Задушливим літом 2019 він йшов порепаним тротуаром Володимирської вздовж “китайської стіни”. Йти було важко: низькі хмари сіяли дрібним попелом, що набивався в ніздрі; дикі перетяги вихоплювались з чорних горлянок під’їздів і валили з ніг; гумовий каптур плаща раз у раз спадав на очі, застилаючи світ. Пацьорки поту проорювали спину покрученими рівчаками і після довгих митарств закінчували свій шлях на дні черевиків. Але йому було байдуже. Він називався Мирон Глуховецький, і він мусив йти далі.
Він йшов далі, без поспіху, але наполегливо, переступаючи дрібні перешкоди і обминаючи більші. Хоча до сутінок ще було далеко, але на вулиці вже спостерігався деякий рух. Його уважний погляд з-під окулярів нарахував попереду добрий десяток згорблених силуетів. Горбатою дорогою проторохтіли два автомобілі з ядучо-оранжевими написами на боках: CД - “Служба дезактивації”. Трохи згодом з’явився древній тролейбус, один із останніх в місті. Мирон ще добре пам'ятав часи, коли тролейбуси ходили один за одним, щодвадцять хвилин, висотуючи електрику з підвішених над дорогою дротів. Зараз, в еру енергетичної кризи, все змінилося. Припаркувавши машину на зупинці, водій взявся виводити щуп, намагаючись попасти ним у гніздо підстанції, що стояла поруч. Нарешті йому це вдалося, і тролейбус завібрував усім своїм старечим тілом, всотуючи енергію у наполовину спустошені акумулятори. Мирон вже не їздив тролейбусами, бо то були занадто дорогі і тягучі поїздки. Стіна, довга, як груднева ніч, врешті скінчилася, і він круто завернув за ріг будинку. Поминувши ще кілька менших споруд, підійшов до невеликого павільйону, наскрізь пронизуваного вітром. В тіні за двома паралельними рядами столів, наче сови на горищі, сиділи перекупки. Повиставлявши перед собою небагатий крам, вони лупали крізь ілюмінатори протигазів, видивляючись на поодиноких покупців. Ті ж приречено сновигали поміж рядами, намагаючись затіяти сякий-такий торг. Оцінивши ситуацію, Мирон зрозумів всю марноту їхніх зусиль і почвалав далі.
Попереду крізь мряку прозирали руїни ЦУМу - колись величного храму торгівлі, а тепер жалюгідного притулку здичавілих собак. “Якщо ж не поталанить, то таки доведеться повертатись до павільйону і платити подвійну ціну... А що вдієш - дитині треба молока, чистого молока. От часи настали...” - Мирон аж сплюнув спередсердя. Згусток слини описав дугу і сховався в сантиметровому шарі жужелиці, що рухалась під ногами, мов жива. “Таки немає гіршого, аніж коли твоя дитина хворіє... - думка в'язалася далі. - Коли твоє любе сонечко дивиться на тебе великими очима і гасне, гасне день за днем, і годі тут щось вдіяти. Їй би чистого повітря, джерельної води, тепла сонячного - вмить ожила б. З сином, рахуй, ще пощастило - народився 1999 року, за вісімнадцять літ до Вибуху. Встиг вже змужніти до того, як все пішло шкереберть. Як йому там, на Півночі, служиться ? Важко, напевне... Але кому зараз не важко ? Хіба отим псам, що заварили всю цю кашу... Так спаскудити землю, бодай тобі...” - Мирон зціпив зуби, минаючи закіптюжену липову алею. Шурхіт спаленого листя на сірих кострубатих гілляках зводив його з розуму. “Треба втікати геть з того міста, поки зовсім не захирів. Здається, в підкарпатських селах ще можна знайти якусь хатину за терпиму ціну. Дасть Бог, не пропадемо. От тільки б Оленка трохи поправилась. Шкода лише роботу лишати. Але, якби там не було, якусь копійчину маю, на перший час вистачить. А квартиру, певне, доведеться продати. Десять літ на неї горбатився, а тепер продавай, брате. А зараз за неї ніхто і сорока мільйонів не дасть. І знову все з нуля... Ну все, годі... Крапка. - Мирон впіймав себе на тому, що на ходу розмахував руками, як вітряк. - Маю купити молока і баста...” Емоції поступово влягалися. Він перейшов розбиту до невпізнаності дорогу і пірнув у темний двір. Тут була друга торгова крапка.
