Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2435
Творів: 43524
Рецензій: 84807

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза критика

Про «Баборню» та всяку іншу... безсюжетну літературу. Рецензія на книгу Мирослава Лаюка «Баборня».

© михайло карасьов, 25-02-2017
Хороший поет Мирослав Лаюк написав роман. Як правило (за рідкісними винятками) з поетів виходять нікудишні прозаїки. Цьому підтверджень легіон, від якогось містечкового Петренка і до самого Вінграновського з його «Наливайком». Поет в письменникові завжди перемагає прозаїка. Звідси маємо, з одного боку, надмірну увагу до стилю, до словесної оригінальності замість думки; а з іншого ‒ відсутність сюжету, такий собі набір цікаво описаних фактів, котрі перетворюють прозовий твір у мозаїку хаосу.
Як же впорався зі своїм романом М. Лаюк, і що за продукт для читача породила його спроба?
Вже буквально перші фрази книги пропонують нам свіже, харизматичне письмо і виразних, повнокровних персонажів: «Марія Василівна ‒ з тих літніх осіб, чиї двері в певний момент виламуватимуть соцслужби, аби знайти застоялий труп. «Не сьогодні, собаки(поганки / потвори / підстилки)!» ‒ крізь рівненькі, недавно переставлені зуби, ніби від злості, але й крізь тонкі від посмішки легко-брунатні, як висохла гвоздика, губи проціджувала свої вагомі слова Марія Василівна Семенко, вчителька біології. Вона сперлася на підвіконня власної великої прекрасної квартири на третьому поверсі й дивилася вниз на маленький мерзенний світ». Тут тобі і портрет, тут тобі і вік, і характер, і настрій.
Однак, такий  експресивний і показово-цинічний стиль, котрий спершу вражає, вже на третій сторінці набридливо лізе у вічі з усіх щілин тексту. Надмір іронії переходить у відвертий примітив, який навіть сміху ради сміху не викликає. І лунає холостий постріл: «Учителька зарубіжної літератури, вірна внучка Хайяма, дочка Тургенєва й Жорж Санд, племінниця Кафки, наречена Байрона, шістдесятирічна Ксеня Володимирівна Забашта, перечитавшись, як потім казали, якихось дивних книжок і передивившись чудних фільмів, одного дня зайшла до класу й сказала: відсьогодні всі уроки із зарубіжжя будуть проходити на свіжому повітрі. Вона відвела дітей на спортмайданчик, повісила хлопців і дівчат на турніки й змусила їх звідти по черзі розповідати напам’ять вірш «П’яний корабель» Артюра Рембо ...».
Стає зрозумілим, що в тексті занадто багато автора. Стиль вилазить зверху на сюжет, героїв, ситуацію. Виникає питання: що дає читачеві, скажімо, такий-от перелік: «Мешканці будинку 7-А кричали, тупали ногами, розмахували руками, плювалися слиною, кидалися цигарковим попелом, матюкалися, йойкалися, непритомніли. Жінки, чоловіки, діти, племінники, внуки, дідусі, кузени, шофери, журналісти, лікарі, сини, хворі, здорові, дочки, близнюки, собаколюби, котолюби, котоненависники, театральні аматори, хресні батьки, католики, прихильники комуністичної партії, природолюби, рибалки, власники малого бізнесу...»? Та нічого не дає, окрім думки про самолюбування автора своїм потужним словниковим потенціалом.
Більше того, М. Лаюк іноді взагалі демонструє глухоту до слова. Читачу треба проявити неабиякі розумові здібності, щоб з першого разу розігнути таку от спіраль красного письменства: «Перевірка могла оприявити найнесподіваніші ракурси поставання Марії Василівни на тлі життя». Або: «Марія Василівна дбала про зовнішній вигляд свого розуму». Приклади мовної еквілібристики можна продовжити, але скрізь прагнення зоригінальнічать затемнює зміст і, безперечно, утруднює сприйняття тексту.
Та найбільш провальним у «Баборні» є сюжет. Вірніше, його відсутність. Автор повідує нам, що лісник Онуфрій, з яким підгуляла вчителька Марія Василівна, на полюванні застрелив чоловіка вчительки підполковника КГБ Семенка. А сам зник. І ця загадка призначена тримати читача в напрузі до кінця роману.
Тут Лаюк допускається двох смертельних для хорошого твору помилок. Помилка перша: між зав’язкою, так би мовити, і розв’язкою немає кульмінації. Автор не робить жодних потуг, що підігріти цікавість читача, щоб якось розслідувати те вбивство, чи хоча б час від часу нагадувати про нього. Зате навколо головної героїні починають снувати інші персонажі роману. Мов бульбашки в газовому напої, вони з’являються, живуть якусь мить своїм життям і зникають. Це зводить експресію сюжету нанівець.
Помилка друга: мотив вбивства, розкриття якого ждали терплячіші із читачів, виявився напручуд передбачуваним. В кінці роману виявилося: в повоєнні часи, переслідуючи бандерівців, офіцер НКВД Семенко згвалтував наречену Онуфрія, яка була патріоткою України. То це була помста за наречену, а не боротьба за Марію Василівну, як могло здатися спершу! ‒ оце й усе, що може вигукнути читач про такий фінал.
Єдиний штрих, котрий не дає авторові геть сповзти у банальщину, полягає в тому, що він не зробив Онуфрія ще й героєм УПА. Лісник Онуфрій виявився боягузом, який покинув свою наречену на глум НКВД-истам, рятуючи своє життя. До речі, такий поворот гармонійно вписується в Лаюкове зображення персонажів.
Взагалі, коли говорити про персонажів роману, то треба віддати авторові належне. Характери далеко не плоскі, в кожному з героїв органічно переплелося дрбро і зло. Письменник вміє вловити деталь: «Натомість у Верхньому Татарові ‒ суцільне буйство натури, село селянське, село на нашій Україні. Учительки в мальованих хустинах, сільське господарство в кожної з них, одноповерхові будинки з псом на прив’язі й котом на паркані, недоглянуті нігті...». Оці «недоглянуті нігті» говорять про героїв більше, ніж багатосторінковий авторський опис.
В романі маємо сторінки впізнаваного минулого і сучасного: радянська школа, яка мало змінилася і сьогодні, глушина провінції, напівбожевільна старість вчительки математики, трагедія зовсім божевільної бомжихи Гафії. В епізодах, де персонажі діють, вони стають живими. Однак, закінчуються ці епізоди неможливо прісно, нічим. Замальовки не зростаються в суцільну картину. Позбавлений загальної динаміки сюжет статично фіксує нам задумку автора, не більше того.
Фінал «Баборні» виявляється дивно схожим на заключні акорди старих мелодрам: Лаюк конспективно повідомляє, як далі склалося життя кожного з героїв після їхніх пригод у романі. В кінці автор ще пробує потьмарити розум Марії Василівни, пишучи довжелезні речення без розділових знаків, ‒ бо чимось же треба закінчити твір. Такий фінал зовсім не вмотивований попередньою розповіддю, і божевілля це нічого не показує. Крім притягнутого за вуха відомщення за гріхи, яке побачив у творі один з рецензентів. Але за які гріхи? Марія Василівна і гріхів справжніх не мала. А змусити її відповідати за гріхи чоловіка ‒ то вже якось не по-людськи з боку автора.
Однак, неправильно було б на цьому поставити крапку. Спробуємо все таки дошукатися, що хотів сказати читачеві автор «Баборні». Не ради ж самого письма він творив цей роман?
На одній з презентацій письменник каже: «Це було б нечесно з мого боку – не розказати цю історію, яка мене турбує, від вирішення якої, здається, залежить багато. Ті реалії, той критичний вік моєї героїні - тільки антураж для того, щоб поставити собі питання: "Чим є моє життя?" і "Що я можу ще змінити?". Це ж запитання, які не мають віку і статі». А Тетяна Синьоок у своїй рецензії на книгу влучно додає: «Ось і вийшла "Баборня" – не тільки як будинок для знедолених старих, а насамперед як галерея жіночих портретів, спотворених історією».
   Отож, припустимо, що в романі мова йде про марність і нікчемність життя рядової вчительки ‒ як, до речі, і багатьох із нас. В такому разі, щоб історія життя Марії Василівни набрала для читача вигляду жертви історії (чи й фізіології ‒ що значно сильніше, бо ввело б у роман силу Бога), треба ту Марію Василівну відчути через сюжет, через вчинок. А про який вчинок можна говорити у «Баборні», де немає ніякої боротьби, ніякого конфлікту, ніякої цілі? Не видно і внутрішнього світу героїні, якщо не створеного в підтексті через діалог та дію, то хоча б описаного прямим авторським текстом. Через те Марія Василівна, яка торкнулася тільки розуму читача, залишається для нього холодним втіленням ідеї, а не емоційно близьким персонажем.
