Пісня досі лунала з гущавини... Ярина рукою відігнула кілька гілочок, які затуляли прохід до стежки...
Скільки разів вона чула цю дивну пісню з великою кількістю переливів, тяжку навіть для такого лісового співця, як соловейко. Ярина була невисокою дівчиною і нічим не відрізнялась від інших дівчат її селища, розташованого близь узлісся. Чорнява, з великими темно-карими очима, працювала не менше ніж всі... Але коли видавалася вільна хвилинка, вона не йшла, як всі дівчата, погуляти по вулицях, а йшла до лісу послухати пташок та позбирати прим’яті кимось квітки, щоб поставити їх удома. Часто вона чула долинаючу з гущавини дивну пісню. І ось тепер вона вирішила зайти в ліс, щоб побачити цього таємничого співця.
До лісу ходити не любили - бо ті, що ходили, зазвичай не поверталися. Але деякі, котрі зайшли не так глибоко, як інші, з жахом розповідали про дивних створінь, що населяли ліс. Чого тільки не було там по тим оповідкам! Мавки, русалки, потерчата, водяні, бісики! Але, по правді кажучи, Ярина не дуже вірила у їх існування. „У страхів очі великі”, - завжди відповідала вона, коли питали її думку.
Саме через це вона зараз без страху увійшла в пітьму лісу, і через кілька хвилин ніхто вже б не зміг почути її тихих кроків по майже зарослій травою стежці...
Пітьма скоро почала лякати. Мертва тиша насторожувала...
- Все ж таки я не така й хоробра, як гадала,- подумала про себе Ярина, й пішла далі, потрохи переходячи на зовсім маленькі кроки - майже дріботіння.
Дивним і найбільш лякаючим було те, що не було чутно ані звуку. Ні співу пташок, ні навіть шелесту листя на вітру. Майже не дихаючи Ярина йшла далі. Інколи в пітьмі далеко від стежки виблискували зелені або жовті пари крапочок - звіриних очей. Якби не це - можна було б вже подумати, що ліс вимер.
Пісня лунала... Але якось дивно - вона то приходила цілим водоспадом звуків, то її не було чутно, на думку Ярини, цілу вічність. Дивно... Ця пісня не здавалася чимось таким, що могло сприймати непристосоване людське вухо.
Хвилин через десять ходу ліс ніби почав відтавати. Ось по стовбуру дерева пробігла налякана руденька білочка, а під деревом промайнув такий же рудий, з біленьким кінчиком, хвіст хитрої лисиці. Десь застрекотіла сорока. Збоку роздався вереск зайця, що потрапив у біду. Ярина не могла не прийти на допомогу - відразу звернула зі стежки і побігла на вереск. Через сотню метрів побачила невеликого сірого зайчату, котрий впав у яму, з якої не міг вибратися. Перш ніж дівчина підійшла впритул - навкруги ями, стурбовано стрибаючи з місця на місце, вовтузилось ціле сімейство вухатих. Але як тільки кроки Ярини стали гучнішими - вони відразу кинулися навтьоки. Лише зайча у ямі стало ще більш старатися вилізти з неї. Дівчина підійшла. Зайченя затихло, дивлячись на Ярину переляканими великими сірими очима.
- Не бійся, маленький,- Ярина злізла в яму і впіймала зайченя, притисла його до грудей і погладила по голові.
Після цього випростала руки над ямою, і зайченя дременуло в глибину лісу. Дівчина швидко вилізла з ями і повернулася на стежку. З превеликим задоволенням почула, що пісня все ще лунає, і прискорила кроки.
Почало сутеніти. Ярина, подумавши, залізла на горіх, вмостилася на великих гілках і невдовзі задрімала. З першими промінцями сонця дівчина прокинулась і зіскочила на землю. Ноги затекли й боліли. Але дивна пісня все ще лунала, немов підбадьорюючи і підбиваючи йти далі. Недовго повагавшись, дівчина знову пішла стежкою, яка стала більш чіткою. Сонце почало припікати скрізь поріділі дерева, і нестерпно захотілося пити. Невдовзі Ярина побачила потічок з чистою водою, що швидко кудись біг. Захотілося пити ще дужче, але потічок був занадто мілкий, щоб з нього можна було спокійно напитися.
- Кожен потічок веде до річки або озерця,- промайнуло у голові Ярини, і швидкі кроки перейшли у біг по течії потічка.- Пити! Пити!- гуділо у голові.
