Від тої пори, коли Оксана запропонувала витворити її портрет, як символ замку самоти, Олег Андрійович Прильнюк немов знову повернувся на далеку комору серед жнив.
Кохання – воно ж не спалах серед глибин єства, вірніше, воно й спалах, але котрий переростає в полум’я. У велику ватру, яка не потребує дров чи вугілля, а палає вогнем невидимим, тихим, потайним, тліє в жаринах у глибинах душі, куди не потикається сонце, але звідкіля ніколи не зникає теплий запах замріяних очей.
Олег Прильнюк раптом воскрес у думці, що він звікував віка нібито й біля дружини та сім’ї, але в глибокій самоті. Надія так і не пригорнулася до його каменю, не вплелася у фігуру його душі, стояла осторонь зі своїми проблемами та гнітючим господарством на вустах і в діях. І те судомило його єство, трощило до цурки, відвертало писок до таланту від смердючих пацюків у повітці – але в тому погляді до зір, що множилися думками, зовсім не було Надії. Зовсім.
Там стояла та мружилася від незнаного їй суму за нею Оксана. Ні про що не здогадуючись, нічим особливо не гріючись, вона стояла там, серед його замку самоти – і мала його зруйнувати. Дотиком до каменю. Легеньким дотиком, котрого достатньо було, аби впали мури й випустили птаха на волю. Птаха відчуття, що все-таки ти в цьому світі не сам. Навіть якщо сам навіки, навіть якщо птах поняття не має, що він твій птах до велелюддя, навіть якщо грім небесний не дозволить відчути птаху, що ти весь із ним до останнього подиху твого єства – ти розуміти починаєш раптом, що без птаха ти й сам ніколи не злетиш над світом, не злетиш зі клятого замку самоти, аби стати біля когось, а не лише біля самого себе, де стояв одвічно.
Проект скульптури зі скелі край городу постав ув очах за мить. То мався бути його власний портрет, котрий ледь-ледь виступав зі скелі, прикований до неї ланцюгом, що був її, скелі клятої, продовженням і породженням. А довкола мала зіяти всесвітня порожнеча, вималювана картиною бездонного неба, поцяткованого зорями. Сам, сам серед Всесвіту, прикований до своєї самоти, бо поза нею ніц нічого не мріло у світі – пустота лишень, порожнеча без кінця та краю, без дна й неба, без меж і горизонтів. І в тому світі стояла тільки вона, вона одна-єдина, в простенькому платтячку, не писана красуня, проста жінка, але яка затуляла весь світ і легким дотиком руки рвала ланцюги, горнула твоє скам’яніле тіло до свого. Але запізніло так горнула, до плеча лишень, а далі на всю ширину твоїх грудей мріли нерозірвані ланцюги, котрі вгортали тебе у світ твоєї одвічної самоти. Замок самоти – це не споруда, не двір, не палац, це твоя душа, закована твоєю ж душею, самим життям у скелю незнайденого тепла, це твоя доля в легенькому й простенькому платтячку, котра прийшла тебе визволити. Не війною й боями, не революціями та шматуванням без права на розраду безпросвіття твого, легеньким дотиком, що лише рве ланцюги, але не знищує, не переплавляє їх, не перетирає на попіл, пил та іржу, лише рве на мить, на сантиметр долі, аби ти усвідомив, що самота твоя могла й зіщезнути зі світу, аби ти тільки чув власну душу, вчасно чув і завжди, та йшов за нею, які б скелі не довелося трощити на своїм шляху. Ні, ти приріс до скелі, став глухим і безсловесним, став бездушним з душею в ланцюгах, став самою самотою, бо ніхто інший, як ти сам, є твоїм замком. Сам. Сам замок. Сам самота. Сам ланцюг. Сам. На весь світ сам. Бо й світ усенький утопив у собі. У своєму замку самоти. Котрий переріс у світ без світу, в душу без душі, в кохання на все життя, котре не знайшло того самого життя. Сам. Сам. Сам.
