Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44253
Рецензій: 86413

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Горор

Небезпечний

© Марія Берберфіш (Мері), 10-09-2017
Сонячний ранок бадьорив місто. Вулиці наповнювалися барвами, звуками, посмішками… Люди прямували хто куди. Їхала чергова маршрутка. Трохи заспана Ярина солодко позіхнула, крокуючи широким тротуаром. «Добре, що працюю близько від дому», – подумала вона. Жінка кілька днів тому влаштувалася на роботу в соціальну службу. «Зарплатня малувата, але хоч на проїзд не треба витрачатися», – міркувала собі. Позаду пролунав дзвінкий дитячий сміх. Ярина озирнулася. Школярі поспішали на заняття. Вони обігнали жінку, перескочили через калюжу, що лишилася від учорашнього дощу, та помчали далі.
Ярина увійшла до затишного офісу. Всередині було тепло й пахло кавою. На своєму робочому столі жінка побачила записку від начальниці, що треба сьогодні перевірити одну багатодітну сім’ю. «Незнайома адреса… Та знайду», – відзначила Ярина, махнувши рукою. Зробила собі каву й увімкнула комп’ютер. Відшукала на електронній мапі потрібну вулицю. «Так це ще й недалеко!» – зраділа жінка. «Ось і будинок…» – вона всміхнулася. Ярина відкинулася на спинку крісла й ковтнула трохи кави. Гаряча. Смачна. «Може, пройтися туди пішки?» – подумала жінка. Узяла до рук тацю з документами й відклала кілька з них, котрі треба було опрацювати до кінця робочого дня. Випила каву, поклала до кишені записку від начальниці та вийшла з кабінету. Зазирнула до сусіднього, привіталася з двома колегами, Оленою й Денисом.
Опинившись на вулиці, Ярина швидко пішла за потрібною адресою. Деякі знайомі ділянки шляху «зрізала» дворами. Дісталася вказаної начальницею вулиці. Відшукала будинок. «Свічка» радянського архітектурного покрою зверхньо дивилася на жінку десятками очей-вікон. Ярина неохоче увійшла до під’їзду. Викликала ліфт. Піднялася на дванадцятий поверх. «Ось», – наблизилася до сірих дверей квартири під потрібним їй номером. Кнопки дзвінка не було. Жінка постукала.
Ярині відчинив високий та кремезний чоловік. Він мовчки зробив крок до неї.
– Доброго дня, – привіталася першою. – Я із соціальної контори. Маю трохи поспілкуватися…
Незнайомець мотнув головою в напрямку квартири, запрошуючи всередину. Ярина переступила поріг. Чоловік закрив двері й показав їй рукою на кухню. Жінка увійшла туди. Незнайомець прослідував за нею. Почулися кроки в коридорі. У дверях кухні з’явилася якась дівчинка.
– Вітаю, – мовила Ярина. – Ваша донька? – звернулася вона до чоловіка.
Той кивнув. Жінка подивилася навколо. «Німий? Чи просто мовчазний?» – не могла зрозуміти. Запитати ж соромилася.
– А інші діти… – тихо почала Ярина.
Той показав рукою в бік вулиці й дивно зиркнув на жінку з-під лобу. Ярина похитнулася на стільці. Їй не дуже подобалися погляди мешканців цієї квартири. «Якось вони дивляться… Не злісно, не грубо… Але порожньо та важко…» – міркувала жінка.
– Я повинна… – мовила Ярина, крутячи туди-сюди срібну каблучку на своєму пальці. – Маю подивитися всі ваші кімнати, перевірити умови життя дітей.
Чоловік підвівся. Жінка здригнулася. Крім неприємних поглядів, які давили на Ярину, наче бетонні плити, її турбувало в мешканцях цієї квартири ще дещо. «Хіба люди так рухаються?» – думала жінка. «Але ж… Не може бути, не може…» – міркувала в собі. Дівчинка, яка досі стояла у дверях кухні, раптом розвернулася й пішла кудись по квартирі, ніби велика лялька. «Вони поводяться, наче штучні», – мовчки відзначила Ярина. Їхні рухи, здавалося, були механічними, невправними, занадто грубими й різкими. Думалося про потойбічних істот і тонкий світ.
Чоловік зробив пару кроків до коридору й жестом покликав жінку за собою. Вона підвелася зі стільця. Діставшись невеликої зали, Ярина швидко оглянула кімнату. Пішли до дитячої. «Ніби все звичайно», – подумала жінка про інтер’єр. Чоловік скрипнув зубами в неї за спиною. Вона озирнулася. Той стояв, мовби застиглий. Раптом ухопив Ярину за руку. Жінка відчула, як у неї підкосилися ноги. Нещасна хитнулася й упала на підлогу.
