Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2433
Творів: 43500
Рецензій: 84750

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Конкурсне оповідання №6

© Конкурс прозових творів "Підказка", 21-02-2017
РОЗУМНЕ, ДОБРЕ, ВІЧНЕ
Він одразу привернув до себе увагу водія. Високий чоловік у зеленому картатому піджаку та темному картузі. Незнайомець зайшов до маршрутки на кінцевій, біля залізничного вокзалу. Насвистуючи щось собі під ніс, попрямував у хвіст маршрутки, повернувся обличчям до вікна, за яким швидко змінювались краєвиди стомленого метушнею надвечірнього міста.
Очі та частину його обличчя затіняв картуз, а підборіддя прикривав широкий шалик, кілька разів обгортаючи шию пасажира. При собі пан мав облізлу коричневу валізку, яка завдяки світлим вилинялим плямам здалеку теж здавалася картатою. Шкарпеток під замшевими штиблетами ядучого помаранчевого кольору не було.
На кінцевій зупинці  він дочекався, поки з маршрутки вибрався, крекчучи, останній пасажир, згорблений дідусь, а сам виходити не поспішав. Водій повернувся до нього.
Наче відповідаючи на його здивований погляд, пасажир запитав:  – Назад тим самим маршрутом?
Водій, чолов’яга середнього віку, з худорлявим втомленим обличчям, але молодими невгамовними очима, відповів питанням на питання:
– Ви, що, приїжджий? До нас по роботі? Чи в гості?  
– Маю тут справу, – невизначено кинув пасажир.
– І не знаєте де зупинитися? – здогадався водій. – У моєї хазяйки кімната звільнилася. Чисто, недорого. Можна із столуванням. Якщо цікавить, покажу. На сьогодні я пошабашив.
– Як наперед грошей не попросить, – знизав плечима приїжджий. – Маю тут отримати кругленьку суму. А поки що – це все.
Пасажир поліз в кишеню, і в руці його майнула однісінька купюра, номінал водій не розібрав. Здалеку банкнота здалася йому схожою на радянські три карбованці... але то таке... Примарилося, мабуть.

За годину чоловіки вже сиділи на чистенькій та затишній веранді будиночку, а поруч дихав весняною прохолодою старий, але теж доглянутий сад. Хазяйка накрила пожильцям повечеряти, а Адам – так звали водія – навіть брязнув гаманцем, виставивши кілька пляшок пива. Чимось йому припав до душі прибулий. Обличчя його здавалося знайомим, наче колись давно добре знав його. Але звідки – пригадати не міг.
Незнайомець про свої справи поки що німував, а Адамові не було чого критися, то розповів і про те, як з дурної, молодої, голови загримів до буцегарні, і як опісля тинявся світом без кутка та шматка хліба, і як, нарешті, осів у цьому місті й взявся таксувати.
– Заробітки невеликі, – казав він, – але так-сяк тримаюся на плаву...
– А хіба місцеві небагато живуть? – поцікавився прибулий.
– Та по-різному, як і всюди, – відповів Адам, намащуючи хліб гірчицею.
– А багатії ж, мабуть, є? – не вгавав новий знайомець. І сам собі відповів: – Мають бути! Якщо країною ходять грошові знаки, то неодмінно мусять знайтися люди, у яких їх багато...
І від цих слів співрозмовника чимось давно знаним, хоч і напівзабутим, війнуло на Адама. – Як ви кажете, вас звати? – перепитав він. – Перепрошую, не запам’ятав відразу...
– Остап, – охоче відказав прибулий, і закинув до рота останній голубець. – Остап Ібрагимович... Хоча по-батькові необов’язково. І взагалі, давай на «ти», нащо оті китайські церемонії?
– Бендер?! – вражено видохнув Адам.

