СПЕКА
Я протираю руку ваткою зі спиртом. Стукаю по ній. Беру шприц і обережно вводжу голку у вену. Натискаю. Густа блакитна рідина потроху проникає в мій організм. Розтікається по жилах. Наповнює мене блаженством. Моє тіло стає світло-синього кольору. Я сиджу на дивані у вітальні. Одночасно – це моя кімната. Чую звук ключів у дверях. Зайшов Женя й з порогу кинув мені:
– Що знову Льодокаїн колов?
- Нарешті винайшли хоч щось корисне.
- Не захоплюйся ним, а то минулого тижня ще двох забрали на лікування.
- Не хвилюйся. Усе буде добре. Який кайф.
- Чорт, треба й собі закинутися. У тебе ще залишився?
- Ніби одна ампула.
- Треба ще купити.
Яке це спекотне літо. Я б здох без шприца. Якби Женя почув те, що я думаю, то почав би розказувати, що мені теж варто обстежитися. Так, дехто стає залежним, але ж не я. У мене зовсім інша доля. Я не підсяду. Точно – ні. Мені просто треба пережити літо. Це вперше за увесь час така температура. У наших краях погода зовсім збожеволіла. Вічно ці люди псують природу. Понад 40 градусів щодня. В Україні таке вперше. Звісно, бедуїнам би не знадобився Льодокаїн, але вони ж не ми. Хоча, я чув, що зараз його збирають на експорт – мабуть, у якісь пустелі.
Женя підійшов до шафи, полазив у ній і дістав ампулу. А тоді – загнав голку собі у вену. Завалився поруч зі мною на диван. Окрім холоду, у цих ліків є побічний позитивний ефект – блаженний спокій і умиротворення. Жодні проблеми тебе не хвилюють. Ти стаєш невразливим. Ти – лід. Холодний. Бездушний. Щасливий.
– Треба приготувати їсти, – каже Женя.
- Ага, – відповідаю я.
І ніхто з нас не рухається.
Ця чорнява на екрані продовжує лепетати:
– Льодокаїн – відкриття нової епохи. Нобе́лівський – геній, його винахід урятував життя численним особам. Цей лікарський препарат поміг уникнути смерті й травм від сонячного удару численним пенсіонерам, немовлятам і деяким чоловікам. Ведуться розмови про збільшення масового виробництва товару і його експорт за кордон. Особливо корисними ліки можуть стати в країнах Африки та Азії, у пустелях. Також правами на виробництво Льодокаїну зацікавилися американські постачальники. Однак учений відмовляється від усіх угод і пояснює це тим, що він робить свою справу не заради грошей. Далі – пряме включення з Альбертом Нобе́лівським.
На екрані з’явився чоловік у клітчатій сорочці й чорних штанах. Охайний, з чорнявим коротко підстриженим волоссям. Я б і не сказав, що вчений – уявляв їх завжди трохи божевільними й дивними. Як Ейнштейна на фото, де він показує язик. А виявляється, що це – звичайні люди. Альберт стоїть на вулиці, позаду дорога, але машин немає. Чорт, підловили його ці кляті репортери – уже й усамітнитися не можна. Він уже кілька хвилин говорить щось перед купою мікрофонів. Однак я прислухався лише зараз.
– … це для мене велика честь, але я мушу відмовитися, – м’яко посміхнувся він.
– Чому?
– Розумієте, я роками працював і мої винаходи якось не користувалися популярністю, але певним людям вони помогли і я отримував листи з вдячністю, подарунки й інше. І мені подобалося творити те, що буде корисним для всіх. А я не певен, що якщо продам права, то мій винахід буде використано на благо людям. Він може перетвориться в черговий звичайний бізнес.
– Але ж Ви теж отримаєте гарний відсоток з цього.
– Мене не цікавлять гроші.
– Однак щойно Ви розбагатіли, то купили собі квартиру в престижному районі, а найману майже звільнили.