І взявся Олег до роботи. Спершу потроху, належними йому ночами та вкраденими в Надьки й дітей днями. Та роки спливали, а скеля піддавалася помалу. Замок самоти потребував філігранної роботи, щоби кожна рисочка лягала в такт. А часу на таку роботу бракувало. І стогнала душа – вік мине, чоловіче, зійдеш зі сцени, а замок так одним зоряним небом, витесаним із каменю, й лишиться.
Тоді Олег послухав душу. Він закинув на смітник будь-яку роботу, поступово відмовився від усього, Надька, як підросли та стали на крило діти, його покинула, вигнавши з хати.
– Тесля дурнуватий, – мела завірюхою селом. – Теше своє каміння, наче сказився, одним словом, здуріла людина. Ліпше б пив, то хоч колись просихав би, а це навіки пропав коло своєї скелі.
Та він не зважав, злабудив якогось курника біля скелі, там жив, харчувався, чим Бог пошле, а як не посилав, то ходив голодний, аж доки Надька проявляла милість і таки ставила на межі миску якогось супу й кусень хліба.
– Схаменися, – благала, – в нас же діти. Вони потребують…
– Уваги? – перепитував.
– Якої уваги, – безнадійно обурювалася, – благополуччя.
– У чому суть того благополуччя? – перепитував мимохіть, дивлячись на поцюкану скелю, плануючи, куди наступного разу вдарити молоточком чи торкнутися різцем.
– А ти ніби не знаєш, – ледь не плювалась. – У грошах.
– Як сягну пенсії, хай забирають хоч і всю. А зараз мені не до грошей, – відвертався.
– А до чого? – плакала.
– До замку самоти, – пояснював. – Я, Надіє, як сягну жаданого, я не те що мільйонером, мільярдером стану.
– З якого б це дива? – не вірила.
– Стають не з дива, дивом стають, – брався до роботи.
У шістдесят два роки осилив скульптуру.
Діти, давно оброслі власними дітьми, користувалися його пенсією, а він стояв перед своєю скульптурою – і тінь від призахідного сонця простягалася аж ген до хати.
Почувався зле. Надія ледь не силою возила в лікарню, там знайшли щось недобре в легенях, малися лікувати, але Надія як почула ціну за операцію, то бігцем зібрала гроші на похорон.
– Ти безнадійний, Олеже, – сказала в очі.
– Я знаю, – дивився на скульптуру.
– Ні, не на скелі ти безнадійний, усередині, – пояснювала.
– Всередині, – погоджувався. – Таку маю душу.
– Яку душу? – верещала. – Помреш скоро. Хвороба серйозна, а лікувати немає за що. От і доробився ти за вік, чоловіче. Тільки пилюки камінної наковтався, ото й увесь твій приробіток. Чи й не та пилюка тягне тепер тебе до могили.
– Всі помремо, – сказав одвічне. – Як не буде грошей на похорон, або зажалієте, – подивися сумирно, – то тут, під скульптурою, пригребете, я згоден.
– Біда, пороблено чоловікові, – зітхнула Надія та й подалася у своїх справах.
А він чекав. Чекав її приходу до скульптури.
Все село вже пасталакало, що придуркуватий Полумисок Оксану Потеряйкову виліпив на камінні.
Навіть чоловік її приходив, дув губи.
– Зішкреби лице моєї жінки з постаменту, – вимагав. – Свою Надьку там гравіруй.
– Не можу, Михайле, – розводив Олег руками. – Не той анфас і профіль. Смисл не той.
– Начищу писок, як не зітреш, – пообіцяв.
Але більше не приходив. Казали люди, що вже йшов з молотом до скульптури, але Надька спинила.
– Дай йому померти спокійно, – не дала пройти. – Відійде, тоді прийдеш і поб’єш тую халазію. А поки не смій. Богом побитих ще й людям бити гріх.
