– Я вам кажу, мені потрібні інші батьки! – верещить дванадцятирічний хлопчик мені на вухо.
– Ви тільки місяць живете разом, ти просто до них ще не звик, – я дратуюся все більше.
– І не звикну!
– Ми все погоджували, пам’ятаєш?
– Але мені вони не підходять!
– Як це так?
– Я хочу інших!
– А цих куди?
– Та куди хочете! Зробіть мені ще одних батьків.
– Пробач, але уряд виділяє кошти із розрахунку лише одна пара батьків на дитину.
– Віддайте моїх батьків комусь!
– Так не можна. Вони робилися під тебе. Виростеш, заробиш гроші, тоді й замовиш собі нових батьків. Поки що з усіма проблемами – до сімейного психолога.
Хлопчина викотив губу і спробував вичавити сльозинку.
– До побачення, – сказала я.
– Так не чесно! – крикнув малий. Ми з Артемом ніяк не відреагували.
– Ну добре! – войовничо вигукнув хлопчина і, нарешті, вийшов.
– Фу-у-ух. У нас ще є хтось на сьогодні?
– Авжеж, – усміхнувся Артем. – Ти забула?
– Трирічні сіамські близнята?
– Завтра почнемо з близнят. На сьогодні ще лишилася Настя.
– Настя...
Артем натиснув кнопку.
Дівчинка зайшла. Двері з протилежного боку кімнати також раптом прочинилися і на порозі з’явився шеф.
– Всім доброго дня, я вирішив бути присутнім.
Він жваво прокрокував до нас та усівся у порожнє крісло зліва від мене.
Настя влізла на свій стілець і заусміхалася.
Шеф кивнув нам з Артемом, мовляв, уперед. Покажіть себе, нездари.
– Анастасіє, чи маєте ви певні побажання щодо ваших майбутніх батьків? – зітхнувши, мовив Артем. При керівництві він до всіх звертався на «ви»
– Маю, – з готовністю відповіла дівчинка, поправляючи на колінах спідницю.
– Чудово, – у тон їй сказав мій колега. – Ми обов’язково врахуємо їх і погодимо із вами проект. Починайте із найголовнішого...
– Авжеж. Я не хочу, щоб мені створювали батьків.
Шеф по черзі запитально поглянув на нас з Артемом. Я демонстративно заглибилася у вивчання наших чернеток.
– Чому? – ліниво поцікавився Артем.
– Я хочу залишити все так, як є.
– Анастасіє, а якби у вас були якісь батьки, ви б від них відмовилися?
– Ні.
– Якби раптом сюди прийшли ваші справжні батьки і сказали, що хочуть знову забрати вас до себе, ви б відмовилися? Я не знаю, живі вони чи ні, це гіпотетично.
– Ні, я б, мабуть, погодилася.
– Не знаю, чи пам’ятаєте ви своїх батьків. Уявімо, що ви їх ніколи не бачили. І ось вони заходять і кажуть, що хочуть жити з вами...
Дівчина насуплено дивилася на нього.
– То поясніть мені, Анастасіє, яка різниця: випадковість, Бог чи Ліна? Випадковість, Бог чи я?
Дівчина відмовчувалася, а шеф склав брови до перенісся, силкуючись осягнути думку.
– Ви довіряєте їм більше, чому? – продовжував Артем. – Тому що ви їх не бачили? Тому що вони не ставлять запитань?
Настя опустила очі і стала розхитуватися на стільчику. Шеф думав. Артем піднявся і рушив в обхід кімнати, потроху наближаючись до дівчини.
– Кажіть. Боїтеся відповідальності?
– В принципі, кхм, – невпевнено почала я, – елемент випадковості залишається. У кожний проект розробник вкладає частину себе. Клієнти не можуть оговорити всі деталі. Те, чому замовник не приділив уваги, ми робимо на свій розсуд. Тому більшість людей, створених за моїми проектами полюбляють жовтий колір. За Артемовими – червоний.
Шеф зиркнув на мене.
– Це має її заохотити?
Я пересмикнула плечима.
– Я вже все вам сказала, – Настя подивилася мені у вічі. – Я не хочу, щоб ви створювали мені батьків.
– На жаль, – сказав шеф, встаючи, – ми маємо. Так вирішили у міністерстві. І якщо побажань від дитини нема...
Він розвів руками, потім хлопнув себе по кишенях халату.
– Даю вам повний карт-бланш, – звернувся він до нас. – Але щоб за тиждень батьки були готові.
Ми закивали. Шеф вийшов. Я повернулася до Насті, але її вже не було. Вона встигла вислизнути з кімнати.
– Не хочу довго битися над цим, – сказав Артем. – Візьмемо напівготові проекти. Бо в нас ще сіамські близнята на цьому тижні, а то дійсно непросте завдання.
– Але чому? Чому вона не хоче, що втрачає?
– А чому ти не хочеш замінити свою пам'ять? Це ж навіть не твоє життя. Але уявне минуле робить тебе тим, ким ти є. Якби твої спогади були іншими, ти дивилася б на світ іншими очима. А реальність – вона існує лише у теперішньому часі, лише тут і зараз. І для тебе головне те, що ти відчуваєш цієї миті, а без цих спогадів ти б цього не відчувала. Так само і для неї. Вона боїться втратити себе. Ми створимо їй батьків – ми помістимо її у рольову гру. Але можеш собі уявити, що таке рольова гра на все життя? Вона не знатиме, де її справжні відчуття, а де прописані в сценарії. Вона не знатиме, що для неї справді важить, а що їй нав’язано. Вона житиме серед кривих дзеркал. І одного дня вона не зможе собі відповісти, чи вона є, чи її немає.
– Вона сказала: «Я не хочу, щоб ви створювали мені батьків», – одна думка раптом виникла у моїй голові, і я навіть виструнчилася в кріслі.
Артем стис плечима.
– Ну?
– Вона саме так сказала: «Я не хочу, щоб ви створювали мені батьків». Раніше вона казала, що залишиться в притулку.
– Ну і?
Я встала.
– Я знаю, що треба робити. Я її удочерю.
– Що? Ліно...
– Я розумію, я зараз живу сама, без чоловіка, але в мене стабільний прибуток, і...
– Ліно, присядь.
Я послухалася.
– Ви провели вчора змістовний вечір разом. Це чудово.
– Так, я...
– Ти певно, розповіла їй про себе...
– Так!
– ...багато хорошого. Показала себе у вигідному світлі.
– Я...ну...ага...
– Але ти не думала, що вона, можливо, не схоче бути твоєю прийомною донькою.
– Ну, я взагалі ще небагато про це думала. А ти вважаєш, я їй не подобаюсь?..
– Я не можу цього знати. Але Ліно, ти ж сама їй сказала, що тебе створено на замовлення. Це було не її замовлення, але ж твоя пам'ять – штучна. А її, як ми вже знаємо, це трохи дратує.
Я сіла.
– Ти правий. Я несправжня, і мої штучні спогади, вони паскудні.
– Я хотів би все змінити.
– Ти ж сам казав, то вже буду не я. Слухай!
Я знову підскочила.
– Вона ж його не бачила!
– Кого?
– Ти казав, вона більше довіряє тим, кого не бачила. Точно!
Я вибігла з кімнати, сходами помчала на другий поверх.
– Ти куди?! – гукнув мені навздогін мій колега. Я пронеслася коридором, підскочила до дверей з написом «Архів», нашвидкуруч набрала код і вломилася всередину. Я нарешті вирішила зробити те, чого завжди боялася. Я підскочила до шухляди, на якій красувалася літера «К». Перша літера мого прізвища. Я ривком висунула її і почала перебирати картки. Я шукала своє ім’я.
– Вона не бачила розробника... – шепотіла я.
– Що на тебе найшло? – спитав Артем, що тільки що залетів за мною до сховища.
– Мені сказали, що мій проект, проект мене, був розроблений у цьому центрі. Я покажу їй мою медичну картку. Там має бути ім’я розробника проекту. Це ім’я їй ні про що не скаже. І це буде наче випадковість, розумієш. Наче я – випадковість. Збіг обставин. От що.
– Я не думаю, що це спрацює.
– Ось вона!
Я пробігла очима головні відомості: номер замовлення, дата створення, умовна дата народження. Внизу мало бути зазначено ім’я розробника.
– Я маю великі сумніви щодо цього, – промимрив Артем.
Я опустила картку.
– Я...як?
– Давно збирався тобі сказати.
– Як...ти...
– Мені потрібен був професійний напарник. Ти не уявляєш собі, які вони були безтолкові, ті, хто працював тут до тебе.
– Що?
– Зазвичай клієнт замовляє професію, але твоєму чоловікові було байдуже. Я запропонував: спеціаліст з генетичного програмування. Він погодився. Йому це здалося романтичним.
– Як ти міг зробити зі мною таке?!
– Це було звичайне приватне замовлення, ти теж за такі берешся.
– І як тобі було топити свого майбутнього напарника у брудному озері, і...
– Ти ж не думаєш, що я це все вигадав.
Я сіла на підлогу й обхопила тулуб руками. Мене били дрижаки. Артем підійшов і опустився поруч.
– Я передав тобі увесь свій досвід, свої прийоми, свої маленькі секрети і хитрощі, навіть свої уподобання, професійні, звичайно. Мені просто обридло робити все самому, захотілося, щоб поряд була толкова людина.
– Задоволений?
– Авжеж, – хитнув він головою. – Ми чудово спрацювалися.
Я скрутилася на підлозі, запустила пальці у волосся.
– А ще я сподівався, що ти мені колись задарма зробиш тайський масаж.
– Я пішла на курси фотографів, – проронила я.
– Що?
– Місяць тому. Я хочу стати фотографом. Я з дитинства захоплювалася фотографією.
– Знаю. Це у тебе від мене! Кхм...
– Я вже купила камеру. Я вивчуся, знайду собі роботу і піду звідси.
– Виходить, я теж прорахувався. Я же це вийшло?
– Ясно.
– Що ясно?
– Ясно, що мій план провалився. І Настю я не вдочерю. Слухай, давай я сама займуся близнюками. А ти розроблятимеш батьків для Насті.
– Добре.
Працювати самій над важкими проектами було незвично, сумно та нудно. Близнюки нічого мені не могли порадити, оскільки їм тільки-но виповнилося три роки. На роботі я вирішила більше не засиджуватися. Рівно о шостій я виходила з приміщення центру, йшла додому, вечеряла, а потім їхала на курси. Так було і цього разу. Я приступила вже до споживання десерту, коли у двері подзвонили. Я відчинила і не особливо здивувалася, побачивши Настю.
– Привіт, заходь.
Вона кивнула і пірнула в квартиру.
– Пахне солодощами, – відразу підмітила дівчинка.
– Проходь до кухні.
– Я люблю солодощі, – повідомила Настя, всівшись на табуретку та стягнувши зі стола коржа.
– Зрозуміло.
– Ви вже зробили мені батьків?
– Цим займається Артем. Проекти ще не готові. Саме виробництво... якщо можна так висловитися...має розпочатися післязавтра.
– Затримка, значить. Ваш керівник сказав, щоб за тиждень були готові. А вже минуло десять днів.
Я налила їй кави.
– Ну...буде нам на горіхи. Окремо ми чомусь працюємо повільніше. З цукром?
– Як завжди.
– А ти вже хочеш якнайшвидше отримати своїх батьків?
– Ні, але ти знаєш, я подумала, що родина – це не так погано, – сказала Настя з набитим ротом. – А ти як до цього ставишся?
– Скажу чесно, позитивного досвіду родинного життя не маю. Та, гадаю, ти права.
– Твій колишній чоловік погана людина, так?
– Ні, чому ж. Просто мрійник. З грошима. Мрійник з грошима – це страшно.
– Знаєш... – дівчинка проковтнула пережований шмат коржа. – Мені спало на думку... Може, ти захочеш удочерити мене?
Я уважно подивилася на неї та промовчала.
– Я розумію, у мене жахливий характер...і зависоке чоло. Та я, мабуть, остання дівчинка у цьому місті, яку можна удочерити. Ти подумай.
Настя трохи насупилася і гепнула у каву ще дві ложки цукру.
– Так, характер в тебе непростий.
Вона із розумінням закивала та відпила з філіжанки.
– Але ж я, Настуню, штучна.
– Це як подивитися. Я от про що думала. Раніше, колись давно, не було ніяких замовлень. Люди народжувалися, жили і не знали, кому вони потрібні, чи потрібні взагалі. Вони не знали, хто їм потрібний. Але вони якось знаходили одне одного. Вони знаходили собі друзів, коханих... ще, певно, дітей для всиновлення.
– Так, іноді таке бувало.
– І я подумала... Подумала, може, всі ці нові технології не так багато змінили? У глобальному розумінні.
– Можливо.
– Ну от.
– А в мене тепер позачергове завдання.
– Яке?
– Як яке? Розшукати тобі прийомного татка.
Настя усміхнулася, очі її заблищали.
– А ще я буду фотографом.
– Справді?
– Так. І я збираюся стати не просто фотографом, а відомим фотохудожником. У мене є і потяг, і талант. Про талант я вичитала у своїй медичній картці.
– Ого! А що ти фотографуватимеш?
– Тебе.
– Чому мене? – здивувалася Настя.
– Бо ти ні на кого не схожа. Ми заробимо на цьому купу грошей.
– Непогано, – підтримала мене Настя.
– А тепер підемо.
– Куди?
– В мене курси. Я покажу тобі, чого вже навчилася.
За три хвилини ми прикінчили коржі, зібралися та вийшли. На сходах я ледь не налетіла на свого колишнього.
– Що це означає? – спитав він одразу.
– Що?
– Мені на рахунок надійшла сума...
– Яку ти витратив на моє замовлення. Знаю.
– Ну і нащо це? Мені це непотрібно.
Я ніби вперше його бачила. Високий, немолодий вже дядько, серйозний. І не скажеш, що він здатний зробити таку дурницю, як я.
– А я і не задля тебе старалася. Як живеш?
– Нормально...
– От і чудово. Пробач, ми запізнюємося.
– А це хто? – він розгублено кивнув на Настю.
– Це моя прийомна донька.
– А куди ви запізнюєтеся?
– На курси. Бач, я збираюся стати фотографом.
– Хто б міг подумати.
– Бувай.
– Бувай...
Ми обійшли його з двох сторін, спустилися на перший поверх та вийшли на вулицю.
– Треба буде зайти до крамниці, – сказала я. – Купити ще коржів.
– Так, а ще в нас закінчилося спиртне. Треба прикупити пару пляшок.
– Що? Забудь про це.
– Чого?
– Того.
Був теплий вечір, сонце більш ніж в мільйонний раз сідало за обрій, але ніхто не нарікав на таку одноманітність. Я йшла і думала, що все, що ми робимо, має, певно, навіть більший сенс, ніж ми у це вклали. Я вдихала повітря сумнівної екологічної якості і дякувала Богу за те, що живу, за те, що можу щось вирішувати й змінювати, за те, що можу відчувати.