– Мене не зовсім цікавлять гроші, – невдоволено буркнув він, тоді вказав рукою на шестиповерхівку поруч, – тут багато пацюків. Хоча, іноді вони – найкращі друзі для вченого, але жити постійно в такій компанії не надто приємно. Решту фінансів я збираюся витрати на благодійність.
– Куди саме?
– Чорт, інтерв’ю закінчено, про це ніхто не повинен був знати…
– Але пане Альберте…
– Усе, закінчено, я сказав, – мовив він і пішов від репортерів, закриваючи рукою камеру, яка слідувала за ним. Він крокував швидко й гнівно.
Хм, кльовий мужик. Мені він подобається. Він винайшов Льодокаїн, а тепер ще й втер носа цим журналюгам. І правильно – нічого пхатися в чуже життя.
Треба приготувати їсти. Іду на кухню, ставлю воду на плиту, дістаю вареники з морозилки. Сідаю на стільчик і спостерігаю за водою, яка повинна закипіти.
– Ти дубу дав? – хтось трясе мене за плечі.
– Га? – не розумію де я. Бачу Женю перед собою. – Я, мабуть, заснув.
– Не мабуть, а точно – я вже вареники зварив поки ти тут дрихнув.
– Це я варив вареники.
– Ні, ти варив окріп. Що, знову пасуєш?
– Якось неохоче мені йти на роботу.
– І як тебе ще не звільнили?
– Гарна репутація. Я завжди був ударним працівником. Кілька днів мені пробачать.
– Уже пройшов тиждень.
– Невже? Хм. Але тиждень – теж.
– Дивна в тебе робота.
– Розумієш, час – це лише суб’єктивна категорія. Ми домовилися, що година складається з 60 хвилин, хвилина з 60 секунд, а секунда – з якихось мілісекунд. Але чому ми рухаємося саме так? Бо цей час встановлений у різних містах, країнах, увесь світ живе за ним і ми не хочемо відрізнятися, бунтувати, кидати виклик системі. Але в китайському календарі зараз понад 5000 років. А в нас лише 2017. І хто з нас правий? Ніхто, бо ми самі вигадали час, події, відлік, усе. Уся цивілізація – це лише суцільна фікція. І моє керівництво це розуміє.
– Я не певен щодо останнього. Але мені не подобається це все, – стурбовано він хитає головою.
– Забий, я вже доросла людина – можу сам про себе потурбуватися.
Він мовчить і ще раз хитає головою. Чорт, дістали, усі ці люди, які «турбуються» про мене. Сам знаю, що мені необхідно. І нічого на мене так дивитися й мовчати, наволоч. Заходжу у ванну й умиваюся. Він думає, що є якісь проблеми. У мене немає жодних проблем з Льодокаїном. Я колю його лише тому, що зараз – спека. Якби не вона, то я б і не коловся. З роботи мене не звільнили. Гроші в банку дають відсотки. Які тут проблеми? Хіба що з тим, що порушився мій хронометраж. Але колись я був три тижні в печерах і реакція була аналогічною. На особистому фронті? Так, але ж Анна кинула мене до того, як я підсів на Льодокаїн. Ні, я на нього не підсів. Це просто боротьба зі спекою. А яке виправдання в Жені? Так, яке виправдання в цієї скотини? Повертаюся у вітальню.
– Чорти б тебе забрали, а чому ти ні з ким не зустрічаєшся?
– Бо я ні в кого не закоханий.
– А чому ти ніде не гуляєш, не тусуєшся? Міг би познайомитися й закохатися.
– Не маю сил після роботи. Та й бажання.
– На все в тебе готові відповіді. Може, це в тебе проблеми?
– А, то все через це, – каже він поблажливим тоном.
– Не смій, так ставитися до мене, – кричу.
– Як так?
– Як до малої дитини.
– Ти ж сам себе так поводиш…
– Ах ти ж, – хапаю його за пазуху й трушу ним.