Михайло послухав і відступив.
А вона не йшла. Не йшла – і край.
«Я ж тебе послухав, я ж витворив, як просила, – молився ночами. – Прийди ж, глянь.»
І таки прийшла. Йдучи десь із городу, в старенькій кофтині та вкритих пилом лосинах.
– Балакають, я тут, – підійшла до скелі.
– Ти, – вийшов супроти зі свого курника-житла.
Довго дивилася.
– Ти, мабуть, любив мене, – глянула в очі.
Перед смертю не брешуть.
– Любив, – не відвернувся.
– Але ж у тебе не було шансів, – прошепотіла.
– А хіба я їх шукав, тих шансів, – зіперся на свою скульптуру. – Знаєш, Оксано, коли заковуєш себе в замок самоти, Бог дозволяє взяти з собою одну лишень річ, котра би тобі в тім замку не дала зійти з глузду. Я взяв любов.
– Ти помилився, пане Олеже, – паволокою кинула з очей. – Якраз цією любов’ю ти з глузду й з’їхав. А камінням посунув, аби швидше скотитися донизу.
– Ти так думаєш? – перепитав лишень.
– А як я маю думати? – теж перепитала.
Не відповів. Почовп кудись уздовж вулиці.
Зупинився аж у Михайла Потеряйка в дворі. Той саме гнув матюки біля якоїсь непіддатливої запчастини на власному тракторі.
– Чого тобі? – вишкірився, забачивши нежданого гостя.
– Позич молота, – похмуро пробубнів гість.
– Візьми отам під сараєм, – вказав рукою Михайло. – Це що, ближче ніде було позичити, що через півсела повз?
– Не знаю, – мовив Олег, узяв інструмент і побрів назад.
Прийшов до своєї скелі. Там ще й досі стояла Оксана, розмовляла з його Надією.
– Відійдіть, – попрохав.
– А що це ти збираєшся робити? – поцікавилася Надія.
– Лупатиму скалу, – мовив Франковими словами.
– А нащо ж піввіку трудився? – не втямила пориву чоловіка Надія.
– Я трудився, я й битиму, – сказав.
– Не треба, – стала перед скульптурою Оксана.
– Це ж чому? – не втямив.
– Гарна скульптура, жаль, – пояснила.
– Не смій, – стала супроти й Надія. – Маєш лишити по собі хоч таку пам'ять.
– Це ж камінь, простий камінь, – наполягав. – Я вкладав у нього душу, а він каменем як був, так і лишився. Це моя самота, тільки я маю на неї право. Мій замок можу продати тільки я. Ніхто інший не знає його ціни.
– А подарувати можеш? – раптом запитала Оксана.
– Нащо? – отетерів. – Замок самоти – не той дарунок, що приносить щастя.
– А мені не треба щастя, мені треба замок, – дивилася, як зазвичай, в очі. – Люблю бути багатою.
– Дарую, – простягнув Оксані молот. – Можеш віддати Михайлу, це ваш, можеш лишити собі. А замок мій. Ти його навряд чи заслужила.
– А я? – ревниво так Надія.
– А ти й поготів, – поліз у свій курник.
– Ну й чорт з тобою, – почув услід.
Хто сказав – чи Надія, чи Оксана – так і не розібрав.
Ввечері виліз із житла, сів під скульптурою, заплакав.
– Так нікого й не знайшов на землі, – хлипав. – Так нікого й не знайшов. Вік у замку самоти – то я нещасний? Та ні, щасливий, либонь. Себе знайшов, – гладив шорсткий камінь, – А більшої знахідки на світі не знайти.
– Тоді чому плачеш? – пролунало над вухом.
Оксана.
– Ти звідки? – здивовано перепитав.
Сіла поряд, поправила старечими руками хустину.
– З твоєї знахідки, – мовила.
