Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44529
Рецензій: 87081

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Порнографія ч.3

© Михайло Нечитайло, 30-08-2017
Уже з рік у Алі є прихильник. На чотири роки молодший неї, ще й досі студент. Бідне, аж сіре, але кохає, аж цвіте.
Подобається. Відштовхує хіба що бідністю, а всім іншим приваблює.
На днях запропонував одружитися.
– Я б хотіла весілля, – натякнула на свою значимість і його бідноту.
Хотіла побачити, як відреагує.
Мався злякатися, задуматись, а він розплився в посмішці.
– Відгуляємо, – махнув рукою.
– За що, Петре? – скрикнула. – Ти ж сирота.
– Казала баба, кабана заріже, – всміхався.
– Я в ресторані хочу, що мені той кабан, – вередувала.
– Буде й ресторан, – не втрачав оптимізму.
– Господи, Петре, ти ж не дитина вже, до тридцяти добираєшся роками, – кинула капризувати, серйозною стала. – За який чорт ресторан, коли в тебе штанів ні за що купити?
– Кредит візьму, – гонорував.
– Та в яму? – жахалася. – З-за мене, з-за дурної гульні, без якої прекрасно можна обійтися?
Раптово скис.
– З-за тебе, Алю, куди завгодно, хоч до чорта на торги душами, – тільки й мовив. – Я що, думаєш, не розумію, що я зараз ніхто й ніщо. Але ж я вивчуся на програміста, в мене є плани, є надії. Я викручусь, Алю, аби лишень ти поряд.
– Я старша, – на вгавала. – Що ти міг у мені знайти?
– Любов, – не знаходився на іншу відповідь. – Ти гарна, – добавляв хіба що.
– У мене дитина вже он яка, – наголошувала.
– Дитина – не завада, – не відступав.
– Вона росте, потребує грошей, – натякала.
– Я не дурень, розумію, – не здавався. – Я й спільних дітей хочу.
– Ти спершу цього доведи до ума, – не вірила обіцянкам. – Йому завтра в школу, й зодягти треба, й спорядити, а в мене батько хворий, усі гроші на ліки йдуть, я бідую, нащо тобі, сіромі, ще й цей тягар?
– Треба, – так і не відступив.
Одно ходив і ходив.
– То як, – допитувався, – візьмеш мою руку, приймеш серце? Я ж пропоную.
Вирішила прийняти пропозицію.
– Згодна, – відповіла, – гляну на тебе, подобаєшся, навіть почасти дуже, але гонору твого даремного й порожнього не те що не приймаю, але протестую проти нього, – була серйозною та відповідальною.
– Гонору більше не буде, – обіцяв, радіючи.
Сиділа вечорами й роздумувала, чи правильно поступає. Відчувала, кохання такого, як до Антона чи Романа, до Петра не несе в душі. Чом же погодилась?
«А що, вік у дівках ходити?» – запитала сама в себе та й перестала себе терзати.
Надіялася на краще.
Тим часом підійшло тридцять перше серпня – останній день перед походом Жоржика до школи та її день народження. Сиділа й сушила голову, наче феном, думкою – синові вартувало купити шкільну форму, бо в гімназію, найелітнішу в містечку, куди вдалося прилаштувати дитя попри незначні власні статки, вимагали, як імператор покори, шкільної форми для учнів. Знати б раніше, не купляла б джинсів та всіляких витребеньок дитині, купила б форму. Ні, сказали ледь не в останній день, та ще й тоном, котрий не визнає заперечень – давай форму, і квит, або ж переводь дитину в інший заклад. А тепер грошей – нуль, форму хоч виверни з душі, а подай, і гімназії зцуратися не хочеться, бо найкраща ж, хіба її дитина не заслуговує найкращої гімназії.
Телефонувала вчора Петі – сопів у трубку, наче кисню на планеті бракувало.
– Та це, – белькотів, – я  того… подумаю…
Поговорили, називається.
Потроху впадала у відчай, дивлячись, як сонце пливе по горизонту, несучи не стільки літнього тепла, як невідкладних проблем.
Задзвонив мобільний.
«Петя» – блимало на екрані.
– Що, є форма? – видихнула замість «здрастуй».