Він спокійний. Намагається скинути мій захват. Але я вчепився мертвою хваткою. На його лиці помітні перші ознаки агресії. Женя коливається з боку в бік, розхитуючи мене. Однак мої руки не відпускають. Його лице червоніє й він штовхає мене в груди. Я розслабляю хватку, задкую і ледь не падаю. Уривчасто дихаю й з ненавистю дивлюся на нього. Женя теж злісно глядить на мене. Тоді хитає головою й виходить з кімнати. Я замикаю двері. Стелю собі диван. І лягаю спати.
Уже третій день погода бушує. На вулиці періщить злива. Завиває вітер. Блискавки. У місті готуються оголосити критичний стан і заборонити виходити людям на вулиці. Неочікувана зміна погоди.
Я взяв відгул на сьогодні. Скоро повинен повернутися Женя – йому не так пощастило з начальством. Протираю руку ваткою. Проколюю її шприцом. Льодокаїн тече по моїх жилах. Так, зараз спеки немає, але це – корисно. Я вчуся звикати до холоду. Адже така погода теж часто буває. Загортаюся в ковдру щільніше. Вмикаю телевізор. На екрані з’являється якась картинка. Там сидить жінка в костюмі. І щось говорить. До мене долітають обривки фраз.
– Невдовзі злива повинна вщухнути… п’ятеро людей перебувають на лікуванні від залежності… Льодокаїн – новий наркотик… розмови точаться щодо долі Нобелівського…
Відчиняються двері. Заходить Женя. Я дивлюся на нього туманними очима.
– Що, знову? – кричить він у дверях, – зараза, як ти мене дістав.
Женя підходить, вимикає телевізор. Заходить на кухню й повертається звідти.
– Тебе що, на лікування здати? Скільки можна колотися? Де їжа? Ти обіцяв, що приготуєш сьогодні.
– Ти такий злий, бо тобі самому треба доза. Там ще є. Я купив учора…
– Купив?! Тобто, наркоту ти не забув купити, а на їжу забив?
– Це не наркота…
– У твоєму випадку – наркота.
– У моєму – ні. Мені це необхідно, бо хто стерпить життя з таким, як ти?
– Ти краще скажи, хто може стерпіти тебе, виродку?
Я мовчу. Не маю сил відповідати. Дивлюся, як він злісно розриває упаковку, витягає шприц і вводить собі дозу. Потроху на його обличчі з’являється вираз блаженства. Женя падає поруч зі мною. Він стає блакитним. Тоді м’яко плескає мене по плечу, ніби вибачаючись. Ми друзі. Ми – справжні друзі.
– У тебе що, сьогодні вихідний? – питаю я Женю. Ще лише дванадцята, а він – уже вдома.
– Ні, мене просто раніше відпустили.
– Чому?
– Через спеку.
– Невже я правильно розумію, що…
– Що саме? До речі, а ти чому вдома?
– Начальник не прийшов – в нього щось там зі здоров’ям, а його зам вирішив нас пощадити сьогодні.
– А, ясно. Так, а що ти правильно розумієш?
– Що в нас є чудова змога прийняти Лід удвох. (Таку сленгову назву дав йому якийсь підліток).
– Слухай, я з цим зав’язав.
– Та ти що, не ламайся. У нас залишилися рештки Льодокаїну. Він зараз став удвічі дорожчим. Це зроблено для того, щоб на нього не підсідали. Нібито наркомани не знайдуть способів дістати його, ще й подешевше. Це нам, простим людям, його тепер дістати не так легко.
– Ні, дякую, я полишив це. Повернувся до роботи. Ледве відновився після останнього разу.
– Та давай.
– Ні. Мене лихоманило минулого разу. І дуже сильно, якщо не забув.
– Та таке забудеш, – кажу я, згадуючи, – хоча, не пам’ятаю.
– Ти не пам’ятаєш?
– Ні.