Чи то лікарі тоді помилилися, чи він, Олег Андрійович Прильнюк, виявився сильнішим за хворобу, але пережив навіть свою Надію. Вже два роки без її щоденного бурчання біля свого курника-хати.
Глянув на Оксану.
– Ти розумієш, що я вже так ужився в своєму замку самоти, що навряд чи годен когось туди впустити, – роз’яснив.
– А я що, прошуся? – всміхнулася. – У шістдесят уже не просяться в замки, в шістдесят мають свої.
– Атож, – зітхнув. – Немає Михайла, немає Надії, є ми вдвох і ось цей замок, – вказав на скульптуру-скелю. – До речі, в мене її хочуть купити. Якийсь нувориш бачить її на своїй дачі.
– Багато дає? – поцікавилась.
– Дві тисячі доларів, – не став таїтись. – Але я запросив десять.
– Не дасть, багатії – вони дарма, що в золоті купаються, вони жадібні, – своєї думки сипнула Оксана.
– Уже дав, – перекреслив Оксанині уявлення про багатих. – Післязавтра корчуватимуть скелю, везтимуть на фазенду.
Помовчали.
– Половину віддам тобі, – мовив раптом Олег Андрійович. – Ти – половина скульптури. Я з тобою весь вік ділив самоту, поділю й гроші.
– Жаль, у мене немає десяти тисяч, – зітхнула раптом Оксана.
– Що, всю виторгувану суму хочеш собі? – здивувався.
– Та ні, відкупила б у тебе скульптуру, – зіперлася спиною на скелю. – Прийде час, зітрухну в землі, а в камені стояла б віки.
– Не вірю, що втяла б такі гроші в каменюку, – щиро не повірив.
– Як хочеш, – позіхнула, – буду йти, бо пора моститися на сон.
– Я збрехав, – мовив, коли вже зібралася йти, – ніхто в мене цього замку не купляє. Замок самоти – він мій по життю навіки.
– Не купляє, то й не купляє, – навіть не стрепенулася. – Замок самоти в кожного свій, хто його в тебе купить, по-перше, дома свій є, по-друге, товар не ходовий.
– Лишайся, – піднявся, став на її путі.
– Себто? – не зрозуміла.
– Лишайся зі мною жити, – повторив-роз’яснив.
– У цьому курнику? – засміялася.
– До тебе в хату перейду, – несміливо так.
– А замок? – кивнула на скелю.
– Хай стоїть тут – у хаті дочка он живе, їй буде.
– Ні, – не погодилася. – Якби склалася так доля, щоби з юності вдвох, я б, може, цей твій замок підперла плечем. А зараз не ті вже плечі.
– Якби з юності вдвох, не було б цього замку, – заперечив. – Бо не було б самоти.
– Навряд, – не погодилася. – То тільки здається, що замок самоти тобі мурує хтось, насправді ти й тільки ти, і ніхто не годен того будівництва спинити, коли твоя душа почала його будувати. Самота – це не одинокість; це – обособленсть, винятковість, несхожість. Їй нема ради, бо коли її забирати, забереш і душу. Самота – це твоя душа, бо іншої такої, переверни світ, не знайдеш. Душа завжди шукає собі пару, хоча, як розібратися, знайти не годна, бо вона запланована на одвічну самоту. Не буває двох ідентичних душ, а тому вони тільки можуть руйнувати одинокість, самоту ж – ніколи.
Пішла.
Дивився на ціловану зорями свою скульптуру.
– Кажуть, душі відлітають на небо – брехня, – топився в сумнівах. – Вони ще за життя будують свої замки. І живуть потім у них. Доки й світу. Де втопили життя, там тонуть і самі. Замок самоти – це дно, куди опускається моя душа.
І чомусь зробилося радісно, що те дно заклав у камені, до якого вже років десять їздять фотографуватися весільні кортежі.
– Та яке ж це дно? – скрикнув. – Це ж небо.
Душі таки відлітають у небо. Куди все життя згонили хмари, хмари власного неповторного замку самоти.