Наступна година спілкування виявилася сповненою сюрпризів для обох чоловіків. Адам першим зумів сприйняти, попри всю неймовірність, той факт, що вчора вночі, Остап-Сулейман Берта-Марія Бендер-бей, син турецькопідданного, незбагненим чином зійшов зі сторінок книжки, що лежала розгорнутою на столі в бібліотеці, з легкістю спустився з вікна другого поверху, пішки дістався вокзалу і потягом, без квитка, прибув до їхнього міста.
– Я знав, куди мені потрібно і що я маю робити, – пояснив Остап. – Як по писаному.  
Адам повірив новому знайомцеві в першу чергу через те, що проїзд в його маршрутці Остап теж не оплатив, недбало махнувши десь на рівні пупа червоною корочкою. Водій завжди перевіряв проїзні, і фото, і печатки, і навіть підписи. А тут – наче мара найшла! Та посвідчень такого кольору й взагалі не буває! Адам переймався, що його легко обвели круг пальця, і тому, коли Остап почав розводити баляси, що, мовляв, треба знайти в місті прихованого багатія, довідатися про його злочинні схеми, набрати повну папку компромату, а тоді, погрожуючи викриттям, змусити поділитися мільйонами, Адам з радістю зсадив комбінатора із хмар на землю.
– А чого шукати? – хмикнув він. – Ось зачекай-но трошки.
Адам видзвонив свого племінника, сина покійної сестри. Власне, щоб бути ближче до нього, єдиного свого родака, Адам і переїхав колись до цього міста. Хоч і не знав до пуття, як допоможе хлопцеві в разі чого, але відчував, що зробить для нього все. Сашко дядькової допомоги, дякувати Богові, поки що не потребував – щось круте виробляв на своєму комп’ютері, заробляв собі на гаджети. А більше нічого його не цікавило.
Квартирна хазяйка Адама, пані Ґандзя, ставилася до Сашка (вона звала його Шурою), як до рідного сина. Чи онука. Раділа, коли приходив, годувала по саму зав’язку, розпитувала про справи. Іноді казала Адамові пильнувати хлопця, щоб не зв’язався з хакерами, але Адам не дуже тямив, що то за масть «хакер». – Аби не щипач, як дядько його дурний свого часу, – міркував Адам. – А в тих комп’ютерах – що там за кримінал!
Ось і зараз, тільки-но Сашко з’явився на порозі, перечепившись через нього, бо очі його, як завжди, паслися в якійсь хріновині, що він тримав у одній руці, а палець другої конвульсивно смикався її ж екраном,  пані Ґандзя вигулькнула з кухні з тарілкою пиріжків. Поставила їх поряд з Сашком, так, щоб ані Адамові, ані Остапові не дотягтися, сказала: – Їж, дитино, поки гаряченькі, – і сіла й собі в куточку веранди на крісло.  
Сашко швидко врубився в суть справи. Щоправда, на дядькове пояснення, хто такий їхній гість і звідки він взявся, хмикнув саркастично, але встрявати у словесну суперечку не став. Натомість  швиденько запрацював пальцями вже двох рук, притуливши свого електронного приятеля на столі. Хвилина, друга – і на екрані замиготіло зображення тьмяно освітленого приміщення, середину якого окупували столи, а вздовж стін до самої стелі височіли книжкові полиці.
– Читальний зал, – пояснив Сашко. – Запис з відеокамер спостереження.
Дихаючи племіннику в потилицю, Адам спостерігав, як розмита тінь зависла над столом з поодинокою розгорнутою книжкою, як ущільнилася, наче всотуючи матеріальність з темного повітря, озирнулася, поправила кашкета і розв’язною ходою попрямувала до вікна.
– Блі-і-ін! – видохнув Адам.
– А що я вам казав! – переможно вигукнув Остап. – Нумо, до справи, панове! Як ми будемо шукати нашого Корєйка, чи як там його тепер називати?
– А, це... – махнув рукою Адам. – Шукати нікого не доведеться. Сашко, можеш увійти до реєстру електронних декларацій?
– Без проблем, – озвався Сашко.