– Ти ж два дні доглядав мене, поки я очуняв.
– Не знаю. Може. Бачиш, який я хороший друг. Зроби мені послугу – давай зі мною.
– Ні, тоді мені було паршиво. Та й тобі не краще, як я бачу.
– Але тоді ж ми значно перебільшили дозу. Мабуть. Більше це не повториться.
– Звісно, що ні, бо більше я не буду.
– Та давай по-останньому разу. Я після цього теж зав’язую.
– Ні.
– Як знаєш.
Іду по шприц, знаходжу його в кладовищі. Заодно беру і для нього – може, передумає. Витягаю ампули з холодильника (я десь прочитав, що так від них ефект сильніший). Повертаюся в кімнату. Він дивиться на мене якось зневажливо. Колю себе. Через кілька секунд ловлю кайф. Це – шикарно. Женя злісно дивиться на мене. А мені начхати. На все. І на нього, у тому числі.
Раптом йому дзвонять, він бере слухавку, щось говорить, а тоді кладе її дуже злий.
– Цього ідіота підвищили.
– Що? – не розумію його.
– Наш начальник у лікарні – здоров’я дало маху. І цього ідіота Петра підвищили. Я повинен був зайняти це місце.
– А чому ж тоді тебе не назначили?
– Бо коли я хворів, то сказав, що це від твого клятого Льодокаїну. А зараз такі люди можуть спричинити купу проблем. От вони й не хочуть ризикувати. К бісу! – кричить він, підходить і бере шприц, – більше нічого втрачати.
– Ти ж не хотів…
– Мені треба розслабитися, – рявкає Женя.
– Ну, добре.
Його злість за кілька митей змінюється блаженством. Ми сидимо й кайфуємо. Про щось мирно й повільно говоримо – ніби нічого неприємного не трапилося в нашому житті. Льодокаїн треба приймати разом з кимось – тоді можна спізнати істинність дружби сповна. У цьому блаженному спокої приємно мати поруч людину, яка близька тобі. Ніби ви разом на відпочинку.
Мій друг виписав мені лікарняний. Сьогодні я нарешті вийшов на роботу. Шкода, що Льодокаїн заборонений на ній – я ледве стримався, щоб по-тихому не вколоти собі. Я-то знаю, що кілька наших так і роблять. Але минулого тижня одного звільнили за це. Це заважає мені ризикувати. Ніколи до цього моя робота не здавалася такою нудною. А завтра – знову туди ж. Слава Богу, що післязавтра – вихідні. Лягаю на диван, умикаю телик, щоб розслабитися.
Встигаю застати останні хвилини новин. А вони стають все тривожнішими й тривожнішими. Принаймні так каже жінка на екрані телевізора. Вона продовжує:
– Як виявилося, Льодокаїн має сильну побічну дію – при сильному передозуванні людина замерзає. У крайніх випадках – вкривається льодом. На даний момент було знайдено три трупи, причиною смерті яких послужив Льодокаїн. Поліція взялася за розслідування даної справи. Найочевидніша версія, що люди померли від передозування, викликаного залежністю. Однак поповзли чутки, що таким чином мафія прибирає тих, хто їй перешкоджає, і це дозволяє уникнути відповідальності за свої дії. Залишайтеся з нами. Щойно ми дізнаємося більше – ми повідомимо вам.
Хм, як цікаво. Отже, не можна переборщувати. Це я розумію. Залишається лише одне питання – чому я досі не вколовся? Я ж уже прийшов з роботи.
Лежу на дивані. Льодокаїн тече по моїх венах. Вдивляюся в екран. Картинка пливе перед очима. Жінка щось там белькотить. Бачу два телевізори, які світяться. Це – брати-близнюки. Розбираю якісь слова.
– Сьогодні поліція провела арешт Нобелівського, бо його ліки використовують як зброю. Лікарі продовжують дослідження того, які побічні ефекти може викликати тривале вживання Льодокаїну в звичайних дозах. А зараз ми покажемо вам, як відбувався арешт.