На жаль, мусимо константувати, що безсюжетний роман ‒ це біда не тільки молодого прозаїка Мирослава Лаюка. Якщо не брати до уваги «гостросюжетного» ширпотребу, то ця проблема стосується багатьох сучасних авторів. Невміння створити напругу в канві розповіді характерне і для досвідчених письменників, і для переважної більшості молодих літераторів. В далекому 1925 році О. Білецький писав: «Безсюжетна, спокійна, позбавлена участі автора оповідальна форма була так само непридатна, як форма, перейнята особою самого тільки автора, що оповідає все за себе і все через себе. ...читач жадав від читання цікавості. ...Елементи композиційних фокусів, експеременти в царині стилю, всіляки штуки з «мотивуваннями», «перекладанням планів» і т. ін. позбавляють більшість творів тої безпосередності, що дужче від усякої майстерності може поривати й хвилювати читача. А «почуття сюжетності» так і не пощастило знайти». Ще один розумний чоловік того часу, Дмитро Донцов, вважав, що причина кризи нашої літератури полягає у відсутності енергетики. З двох складових мистецтва ‒ краси і енергії ‒ наші письменники пишуть виключно про красу: любуються нею, коли вона є, мріють про неї, коли її нема, тужать за нею, коли вона втрачена. А от пасіонарності, енергії боротьби, яка неодмінно руйнує гармонію і моральні засади, в українській літературі немає. Тому немає героя, тому немає сюжету ‒ тому немає європейської літератури.        
Те, що думки критиків минулого суперактуально звучать сьогодні, свідчить про плачевний стан української літератури, яка рухається по колу, як сліпий мул, що крутить жорна. Звичайно, в цьому винна і радянська система, яка при Сталіну фізично винищила творців, здатних було подолати кризу. Але очевидно й те, що сучасні письменники або не знають, або не хочуть знати про ті граблі, на які вже стільки разів наступала наша проза ‒ і наступають на них знову і знову.
Тим не менше, в книги «Баборня» є й свої поціновувачі. Так, роман уже встиг отримати відзнаку на літературному фестивалі-ярмарку «Запорізька книжкова толока», а також увійшов до короткого списку «Книги року 2016» за версією ВВС. Отож, свого читача він знайде. Та от стати українським бестселером навряд чи зможе.

............................

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 01-03-2017

майстер клас

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© автор шедевру Все галіме!!!, 26-02-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 26-02-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Вікторія Т., 26-02-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 16 відгуків
© Яна Устимко, 25-02-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Владислав Асмус, 25-02-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 25-02-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Nataliya, 25-02-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.29489183425903 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Книжки Ксенії Заставської: Жінка, що відкриває історію
У прозі Ксенії Заставської форма, що нагадує так званий «дамський роман», стає ключем до історичних …
Огляд “Жуйки” Марії Козиренко: Музика врятує світ
Якщо ви гадаєте, що антиутопія сучасної літератури за сюжетами переважно схожа між собою як шоколадні …
Огляд прози літ. угруповання “Свідки слова”: Шевченкові малята
На обкладинці антології зображений Тарас Григорович у плащі. Сидить за столом, на якому чашка кави, …
Огляд автобіографії засновника італійського фашизму Беніто Муссоліні
Перша половина ХХ століття було щедра на диктаторів та диктатури. Більшість з них, як от Ленін, Сталін, …