ЗЕЛЕНА ПОЖЕЖА
Дід поважно в’язав кошики. Мотузка вправно бігала крізь жовті пальці, дивно заплутуючись у маленькі вузлики. Дід морщив лоба, трохи сопів, щось буркочучи до себе, зводив брови й пильно стежив за роботою. Здавалося, ніщо не могло відволікти його від цієї справи.
Сірі густі брови, сіро-біле волосся, голене обличчя в борознах було таким зосередженим, але добрим-добрим і, неначе молодим. Воно світилося сонячно, блискаючи блакитними незлостивими очима на онука, поволі посміхалося білими зубами й знову щось казало. А чув ті слова лише Мико, маленький русявий хлопчик з очима, що лунали прозорою меланхолією імли, яка продиралась крізь нетрі душі, і тихо, м’яко добирались до тепла всередині, лелійно пробиваючись у шпарини, наповнюючи їх дужим степовиком.
Так удвох вони сиділи годинами, мовчки розмовляючи про своє, таємничо посміхаючись одне одному й радіючи цій взаємній присутності.
― Кру-кру-кру, – щемно сповіщають журавлі вдалечині.
― Діду, онде журавлі летять, – радісно вигукнув Мико, уважно прислухуючись до неба.
― Ні, Мико, то веселики летять, радість несуть нам, а разом із тим – душі померлих, – сказав дід, гладячи онука по голівці.
Мико уважно слухав веселиків, які летіли ключкою, й уявляв, як прозорі легкі душі радісно махають людям на землі, сидячи на крилах, аж поки вони не зникли за видноколом.
― Сюр-сюр-сюр...
― Ш-ш-шшш...
― Тррр-тук-тук…
Зелене волосся трави дихало пишністю. Воно вужилось, мінилось хвилею, заколисуване літнім вітерцем. А маленькі кузьки завзято вигравали полудневу кантату.
Галерея дерев вибухала гучним оркестром пташиних голосів, що гримів, затихав, витримував паузу й знову з силою вдаряв у свої музичні інструменти.
Арка кленів закривала небо, ховала пекучі промені сонця. Але маленькі цятки все ж пробивалися, латато вкриваючи все навкруги.
Його огортав пташиний концерт, що дзвенів із силою фортепіанного фортісімо, наповненого барвами червневого дня. Тонкі руки соковитої трави потяглися до нього, огортаючи своїм достоту легким запахом лісової вологої землі, що лишень пробудилась від нічної дрімоти.
Вона була стара й росла уже бозна-скільки років. Товстокора, височенна липа сягала вітами ген за дах, а розлога крона давала великий затінок, котрий охолоджував і захищав і від палючої літної спеки, і від дощу, закриваючи тіло, неначе парасоля. Зелена, з м’яким листям, безжурно шелестіла вона до всіх.
Він заліз на дерево – і захопливий погляд линув кудись далеко за крайнебо. Він видерся високо, туди, де ніхто б не дістав, де можна бути вільним і просто діставати до легких ватяних хмаринок – треба лишень було простягти вгору руки, й вони пригріють тебе своєю пухкістю.
Він тихо сидів на одній з товстих зморшкуватих гілок і дививсь удалечінь. Міріади думок, не зрозумілих нікому, снували його маленькою головою, а очки перебігали з одного предмету на інший, роздивлялись, запам’ятовували, закарбовували все побачене й відчуте.
Мико поволі водив по корі, вкритій глибокими борозенками і ярками, і чув, як сік землі тече її білими жилами. Припав вухом і відчув, що ледь-ледь шурхотять тільця мурашок, які повзуть вгору-вниз, а під самою кроною монотонно гудуть бджоли, збираючи нектар.
Липа солодко пахла корою і пилюкою, бриніла пасмами гілок і дрібним зеленим волоссям. Щось всередині неї рипіло, злегка стогнучи.
Липа співала.
Небо затягло синьо-фіолетовими дощовими хмарами, що, як марево, насувались зі сходу. Вони грозили сяйливими блискавками, від яких щось обривалось у грудях, і котилось хвилею до п’ят, і завмирало.
Пустилася злива, яка стіною води накрила все навкруги. Велетенські краплини голосно били у шибки вікон і дах будинку.
«Таррарах-тах-тах» – відповів грім.
А краплини усе ще били й били, пускаючи великі бульби в калюжах, відбиваючи в ритм блискавки й грому.
Вечірній серпанок ковзнув до дверей, зануривши хату в мрійливу пітьму, де вогник світла витанцьовує на стіні й торкає все сонною рукою. Мико лежить у своїй вежі під великим столом, напнутим тонким простирадлом. Він зачаровано дивиться своїми великим прозорими очима на тіні, що снують кімнатою. І ці тіні схожі на чорних гнідих коней, які мчать вечірнім лугом до прохолодної води. Коні сапають, кивають головами, розвиваючи свою густу чорну гриву, неначе вітають ніч, що підкрадається непомітними кроками й насилає марево сну. Мико засинає і перед ним постає країна росяних коників. І вона – мережане диво твого світу, що бринить піснею навсібіч всередині тебе. То запах росянистої доріжки, що веде своєю невидимою рукою від серця до серця, порухи якої ти відчуваєш усе життя. І дотики її зігрівають тебе, заколисують і захитують в океані спогадів. Це теплий спомин про мрійливо-солодкі пахощі літа…
Ледь помітне дзюрчання молока об цеберку розбудило Мико. Він стрепенувся, протер очі й підвівся, шукаючи вихід руками.
― Хто тут? – стишено запитав Мико. Він прецінь добре відчув чиюсь невловиму холодну присутність. Намацав абищо й кинув навмання.
