Спочатку вона вийшла заміж. Їй вже було далеко за тридцять — саме той вік, коли в Україні потрапляють у прошарок жіноцтва, який із прихованою жалістю (а подекуди й таємним торжеством) іменується «старими дівами», і ніякі заслуги твої не міняють того факту, що «по життю» ти — невдаха. Люди казали: дитина — головне. Для жінки дитина — головне, а з чоловіком —як вийде. Розійтися завжди можна, аби була дитинка.
Вона не була гарною, хоча... всі жінки гарні, коли щасливі. Отож, вона не була гарною. Чоловік її вселився у їхню двокімнатну «хрущовку», яку колись із великими труднощами «пробив» її батько, і скоро його безтямний верескливий голос під час приступів гніву почав долинати до сусідів через тонкі стіни, сповіщаючи про початок іще одного сімейного життя, від якого хворіють, або спиваються, або ще якось довго й тяжко гинуть...
Їй пощастило. Її чоловік пішов сам. Можливо, помогло те, що ще живі були її батьки: мати — тихенька й сухенька, як лусочка, на все життя залякана своїм власним чоловіком, і батько, який люб’язно посміхався і казав «цілую ручки» усім чужим жінкам, а за своїми дверима тримав залізну дисципліну кулака й брудної лайки.
Коли чоловік пішов, вона не переживала. З маленького ліжечка до неї усміхався син, Ростик. Вона давала йому цукерку, він брав, а потім розтуляв склеєну долоньку і простягав до неї— «Ня, мамо, ня», — і тішився, коли вона брала в нього шматочок. Таким вона й запам’ятала його на все життя, із щедро простягненою до неї долонькою — «ня!».
Непомітно відійшла її мама, на яку давно вже ніхто не звертав уваги. Тепер на ній трималося усе: робота (відповідальна, з людьми), догляд за батьком і дитиною. Вона огрубіла душею, часто покрикувала на старого. Тепер він уже нічого не міг їй зробити. Чи вона мстилась йому? Ні, зовсім ні. Вона не була поганою дочкою, але за всі роки свого життя не навчилась із рідними спілкуватись інакше. Їй здавалось, як колись її батькові, що без грубого слова, без кпину, без докору усе розвалиться, коліщата сімейного життя сповільняться і мляво зупиняться в півоберті, і якісь недоречні, зайві емоції, які виникають, коли втрачено пильність і жорсткість, приведуть їх до загибелі, усіх трьох.
За дверима своєї квартири, вона розуміла, треба поводитись інакше — стримано й чемно. Знання етикету передалось їй від батька. Коли його не стало, вона відчула, як багато він важив у її житті. Це був лихий чоловік, але він був єдиний, хто хоч грубо й дошкульно, але опікувався нею.
Із Ростиком все пішло якось не так. Вона любила його, як душу, і вчила його, вчила...Вона казала йому, що слід і чого не слід робити, заохочувала його після школи здобувати спеціальність, завдяки своїм зв’язкам спромоглася звільнити його від армії. Скільки надій вона покладала на нього — свого одинака, свого хлопчика! Вона так за нього боялась!
Він не боявся нічого. Він лежав на дивані з ранку до ночі і слухав, як вона, прийшовши з роботи, хрипко виговорювала йому. Коли йому набридало слухати, він ліниво гаркав їй: «Та закрийся ти, с-ко!». Вона вжахалась. Відчувала, що не можна змовчати, інакше він буде думати, що це дозволено, і тоді буде ще гірше. Вона підвищувала голос, кричала на нього з розпачем, вимагаючи поваги, і тоді він піднімався й бив її. Часом вона ціпеніла від горя і мовчки лягала в ліжко, відчуваючи, як усе всередині стискалось у болючий тугий клубок, який не розчинявся навіть від судомних, у подушку, ридань, а в голові билося одне: «Нема виходу, нема виходу...За що?».
Бувало, що вона, знехтувавши соромом, бігла до найближчих сусідів — тих, де чоловік працював у прокуратурі, — і просила його прийти вплинути на сина.Він приходив і починав говорити правильні фрази про пошану до матері, яка «все для тебе робить». Ростик, вже спокійний і врівноважений, часом мовчки вислуховував, а часом кидав із викликом: «А ви спитайте в неї, як вона розмовляла з дідом!» Тоді вона сплескувала руками і намагалась виправдовуватись тим, що нічого вона поганого дідові не казала, а якщо щось випадково й зривалося з язика, то це тому, що все було на ній одній — робота, дім, магазини, черги, готування, догляд за старим... На чужих Ростик справляв враження розсудливого хлопця, і сусід вертався до своєї сім’ї з відчуттям добре зробленої справи.