– Доню! – крикнув. – Готуйся до обіду!
Ярина розгубилася. Усі думки зникли з її голови, крім однієї: «Бігти звідси… Якщо вдасться». Жінка підскочила на ноги та спробувала висмикнути свою руку з цупких пальців, але бідній не вистачило сили. У її кишені задзвонив мобільний телефон. Нападник відволікся на мелодію. Ярина скористалася ситуацією та різко штовхнула його вільною рукою й однією ногою, намагаючись утриматись на другій. Той розчепив пальці, похитнувся, але не впав. Жінка кинулася до виходу з квартири. Нападник рухався повільніше за Ярину. Не біг, а йшов короткими кроками. «Що це за істоти?! Він зачинив! Хіба встигну?!» – пульсували в голові думки. Позаду задзвонив її мобільний. Випав з кишені, коли намагалася вирватися. Жінка підбігла до вхідних дверей квартири. Різко повернула їхню ручку. Щосили смикнула. Вискочила до під’їзду й помчала по сходах донизу, не озираючись.
Ярина бігла по вулиці, мов навіжена. Не відчувала власних ніг. Наче летіла. «Він позаду! Позаду!» – нервувала. Наштовхнулася на якогось перехожого. Ледь не впала. Понеслася далі. «Додому!» – вирішила вона. «Ні, на роботу! Там люди!» – передумала.
Жінка вбігла до офісу. Одразу ж кинулася до кабінету двох своїх колег.
– Ярино! Що сталося? – спитав її Денис, ошелешено кліпаючи очима.
«Вони подумають, що я збожеволіла», – пронеслося в голові.
– Може, води? Зараз наллю… – запропонувала Олена, встаючи з-за робочого столу.
Ярина не знала, що казати людям. Правду? Але яку? Вона сіла на вільний стілець. Подивилася у вікно. Колеги переглянулися. Жінка простягнула Ярині склянку води.
– Так що з тобою відбулося? – запитав Денис, відкладаючи на край столу тацю з опрацьованими документами.
– Я ходила до однієї сім’ї, аби перевірити житлові умови, – почала Ярина. – Але там на мене напав якийсь… – замовкла.
– Хто? – Олена перелякано витріщилася на неї.
– Один… Із тієї сім’ї, – зам’ялася Ярина.
Денис порадив:
– Може, варто до поліції…
– Ой, лишенько! – перебила його жінка-колега. – Хоч нічого з тобою не зробив, Яринко?!
– Схопив за руку сильно, – показала червоний слід. – Здається, намагався вбити та… – не закінчила.
– Треба розповісти про це начальниці, – мовив Денис. – Вона зараз бігає десь в іншому районі у справах, але скоро прийде.
Ярина допила воду в склянці. Не знала, що ще казати. Думала.
– Піду, мабуть, до свого кабінету, – мовила, заламуючи пальці.
– Може, візьмеш там документи й попрацюєш із ними в нас? – запропонував Денис.
– Дякую, але посиджу в себе, бо… Мені треба побути на самоті, – відповіла Ярина.
– Гаразд, – мовив колега. – Раптом що…
– Забігай, – сказала Олена.
Жінка увійшла до свого кабінету. Сіла в крісло. Але за мить підскочила на ноги й позадкувала до дверей. «Він! Прийшов за мною!» – кричали в голові думки. Ярина ледве відчувала власні ноги. Вона захиталася й опустилася на підлогу. Не могла второпати, що повинна бігти хоча б до колег по допомогу. Думки заплуталися, мов рибальські тенета. Жінка дивилася у вікно. На вулиці під деревом стояв той, хто напав на неї сьогодні. Він свердлив Ярину своїм холодним поглядом. Раптом підійшов дуже близько до вікна. Різко стукнув у нього. Також і вдруге. Побачивши ті неприродні рухи, жінка зібралася з силами й, підвівшись, вискочила з кабінету. Забігла до колег, перечепившись через поріг, але втримавшись на ногах.
– Денисе, він там! – застогнала Ярина. – Той… Той, що напав на мене цього ранку!
– Де?! – запитав чоловік, підскочивши зі свого крісла.
– За моїм вікном… На вулиці… – промовила жінка.
Денис зателефонував начальниці. Потім – до поліції. Олена знов дала Ярині склянку з водою. Та пила, ніби навіжена. Подавилася. Насилу відкашлялася.
– Він мене не відпустить, – мовила тихо. – Дістане всюди. На поліцію годі сподіватися…