Мирон з труднощами проштовхався крізь юрмище жебраків у підворітні, вибрався на просторіше місце і став розглядатися. Контингент продавців тут був значно ширший: поміж класичних перекупок де-не-де торгували і селяни. Прості сільські цьотки заради кількох тисяч виторгу долали до сорока кілометрів за день і то, переважно, пішки. Покупці сунули хмарами, і Мирон , як шуліка на здобич, кинувся вперед. В одній руці тримав невеличкий дозиметр. Питав ціну, міряв рівень випромінювання, знов питав ціну. Практично увесь товар мав випромінювання в межах ГДР*, але Мирон давно не вірив цьому ГДР. За останні два роки його переглядали тричі і щоразу в більшу сторону. Один з його сусідів, Славко Рубан, розшифровував ГДР як гарантовано добиваючий рівень і мав рацію. Врешті, Мирон визначився із товаром і взявся до торгівлі:
- Прошу пані, то що хочете за то молоко ?
- Три тисячки, пане !
- Йой, пані, та де ви таку ціну бачили ? Давайте трохи таньше...
- Йдіть собі, пане, далі і пошукайте таньше. Може, десь на ціні і виграєте, але що здоров’я збавите, то точно. Та такого чистого молока, як в мене, в цілому Львові не знайдете ! - наголошувала цьотка.
- Та воно то так, пані, - не здавався Мирон , - але ж я не в поліції роблю, шоби мати такі гроші. Давайте за п'ятку дві літри та й по всьому.
- І не кажіть мені про поліцію, пане. Як берете дві літри, то най буде за п'ять з половиною, але то вже всьо. Більше не пущу.
Не виказуючи задоволення, Мирон простягнув гроші. Поки він діставав з наплечника тару на обмін, цьотка виливали йому свої жалі та образу на ту кляту поліцію. Вчора, мовляв, привалило їх три лотри перевіряти товар, то оштрафували на двадцять тисяч, ще й три літри молока забрали, які не встигла випродати. Ніби перевищує ГДР, щоб їм добре було. А самі вихлебтали його в машині, як ті пси, просто з банки. Певне, палило після неділі... Мирон щиро поспівчував жінці, купив ще десяток яєць та грудку сиру у її сусідки і рушив додому. Як би там не було, але саме завдяки цим людям він ще до цих пір тримався на світі сам і тримав свою сім’ю. Система державних магазинів ледве животіла, а якість тих продуктів, що продавались через них, була жахливою. На зворотній дорозі він заглянув до такого магазину, щоб купити боханець хліба. Вистоявши чималу чергу, купив велику житню хлібину, випечену, певне, зі стратегічних запасів 2010 року, дбайливо загорнув її у мішковину, тоді - у поліетиленовий мішечок і, завдавши розпухлий наплечник на рамена, вийшов надвір.
Тепер треба було остерігатись вуличного грабунку, тому Мирон пішов іншою дорогою, безпечнішою з одного боку, але небезпечною з іншого. Час від часу доводилось різко міняти маршрут, бо сигнальний лічильник, вмонтований у пряжку пояса, починав строкотіти, сигналізуючи про наближення до незнешкодженого джерела випромінювання.
Через півгодини нелегкого шляху він без особливих пригод підійшов до свого будинку. Дорога в під’їзд вела через підвальне приміщення, пристосоване для оперативної дезактивації. Миронові до гикавки набридли всі ті процедури, але ради на те не було: мусив ставати під душ, змиваючи сліди попелу з гумового плаща. Потім ретельно вимив черевики, перебрався до сусідньої кімнатки, порозвішував верхній одяг у своїй кабінці і важко опустився на стілець. Був геть знесилений і мріяв про диван. Але від дивану його відокремлювали чотири поверхи крутих сходів. Тож по хвилі перепочинку вхопив наплечник і рушив догори.
