Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2462
Творів: 44107
Рецензій: 86036

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Конкурсне оповідання №9

© Конкурс прозових творів "Підказка", 27-02-2017
АЛЕЯ ТИСЯЧІ ЗІРОК
Він привертав увагу пасажирів. Невисокий чоловік у картатому пальті та темному капелюсі. Незнайомець зайшов до автобусу на кінцевій, біля залізничного вокзалу. Насвистуючи щось собі під ніс, попрямував у хвіст маршрутки, розвернувся обличчям до вікна, за яким швидко змінювались краєвиди стомленого денною метушнею міста.
Очі та частину його обличчя затуляв капелюх, а підборіддя вкривав широкий плетений  шалик, що заважало визначити вік пасажира. При собі пан мав парасольку і облізлу коричневу валізку, яка завдяки світлим вилинялим плямам здалеку теж здавалася картатою.
Виходячи в центрі міста,  він допоміг зійти згорбленому дідусеві, подав його речі. Дякуючи, старий  поцікавився:
– Ви ж приїжджий? До нас по роботі? Чи в гості?  
– Маю тут справи, – невизначено кинув той, розчиняючись у натовпі.

На ярмарку небагатолюдно. Вітер бавиться блискучими обгортками від цукерок. Ганяє їх лабіринтами вузьких доріжок, закидаючи до великої калюжі навпроти воріт, де вони перетворюються на човники, безликі часточки в безмежному океані часу. Дрібна ранкова мжичка повідлякувала, порозганяла по хатах  людей. Лише дехто, заховавшись під парасолею, ліниво роздивляється  ряди з крамом. Мій шатер оминають. Ян знову сердитиметься. Не надто вдалий день, зовсім невдалий місяць.
Що тут лишилося? За кілька днів знову зірвемось, полетимо, змінюючи міста та краєвиди, не в змозі змінити власну долю. Не прив’язані до одного місця. Вільні або прокляті.
Вдивляюся в розмиту туманом далечінь. Вже з пів години як відпустила молодших синів за цукерками, а ті все не повертаються. Їм би  тільки бавитись. Поринаючи в ігрища, забувають все на світі.
Розвертаюся обличчям до свого намету – великого, синього, рясно обклеєного блискучими паперовими зірками. Ми вирізали їх разом з донькою, даючи зорям імена. Колись Лія назвала намет «алеєю тисячі зірок». Назва приклеїлась. А тепер, коли донька не поряд, зорі наді мною вже не сяють так яскраво…
Бляклий вогник свічки поїдає темряву довкола. Щоб зайняти чимось руки, відігнати невеселі думки, перетасовую карти. Потерті, пожовклі. Відчуваю під пальцями кожну  пошерхлість. Силу. Тільки старі карти кажуть правду. Вони могутні, але безжальні. Скільки разів, дізнавшись жорстокий присуд, я не могла дивитися в очі клієнту. Не мала сили сказати правду. Але мусила. Інакше карти відвернуться, зневажать.

Якоїсь миті відгорнулася тканина на шатрі, заспівали тужну мелодію брязкальця у формі дзвіночків. Над ними висів скляний ангелик, якого мені колись подарувала донька. На щастя. До середини входить чоловік у картатому пальті та насунутому на очі капелюсі. Озирається. Кладе на стілець парасолю, низько кланяється.
– Добридень! – вітаюся з клієнтом. Сьогодні на серці така нудьга. Важко зображати радість від зустрічі з незнайомими людьми. – Маєте до мене конкретне питання? Чи  просто бажаєте дізнатися свою долю?
Він киває. Повільно стягує рукавички, простягає мені ліву долоню. Маленька, вузька. Ніби належить зовсім молодому чоловікові.  
Проводжу вказівним пальцем по долоні. Лінія життя рівна-рівна. Жодної горбинки, жодного завиточку. Ніяких вигинів, перепон. Ніколи такої не бачила. Не дарма ж зранку скляні квіти відливали блакитним. Чекай особливих гостей.
– Що можу сказати? Здається, переді мною абсолютно щаслива людина.
– Щаслива, – погоджується незнайомець високим тонким голосом. Рідним…

