Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2536
Творів: 45789
Рецензій: 89590

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

І сказав чотирнадцятий п'ятнадцятому...

© Юрій, 26-02-2017

І сказав чотирнадцятий п’ятнадцятому...
І сказав чотирнадцятий вагон п’ятнадцятому, коли потяг з Києва прибув на станцію Новоград-Волинський:
-А ти бачив в моїх вікнах відблиски річки й ще теплого червонястого проміння з вечірнього сонця, як ми щойно гуркотіли по мосту через Случ?
Відповів йому п’ятнадцятий:
-А ти бачив у моєму вікні красуню-маму з ще більш красунею-дитиною, які разом дивилися на ту річку і жмурилися від тих промінців? Між іншим, вони зійшли саме в Новограді. Ось, глянь, якщо встигнеш, мама з донею якраз навпроти вокзалу, або шостого-сьомого вагону.
-Де-де, вони ж повз мене мали пройти, як же я не вгледів? – перепитав чотирнадцятий.
-Ех, не встиг. Вони повернули за  вокзал, мабуть, поспішали на автобусну зупинку. Сьогодні чимало людей тут зійшло, та й курців на пероні до біса, от і пропустив.
-Шкода. Шкода, що зараз не побачив красивих людей, не побачив їх у твоєму вікні коли вони милувалися сонцем і річкою, - засумував чотирнадцятий. -  Так завжди: ми з тобою поруч – а подивитися один одному в очі-вікна і побачити там прекрасне не в змозі, лише тичемось один в одного затоптаними і закуреними тамбурами та задрипаними туалетами.
-Така вже наша доля, як і всіх інших, хто живе в парі. Щось добре розгледиш лише на віддалі, зате завжди поруч те, що нас тримає, що ніби й необхідне, як те відхоже місце, але запах неприємний, та звикаєш.
-Потягнуло на філософію? Може, прийшла пора подивитись в іншу сторону від мосту: з одного боку було сонце-стиглий мандарин у вікнах і річці, а з іншого, фрукти-плоть, що впала та догниває у землі  - невеличке кладовище. Про нього ми ще ніколи не говорили, хоч бачили тисячі разів, скільки проїжджали.
-Давно пора. Нам за п’ятдесят, скоро спишуть на брухт. Як на те пішло, то роздумів на цю тему більше додає м’ясокомбінат, що навпроти кладовища. В землю нас не закопають, пам’ятник не поставлять, а от  пошматують добряче, як на живодерні.
-А ти віриш в реінкарнацію? – поцікавився чотирнадцятий. – Ну, припустимо, все ж відправлять нас на брухт, потім у піч на переплавку. У щоб ти хотів перевтілитись? Яке і ким хотів нове життя прожити?
-Ну, ти замудрив, - аж хитнувся п’ятнадцятий, так що весь поїзд смикнувся, або то щось машиніст крутнув. – Не знаю. Не думав. Ймовірно, перед тим, як нас везтимуть на металургійний завод, спочатку поріжуть на шматки, і не факт, що всі шматки потраплять в одну піч, а в тій печі прийдеться об’єднатись з іншим металом, отож варіантів подальшого життя безліч.
-А якби міг обирати? – настоював колега.
-Ти знаєш мою слабкість. Люблю їздити в Одесу, особливо, зі столиці.  Туди і звідти  люди веселіші і розкутіші, ніж деінде. Не штрикають тебе лижами, не тягають мішки з картоплею чи з чимось, що обов’язково розсиплеться, закотиться у якусь шпарину і буде смердіти допоки не зогниє або не трапиться сумлінний прибиральник. Навіть, вибач мене,  хропять мелодійніше за інших, з підсвистуванням «сім сорок» Але справжня музика для мене в Одесі це  сигнал маяка у туман.  Хіба порівняти з ним гудок нашого електровозу?  Ніби схожі,  але які величезні різниці. Один попереджає і нагадує: будь обережним, а як стане погода - тебе чекає море-океан і подорож у все безмежжя планети.  Наш гудок теж попереджає і нагадує – будь обережним, знову до роботи, скоро відправляємося, наступна станція Шепетівка. Отож, - зітхнув-зашипів повітрям з гальм п’ятнадцятий, - мій вибір давно зроблений. Я хотів би стати кораблем і пропливсти навколо світу. Ну, а ти?
-Давай, поговоримо у Львові, там зупинка найдовша і теж добре мріяти про інші країни, або вже на відстої в Ужгороді, ще ближче до закордону, - ухилився від відповіді чотирнадцятий.
- Натякни, щоб не так сумно і однотонно було грюкати колесами всю ніч, - наполягав сусід і злегка підштовхнув співрозмовника.
- Все одно мені, - відказав чотирнадцятий, - аби допомагати людям бути щасливими, чи хоча б задоволеними життям. Голкою чи цвяхом, арматурою у стіні чийогось будинка чи гантеллю у спортзалі – байдуже. Я погоджусь знову стати вагоном, ізнову ловити відблиски річки у свої вікна, возити добрих і красивих людей, особливо, галасливу малечу. А якщо повезе, а чом і ні, я буду ж новенький, то потраплю до Європи і сам побачу як воно там. Коли приїжджатиму до Одеси або в інше приморське місто, то завжди виглядатиму тебе – корабля, що зайшов у порт.
Чотирнадцятий зробив паузу, скреготнув колесами і додав:
-От ким я точно не хочу бути, то це зброєю, тим, що вбиває: ні кулею чи снарядом, ні гарматою чи ракетою, ні танком чи бомбардувальником – не хочу нищити та калічити живе.
Групка військових з сигналом електровоза на всю міць молодих легенів втягувала як востаннє дим з недокурених за балачками цигарок, кидала недопалки під поїзд та сідала у вагон. На пероні лишився старший за віком та званням і  жінка у чорній хустці на плечах. Командир їй пояснював:
-Експертиза ДНК не помиляється. Значить, то є ваш син. Зрозумійте, ми під тим Іловайськом світа білого не бачили, не те, що один одного, тікали як зайці: по полям, баштанам, лісосмугам. Мені повезло, що вскочив у кукурудзу, вона мене і врятувала. Комусь не повезло, що лишився на відкритий місцевості, не врятувався. Але зараз ми набралися сил і самі стаємо хижаками, нищимо колорадську гидоту і будемо нищити. Не сумнівайтесь, за вашого сина і багатьох наших полеглих друзів ми помстимося і покладемо вдесятеро більше ворогів.
Він торкнувся, щоб підбадьорити, до плечей жінки, на яких лежала багатотонним тягарем горя чорна хустка, але від того плечі зігнулися ще нижче: «Вибачайте. Мені пора», - попрощався військовий і  вскочив у відкриті двері чотирнадцятого вагона, що разом зі всім поїздом набирав хід і намагався в останній момент все ж розгледіти матір з дитиною на автобусній зупинці поблизу залізничного вокзалу.
Юрій Ковальський.

















Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

Всім на замітку

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Nataliya, 27-02-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Вікторія Т., 27-02-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ірина Новіцька (Iryna Novitska), 26-02-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.13343501091 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …