Щоб ви сказали, якби посеред ночі вас розбудив телефонний дзвінок, а у відповідь на ваше сонне та розлючене «Ало» у слухавці пролунало гавкання чи хрюкання? Щоб ви не сказали, це безперечно буде несамовито смішно. Принаймні 2 особи під назвою Юля і Марина були у цьому залізобетонно впевнені. Тому попри довгий час «безвинна» розвага юних студенток не втратила своєї привабливості, і після кожного подібного дзвінка дівчата заходились істеричним реготом, наче робили це вперше. Розвага відрізнялась хіба що номерами телефонів, які дівчата вигадували на рівному місці з простих комбінацій цифр (згодом, правда, з’явились і «улюблені» номери, власники яких своєю реакцією приносили дівахам особливе естетичне задоволення). Також різниця полягала у тваринних звуках, що залежали від фантазії, а частіше – від кількості прийнятого алкоголю перед цим. Наприклад, якщо зеленого змія було трошки, то можна було навіть поімпровізувати і поговорити, як папуга: «Попка-дурак, дурак-попка…»; якщо більше, то можна понявчати або погавкати, імітуючи різні породи від сенбернара до болонки; якщо ж зовсім багато, то сил залишалося тільки на імітацію коров’ячого мукання чи позивні молодого кита у шлюбний період. У будь-якому разі, гульки та нічне нявчання приваблювали дівчат більше, ніж навчання. Тому подружки «у вус не дули», регулярно просаджували батьківські грошики у гламурних закладах, хрюкали і гавкали у телефонну слухавку вночі, вдень відсипалися на квартирі, яку винаймали удвох, а в інституті з’являлись хіба що коли було вже зовсім скучно. Одним словом, жили в своє задоволення, особливо не переймаючись тим, що на світі є такі речі, як стаття «за хуліганство» і АВН (автоматичний визначник номера). Своїми розвагами дівчата майже ні з ким не ділились (один раз тільки Вальці розповіла по п’яні, ще, коли дружили, але вона вже, мабуть, не пам’ятає), що надавало процесу магічних обрисів на кшталт ритуалу вуду для обраних.
Грім серед ясного неба вдарив, як і водиться, несподівано. Ще не встиг стихнути веселий дівчачий сміх після чергового «звірячого» атракціону, як задзеленчав телефон. Дівчата інстинктивно смикнулись. Телефон дзеленчав пронизливо і наполегливо, як у фільмі «Матриця», обіцяючи як мінімум перехід у іншу реальність. Марина глянула на годинник: «тільки одинадцята вечора, щось рано ми сьогодні розпочали наше шоу... А може це батьки дзвонять?», і рішуче взяла слухавку. «Ало» - промуркотіла вона. На тому кінці озвалися холодним чоловічим голосом зі сталевими нотками, що моментально накрив Марину мокрим рядном: «Розважаємось, значить? Подобається звіряча мова? Добре, дівчатка, влаштую я вам зоопарк, посидите у мене в клітці за гратами…Пару рочків…А я сподівався, ви ще отямитесь…» І все. Все: у слухавці – короткі гудки. Марина бліда як крейда тихо сповзла на підлогу. «Що таке? Хто це був?» - Юля вже бігала біля подружки, як сполохана курка: «Мариночко, ну не мовчи!»
«Мабуть, нам п…ц» - тільки і видавила із себе подружка. «Що? Що сталось? Та кажи вже!!!!» Марина глибоко вдихнула і затамувала подих, щоб притримати паніку, що вже, вибиваючи всі двері, ураганом рвалась назовні. «Якійсь козел, здається, нас «вичислив»… і обіцяє посадити». «Що?!!!» Юля на мить закам’яніла з розкритим ротом. Перед очима враз промайнув колючий дріт, кадри з документальної передачі про жіночу зону, яку вона випадково бачила напередодні по телевізору і докірливо-сумні погляди батьків. Паніки в повітрі побільшало. Намагаючись себе опанувати, Юля теж глибоко вдихнула і почала: «Так. Можливо, кудись ми не туди подзвонили. Але … але можна ж і поморозитись. Мовляв, вибачте, у друга був день народження, хотіли його розіграти, але помилились номером. Всього одну циферку не так набрали. Вибачте, буває і тепе». Обличчя Юлі посвітлішало. Але у Марини ентузіазму, здається, було менше: «Він сказав «…а я сподівався, ви ще отямитесь…». Мабуть, він знає, що це не вперше. Може він за нами стежив? Може він з міліції? Чи СБУ?!!» - голос Марини вже готовий був от-от зірватись на фальцет. «Та що ти таке кажеш, «стежив»! Та кому ми потрібні? По вулиці купа маніяків шастає, а вони за якимось дівчатами стежать? Не сміши!» - Юля нервово хіхікнула, вийшло непереконливо. «Боже, що скаже мама?» - Марина схопилась за голову і вже відчувала, як потрохи здає оборону перед натиском армії Паніки.