Побічні ефекти. Які в біса побічні ефекти? Вічно ця влада хоче забрати в людей останнє щастя. У той же час намагаюся згадати, хто такий цей Нобелівський. З пам’яті виринає лише те, що кілька днів назад говорили про замороження й трупи. Чи це було в ранкових новинах? Примружую очі, і два екрани більш-менш вдало зливаються в один. У супроводі трьох поліцейських якийсь мужик виходить зі своєї квартири. Він намагається вирватися – на ньому пом’ятий одяг, незачесане волосся, і в нього злі, почервонілі очі – ніби він не спав кілька діб. Він щось кричить – це ріже мені слух. Болить, мовби від удару чимось по голові. Я не можу слухати цей пронизливий вереск. Зменшую звук на телевізорі, але крик лише становиться більш диким. Вимикаю телевізор нахрін. Проте крик не спиняється. Прикладаю руки до лоба, намагаючись втримати його всередині чи що. Але він лише посилюється. Кидаю пульт у телевізор. Краєм ока бачу, як двері відчиняються і в них хтось заходить. Якась голова навпроти мого обличчя щось белькотить, але я не можу розібрати нічого через цей клятий крик. Отримую удар, тоді ще один. У голові паморочиться. Виявляється, що в цієї голови є тіло і вона на ньому вибігає з кімнати. Повертається назад з чимось у руках, щось з цим робить і я відчуваю, як я стаю вологим з голови до ніг. Але зір потроху починає стабілізуватися. Крик стихає. Мій стан стабілізується. Я отримую кілька ляпасів. Виявляється, що голова була Женіна. Прийшовши до тями, я нарешті розбираю, що він казав – рух губ майже не змінився:
– Чого ти кричав?
Прийшов з роботи виснаженим. Я змарнів – принаймні так мені кажуть колеги. Іду до дзеркала. У мене пожовкла шкіра. Під очами синці. Костюм на мене великий. Мабуть, я втратив 5 кілограмів. А може й більше. Сьогодні про мене турбувалася Анна – найсексуальніша колега в моєму відділі. Вона звідкись пронюхала про моє захоплення – її дядько, нібито, від нього зліг. Так вона сказала. Але я думаю, що мене здав Женя. Певний у цьому. Він ненавидить мене. Навіть не хоче Льодиком зі мною проколотися. Покидьок. Лягаю на диван. Про що я думав? А, мабуть, про вчорашнє. На щастя, телевізор не постраждав від кидка пульта. Вмикаю, але не вистачає сил дивитися – очі закриваються. Невже я так знесилився?
– До ознак хронічного передозування входять наступні: запоморочення, втрата короткочасної пам’яті, різкі «скачки, удари», тимчасові провали в пам’яті, схильність до сну, уповільнення або пришвидшення, зміна суб’єктивного відчуття часу, схильність до метафізичних роздумів, суперечливість думок, підвищення чутливості до фізичних подразників. Звичайна вода може врятувати від ефекту передозування в певних випадках. Однак критичні стани нею не лікуються. Та й від залежності вона не позбавляє – лише знімає деякі симптоми. Проте радимо не бути байдужими, і якщо ви помітите в когось ознаки передозування – облити їх водою.
Невже в мене залежність? Як безневинна забава переросла в таке? Навіть не забава, а потреба. Хоча, яка в біса потреба? Це – лише для підвищення комфорту. Закон життя: або ти задоволений тим, що маєш, або – впадаєш у залежність від того, що набудеш. І як я цього не помітив? Ні, я помітив. Ще давно. Просто брехав сам собі. Краще ж брехати, ніж визнати неприємну правду, чи не так? Я присягався, що ніколи не дойду до подібного. Ніби мені це допомогло. Коли я подорослішав, то забув усі обіцянки дані самому собі.