Ось коли прийшла черга дивуватися Остапові. – Не може бути, – стогнав він, вражений до живого серця. – Мільйони у валюті... діаманти... золоті годинники... антикваріат... а це?! ... винний льох!  Куди дивиться ГПУ?!
– Наша ГПУ, то не ваше ГПУ, – зауважив Адам. – Куди їй треба, туди й дивиться. Принаймні, твоя папочка з поворозочками нікому очі не розкриє, нікого не налякає. Отож – про швидкі гроші доведеться забути. Шкода, звісно... Я б теж олігарха якогось... чи й їх усіх... потримав би за вим’я.  
– Шуро, а ти можеш ще раз оті кадри, з бібліотеки, показати? – голос пані Ґандзі змусив трьох чоловіків аж підскочити. Жінка, нечутно ступаючи ногами в капцях, наблизилася і стояла у них за спинами.
– Для вас що завгодно, пані Ґандзю, – поправив окуляри Сашко та й взявся до справи.
– Зупини. Наблизь. Ще! – командувала жінка. Так професійно, із знанням справи, що Адамові вперше спало на думку, що він, власне, нічого не знає про свою квартирну хазяйку. Хто були її попередні мешканці, наприклад. Може, детективи якісь? У будинку було багато дивних речей, які залишилися від тих, хто жив тут раніше. Прибираючись у своїй кімнаті, Адам знайшов в шафі, на горішній полиці, стару скрипку та люльку, але що з цього можна вивести?

– Ну ось, – сказала пані Ґандзя. – Все ясно. На підлозі – дивіться! – відьмівське коло, на стіні, навпроти вікна, – дзеркало, у бібліотекарки на столі – ще одне, і розвернуте як треба.
– Відьмівське коло? Що, воно, в біса таке? Звідки воно в бібліотеці? – бурмотів Адам, а сам вже бачив, бачив на підлозі, навкруги стола з книжкою, коло, що невиразно біліло в місячному сяйві.
– А це ми зараз подивимося, звідки, – відказав Сашко, знову вибиваючи пальцями шалений дріб. На екрані замиготіли кадри з бібліотечної відеокамери, в куточку зображення закрутилися, змінюючи одна одну цифри, показуючи відлік часу.
– Є! – переможно вигукнув Сашко.
... Бібліотекарка , молода дівчина, підфарбувала губи, розвертаючи дзеркальце на своєму столі так, щоб видніше, поправила пишне волосся, взяла з спинки стільця торбинку....  Зал спорожнів.... Знову біжать циферки... А це хто? Два дядьки в комбінезонах, у одного в руці ящик з інструментами, у іншого на плечі – бухта кабелю. На столиках загоряються і гаснуть лампи під абажурами... всі крім тієї, що на столику, де вже лежить книжка... закрита. Один електрик лазить під столиками, простягає кабель... а другий розгорнув книжку... зачитався... сміється... Перший виліз з-під стола, щось каже, розводить руками... пішли... в порожньому залі темнішає... розгорнута книжка залишається лежати на столі.
– Ось так все й сталося, – сказала пані Ґандзя. – Залишили ремонт на завтра, з електричного дроту на підлозі утворилося коло, місяць вповні віддзеркалився двічі й впав на розгорнуту книжку.
– Дуже цікаво, – почувся голос Остапа, і всі повернулися до нього. Він стояв біля тарілки, жував останній пиріжок. – Але це не пропонує нам нового, відносно чесного, способу забрати у багатіїв гроші. Я знаю десь чотириста таких способів, але, боюся, часи надто змінилися. – Він сумно подивився на порожню тарілку із синьою облямівочкою.
– Так, змінилися, – погодилася пані Ґандзя. – Але все колись уже було у цьому світі. І на все люди знаходили рішення. – Вона подивилася в сад, тепер не зелений, а оповитий оксамитовою темрявою. – Засиділися ми з вами... За годину – північ. І сьогодні ще повня.
Вона пішла з веранди, а чоловіки залишилися, з дивним відчуттям, що розмова не скінчилася, що головне попереду. І, дійсно, за хвилину, жінка визирнула з дверей: – Чого сидимо? Місяць буде з іншого боку, ходімо. – В руках тримала мотузку, згорнуту в кілька разів, кругле дзеркальце на підставці та книжку. – Тільки майте на увазі, шановний пане Остапе, що при новому розкладі, скоріш за все, парадом командувати будете не ви...