На другому поверсі перестрів сусіда, Рубана. Славко поспішав на зміну - працював начальником дільниці міських електромереж. Після міцного потиску руки і жартівливого привітання Миронові аж полегшало. Йому подобався цей хлопець - завжди усміхнений і енергійний. Можливо, тому, що нагадував його самого, молодого. Саме завдяки Славковим старанням їхній будинок із звичайного перетворився на “люкс”. Де ще таке тепер зустрінеш - електрика і газ цілодобово, вода - по пристойному графіку, а взимку навіть опалення включають. Фантастика, як на сьогоднішні часи... Всі мешканці під’їзду ладні були йому небо прихилити і лише молилися, щоб їхній добрий геній не надумав виїхати десь на села.То було би крахом всіх їхніх надій на виживання.
Мирон довго не міг потрапити ключем в замкову щілину. Його марні спроби перервала дружина, відімкнувши двері зсередини. В квартирі витав приємний запах чогось смачненького. Мирон із задоволенням похлюпався у ванній, зазирнув до кухні, де на столі парувала щойно вийнята з духовки рум’яна піца і пішов до дитячої. Дружина саме закінчувала з Оленкою урок математики. Приклад був досить складним, і донечка вдало скористалася з’явою татка, аби перервати заняття. Мама спробувала було відновити status quo, але зрештою, сама взялась розпитувати чоловіка про останні новини. Мирон жваво ділився враженнями. Він любив бути в центрі уваги, і такі хвилини сімейного спілкування гоїли всі його душевні рани. За хвилю вся родина перебралася на кухню і взялася до вечері. Мирон зауважив, як порожевіли щоки доньки, і настрій його піднявся. Душа вимагала свята. Він намацав в шафці пляшку вина, недопитого з недавнього ювілею, налив собі й дружині по келишку і проголосив тост: “За здоров’я, розуміння і надію !” Дружина зауважила, що кожна з цих категорій вимагає окремого розгляду, але Мирон обгрунтував свою думку, зіславшись на брак вина і взаємопов'язаність всіх перелічених в тості понять. Далі зімпровізував кілька дитячих анекдотів, на які був майстер, і самовіддано реготав разом із слухачами.
Дружній сміх зненацька був перерваний коротким дзвоником. Це не було великою несподіванкою - саме о такій порі в гості могли завітати сусіди. “Цікаво, хто саме ?” - з цією думкою Мирон зазирнув у вічко вхідних дверей. В окулярі плавало масне обличчя Віки, сусідки з третього. З ними Глуховецькі тісних стосунків не підтримували, тому Мирон був немало здивований. “Затопили їх знову, чи що ? “ - майнув прикрий здогад. Він розчахнув двері і втупився в сусідку. В рожевому з квітами халаті, неначе дивовижна хмара, вона нависала над Мироном, ховаючи одну руку за спиною. “Ти чого ?” - запитав він. “Танцюй, Мироську, танцюй !” - загадково промовила гостя. “Хто там, Мироне ?” - долинув з кухні стурбований голос дружини. У відповідь Віка поволі підняла сховану руку, і Мирон вздрів цупкий конверт з яскравою маркою. Рука автоматично кинулась напереріз, і за мить лист був у адресата, а Віка опинилась перед фактом зачинених дверей. Вона довго випускала пару, і увесь під’їзд міг чути її думку про хама, який навіть не спромігся подякувати за послугу, не кажучи вже про те, щоб запросити на каву.
