Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2455
Творів: 43979
Рецензій: 85710

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Повість

Не убий ч.3

© Михайло Нечитайло, 08-03-2017
Микола Крейдяк випав зі світу. Провалився, наче крізь сніговий наст у безодню.
Слідом за дочкою пішла в незримі дороги й дружина. Не витримала доччиного відходу. То це ж вона ще не бачила клятих фотографій, які розклали перед Миколою в міліції.
Господи, як ужити в безодні? Де ні опори, ні прихистку, ні тяги, ні повітря – як? Чим забити, затовкти душу, аби з хаосу вернулася до себе? Якої води напитися, щоби воскреснути? Не в світ, ні, нащо, він без нікого, хоча б у спокій вернутись і в домовину його понести з почуттям виконаного обов’язку, знаючи – творці безодні зсіялися-таки в за́світи.
Прокурор районний – однокласник Миколин, дитинства друг. І хоч та дружба маревом зійшла, дорогами життєвими різними ділена – та все ж… Доросле серце росте з дитячого, голим урвиськом у небі висіти не може, на щось-таки опирається, підніжжя своє, звідки річечка життя джерельцем клюнулась і перше русельце пробила до життєвого моря, пам’ятати мусить – на те й серце, а не кам’яна брила.
Є в Миколи Крейдяка до Валерія Куліша прохання, мольба, зойк…
У прокуратурі Куліша не було.
– В міліції, – сказали. – Розслідуванням убивства займається.
Крейдяк чекати прокурора не став, подався до міліції – щось гнало його, гнуло, мучило та пхало.
У коридорі райвідділу міліції Крейдякову ходу призупинив конвой, що вів коридором убивцю Миколиної дочки.
Микола втупився поглядом у очі супостата – хотів утішитися хоч їх переляканим виглядом, їх опусканням перед нестерпним пеклом очей згорьованого батька.
Та втіхи не вийшло.
Супостат роззявив рота, блиснув усіма своїми зубами та загукав:
– Не суптеся, батьку, бо в мене є до вас претензія.
– Яка? – аж очманів Микола.
– Чого дочці гланди змалку не вирізали? Розрослися, кляті, що всього цугундера об них подер. Вимагаю компенсації за збитки, завдані здоров’ю й моралі.
– Уб’ю! – просичав Микола. – Навіть як здохнеш передчасно, з могили відкопаю й кістяка різатиму на частки.
– Хера вгадав, батьку, – реготнув супостат. – Я молодший, горем не вбитий, я тебе переживу, ще й накладу колись на твоїй могилі велику купу.
– Мовчати! – гукнув конвой до супостата, попутно відштовхнувши Миколу з дороги.
В очах потьмяніло, але Микола зібрався з силами й відшукав серед лабіринтів райвідділу свого однокласника.
Вийшли надвір.
– Ну, як ці діточки, що життя моє скреслили в чорне коло? – запитав Микола Валерія Миколайовича.
– По великому рахунку – покидьки, – пахнув цигарковим димом прокурор.
– І що ж їм буде за мій розпач? – навіть сонячний день тінню лежав на зігнутій спині.
– Суд скаже, – відповів Валерій Миколайович. – Я співчуваю тобі, Миколо, але жити однак якось треба. Кріпися.
– Як?! – тріснуло, наче куля земна репнула.
Довго мовчали ялини біля райвідділу.
– Треба вірити, що добро візьме гору в цьому світі, – прокурорським голосом урешті зрушило тишу.
– А мені з того вже що? – скрипіло надломлено з Миколиних грудей.
– Що я тобі можу сказати, Миколо? – не витримав гнітючості Валерій Миколайович. – Що ти хочеш від мене почути? Горе твоє безмірне, але зменшити його я не годен. Сядуть за скоєне песиголовці, тут без варіантів – оце й уся моя роль.
– Будь-яка роль може бути важливою, – оглянувся Микола. – Все залежить від актора.
– Поясни, – блимнув зацікавлено прокурор.
– Відпусти до суду на підписку про невиїзд убивць моєї дочки з тюрми, – ще раз оглянувшись, зашепотів Крейдяк.
– Ого! – аж розгубився прокурор. – А що це за співчуття таке неприродне з твого боку?
– Та яке там співчуття, – шелестів Микола. – Не можу я, друже, не можу жити серед своєї біди, поки бурують на землі дощі, котрі змили мою долю. Ти відпусти їх, дай їм волю, не партоль незрілих душ якоюсь там тюрмою, дай їм відійти спокійно з цього світу тою дорогою, яку вони натоптали іншим.
– Не зрозумів, – насторожився Валерій Миколайович.
– Та я за день наволоч ту перестріляю, – вогнем війнуло попід міліцейськими ялинами, - ти тільки відпусти їх перед мої очі. А потім здамся тобі й ти матимеш дяку за швидко розкритий злочин.
– Ти що, з глузду з’їхав? – вибалушив очі прокурор. – Ти тямиш, що верзеш?
– Ну, немає в нас смертної кари! – вдарив руками об поли Микола. – А вбивці, ґвалтівники не мають іншої справедливої кари за діяння свої, окрім смерті. Не плоди несправедливості, Валерко, які б погони на твоїх плечах не висіли, бо Богу твої погони, що мені кількість крапочок на крилах бедрика.