Коли, за годину, з мансарди, почувся неясний шум, тоді схвильовані вигуки, а потім рівний гомін розмови, пані Ґандзя, що сиділа у вітальні з книжкою, встала й почала клопотатися по господарству. Притягла й поклала біля дверей намет в чохлі, не новий, але в доброму стані, поруч поставила наплічники й спортивну сумку, набиту корисними речами – ліхтарик, компас, запальнички, кілька пар шкарпеток. Ще одна, величенька, торбинка містила в собі консерви, бляшанки з розчинною кавою, і, звісно ж, пиріжки...
Тупочучи, наче стадо слонів, виткими сходами до вітальні спустилися згори чоловіки. Їх було четверо. Четвертий, одягнутий в усе зелене, мав на собі чудернацького капелюха зі строкатою пір’їною, на поясі у нього висів мисливській ріжок, а з-за лівого плеча стирчав великий лук, що мало не чіплявся за стелю.
– Доброго вечора, пане Робіне, – привітала новенького пані Ґандзя. І спохватилася: – Ой, я ж мапу вам забула покласти. Тут у нас ліс такий... не Шервудський, одне слово. Щоб не заблукати!  
– Пані Ґандзю, – заспокоїв жінку Сашко, – у мене всі мапи з собою, он-лайн... Не хвилюйтеся.
– Ну, тоді – з Богом, – перехрестила їх жінка. – Їжі я вам на перший випадок поклала, а там ви собі самі знайдете – і хліба, і до хліба. Тільки ж обережно, дивіться, не все можна їсти-пити, що у тих палацах надибаєте. Оті суші, роли... сир з черв’яками... кав’яр несвіжий... Ви, як захочеться гаряченького, відразу до мене. Я вареничків нароблю, борщу зварю. А у кого що забирати, кого наділяти – самі збагнете. Не малі.

За чоловіками зачинилися двері, і місячна весняна ніч прийняла їх у свої теплі обійми. Жінка залишилася сама. Пройшлася кімнатою – там стілець посунула, там чашку прибрала до шафки. Взяла з крісла книжку, що читала, понесла до високих, від підлоги до стелі, полиць. Перед тим, як поставити на місце, провела рукою по обкладинці: – Якщо попередня не спрацює, доведеться й тобою скористатися... Але це вже у крайньому разі!
Поставила на полку. В світлі торшера на корінці золотом зблиснули літери: «Рафаелло Джованьолі. Спартак».

Умови конкурсу:  gak.com.ua/creatives/1/44066  




Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

несподіване продовження

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Яна Устимко, 16-03-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Ірина Новіцька (Iryna Novitska), 24-02-2017

+

© Видалено, 22-02-2017

+

© Елен Тен , 22-02-2017

+

© Avtor, 21-02-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.38390898704529 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд прози літ. угруповання “Свідки слова”: Шевченкові малята
На обкладинці антології зображений Тарас Григорович у плащі. Сидить за столом, на якому чашка кави, …
Огляд автобіографії засновника італійського фашизму Беніто Муссоліні
Перша половина ХХ століття було щедра на диктаторів та диктатури. Більшість з них, як от Ленін, Сталін, …
Свято на вулиці книголюба: 10 найочікуваніших новинок весни
Українські видавці вже звично, і це прекрасно, не припиняють тішити книголюбів все новими й новими перекладами …
Матриця як вона є: Відгук на нон-фікшн книгу Манфреда Лютца
Скажіть чесно, хто за нинішніх обставин для країни важливіший — солдат чи митець? Певно, дехто одразу …