от шани учнівської… не мав теж.
Строгий був.
– Як це так – не знати основ світобудови? – виснув над учнями. – Ви ж не вловите суті життя, як явища.
– Аби себе вловити, – озивалися самі гостроязикі, – а життя ловити не треба, його треба брати, щоби потім узяти з нього.
– Ви не праві, діти, – намагався урезонити гостроязиких, – ми ловимо з життя полову, відвійки, а зерно пропускаємо повз.
Наводив приклади, основи ставив перед очі, а вони, ті очі, відверталися часто-густо до полови, засипали себе відвійками – й не хотіли бодай на крихту посунутись у таких любих йому фізиці та математиці до озер знань та розуміння.
Від того шаленів, оцінював кожного сутнього з учнів з висоти своїх знань, а оскільки ті висоти давно ховалися за хмарами, то оцінки в процесі падіння на грішні ґрунти розсипалися вщент і до щоденників потрапляли лиш осколками у вигляді двійок та трійок.
За те учні й не любили. Одиниці тільки були, що змогли зринути за вчителеві хмари, але ті нині вже топчуть фізику та математику по далеких висотах, куди вчителеві з якогось містечка, певно, зась.
Колись один з них, що опісля Гарварди та Кембриджі складав у записники, наче його колишній учитель журнали до шаф, висловився при зустрічі:
– Ви, Гнате Івановичу, закопали в мою душу корінь квадратний, і він проріс, і витягнувся не як дерево, для котрого й хмари зависоко, а потягнувся до самих зір – тож я тепер переростаю Всесвіт. І що головне, куди доросту, загляну, привідкривши нові двері, а ви там уже сидите, копаєтеся в основах і мене гукаєте до гурту. Ви, сидячи в цьому містечку, перетворились у всюдисущого вчителя, й нам від того легше ловити зорі по світах.
Тож коли Гнат Іванович почув, що його колишній учень, перегорнувши врешті-решт гарвардські й кембриджські сторінки, нині почав креслити логарифми міжпланетних польотів у НАСА, то раптом відчув, що й він біля тих схем не останній чоловік, відчув, що людність його потребувала хоча б у такій іпостасі – іпостасі вчителя фізики й математики.
Але учні від того його любити більше не стали. Сухар, Небоплюй, Цюфра, Гіпотенузнутий, Дебілоїд – такі мав прізвиська в контексті його саморозвитку на вчительській ниві.
А коли його одвічний двієчник сягнув раптом опісля ринкового успіху, ще й тицьнув своєю зневагою, мовляв, ваші закони, вчителю, запхнув відразу в дупу й підпалив, від того й прискорення получив, аби долетіти до фінансових висот, то Гнат Іванович захистив себе бронею зневаги до грошового підкорення світу, порахував економіку за непристойну науку, якщо вона дозволяє поза матеріальністю світу сягати висот таким дундукам, що два до двох додати без комп’ютера не можуть, але мільйони мають змогу додавати, вкравши їх попередньо до своєї пельки в тисяч голодних ротів.
– Неправедність – ось основа економічної науки, – вивів для себе висновок. – Це все приреченим є, – поглиблював той висновок, – нікчемним. Бо у світі все ясніше та без збочень. Коли зірка з наше Сонце, то вона живе десять мільярдів років. А коли вона нахапалася з двадцять Сонць, то стрельне через мільйони, а коли тільки десяту долю Сонця втягне, то й сто мільярдів вивершить. Усе має логіку – коли загребеш занадто, то маєш зійти швидше, аби дати жити всім, а коли живеш помаленьку, то, нікому не заважаючи, маєш змогу жити та й жити, – та й пішов до своїх журналів, аби уточнити, які ж зірки скільки Сонць у себе втягують і на який конкретно вік цим себе прирікають.
Любив точність до найдрібнішої коми, навіть у загальних роздумах.
– Живи помірно, – клав свою філософію у власне існування, – бо як горітимеш, наче голубий гігант, то й кінчиш, як недорікуватий самостріл – бух, і нема. А коли червоненьким карликом не стільки грітимеш небо, як грітимешся в його реліктових променях, то й житимеш, скільки твого й світу.