«Спокійно! Треба все обміркувати», - відчуваючи настрій подруги, Юля безцеремонно потягла її на кухню, де налила повний келих червоного вина: «Пий». Марина хлопнула його залпом, наче ханурик дядя Вова, що збирав пляшки у їхньому дворі. Приємне тепло розлилось по тілу, стало трохи легше. Марина сіла на м’який стільчик і закурила, з полегшенням випустила дим, наче разом з ним одразу вилітали всі страхи і тривоги. «Слухай, а … а хіба за це садять?» - вже самовпевненіше запитала Марина, хитро мружачись. «Треба у якогось юриста знайомого поцікавитись». «А поки що?» - Юля долила вина ще собі. «Поки – сидимо тихо, як мишки. Може минеться. Може той чувак зі злості таке ляпнув, а назавтра проспиться і пам’ятати не буде. А ми повисаджувались», - Марина силилась посміхнутись. Решту вечора просиділи на кухні, розмірковуючи, розробляючи алібі, вигадуючи «відмазки» на всяк випадок. Потім розмова плавно перевелась на магазини, хлопців, подружок… Спати повкладались, коли вже очі заплющувалися самі, а сил на те, щоб чогось боятись вже не залишалось.
Телефон огидно задзеленчав вранці, неприємно врізаючись у сон як ніж у масло. «Доброго ранку, леді. Хоча як сказати, чи добре воно?» - вчорашній «добродій» явно тішився ситуацією: «А ви не в інституті? Я так і думав. «Бобік» вже виїхав, так що збирайтеся, кошенятка. Понявчимо…» Розмова обірвалась так само несподівано, як і почалась, але цих неповних 30 секунд вистачило, щоб остаточно зірвати дівкам дах з самого ранку. Вони заметушилися, як загнані лисиці. «Тікаємо!.. Ні! Якщо ми втічемо, то значить визнаємо свою провину!.. Все одно знайти нас дуже просто!.. Він знає про інститут, нас виженуть!.. Дурепа, головне щоб не посадили!.. Боже, який дурдом!.. Та не верещи так!...» Юля визирнула у вікно і здавлено завила: у двір якраз заїжджав міліцейський «Бобік». За мить з нього хутко висипали «мальчікі по визову, круглосуточно і савершенно бєсплатно» і, притримуючи фуражки (вітряний ранок видався) попрямували до під’їзду…
… «Юрко, ти знаєш, вони тобі вже не подзвонять!» - споглядаючи вакханалію з іншого боку двору весело підморгнув Стриж: «Так що з тебе ящик пива, як домовлялись». «Так, але … ти не переборщив?» - Юрко розгублено кліпав очима. «З ментами? Нє, то так – для декорації. Так би мовити, для підсилення ефекту. Вони зараз поїдуть, тільки но переконаються, що це хибний виклик. Хіба що дівки справді ховають труп бабусі у ванній. Хе-хе». «Ти так і сказав?!!» - очі Юрка поповзли угору. «Не я – дядя Вова», - Стриж кивнув у бік ханиги, що весело дзеленчав пляшками у закутку біля смітника. «Добре, розкрию тобі секрет, щоб не мучився», - Стриж задоволено всміхнувся. «Про те, як ці дурепи розважаються, ще давно розповіла мені Валька – вони в одній групі вчаться. Раніше такі подружки були, хоч куди, потім через щось поцапалися. Ну то їхні справи. Тож коли ти сказав, що якісь вішалки дзвонять тобі ночами і виють в слухавку, я вже знав хто це. А далі – справа техніки: уточнив телефон дуреп у Вальки, дав дяді Вові 20 гривень і папірець з текстом, той зателефонував з автомата… Отаке. Хто сказав мняу? Пішли пити твоє пиво…»