Першим питанням дружини було: “Від Ореста ?” Але лист був явно не від сина. Замість зворотньої адреси стояв синій штамп: “Приватна нотаріальна контора Остапа Павлишина, Івано-Франківськ.” Виглядало на звичайну ділову кореспонденцію, але всередині душі заворушилась якась недобра підозра. Ледве заспокоївши дружину і втамувавши дрижаки в колінах, Мирон змусив себе повернутися до вечері. Лист вдавано недбало запхав до нагрудної кишені. Сяк-так закінчивши трапезу, він подякував дружині, знайшов в коридорі робочу папку з документами і за старою звичкою зник за дверима свого кабінету.
Якусь хвилю сидів нерухомо в темряві. Тоді засвітив настольну лампу, рвучко дістав листа і розірвав конверт. Вийняв з нього два аркуші, списані на диво знайомим почерком і взявся до читання:
“Здоров був, Мироську, чи то пак, вітаю Вас, Мироне Васильовичу ! 50 років - чималий шмат часу, навіть якщо міряти його астрономічними величинами. Одна двадцята тисячоліття - це непросто. Сподіваюся, що цей визначний рубіж Ви переступили у доброму здоров’ї, мирі, спокої, достатку, сімейному затишку, сповнені нових задумів і сил для їхнього втілення ! Бажаю, щоб здійснилося все, що має здійснитися, щоб добре насіння дало добрі плоди, щоб буйно колосилася нива; бажаю здоров’я і щасливої долі нащадкам та учням; бажаю...
Але годі. Пишу цього листа не задля самих привітань. Після урочистої частини переходжу знову на “ти” (гадаю, що маю на це право після двадцятивосьмирічного знайомства, м’яко кажучи) і хочу, про всяк випадок, нагадати тобі про те, як сяйнула мені ця блискуча ідея. Звісно, цю частину можна було б опустити, але, якщо зважити на певні негативні впливи, які чинять на людську пам’ять стреси, розумові перевантаження, а, особливо, роки, то, гадаю, вона буде зовсім не зайвою. Отож, в листопаді 1997, в похмурому вологому листопаді, в ніч з 17 на 18 я приплентався до своєї гуртожицької кімнатки. Правду кажучи, був трохи під хмелем, а більше - під тягарем гнітючих думок, що обсіли голову після спілкування з однією особою. Зрештою, думки ці вже давно кружляли наді мною, як вороння над тополями, а з приходом ночі щоразу обліплювали мозкові звивини чорними купами. “Хто ти такий ?” - сичала перша. “Що ти можеш ?” - шипіла друга. “Що ти зробив? Що ти маєш ?” - вихоплювалися одна поперед одну інші, а найзухваліші реготали десь над лівим вухом, викрикуючи всілякі неподобства. І справді: хто,що? Я випив одне за другим два горнята гарячого чаю і взявся до підрахунків. Мені - двадцять вісім. На цей час я маю: непогану роботу з цілком пристойним окладом. Маю ліжко-місце в напівзруйнованому гуртожитку. Маю кількох друзів і коліжанок. Маю жінку, яка хоче бути зі мною. Не маю: власної сім’ї, власного житла, можливостей і часу зреалізувати свій потенціал. Менш ніж за п’ять літ мені виповниться 33. До цього часу чоловік мусить створити свій власний світ довкола себе. Вигадати гори і океан, озера і долини, засвітити Сонце, роздмухати вітер, порозвішувати зорі з Місяцем на нічному небі, виплакати дощ і ранкову росу, збудувати міста і сотворити ще мільярд речей. Населити цей світ подібними на себе істотами, дати їм плоди земні і відкрити шлях до дарів небесних. Далі чоловік мусить дбати про свій світ: не допускати повеней і смерчів, зміцнювати фундаменти, латати дахи, клеїти вікна на зиму, косити траву, вчити дітей молитви... На це треба досить часу. Але ось йому - п’ятдесят. Якщо все було так, як має бути, то його світ вже живе власним життям. Ріки несуть води у лоно океану, не чекаючи його наказів, і вітер напинає вітрила кораблів, збудованих руками його нащадків. Це і тішить, і лякає його. Та він ще не завершив своєї справи. Залишилась одна дрібничка - подарувати цей свій власний світ... Подарувати Тому, хто сотворив Усе. Подарувати без жалю, зітхань, без гордощів. Навіть без почуття добре виконаного обов'язку. Подарувати просто тому, що не можеш не подарувати. З усвідомленням того, що це - єдиний можливий вихід і мета твого буття. І відчути, що отой величезний незміряний Всесвіт вже не чужий тобі, що ти знайшов в ньому свою Вітчизну...