– Не дурій, Миколо, – пробував розважити Валерій Миколайович колишнього друга, – Богу мої погони, дійсно, ні до чого, але йому не до снаги наші поривання зайняти його місце.
– Яке ще місце? – не втямив Микола.
– Милувати чи карати грішників, – відповів Валерій Миколайович.
– А хто це тобі сказав – Бог? – перепитав Микола.
– Ні, не Бог, а добро, до якого він закликає, – не зігнувся Валерій Миколайович.
– Ти вважаєш за добро збереження життя отим нелюдам? – показав Микола на заґратовані вікна міліцейських казематів.
– Так, – стійко стояв на своєму прокурор. – Бо якщо кожен почне вирізати своїх кривдників, самі себе зітремо зі світу й Божої милості.
– Але ж вони… вони… – аж захлинувся Микола, – вони яке право мають на світ і Божу милість, затоптавши невинне життя?!
– Вони будуть покарані за це, – твердо мовив прокурор.
– Чим, тюрмою? – не знаходив Микола місця. – Чому, чому ти печешся про них, про недолюдків тих, чому тобі вони болять, за що ти даруєш їм життя, хай і в неволі, й ні крихти жалості в тебе немає до моєї дочки?
– Чому це немає жалості? – обурився Валерій Миколайович.
– А хіба це жалість, – сіпнувся Микола, – плюнути на загублене життя та пектися, аби не здохли душогубці?! Годувати їх, поїти, доглядати, аби вони сміялися над нами, дурноголовими, потішалися з нашої немочі, кпинили, наче над придурками. Та ми і є придурки. Ну, скажи, хіба я буду батьком, а не придурком, платячи податки, аби на них відгодовували пики вбивці моєї дочки? Ну, скажи…
– Так ставити питання – значить, заходити в нетрі, з яких немає виходу, – відповів Валерій Миколайович. – Світ простіший – є люди та є Божий суд. Людська задача – так зорганізувати суспільство, аби воно рухалося до милосердя, а вже Божий суд розбереться у всьому іншому.
– Туфта, – сплюнув Микола. – До Бога не дійти по болоту, немає ходу в рай тим, хто не витер чобіт. Бог – не килимок при дверях, аби витирати ноги; а ми – не боги, аби відбілювати душі. Ми маємо карати відступників на горло, аби чистішим, милостивішим зробити світ до всякого в ньому сущого доброго й невинного. Коротше кажучи, ти мені не товариш у моїх прагненнях? – перепитав.
– Звісно, що ні, – здвигнув плечима Валерій Миколайович.
– А жаль, – мовив Микола. – Я думав…
– Дурню́ ти якусь думав, раз таке городиш, – відповів прокурор. – Сказано в письмі святому – не убий.
– Ти їм це скажи, – знову кивнув Микола на заґратовані вікна.
– Вже казав, – мовив Валерій Миколайович.
– І що ж вони, покаялися? – поцікавився Микола.
– Не всі, – сказав прокурор.
– Посміялися, либонь? – важко зітхнув Микола.
– До побачення, – попрощався Валерій Миколайович.
– У тебе ж теж є дочка, – кинув навздогін Микола.
– І що? – обернувся Валерій Миколайович.
– Я б побачив, якої ти заспівав, коли б, не дай, Бог, згинула, як моя, – виднівся Миколин силует на площі перед райвідділом, наче недоля.
– В житті треба мати стержень, який у вогні не горить, у воді не тоне, в біді не гнеться й у радості не розсипається від безголів’я, – стояв, куйовджений вітром, серед площі прокурор. – Оце й уся моя відповідь, Миколо.
Похилилася Миколина голова, в’янула в безсвітті серед безодні – й годі їй було дати раду.

                                                               (Продовження буде).

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 5

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 10-03-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 09-03-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Видалено, 08-03-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 6 відгуків
© Avtor, 08-03-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 08-03-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.42078518867493 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Добірка нових досліджень від сучасних істориків
Видання історичних книг набирає обертів, і тому ми вирішили зробити добірку нових видань з історії України. …
«Людський фактор» Карлґаарда: Книжка про нематеріальні конкурентні переваги
Коли хтось розпочинає стартап, чи обіймає керівну посаду в провідній комерційній організації, неминуче …
Огляд нового роману авторки «Дівчини у потягу»
Затишне містечко, поруч із ним — Затон Утоплениць. Затока, яка протягом століть забирає життя жінок. …
Жити заради життя: «Фієста» Гемінґвея
«Фієста» — перший знаковий роман Нобелівського лауреата Ернеста Гемінґвея. Це історія про групу американських …