– Заспокойся, будь ласка, – спинив її Денис. – Ми тебе захистимо.
– Усе буде добре, – додала Олена.
– Що тут відбувається? – до кабінету влетіла начальниця, гримнувши дверима. – Там нікого підозрілого біля офісу нема!
– Але ж… – зам’ялася Ярина. – Він був. І, мабуть, є. Очікує…
– Хто напав на тебе? – начальниця поглянула на підлеглу. – Денис розповів щось таке, але я майже нічого не зрозуміла.
Двері відчинилися. Ярина втратила свідомість. Упала на підлогу.
Жінка прийшла до тями в Денисовій автівці, коли вони швидко кудись їхали. Усе її тіло було, мов із вати. Шалена слабкість не давала навіть поворухнути головою чи відкрити вуста. «Що сталося? Куди ми так поспішаємо?» – пролітали в її голові німі запитання. Денис помітив, що жінка отямилася.
– Довго ти була у відключці, – сказав чоловік.
– А… – почала Ярина. – Що таке? Куди ми їдемо?
– Із цього клятого міста, – відповів Денис, не відриваючи погляду від дороги.
Жінка втислася в сидіння. «Мені це сниться? Чи він збожеволів? А, може, я з’їхала з глузду?» – подумала, витріщившись на колегу.  
– Як це?! Чому? – спитала вона.
– Тільки послухай мене уважно, будь ласка, – мовив Денис. – Наше місто охопив якийсь невідомий вірус. – Чоловік додав газу. – Кажуть, він дуже небезпечний. Декілька людей уже померли від нього. Хворі німіють, рухаються, ніби ляльки чи роботи, стають агресивними…
– Що? – Ярина ледве знов не втратила свідомість.
– На жаль, це правда, – мовив Денис. – Треба тікати.
– Ти мене врятував від того хворого? – прошепотіла жінка.
– Я забрав тебе… Там було таке, що й розповідати, може, не треба, – відповів чоловік.
– Дякую, – тихо сказала Ярина.
– Нема за що, – мовив Денис.
– А інші? – запитала жінка.
– Начальниця й Оленка загинули, – чоловік зітхнув.
Ярина притиснула долоні до обличчя.
– Шкода, – прошепотіла жінка. – І ми ж могли…
– Нарешті виїхали з міста! – вигукнув Денис, радісно сплеснувши руками. – Тепер…
– Тримай ліпше руль, – перервала його Ярина. – А якщо в інших містах такий самий вірус? – засумнівалася жінка.
– Не знаю напевно, але кажуть, що ця гидота поки що лише в нашому, – відгукнувся чоловік. – Треба заїхати кудись і поїсти.
– Мені нічого не хочеться, окрім опинитися десь у безпеці, – пробубоніла Ярина, тримаючись за голову. – Куди тепер?
– Думаю, треба від’їхати звідси щонайдалі, – відповів Денис.
– Чому ти так дивишся на мене? – жінка здригнулася.
Чоловік знизав плечима.
– Не розумію, про що ти, – мовив він. – Напевно, перехвилювалася? Усе буде добре. Заспокойся. – Денис посміхнувся.
Ярина дивилася у вікно й намагалася привести власні думки до ладу. У жінки виникла ідея, де їм зупинитися. Вона захотіла сказати про це колезі, але не змогла вимовити жодного звуку, спробувала поворухнути рукою, та вийшло це в неї, наче штучно...

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Амалія, 14-09-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Галина Михайловська, 13-09-2017

Може це лише

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олександр, 13-09-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Avtor, 11-09-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 10-09-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.44369196891785 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд роману Сергія Жадана «Інтернат»
Сергій Жадан написав роман, на який чекали три роки. Чекали хоч і з нетерпінням, проте мовчки. Чекали …
10 рекомендацій із книги «Самостійна дитина, або як стати „Лінивою мамою“»
Одним із найбільших страхів майже кожної матусі є страх, що її назвуть «лінивою мамою». Проте можна …
Між двох вогнів: Огляд нової книги Світлани Талан
Новий роман письменниці Світлани Талан цілком виправдовує свою назву — «Ракурс», оскільки пропонує читачеві …
Огляд роману «Тіні наших побачень» Івана Байдака
Українського читача ХХІ століття непросто здивувати: книжку можна знайти на будь-який смак. Та літературної …