– Враховуючи останні відкриття, Льодокаїн класифікують, як наркотик середньої тяжкості й знімають з виробництва. Людям пропонується за винагороду здати свої запаси цієї речовини. Вони повернуть лише 25% від витраченої суми, але ж здоров’я важливіше, чи не так? Ми озвучимо думки тих, хто вже скористався послугою. На черзі, перша людина…
Я знову коловся. Точніше, ми кололися. Цього разу справді востаннє – Льодокаїн уже вилучили з вільного продажу аби уникнути рецидивів. Працюють над вдосконаленням і лише через кілька років його повернуть в аптеки. Принаймні так сказали.
У нас залишилася в холодильнику ще одна порція, але ми вирішили зберегти її для критичного випадку. Чорта з два я б здав те, що купив за свої гроші. Якби ще заплатили повну суму, то я б подумав, а так – хрін там.
Мене давно вже відпустило. А від Жеки щось не чути звісток. Ми вирішили зробити це кожен у своїй кімнаті. Бо наодинці кайф зовсім не такий, як разом – можна проникнути в глибини своєї підсвідомості. Відкрити своїх демонів, побачити свою красу. Це – інтимна справа, як і багато чого в нашому житті.
Я почав палити – це хоч якийсь замінник. Десь читав, що дуже важко відмовитися від негативної звички. Її можна лише замінити на позитивну.
Але й це важко. Проте паління все-таки краще, ніж Льодокаїн, як виявилося останнім часом. Збираюся вийти на загальний балкон. Не палю в квартирі – вистачить того, що сусіди натерпілися моїх криків через Лід. Більше я не псуватиму їм життя.
Виходжу в хол і бачу на підлозі Женю. Я підбігаю до нього й намагаюся його розбудити. Кричу:
– Жека! Чорти б тебе забрали, прокидайся!
Він не ворушиться. Підбігаю до телефона. Набираю номер швидкої.
– Доброго дня, приїжджайте швидше, адреса…
– Що сталося?
– Ее…не знаю.
– Тобто?
– Він вирубився – лежить без свідомості.
– Хто без свідомості?
– Мій друг, їдьте швидше.
– Він приймав алкоголь, наркотики чи ліки за останні 24 години?
– Ні, лише Льодокаїн.
– Зрозуміло, – зітхає жінка на лінії, – «Швидка» невдовзі прибуде.
Невдовзі – це коли, чорт забирай? Опускаюся на підлогу, трясу його тіло. Нічого не виходить – він продовжує лежати. Прокляття. Я встаю. У мене різко дриґається права нога. Біжу на кухню, дістаю тару з кубиками льоду з морозилки, повертаюся до Жені й висипаю йому їх на голову. Чорт, що я роблю? Я в паніці. І як я йому поможу? Повертаюся на кухню. Дістаю капсулу з морозилки. Мені необхідний лише один укол, щоб помогти йому. Інакше, яка від мене користь? Ну, справді, яка? Я зазираю в комору й шукаю там спирт. Вигрібаю з неї все, крім скляних баночок, – речі падають на землю. Потім приберу. Зараз мені необхідний спирт. Не можу згадати, де він. Біжу на кухню, відкриваю шафу з алкоголем, дістаю віскі – зараз підійде й це. Чорт, а де вата? Ай, плювати. Виливаю віскі на лівий лікоть. Хочу ввести собі голку, але руки тремтять. Закриваю очі, зосереджуюсь на диханні, запускаю залізо собі під шкіру. Натискаю кнопку шприца.
Я дивлюся на своє тіло й бачу, як ця рідина робить мої вени яскраво-блакитним – вони світяться. Спокійний, безтурботний повертаюся у вітальню. Помічаю Женю на підлозі. Хм, дивно, чому він тут лежить. Чую дзвінок у двері. Виходжу в коридор. Питаю:
– Хто там?
– «Швидка».
– Яка «швидка»? Я не викликав «швидку».
