Не пам’ятаю, хто мені сказав, що видавництво “Центр Українського Духовного Розвитку” (скорочено – ЦУДР) розпродує фонди. Іноді мені навіть здається, що то якесь внутрішнє чуття нашіптує мені, коли стаються такі речі. З одного боку – жаль, коли книжкові видавництва розвалюються, а з іншого... Ліквідація ЦУДРу означала для мене передусім чудову можливість накупити раритетних видань, яких зараз у продажу вже не знайдеш, за півціни. Як там Кіплінг писав? „Бо найгірша смерть залишає те, що можна впхати в пусті роти...” В такі моменти відчуваєш себе стерв’ятником, який летить на падло. Хоча можна уявити себе і шукачем діамантів, і рятівником древніх артефактів, і ще бозна-ким...
Так, бозна-ким можна себе уявити, стоячи на одній нозі у маршрутному таксі, рельєфно вигинаючись між двома тлустими тітоньками, які без кінця торочать про щось між собою. А ще радіо. Яка ж маршрутка без радіо? І звідки б ото я дізнався, що надої на Черкащині зростають або що в Києві викрито злочинну групу по виробництву нелегальної агітаційної літератури, якби не було радіо. Ось так, між гомінкими тітоньками і набридлим радіо все ж таки обираю останнє.
Звичайно, міг і не їхати маршруткою, але дуже вже хотілося раніше доїхати в ЦУДР. Незвично відчувати себе мисливцем, загоничем чи ще ким. А тут ще додатковий екстрім – маршрутка, незручне положення, ніби встав на стременах, ілюзія погоні... Романтика, одним словом, а мені ще казали, що книги – це нудно! Радіо трохи все псує, розбазікалося про тонкощі чорного піару, плакати з наклепами на одного з кандидатів у мери... Нудота...
Ось нарешті й моя вулиця, в центрі міста, біля Майдану Незалежності. Давно тут не був. Я дістав папірець з адресою і швидким кроком попрямував, вдивляючись у номери будинків. Того дня був екзамен, тому я був одягнений у костюма і не мав при собі, як завжди, свого незмінного портфеля. Приємно було ось так йти, розмахуючи руками, вдихаючи терпке повітря вже пізньої, але іще теплої осені.
Видавництво знаходилось на другому поверсі. Перший поверх зайняли одразу два різні туристичні агентства. Цікаво було спостерігати за обличчями їх працівників, що слідкували за мною з чомусь відчинених дверей: спочатку друге турагентство раділо, що я проминув перше, а потім перше зловтішалося з другого, коли я також пройшов мимо. Гарний у мене, все таки, костюм – подумав я.
Тітонька, що відкрила мені двері в ЦУДРі, була такої ж думки, тому одразу ж, як я згадав про розпродувані фонди, провела мене у тісну кімнату з шафою без дверцят і припросила вибирати, що мені потрібно. А мені потрібно було все. Видавництво видавало чудову, як на мене, серію Українська Історична Проза. Дещо я раніше бачив у книгарнях, а деякі твори навіть вперше тримав у руках. За кілька хвилин ми з тітонькою напакували мені добрячу торбеху.
– Ви ж на машині? – запобігливо поцікавилась тітонька, яка виявилась директоркою видавництва. Щоб її не засмучувати, я кивнув.
Я вже був розплатився, взявся за торбу й намірився йти, коли щось підбило мене запитати:
– Скажіть, а чому ви закриваєтесь? Я хочу сказати, така гарна серія, гарні книги. Скільки років трималися...
Директорка скрушно похитала головою, а потім якось оцінююче на мене глянула:
– Та трималися ж. Та все – тимчасовими підробітками... Ми навіть тепер готували новий історичний роман до друку, мали до кінця кварталу отримати на це гроші, але... Наше підсобне підприємство закрили, а з нього були наші основні прибутки. Тепер на Українську Історичну Прозу грошей нема. Ось так.
Ми попрощались, і тітонька довго ще сумно дивилась мені вслід зі сходового майданчика. Добре, все-таки, що я втримався, аби не спитати її за що закрили те підсобне виробництво – подумав я, тягнучи свого клунка до метро.