Щось зойкнуло, відро перевернулось, заливаючи ноги Мико теплим молоком.
Він повернувся у ліжко.
На ранок, забачивши сусідку, мати спитала, перехиляючись через живопліт шипшини:
― Тітко, а що то у вас рука перебита?
― Нічого, впала, не видно-бо поночі, – нехотя буркнула сусідка, свіркаючи єдиним сірим оком, і неприємно зморщилась, коли побачила в хлопця пучок кропу.
Мико відчув той неприязний погляд, що пропік його аж до кісток, він знітився і поволі знайшов руками хвіртку.
А ввечері порозвішував дрібні пучечки кропу біля кожних дверей.
Зеленярка сиділа на великому сірому камені: пишнокоса, русява, тонка, неначе осикова гілочка, трепетно перебираючи волосся, тужно співала:
«Ой, летіла сива пташка
через гору в гай.
Гей, ге-гей…
Та впустила сиве перце
у тихий Дунай.
Гей, ге-гей…»
Зачувши поруч незнайомця, ураз утнулась, виструнчилась і якось знітилась. Вона прудко скочила на ноги, безшумно ковзнула повз нього, намагаючись втекти, та враз почула:
― Не бійся… – тихо мовив Мико.
Вона здивовано кліпала своїми діамантовими очима.
― Я нікому не скажу. Гарно співаєш, Зеленярко, – сказав Мико посміхаючись.
― Дякую, – ледь чутно мовила вона, знову сівши на камінь, почала гладити траву, що кущилась навколо. Вона уважно дивилась на нього й не могла збагнути, як він своїми очима, повними сніжного туману, відчув її присутність.
Та Мико не зважав на те, він обережно розкладав рожевощокі яблука по городу, щоб Польовик не гнівався, коли час буде збирати пшеницю. Обережно ступав м’якою землею, вдихаючи її ледь чутний віддих.
Земля тримала його міцним корінням пам’яті. Те коріння ставало для нього непохитною стіною позаду, синім небом, що закриває русяві чуприни батьківською рукою. Мико ніби приріс до цього живого ґрунту, багатів, сильнішав і вільно вдихав солодке повітря степового буйноцвіття життя.
Кнопка лежала на теплій землі й щось вдоволено муркотіла до самої себе. Вона мружила свої глибокі котячі очі до світу, тихо пирскала, неначе відповідаючи на чиїсь запитання. Її кучеряве тіло виструнчилось, розніжене під променями сонця, витягнулося й радо каталося в куряві.
― Тпрусь, Кнопко! Іч яка, катаєшся по землі, і так вітер на дворі! – ласкаво гримнув дід на кішку, що лукаво зщурила свої очі-маківки й заховалась у пишному бурячинні.
Смачні пахощі свіжого хліба кликали до столу. Рожевощокий, засмаглий сонячний хлібусь велично лежав на столі. Він ласкаво припікав руки, щиро посміхаюсь до вечеряльників.
Мико поволі розламав свій кусник хліба й завмер: побачив всередині невелику круглу печеру:
― Діду, а що то?
― То значить, Бог ночував.
― Де ночував?
― У хлібові, внуче.
Мико зачудовано дивився на шматок й не міг збагнути, як-то Бог міг туди вміститися: у цій хлібині печера була невелика й вузька, ніби Бог був дуже худий.
Тепер він дізнався, де ночує Бог…
Таріль сонця засвітила небо довгими променями. Повітря ще пахло ніччю, ліниво потягувалось маревом пари. Намистини палаючої роси сяйливо виблискували на шиї трави. Малі комашки, прудконогий чорний павук та сіро-зелений коник завзято бігали цими буйними лісами, насолоджуючи тишею досвітку, що минав.
Мико захоплено спостерігав за цим живим диким і незбагненним космосом, котрий бив джерелом дикої сили непомітного нікому світу малих велетів. Ураз він побачив, як маленька бджола ледь сіла на тонюсіньку стеблину, аби попити роси, що свічечкою горіла на кінчику листка. І не було нічого прекраснішого за це видиво. Тепер цілий вальс бджіл задзижчав навколо галявини, мов пишні дами вони закружляли в ранковому танці, ніжно тріпочучи своїми сукнями-крильми.
І так летів час, непомітний біловолосий довгобородий дідуган, що накривав світи своєю киреєю. Все завмирало, затишене музикою спокою. Триб віків поволі крутив свій вітряний млин, перетираючи час, як пшеницю, на біле борошно спогадів.
Земний огром оповив Мико. Зелена купіль розмаю крутилася навколо нього своїм весняним танцем, і той калейдоскоп травневої пущі мерехтів самоцвітами у бірюзово-блакитних очах.
Він брів безмежною прерією густої трави. Зеленярка, Польовик йшли поруч…
Зелена пожежа навкруги нього розлилась свіжою, терпкуватою радістю на всі боки, заполонивши кожну цятку. Все бриніло, дзижчало, стукало, тьохкало, стогнало, шурхотіло, билось і кричало. Сальва трави заграла свою одвічну мелодію вічного руху й життя, запалюючи сонцедайною барвою все зо́кола. Дивовижа! Зелена пожежа його світу є вільний кінь, який героїчно стоїть на ногах і міцно тримає небо на плечах.
Він упевнено ступає стежиною і зникає у зеленому полум’ї безодні, що радо зустрічає його своїми тихими прозорими очима. І вони довго-довго танцюють у круговерті пахощів літа, ціловані синіми нитками туманів, омиті всесвітом полів, сповиті щастям року.
І не має їм кінця, вони палають вулканом у кожному зойкові світу, ридають, страждають, кричать і живуть, як востаннє, як ніхто до того.
Умови конкурсу: http://gak.com.ua/creatives/1/44737