Ось такі думки прийшли мені в голову в похмурому вологому листопаді, глупої ночі з 17 на 18. І ще подумалось - а чому б не поділитись ними із самим собою, 50-літнім. Саме ця ідея прикувала мене до столу, хоча на годиннику вже поза третю ночі, а завтра - звичайний робочий день з підйомом о сьомій. Мироне, як ти ? Як живеться тобі там, за обрієм часу ? Чи пам’ятаєш мене, Мироську ? Чи маєш власний світ ? Подаруй його, Мироне ! Ти значно старший та досвідченіший за мене, і не може курча вчити курку, але... Подаруй свій світ ! Настав час Великого Подарунку ! Бувай, Мироську ! Нехай тобі щастить !
P.S. Будь-яка ідея мертва без належного втілення. Отже, переправити цього листа в майбутнє я доручаю двом своїм кращим друзям - Григорію Макогону та Андрію Стахуру. Сподіваюся, вони залишаються і твоїми друзями і достойно впораються із завданням. Тому не дивуйся, коли отримаєш два однакові листи. Якщо ж лише один - значить, на орбіті твого життя залишився тільки один з них. Якщо ж жодного - шкода... друзів і моїх сьогоднішніх старань. Прощавай !
18.11.97
Львів Світає...”
На цьому лист закінчувався. На звороті останнього аркуша була приписка:
“Згідно із заповідальним розпорядженням покійного Григорія Макогона даний документ (реєстр.№18233) відправлено добродію Глуховецькому Мирону Васильовичу 26.06.2019 на адресу: вул.Володимирська,17а, пом.23; м.Львів, 290026.
Приватна нотаріальна контора Остапа Павлишина, м.Івано-Франківськ.”
Дочитавши все до кінця, Мирон випустив листа на стіл і обхопив голову руками. Обхопив так, наче боявся, що зараз вона зіскочить з плеч і кинеться навтьоки. Між пальцями на лобі прозирали набряклі сині жилки. Тяжке зітхання-стогін рвалося з грудей, але чоловікові вдалося його втамувати. Та накотилася друга хвиля, і стогін таки вирвався на волю. Судома звела м’язи. Він сидів, обхопивши голову, і скреготав зубами, і повторював, наче заклинання: “Це сон... сон... це лише сон... “ Раптом зірвався на ноги, кинувся до вікна і відслонив штору. Там була тяжка ніч, така сама, як двадцять два роки тому... Поцяткована окремими світлячками людських осель. Було невимовно тяжко. Він видивлявся у вікно, чогось шукаючи, аж поки у жовтому квадраті з будинку навпроти не побачив ... самого себе. Це був він... 28-річний, сповнений зухвальства, сили, надій та ілюзій, щасливий, напевне... Щасливий незнанням майбутнього... Завзятий шаленець, що посмів кинути виклик часові... “Ти бач, нахаба, ще й посміхається...”, - Мирон марив, але одночасно приходив до тями. Ледь чутно рипнули двері, і на плече лягла тепла рука дружини. “Що сталося, любий ?” “Нічого, Галюню, нічого особливого, - відказав він, простягаючи їй листа. - Просто спогади...”
***
В серпні 2019 року Мирон Глуховецький продав квартиру і разом з сім’єю переселився у село Ратківці в передгір’ях Карпат, де господарював 27 років. Помер 28 січня 2047 року. Нащадки проживають там досі.
***
Всі власні назви, імена, прізвища, дати та події даного твору вигадані. Будь-які збіги є абсолютно випадковими.
***