– Викликали. (От чорт, тепер ще й він накачався – почувся стишений жіночий голос). Відчиняйте двері.
– Я не накачався, – кричу я, – підходжу до дверей, дивлюся у вічко, бачу людей, одягнених у білі халати. Прокручую замок і відчиняю двері. Ці люди в білому пробігають повз мене у квартиру. Враз якась сила різко нагинає мене вниз. В очах помутніння, голова крутиться, очі закриваються, а я розслаблено сповзаю вниз.
Відкриваю очі. Пробую підняти руку – ледве вдається. Тіло тяжке, немов налите свинцем. Навколо білий колір. Роззираюся навколо – якісь ліжка, на них незнайомі люди. Зір ще чітко не сфокусувався – все трохи розмите. Я в якійсь білій піжамі з цятками. Чорт, я, мабуть, у лікарні. Але як я тут опинився? Що сталося? Потроху починаю пригадувати події.¬¬¬ Жека. Що з ним? Спогади перериває стрімкий потік, який підіймається від живота й струменем виходить через мій рот у відро, яке стоїть біля ліжка.
У палату заходить чоловік у білому халаті. Напевно, лікар.
– Пане …, доброго дня, ви давно приймаєте Льодокаїн?
– Кілька тижнів.
– А в картці пацієнта Лозового записано, що перші ознаки алергії проявилися 3 місяці тому.
– А хто це?
– Це – Ваш друг.
– Який друг?
– Євгеній Лозовий.
– Дивно. Я ніколи не знав його прізвища.
– Як це Ви не знали його прізвища?
– Не знаю. Може й знав, але забув.
– Типовий синдром. У мене один пацієнт учора забув, де живе і як його звати.
– Ого. Мабуть, тоді не варто напружуватися, щоб згадати щось.
– Так, це – додатковий стрес, а Вам зараз потрібен відпочинок.
– Та ні, я вже майже здоровий.
– По-перше, – Вам промивають організм, вичищаючи залишки Льодокаїну, – сказав лікар, щось підкручуючи на крапельниці. – По-друге, Ваш друг – помер.
– Що? – не можу усвідомити, – але ж передозування Льодокаїном не може викликати…
– Він помер не від цього. У нього алергічна реакція на деякі компоненти ліків. До речі, судячи з записів, він прекрасно це знав. Звісно, від разового прийняття нічого б не сталося, але котрийсь із разів міг би стати фатальним. Ну, він і став. Цікаво, що його вмотивувало на невиправданий ризик?
В очах мутнішає, повіки тяжчають і закриваються. Мабуть, це – просто сон. А я ще досі лежу в себе в коридорі. Зараз прокинуся і…
Прокидаюся. Роззираюся навколо – я в лікарні. Чорт, це був не сон. Погляд падає на кушетку справа від мене.
– Ти. Я ж тебе бачив по телику!
– Так, це я, – відповідає Нобелівський.
– А шо ти тут робиш? Я думав – ти проти надмірного використання Льодокаїну.
– Я сам тестував свій винахід – хотів довести його до досконалості й уникнути подібних ситуацій. Однак хтось з високопосадовців через кілька місяців після початку експериментів довідався про розробки і розказав друзям. Вони почали негайно вимагати його для себе, погрожуючи мені в’язницею. Довелося підкоритися. А тоді я сам ввів його в обіг, бо не хотів, щоб чиновники мали те, чого не мають прості люди – їм і без цього вистачає страждань.
– А в результаті – постраждали всі.
– А я став жертвою того, проти чого боровся, – сказав він, і на його очах блиснули сльози. – Я ж просто хотів помогти людям стерпіти цю спеку. Хто знав, що все так обернеться? Хто знав…
– Ніхто.
– А я ж просто хотів поліпшити людям життя – врятувати, захистити їх від спеки, а воно – он як вийшло. Хто знав, що я створю новий наркотик?
– Усі хороші речі мають побічний ефект.