Озерна гладь з’явилася настільки несподівано, що Ярина ледве не полетіла у воду з берега. Зачерпнувши кілька разів у пригоршню води, вона напилася. Свіжа, прохолодна вода додала сил, але тільки вона зібралася підвестися з колін, чиясь рука смикнула її кілька разів за волосся.
-Хто…- почала Ярина повертаючись і відразу замовкла…
Біля неї сиділа дитина. Маленька дівчинка у білій сорочці, в деяких місцях заляпаній тиною. В руці у неї був маленький каганчик, в глибині котрого інколи спалахувала маленька іскорка.
-Хто ти, дитино? Як ти тут опинилася?
Дівча тільки засміялося, іскорка в каганчику сліпуче спалахнула, і дівчинка разом зі своїм каганчиком щезла...
- Невже потерча?- здивувалася Ярина, нараз пригадуючи стару мамину казку про те, що нехрещені маленькі діти стають потерчатами і часто заманюють мандрівників у болота до водяних та русалок. Проте ці духи не такі вже й злі.- Неможливо. Чудес і духів не буває!- категорично відрізала вона і встала.
Судячи по гучності пісні - йти було вже недовго. Але тепер без стежки - вздовж берега глибоченької річки з мутною водою. Дівчина пішла, інколи озираючись. У воді промайнуло щось блискуче.
-Здалося,- подумала Ярина. Раптом за спиною почувся тихий плескіт, і, обернувшись, вона побачила гарну дівчину з срібного кольору риб’ячим хвостом. Довге біле волосся дівчини мокрими пасмами лежало на плечах.
- Привіт, сестро,- тільки й сказала вона, і знову пірнула в глибину.
- Неможливо...- сказала Ярина, переконуючи себе, що в природі такого не існує. Та й з чого річковій русалці називати її сестрою?
Довгі години ходи після ночівлі і без їжі давали про себе знати. Але пісня лунала вже зовсім поруч, і навіть можна було розрізнити слова:
„Моя пісня лунає средь зелених лугів,
Моя пісня лунає средь могутніх дубів...
В цій є пісні усе, що потрібно мені...
В ній є сни, що їх бачать всі звірі лісні...
Серед листя лісного б’є життя через край...
Між гілками й в річках є небачений край...
Я співаю для неба й для сили землі...
І майбутніх сестер я скликаю сюди...”
Більше Ярина нічого не розчула і вийшла крізь високі й колючі кущі на широку, залиту сонцем, галявину. Посередині лежав великий камінь і корч. На корчі сиділа дівчина з коротким зеленого кольору волоссям і такими же зеленими очима. Побачивши Ярину, вона лагідно посміхнулася й привітно махнула рукою.
- Хоч одна. Бо вже люди перестали поважати природу...- очі у дівчини стали на хвильку сумними.- Але добре, що хоч хтось почув Пісню Майбутніх Мавок...
- Мавок?- Ярина здивована огляділа дівчину на корчі.
- Авжеж. Цю пісню чують лише ті дівчата, хто любить природу та поважає її. А та дівчина, яка сподобається лісовим мешканцями, може стати лісовою дівчиною - мавкою, захисницею лісу. Адже ти любиш природу?
- Так...- невпевнено відповіла Ярина й підійшла ближче.- А що?
- Ти будеш нашою сестрою - мавкою. Ти оволодієш знаннями природи, зможеш допомагати звірям... І рятувати їх від людей.
- Я сама людина, мавко...
- Хіба ти не хочеш стати нашою сестрою?- здивовано подивилась на неї лісова дівчина.
- Ні. Я люблю природу, поважаю звірів, але і люди... Вони не такі погані. Інакше звідки б бралися такі, як ви?
- Ми були завжди,- відказала мавка,- ви вважаєте нас злими створіннями, нехрещеними, диявольськими... Але це не так...
Лісова дівчина сховала обличчя в долоні і почала всхлипувати. Ярина зрозуміла, що та плаче і, підійшовши зовсім близько, поклала свою руку на плече мавки. Та підняла заплакане обличчя.
- Чого тобі?
- Не плач... Я не хотіла тебе образити. Просто я не можу стати мавкою. Поки що. Чи можу я піти додому? Мене ніхто не зачепить?
- Ні, не бійся...- мавка встала й задумливо подивилася у гущавину.- Але ж ти повернешся, чи не так?
- Хто знає?- посміхнулася Ярина й прослідкувала за тим, як мавка розгладила своє зелене плаття й поправила кленовий листочок у волоссі,- ти мене проведеш?
- Проведу,- мавка знову посміхнулася, й сонце ще сильніше засяяло.- Але недалеко. Ліс потребує турботи. Особливо тепер і ще більше у майбутньому...