Вона знала цю властивість свого сина. Не раз, користуючись знайомствами у медичному світі, вона водила його на консультації до психіатрів та психотерапевтів. Вони лагідно й доброзичливо розмовляли з ним, і він їм відповідав так само. Слова його були обдумані, поводив він себе «адекватно». «Світила» стинали плечима й казали їй, що ніяких аномалій у його поведінці вони не знаходять. Нормальний хлопець, може, навіть із вищим, ніж у більшості, інтелектом, тому й нудиться. Вона слухала й не вірила. Вона пам’ятала, як він кричав на неї несамовитим голосом, вживаючи брутальні слова, і очі його були вирячені, як колись у його батька.
Якось, коли Ростик накинувся на неї з кулаками, вона викликала міліцію, і його забрали у відділення. Повернувшись, він жалівся на біль у ребрах, куди його били. Напівзасохла материнська ніжність і гнів на тих, хто його образив, піднялися в ній хвилею, і вона написала скаргу, вимагаючи покарати винних. Більше на її виклики не приїжджали.
Почалася нова доба. У місті з’явився центр допомоги жінкам — не у вагітності чи догляді за немовлям. Ні, це був центр допомоги у кризових сімейних ситуаціях, принаймні так він називався. Це був центр для неї...
Молода дівчина слухала її, широко відкривши очі.
— Він не повинен цього робити, — періодично озивалась вона безкровним голосом.
— Що ви мені порадите?
— Ви повинні знати, що він не має права цього робити...
Ростик пішов на роботу. Він влаштувався вантажником і тепер щодня приходив додому п’яний. Часто він падав і лежав просто на сходах або перед дверима квартири, і сусіди обережно переступали через його ноги, дивлячись прямо перед собою, щоб випадково не зчепитись із ним очима. Дай їм Боже здоров’я! Більшість із них упродовж цих років поводила себе із зразковою витримкою, жодним словом не вклинившись у «сімейну ситуацію». Можна було подумати, що всі вони на «відмінно» закінчили Оксфорд із предмету дипломатичного невтручання. Ці високо піднесені голови, очі, які не бачать, вуха, які не чують, благородна утомлена хода повз п’яного, який лежав, привалившись до дверей, або гамселив у них кулаком. Ця потайна радість: «Слава Богу, що в мене немає такої біди. А щодо матері... Бог не карає даремно».
« Чому ви не розміняєтесь?» — запитала одна знайома, зглянувшись над нещасною. «Хто ж захоче? Та й де в мене гроші на доплату? – махнула рукаю та і, подумавши, додала, — Цю квартиру мені лишив батько».
З роками згадка про батька ставала для неї єдиною опорою. Їй вже здавалось, що коли вона, в сльозах і розпачі, зверталась до неба по допомогу, він приходив до неї, невидимий. Вона чула його ходу, шарудіння його плаща в коридорі. Щось рухалось, часом падало, предмети пересувались, і все це — для неї, щоб дати їй знати про присутність невидимої сили, яка її обороняє.
Вона жила в домі з облупленими стінами й балконами сорок років, ніколи нікуди не виїжджаючи. Спочатку їй не дозволяли робота та сімейні обов’язки, а потім вона боялась. Як уцілілий пасажир у морі, коли корабель пішов на дно, чіпляється за випадкову дошку, щоб утриматись на поверхні, так вона трималася за свій власний куточок (бо тепер їй вже належав тільки відгороджений куточок) у квартирі, що зосталась від батька. Чи бачили ці стіни хоч один щасливий день? Ні, але інших стін у неї не було. Вона трималася за кілька кришталевих ваз, за запаси консервів, які, якби вона кудись поїхала, п’яна компанія, приведена сином, з’їла би за раз. Вона не була міщанкою, але як в житті утриматись без якоря, хоч якогось?
Роздумуючи ночами над своїм нещастям, вона згадувала світловолосого хлопчика з простягненою долонькою: «Ня!» І одразу, мов від електричного удару, перед нею поставало спотворене люттю обличчя сина, який кричав: «Коли ти вже помреш, к-во, щоб я міг танцювати на твоїй могилі?» Все це здавалось нереальним, між цими двома істотами не було логічного зв’язку. Не інакше, як хтось їх зурочив. Так-так, вона вже не один раз піднімала в себе з-перед порога якісь чорні нитки, дивно скручені. Це та сусідка зверху, про неї всі кажуть. І вона, ще донедавна, здавалося б, інтелігентна жінка, спеціаліст із вищою освітою, із переконаним виглядом розповідала іншим, якими негідними справами займається верхня сусідка. Сусідці справно переказували, і між двома жінками точилась мовчазна запекла війна взаємного ігнорування й презирства. Так в її житті зникали останні острівці можливого людського співчуття.
Казали, що син знайшов її непритомною у вузенькому проході їхньої квартири. Стало відомо сусідам. Казали — інсульт, але багато хто похитував головою — не вірив. Зібрали якісь гроші, поховали. Родичів, окрім сина, у неї не було.
«Ня, мамо, ня!».