На стіл падає шалик, капелюх. Плечима розсипається блискуче чорне волосся. Вже не таке довге, з дивним фіолетовим відблиском.
– Парааам! – вигукує Лія. – Сюрприз вдався?
– Не те слово.
Підходжу і беру обличчя доньки в свої долоні.
– Ти тут.
– Тут. Тільки…
– Знаю.
Кілька хвилин ми просто мовчки стоїмо, тримаючи одна одну в обіймах. Потім сідаємо за стіл.
– Як ти, мамо? Як брати? – поспішає вона із запитаннями.
– Нормально. Не хвилюйся.
На мить Лія завмирає.
– А тато?
– Тримається. Все в клопотах. Якби ж не підшлункова…
– Він все ще кипить? – після невеличкої паузи запитує донька.
– Кипить.
Ми, цигани, надто тримаємось за свої звичаї. Хоча деякі з них давно час розвіяти за вітром. Нарешті усвідомити, що традиції не важливіші за людей.
В одному із міст нашої безкінечної подорожі Лія зустріла і покохала чужинця. А Ян не благословив той шлюб. Циганський барон має бути прикладом для інших. Який з нього ватажок, якщо він не може навести лад у власному домі?    
– Все це так неправильно. Ти не повинна бути персоною нон-грата у власній родині. Вибач, що не змогла його переконати. Вибити з голови ті дурощі.
– Ти зробила достатньо, – зупинила мене донька.
Ніколи не забуду той страшний день, коли від нас пішла Лія. Дівчина міцно тримала за руку свого обранця – русявого юнака з блідою шкірою та блакитними очима. Ян навіснів. Він не чув ні мене, ні доньку, ні голос власного розуму. Кричав, захлинаючись слиною, погрожував. З його вуст ледь не злетіли найстрашніші слова циганського прокляття. Але я не дозволила. Стала перед чоловіком, зашипіла: «Не смій! Чуєш? Я ніколи тобі цього не пробачу».
– Як ти, доню?
–  Мам, все чудово, – на її обличчі з’явилася посмішка, якій неможливо було не повірити. – Коли ми розмовляємо по телефону, я не брешу. Нам з Андрієм добре разом. Я ні про що не шкодую.
День йде за ніччю, а жінка йде за свої чоловіком. Це закон життя.
Прошу доньку знову показати руку. Дивлюсь на її долоню і вперше не вірю власним очам.
– Раніше тут були зовсім інші лінії. Неймовірно! Ти… Ти змінила власну долю.
– Бачиш, ми все можемо, – підморгнула вона. – Треба тільки вірити.
Лія нахилилася, вийняла з кишені гроші.
– Це на таткове лікування. Тільки не кажи, що від мене. Не візьме.
Затискаю її руку з купюрами. Хитаю головою:  
– Не треба було тобі говорити.
– Не хвилюйся. В нас є, – наполягає вона. – А йому вони зараз потрібніші.
– І варто було стільки їхати? Ще й за такої погоди. Можна було переказати на картку.
– І не побачити тебе?

Що той час? Він завжди ворог. Не наговорилися, не набулися. Вже й сонце сіло на свою фіру й закотилося за обрій, і стрілки годинника перетнули відведену нам часову межу зустрічі.
Виходячи із шатра, Лія зіштовхнулася з Яном. Плечем до плеча. В мене похололи долоні. На щастя, старий не звернув увагу на незнайомого чоловіка.
Підійшовши до столу, він важко опустився на табурет.
– Як сьогодні?
Недбало махнув рукою.
– Терпіти можна.
– Маємо гроші, – показую йому купюри. – Завтра підеш до лікаря. І купиш ті імпортні пігулки, від яких тобі стає легше.
– Звідки вони? – примружившись, недовірливо поцікавився Ян.
– Від того пана, який щойно пішов. Виявився щедрим.
– І за що ж він так розпорошив гаманець?
Ледь стримую посмішку, яка так і пробивається на обличчя:
– Я наворожила йому щасливу долю.

Умови конкурсу:  gak.com.ua/creatives/1/44066  

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 7

Рецензії на цей твір

+

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 08-03-2017

+

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Яна Устимко, 08-03-2017

+

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 28-02-2017

Плюс, плюс, плюс!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Галина Михайловська, 28-02-2017

Великий плюс

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Nataliya, 28-02-2017

+ Голосую!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Любов , 28-02-2017

[ Без назви ]

© +, 28-02-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.41798210144043 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Людина і Зло: «Концерт пам’яті янгола» Шмітта
Нещодавно у «Видавництві Анетти Антоненко» побачила світ нова книжка малої прози Еріка-Емманюеля Шмітта — …
«Україна 2030»: Пан або пропав
Очевидно, будь-яка нація, яка здобуває незалежність і власну країну, має ухвалити принаймні приблизний …
Риб’ячий жир «Чорного лебедя»
Зазвичай, коли потрібно проаналізувати якесь явище, книгу в тому числі, то починають із контексту. Передумови …
Допоки ми дихаємо, вихід є: Нік Вуйчич «Життя без обмежень»
«Допоки ми дихаємо, вихід є» — безсумнівність та актуальність цього твердження доводить власним життям …