Учений у відповідь гірко посміхнувся. А я почав слабнути – видно, знову почали діяти ліки. Я заснув. Трохи подрімав і прокинувся. Мій товариш по нещастю продовжував говорити, і не помітив, що я відключився.
– Зараз його заборонили. Конфіскували більшість товару й продають лише в деяких, найсуворіших аптеках лише за рецептом. Наволочі.
– Так це ж чудово, хіба ні? – я швидко включився в розуму.
– Я винайшов не лише Льодокаїн. Але інші мої «ліки» не були легальними. Вони, звісно, лікували те, що необхідно, але потенційно був високий ризик залежності. І їх я робив на замовлення влади. І певен, що саме через це за мною почали стежити. Бо я хотів розкрити правду – совість моя почала давити на мене. Однак… На жаль, усе, що нелегалізоване, нікуди не зникає, а просто переходить на чорні ринки, – він ще раз гірко посміхнувся й пирснув. – Те, що винайдено, те, що вже було – неможливо знищити. Воно може лише само відмерти з часом, коли стане застарілим.
– Так, яка різниця, якщо від них залежать високопосадовці – хай хоч усі поздихають – люди будуть лише раді.
– Біда в тому, що ці препарати й досі лежать в аптеках. Однак люди думають, що вони їм потрібні, коли насправді – вже ні. Це – швидкодіючі ліки, які викликають залежність. І загрожують життю.
– Але ж люди можуть побачити твоє ім’я на упаковці…
– Вони поставляються в аптеки, як анонімні. Або під виглядом інших ліків, які вже давно не випускаються.
– Скажеш назви твоїх винаходів?
– Напишу. Але потім. Ввечері.
– Добре.
– Я дивуюся, як мене ще досі не прибрали. Повезло, що сам перекачався й збожеволів.
– І що?
– Ти новини дивишся взагалі?
– Так, але я тоді був під Льодом.
– «Під Льодом»… – посміхнувся науковець, а тоді продовжив, – я бушував, стукав у двері – сусіди викликали поліцію, й мене забрали за хуліганство, а тоді – перевели сюди, бо я був у неадекватному стані. А ти як сюди потрапив?
– Перебрав з Льодокаїном, – сказав я, навмисне вимовивши повну назву, сподіваючись, що це втішить його, – зомлів, встигнувши викликати швидку до цього.
– Льодокаїн – це моя перша серйозна помилка. Яка зачепила стількох людей. Яка зробила наркоманами сотні здорових і дужих, які просто хотіли більш комфортного життя. А тепер, як виявилося, він ще й здатен убивати людей, – він похитав головою.
– Еге. У мене друг помер від нього.
– Що? Я перепрошую за це.
– Та ні, я тебе не звинувачую. Він так сильно злився на мене за те, що я підсідаю, а в нього самого, як виявилося, була непереборна тяга до цього препарату. А я-то думав, чого він так проти. З’ясувалося, що деякі інгредієнти були несумісними з його життям.
– Алергія?
– Так. І він мені заздрив. І не стільки намагався врятувати мене, як себе. Я думав, що він так переживає за мене, і не розумів чому він так хвилюється – я завжди був готовим звернутися в реабілітацію. А виявилося, що він боявся за себе…
– Як його звали?
– Женя.
– Прийми мої співчуття.
– Дякую.
Ми трохи помовчали, і я продовжив:
– У житті майже немає однозначно поганого чи хорошого – усе йде вкупі. І ми самі, кожен з нас, відповідальний за те, як ми використовуємо ту чи іншу річ. Тому звинувачувати будь-якого винахідника я вважаю безглуздим – не він же вперше підірвав динамітом людей.
– Дякую, – тихо промовив він, легенько усміхнувся, а в його очах знову з’явилися сльози.
– Ти тут тримайся, друже.
– Добре, – посміхнувся науковець і змахнув крапельки зі свого обличчя.
Умови конкурсу: http://gak.com.ua/creatives/1/44737