– Хіба у формі щастя, Алю? – пролунало натомість. – Форма – справа десята, коли я тебе люблю. Не міряй формою, жінко, любов. Форми може не бути, а коханням як серце вражене, воно здатне на все. Виглянь краще у вікно.
– І що я там побачу, тебе? – мовила стомлено.
– А хіба я не найбільше щастя? – гуло в трубці.
Не відповіла. Виключила телефон, роздратовано піднялася з дивана та пішла до вікна.
Виглянула.
З висоти сьомого поверху у вічі кинулася картина – на площі перед будинком було викладено з сотень, тисяч троянд: «Вітаю тебе з днем народження, кохана моя, найдорожча, найрідніша Алю.»
Її немов хто шпигнув ножем у саме серце. Вихором злетіла по східцях донизу, навіть не вистачило снаги дочекатися ліфта.
Відкрила двері парадної, вибігла надвір.
Побіля квіткової картини стояв її залицяльник. Його навіть важко було побачити за букетом.
– Вітаю! – горлопанив, що мав сили.
– Ти нащо таку купу грошей вгатив у цю порнографію? – накинулася коршаком на хлопця.
– Так люблю ж, – отетерів.
– Чхати я хотіла на таку любов, – стогнала, кричала, плакала. – У мене сина немає за що зодягти в шкільну форму, а він тисячі на квітки просрав! Хіба це любов, коли свої забаганки ставиш вище сподівань коханої?! Ні, це порнографія, Петю, порнографія! Іди ти з нею знаєш куди, недоумок негодящий?! Я тебе просила форму, а не купу оцього лахміття.
Вихопила в нього з рук букет, заходилася мести ним, наче віником, складений з троянд напис.
Зупинилася, коли хтось поторсав за плече.
Це був Петро. Він стояв і простягав якийсь пакунок.
– Візьми ось форму, як не підійде за розміром, сходиш поміняєш у магазині, адреса в кишені піджака, – мовив. – Дурепа ти, Алько. Суща порнографія.
– А де ж ти взяв грошей? – тільки й змогла, що спитати. – Кредит?
– Я ж програміст, – гірко всміхнувся. – Перша моя програма, котра принесла дохід.  Перша, – кинув, немов каменя, та й пішов.
Хотіла зупинити, та не знала, як.
Так і залишилася стояти з пакунком у руках серед розсипаних квітів.
«Оголошую вас чоловіком і дружиною» - лунало завчене в мізках.
– Петю, – тільки й змогла, що вимовити.
Та він почув, оглянувся.
– Порнографії не буває тут, – показав на серце, – вона тут, – показав на голову. – І якщо завелася, то назавше.
«Оголошую вас чоловіком і дружиною», – одно звучало й звучало в голові.
«Довбана порнографія», – перекреслила той даленіючий дзвін та й подалася, понісши пакунок, на свій сьомий поверх, лишивши на асфальті двірничці добру годину пахучої роботи.
– Тридцять три, вже тридцять три, – порахувала нащось уголос прожиті роки.
І закрила за собою двері до квартири.
Раділа формі для сина й чомусь не дуже пекло пропаще весілля.
Більше муляло те, що не вітається Роман.
– От і розбери, де воно любов, а де порнографія, – упала на диван і невідь-чого розсміялася.        

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Максим Т, 08-09-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Амалія, 04-09-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олександр Ман, 04-09-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 04-09-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 01-09-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.78744101524353 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Дівчина, яку забрало море
Була собі дівчинка, і звали її — Ірина Кулянда. У шість рочків вона зробила мамі подарунок — першу написану …
«14 друзів хунти»: чотирнадцять голосів війни
Одна з найпомітніших антологій цього року про війну з Росією — «14 друзів хунти», впорядкована Дмитром …
Пол Бейті «Запроданець». Чорний роман під рожевою обкладинкою
Як воно — жити з усвідомленням власної чорноти? Чому ми досі ділимо людей за кольором шкіри? Запитання, …
«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …