(Новела Біо-модем є складовою частиною роману «Новітні міфи міста Києва» літературно-мистецької ватаги ТРИПЕРА)
“Кирилівський гай”. Саме таку назву мав парк куди заглиблювались п’ятеро молодих людей – троє хлопців та дві дівчини. Принаймні, про це свідчив щит біля початку алеї. Крім назви на тому ж таки щиті застерігалось й проти розпалення вогню на території парку. Але на це останнє зауваження наші герої, здається, звертати увагу не поспішали й активно збирали різне гілляччя з-попід дерев.
Сутеніло. В сумках подзвякували пляшки, і крім коротких фраз, якими перекидувались ці п’ятеро, наче більше нічого й не порушувало тиші парку.
Нарешті вони вибрались на невеличку полянку, яку хлопці облюбували напередодні - недалеко від недобудованого корпусу дурки, і швиденько, поки ще було хоч щось видно, почали розводити вогонь. З третьої спроби їм це таки вдалося й у його мерехтливому світлі вони швидко покидали підстилки на землю, а з сумок повитягали якусь їжу, пляшки з вином, горілкою та водою. На імпровізованій скатертинці дівчата нарізали хліб, сардельки, сало, огірки, помідори. Один з хлопців – Костя – заготовлював кілька довгих прутів аби можна було підсмажити сардельки на вогнищі, другий рубав сокирою здорову дровеняку, а третій дивився, щоб не згас щойно народжений вогонь.
Костя завершив свою справу, поліз у кишеню і витягнувши штопор взяв у руки пляшку вина.
- Ігор, - звернувся він до хлопця що розмахував сокирою – тобі вино чи горілку?
- Водку – відповів той.
- Ну, то давай вже кінчай, я потім дорубаю. Владе, а тобі чого наливати?
- Я, мабуть по вінчику сьогодні пройдусь... – відповів третій хлопець.
- Іринка, Юля, вам вина?
- Да. Так. – майже одночасно відповіли дівчата.
Коли напої були розлиті по одноразових стаканчиках, Ігор відклав таки сокиру, підійшов до решти і взявши свого стаканчика, сказав:
- Ну, что ж, прєдлагаю випіть за встрєчу. Конечно же, тост неорігіналєн, я би даже сказал – банальний тост. І тєм не мєнєє, імєнно такіє встрєчі, порой совєршенно нєожіданниє, прідают нашей жізні какой-то особий смисл, виривая нас із об’ятій суєти. Так что – за встрєчу!
Чокатись одноразовими стаканчиками, звичайно ж, сенсу не було, тож на “три-чотири” всі дружно вигукнули “ДЗЕНЬ!!!”, яке луною прокотилось нічним парком, поки молоді люди пили свої напої.
Деякий час ніхто не наважувався порушити тишу чи то набивши рота закускою, чи то просто дивлячись на вогонь.
- Ось Ігор так красиво сказав про зустрічі – нарешті перервала мовчанку Юля – і я хочу сказати, що дійсно дуже рада була з усіма вами познайомитись. Справді, Костя стільки розповідав про своїх друзів, і ось нарешті я отримала нагоду познайомитись з вами особисто.
- Да, Костік долго тєбя прятал от нас – посміхнувся Ігор – кстаті, он же так і нє раскололся, как ви с нім познакомілісь. Ілі ето тайна, а Костя?
- Да, Костя! – підхопила Іринка – Как ви познакомілісь? Ето навєрняка била какая-то до жуті романтічєская історія!
- Ну, не знаю наскільки цю історію можна вважати романтичною – посміхнувся Костя – Ми з Юльцею перетнулись якось в Інтернеті на одній переписці. Спочатку ми там досить так сильно одне на одного понаїжджали, а потім з’ясували, що і вона і я – з Києва, тож вирішили зустрітись аби з’ясувати усі суперечки безпосередньо дивлячись одне одному в очі...
- У Костіка такі очі... – посміхаючись протягнула Юля.
- Тож подивились ми одне на одного, дегустуючи Львівське у “Бліндажі” і зрозуміли, що те, про що ми сперечались на переписці – така дурниця, що й уваги не варта.
- А, по-моєму, ето очєнь романтічно. Вот я би тоже хотєла познакоміться по Інтернету – сказала Іринка.
- І з ким це ти хтіла б познайомитись? – ревниво підняв голову Влад.
- Ну, успокойся, успокойся. Ето же я просто так, Отелло, ти мой – посміхнулась Іринка, притуляючись до Влада.
- Любов... – протягнув Ігор дивлячись на дві парочки, що сиділи біля вогню.
- Да, Любов! – відповів Влад мружачи очі від того що Іринка покусувала йому вухо – Нам, може, зовсім не по кайфу прокотитись на твоєму поїзді... як там ти його називав... поїзд-примара, так?
- Можеш сколько угодно мнє нє вєріть, но он сущєствуєт. – Відрізав Ігор.
- Та ладно тобі, не ображайся. Вірю я тобі, вірю. Ти травку приніс? Ось зараз пару хапок – й усі разом той поїзд-примару і побачимо – продовжував підколювати Влад. - Я тут й сам якось на днях лежачи під крапельницею такий глюк побачив... Шкода забув спитати що ж то вони мені тоді вкололи.
- Тєбє травка нє поможет. А мєжду прочім, я лічно знаю чєловєка, которий на етом поєздє єзділ. Помніш Вячєслава? Он на свадьбє у Віталіка бил – я вас тогда знакоміл. Вот Вячєслав на поєздє-прізракє і катался.
- А що то за поїзд-примара? – Спитала Юля.
- Є така легенда, – почав Костя – що тунелями Київського метро їздить поїзд-примара і забирає людей, які не вміють любити інших. Забирає чи то до пекла, чи до нижнього рівня втілення... ну, тобто реінкарнує людину у тілі тварини чи й навіть рослини, а може якось іншим чином це виявляється... Коротше – кудись людей цей поїзд-примара забирає. Принаймні, так каже легенда. Ось Влад, наприклад, як людина цілком щаслива у своєму коханні, – Костя посміхнувся – ставиться до цієї легенди іронічно, натомість Ігор чомусь останнім часом намагається метром взагалі не їздити, чи не так, Ігоре?
- С чєго ето ти взял? Єзжу я метро... Вот сєгодня ми сюда на метро добіралісь.
- Ага! То ж я й бачив – щось ти так зблід, коли ми до вагону увійшли – посміхнувся Влад.
- З іншого боку – продовжував Костя – ісеує такий собі В’ячеслав – який, здається і є тою людиною, від якої містом поширюються чутки про цей поїзд-примару. Так ось, В’ячеслав стверджує, що сам неодноразово на тому поїзді їздив. Щоправда, як я вже казав, поїзд-примара наче повинен людей кудись забирати. Доводиться визнати – люди в метро таки зникають. А В’ячеслав їздить і повертається. Тож дехто і вважає, що замість того аби жахалочки різні вигадувати, краще б йому поменше експериментувати із різними хімічними засобами, що стимулюють підсвідомість... Ну, я розумію травка. Але ж він колеса хаває жменями. Коротше, як і будь-яку легенду, легенду про поїзд-примару важко перевірити.
- Ну, мабуть, легенди й не треба перевіряти. В них або віриш або ні – сказала Юля.
- Вірити треба не в легенди, а в Бога – відрізав Влад.
- Та ладно тєбє – заперечила Іринка – Нікто нічєго протів Бога нє імєєт, но лєгєнди – ето же так красиво! І к тому же очєнь поучітєльно. Вот тот же поєзд-прізрак. Он вєдь нє всєх подряд забіраєт. Мєня би, напрімєр, он нікогда би нікуда нє смог забрать. Он забіраєт только тєх, кто нє способєн любіть. Ето же так романтічно...
- Ну, і что же тут романтічного? – підключився Ігор.
- Нє знаю. Просто ощущєніє такоє. Еті бєсконєчниє тунелі под Києвом, коториє уводять всьо глубже і глубже... І стоіт чєловєку пєрєстать радоваться жізні, пєрєстать любіть і вот уже за нім, по етім тунелям мчітся поєзд-прізрак...
- Ну і в чьом тут романтика? – не вгамовувався Ігор – Скорєє уже готіка.
- А ти віриш у цей поїзд-примару? – спитала Юля у Кості.
- А хрін його знає... Принаймні це може бути не настільки однозначним як у викладі В’ячеслава. Можливо й дійсно їздить під Києвом цей поїзд, але може в нього дещо інші функції ніж здалося тому ж В’ячеславу. Дуже часто людина сприймає інформацію не такою як вона є насправді, а в такому вигляді як її зручніше зрозуміти або так, як людина звикла мислити. Тобто, я припускаю, що В’ячеслав каже правду. Але таку правду якою він її розуміє.
- Правда всєгда одна... – зацитував Ігор
- Ага, “ето сказал фараон”, ось тільки чому йому за це погонялово Тутанхамон дали – якось не догоняю... Я все ж таки продовжую дотримуватись того, що правда хоч і одна, але розуміння її різними людьми – ой, як відрізняється...
А взагалі, поїзд-примара – то вже не новина. Ніхто ще не чув про біо-модем?
Іринка і Юля покачали головами. Влад хоч і кинув швидкий погляд на Костю, що могло здатись, що саме Влад про біо-модем десь таки й чув, але теж покачав головою.
- А я слишал... – почав Ігор.
- Ну, звичайно ж! Ти б і не чув! Знову, мабуть, В’ячеслав по обкуркє розповідав? – посміхнувся Влад.
- Вячєслав коє-что рассказивал – спокійно відповів Ігор – но слишал я нє только от нєго. Болєє того, я сам єго відєл.
- Кого?
- Біо-модем.
- Да что ето такоє? – спитала Іринка.
- Слишала такой термін – Біо-комп’ютер? – для більшого ефекту Ігор, заговорив глухим, наче потойбічним голосом. – Вот біо-модем і подключаєт чєловєка к Біо-комп’ютеру. Внєшнє біо-модем нєвозможно отлічіть от обичного чєловєка. Но вот внутрі он уже нічого общєго с чєловєком нє імєєт. Ну, тіпа, как там какой-нібудь термінатор, кіборг, только внутрі нє машіна, а іная сущность.
- А зачєм ето нужно?
- Что нужно?
- Ну, зачєм нужно підключаться к біо-комп’ютеру.
- А вот тут уже мнєнія расходятся. Я, напрімєр, счітаю, что чєловєку в здравом умє, ето вообщє нафіг нє надо. Ето скорєй Біо-комп’ютеру нужно – чєм больше людей к нєму подключєно, тєм у нєго більше ресурсов, ячєєк памяті, ну ілі єщо чєго. Поетому Біо-комп’ютер і запускаєт в наш мір еті біо-модеми. Єсть, впрочєм, люді коториє підключаются к Біо-комп’ютеру сознатєльно. Нє знаю... Конєчно, єслі твоя цель – нірвана, возможно, ето дєйствітєльно виход... Послє подключєнія чєловєк по суті постєпєнно утрачіваєт всє чєловєчєскоє, у нєго уже нєт жєланій, емоцій. Во всяком случає – своїх емоцій. Только желанія самого Біо-комп’ютера. А чєловєк уже нічого нє хочєт, ні к чєму нє стрємітся. Он вообщє утрачіваєт свою індівідуальность, свою лічность і становіться частічкой Біо-комп’ютера. Такой сєбє ходячій труп...
- Блін, Ігор, ну що за фігню ти розповідаєш серед ночі! – не витримав Влад – наче якісь дитячі жахалочки типу Червоної Руки чи Труни на Колесах... Он Іринку вже й налякав.
- І совсєм нє напугал – заперечила Іринка, хоча по голосу здалося, що глуха ніч і оповідки Ігоря таки потроху зробили свою справу.
- Пропоную випити – подав голос Костя і почекавши поки усі наповнять свої стаканчики, продовжив – Пропоную випити за те аби ми ніколи не втрачали своєї індивідуальності! А також щоби нас у цьому житті нічого не могло налякати. Ось не боїмося ж ми зараз сидіти й випивати, хоч вже й доволі пізненько, та й лікарня імені Павлова – зовсім недалеко. Хто його знає, що там за пацієнти – чи то в когось просто невеликий розлад нервової системи, а чи й там перебувають справжні маніяки, і якщо хтось з них саме в цю ніч зміг би втекти...
- Блін, Костя! Пий вже давай! Дуже дотепно – дівчата вже зовсім поблідли від ваших з Ігорем приколів.
- Ну добре, добре... Давайте просто – Будьмо!
Всі випили і чи не одразу Ігор підморгнувши Костє завів:
- Да, ето Костя правільно сказал про маніяков – чєго іх бояться? Ми же нє боімся сідєть здєсь ночью і жечь костьор, зная что тут рядом – стариє захоронєнія. Так чєго же нам какіх-то маніяков бояться...
- Ігорь! Прєкраті! – Не витримала вже Іринка – вот об етом лучше би дєйствітєльно нє вспомінал.
- А що, тут є захоронення? – із зацікавленням спитала Юля.
- Авжеж – обіймаючи її відповів Костя – А ти хіба не помітила по дорозі ми кілька разів проходили повз могильні плити?
- Ну рєбята ви і мєсто вибралі для ночного пікніка – сказала Іринка кутаючись у кофточку.
- Та не звертай увагу на цих двох – пригорнув її до себе Влад – то в них жарти такі, хочуть вас з Юлькою трохи полякати різними...
В цей момент у темряві затріщали кущі. Влад на півслові замовк напружено вдивляючись у напрямку звуку. Та й решта принишкла, безуспішно намагаючись розгледіти щось. Кущі знов затріщали і раптом десь там роздався якійсь наче й нелюдський крик: “А-А-А!!!”, після чого долетіли якісь незрозумілі звуки – чи то хтось біг, чи боровся – і раптом все замовкло.
Деякий час всі сиділи мовчки не наважуючись вимовити і слово, навіть боячись поворухнутись. Причому, якщо спочатку всі замовкли чисто інстинктивно, марно вслуховуючись – чи не з’ясується причина несподіваного галасу, то поступово сама по собі тиша почала справляти гнітюче враження. І єдине означення яке чи не одночасно прийшло усім в голову – мертва. Дерева, що обступили полянку чомусь одразу стали якимись таємничими і ніби на крок підступили до вогнища. Десь там за ними у темряві уява вже почала домальовувати якісь постаті, образи яких, накопичені у дитинстві під час перегляду різних фільмів-жахів, щедро дарувала підсвідомість.
Вогонь майже згас і Костя навпомацьки знайшов у траві свого ножа – холодна сталь додавала впевненості.
- Ну, вот, блін, накаркалі... – прошепотіла Іринка.
- Не бійся, моя люба – спробував трохи заспокоїти її Влад, хоч спершу й сам трохи перелякався – я з тобою.
- Надо би посмотрєть, что там... – не зовсім впевнено сказав Ігор. Не відчувши особливого ентузіазму серед товаришів, Ігор, для хоробрості налив собі в стаканчик горілки, випив, взяв у ліву руку ліхтарик, в праву – сокиру, піднявся.
- Ігор, та ладно тобі, сиди вже, – сказав Костя – вранці подивимось...
- Нєт, нужно сєйчас – відрізав той.
Взагалі-то Ігор і сам не був надто вже впевненим, що йти у темряву – то найрозумніше рішення. Серце несамовито бухало, а по спині біг холодний піт. Але не можна було допустити аби решта подумали, що він злякався. Хлопці вже й так приколювались з того що він почав боятись якогось там поїзда-примару. А проти будь-яких страхів є лише один засіб – подивитись страху в обличчя.
- Ігоре, може й дійсно не треба? – подала голос Юля – Це ж завжди у фільмах жахів так буває – хтось відходить від компанії і його вбивають.
“Ну, блін, ободріла...” – подумав Ігор, але тільки посміхнувся дівчині і розсунувши кущі зробив крок у темряву.
Решта сиділи біля вогню, спочатку нерухомо. Потім Влад піднявся і підкинув у вогонь більше дров аби трохи розвіяти ніч, яка здавалось намертво притисла усіх, вдавлюючи у землю.
- Надєюсь в етом вашем паркє хоть сатаністов нєт? – Невдоволено спитала Іринка.
- Та наче не було... В усякому разі – серйозних сатаністів тут не було. Підлітки, щоправда іноді бавляться, різними надписами та пентограмками на стінах дурки чи могильних плитах, але це й усе на що їх вистачає... Так що не бійтеся. – сказав Влад, розливаючи собі та дівчатам залишки вина.
Костя до них не приєднався, сидів перекидуючи з руки в руку ножа. Було трохи соромно, що не пішов разом з Ігорем. Але з іншого боку він повинен залишатись з Юлей, а раптом хтось дійсно сюди прийде... Врешті-решт зрозумівши, що то лише відмазки аби нікуди не йти, рішуче підвівся, кинув решті: “Я скоро”, і пішов вслід за Ігорем. Пройшовши метрів 20 Костя зупинився. “Ну, і куди далі...” – подумав він озираючись. Раптом почув чийсь голос. Пішовши на ці звуки, Костя скоро побачив Ігоря, який над чимось схилився. “Ну, ти живой ілі как?” – питав Ігор у когось, хто лежав на землі. Костя підійшов ближче і побачив хлопця років 25, який якраз почав подавати ознаки життя.
- Ти посмотрі на етого кадра – сказав Ігор, озираючись на Костю – навєрно как і ми – любітєль ночного турізма. Только вместо того чтоби мірно сідєть у костра, шляєтся сєбє і под ногі не смотріт. Ето он відать сверху так навєрнулся – кивнув Ігор на досить таки крутий схил – Ну, чо, ти уже прішол в сєбя? Пошлі с намі – водочкі нальйом.
- Та ні, дякую, хлопці – відповів той, підіймаючись на ноги – я краще піду.
- Ну, как знаєш. Єслі пєрєдумаєшь – ми вон там сідім – Ігор махнув рукою.
Провівши хлопця поглядом, Ігор і Костя рушили назад. Підійшовши до полянки і побачивши схвильовані обличчя товаришів, їх знову пробило на жарти.
- Маньяк. – Глухо сказав Ігор наливаючи собі горілку.
- Сексуальний, мабуть. – підхопив Костя - Точно сексуальний. Так він на Ігоря дивився, так дивився!
- Тю, блін, вам би только шуточкі шутіть! – вигукнула Іринка.
- Да ладно тєбє, успокойся – примирливо сказав Ігор – просто парень ночью шол, шол, да і навєрнулся, ми єго в чувство прівєлі, прігласілі к нам, да он нє захотєл і пошол дальше по своїм дєлам... – Ігор зробив паузу – маньячним – завершив він і одразу пригнувся, увертаючись від помідора яким у нього запустила Іринка.
- Ну, ладно-ладно, всьо, больше нє буду, только нє кідайся – засміявся Ігор.
- Ладно, так і бить. Живи.
- Цікаво, - сказав Влад – ось хто це вигадує всі ці історії про поїзд-примару, про біо-модем? Ну не може ж один цей ваш В’ячеслав по всьому Києву ці жахалочки розповсюджувати.
- Так в том-то і дєло – Ігор поліз у сумку дістаючи пляшку пива – єслі б он іх сам прідумивал, то еті історіі так бистро не расползалісь би. Навєрняка нє он одін відєл етот поєзд-прізрак, а что касаєтся біо-модема, то я і сам єго відєл.
- Ну і на що цей твій біо-модем схожий?
- Я ж тєбє говорю – он виглядіт совєршенно как чєловєк. Вячєслав вообще счітаєт, что біо-модеми сначала і билі людьми, но потом іх кто-то подключіл і постєпєнно оні самі прєвратілісь в біо-модеми: снаружі – чєловєчєская оболочка, а внутрі – пустота. Ну, і так дальше – подключают все нових і нових людей. Тіпа сєтєвой маркєтінг.
- Подожді, а как ето проісходіт? – спитала Іринка – Как оні чєловєка подключают?
- А ето как раз самоє простоє – чєрєз постєль.
- Ето как?
- Ну, постєль – ето я образно сказал. В смислє – трахнєшься ти с біо-модемом, і всьо – ти подключьон.
- Фу! Ігорь! Что за слова!
- Ну, хорошо-хорошо... Подключєніє проісходіт сексуальним путьом – послє блізості чєловєка і біо-модема можно на таком чєловєкє ставіть крєст. Такая формуліровка слух нє рєжет?
- А прєдохраняться как-то можно?
- Конечно! Лучшеє срєдство – воздєржаніє – пожартував Ігор.
- Ігорь! Ну, я же сєрьйозно!
- Ну, дик і я сєрьйозно. Тут нікакая мєханічєская защіта нє прокативаєт. Подключєніє проісходіт нє на матєріальном уровнє.
- Ігор, ну коли ж тобі нарешті набридне оці дурниці усім розповідати? – знову не витримав Влад.
- Влад, прєдупрєждьон, значіт – вооружон. Ну, а как к етому предупрєждєнію относіться, ето уже лічноє дєло каждого. Так же в общєм-то каждий за сєбя рєшаєт – вєріть ілі нєт. Я, напрімєр, сам лічно бил нєвольним свідєтєлєм как одного чєловєка подключілі к Біо-комп’ютеру.
- А звідки ж ти тоді дізнався, що то його підключили, якщо сам казав, ніби біо-модем нічим не відрізняється від людини?
- Ну, єсть одна тема, по которой можно бєзошібочно понять ху із ху. Мнє об етом Вячєслав рассказивал. Проблема только в том, что узнайош об етом, когда уже слішком поздно. Дєло в том, что послє того как ти трах... – Ігор кинув погляд на Іринку – Я хотєл сказать, послє сексуального контакта с біо-модемом, он начінаєт іздавать звукі очєнь похожіє на тє, коториє іздайот обикновенний модем, когда діалапішься к Інтернету...
- Маячня!
- Можеш нє вєріть, но я сам ето відєл... в смислє – слишал.
- Так може то й насправді звичайний модем працював?
- Да нєт. Нє било там нікакого модема... Кромє - “біо”. А девчьонка, которую подключілі, как узнала, что с нєй проізошло, так с балкона і сіганула...
- Ну, а ти?
- А что я? Пока нікто нє вдупліл, что я в курсах, какіє там расклади, сваліл по-тіхому...
На деякий час над полянкою зависла тиша – нечисленні на цей пізній час звуки міста сюди навіть і не долинали. Цього разу означення мертва – нікому на думку не спадало. Підсвідомість дарувала лише якісь приємно-таємні образи-спогади. Про Чарівних Принців і Зачарованих Принцес, про всілякі цвєтікі-сєміцвєтікі, і бажання які неодмінно збуваються, якщо встигнути загадати їх поки падає зірка, або ж і про якісь добрі казкові створіння що живуть у лісу...
Тиша, звичайно ж не була абсолютною – часом у вогні чулось потріскування, але на звикле до урбаністичного шуму вухо ця – майже повна – відсутність звуків справляла якесь магічне враження. Повсякденна реальність відступала за межі свідомості, сповнюючи душу з одного боку якоюсь тривогою з приводу чогось, що ніби незворотно втрачене, але в той же час серце починало наповнюватись шаленою радістю, впевненістю у власних силах. І коли ці дві стихії – тривога й радість – врівноважувались, починало здаватись, що ось зараз ти ніби зрозумів нарешті якесь глобальне питання, ну там, типу, сенсу життя і якщо ще трохи помовчати й посидіти у тиші ти готовий будеш усьому світові відкрити очі на це – для чого людина живе, і збагнувши цюю істину, люди нарешті стануть таки щасливими і...
- Яка казкова тиша... – ледь чутно сказала Юля – І ніч сьогодні якась особлива.
- А мнє, мєжду прочім, рассказивалі, что в такіє ночі в етом паркє можно загадивать желанія і оні обязательно сбиваются – сказала Іринка.
- Будь-які бажання? – спитав Костя
- Нєт, нє любиє. Мнє девочкі рассказивалі, что, єслі хочєш что-то викінуть із своєй жізні... ну, там, обіду какую-то забить ілі любовь несчастную, ілі нєпріятность какую, то нужно прійті в етот парк ночью, разжечь кастьор і спаліть в огнє какой-нібудь прєдмєт, которий непосредствєнно связан с тем, что ти хотєл би викинуть із своєй жізні. Затєм нужно капнуть в огонь пару капель своєй крові і сказать: “Тєні прошлого рассєйтєсь - я іду впєрьод! Да будєт свєт!”.... “Да будєт свєт” нужно повторіть три раза, потом распіть бутилку красного віна і тіхонько уйті.
- І ти в це повірила? Це ж взагалі якісь дитячі казочки... – розчаровано протягнув Влад.
- Ну, какой ти, Владік, неромантічний. Мнє дєвочкі говорілі, что оні как-то раз сдєлалі как я рассказала – а потом у ніх всьо сбилось. Вот. Тут просто место такоє, нємножко містічєскоє. Мнє всьо об’яснілі. Дєло в том, что рядом же стоіт тєлєвишка – в запалі почала пояснювати Іринка – і она прітягіваєт к сєбє біо-енергію разлітую в воздухє, а потом сбрасиваєт ету енергію в парк і когда ночью сюда пріходят люді, коториє очєнь сільно хотят с чєм-то расстаться, то взаімодєйствіє їхніх біо-полєй с той енергієй, которая єсть в етом паркє, пріводіт к тому что лініі їх судєб могут ізмєнятся в том направлєніі, в котором оні желают. Вот так вот.
- А давайте перевіримо як це працює! – запропонував Костя – Може щось спалимо й подивимось чи збудеться воно?
- Так, давайте без цього обійдемось. – заперечив Влад – Я категорично проти якихось містичних обрядів. Ну чому не можна просто насолодитись цією дивною природою? Чому вас постійно пробиває на якусь окультну маячню?
- Влад, ти нє романтік – позіхнула Іринка.
- Точно, не романтик він! – вигукнув Костя – А тому пропоную спалити у вогні саме його!
- А між іншим – продовжила Іринка коли всі відсміялись – сьогодні саме така ніч, коли можна було б провести цей обряд – небо безхмарне, тиха ніч...
- В таку ніч приємно помирати... – дивлячись на зорі протягнула Юля
- Це типу, гумор в тебе такий? Так ось, хочу наголосити, що я категорично проти того аби мене спалювали – пожартував Влад.
- Та ні, просто якось думка така раптом в голові промайнула. Може то розмови ваші такеє навіяли.
- Знаєш, а, мабуть, ти й права. Не те щоб я почав заздрити людям яких тут поховано, але щось в твоїх словах є... Тиша, спокій. Місячне світло лагідно торкається тебе своїми променями...
- Опа, Влад, тєпєрь, тєбя что лі пробіло на хохмочкі? – посміхнувся Ігор.
- Та, ні. Чому хохмочки? Просто згадав склеп, що тут недалеко стоїть... Щоправда, малолєткі різні добрячє його спаскудили...
- А тут склеп є? – спитала Юля.
- Є.
- Ой, як цікаво! Ото б подивитись!
- Ну, утром можно будєт пройтісь посмотрєть, да рєбята? – запропонувала Іринка.
- Дик! Говно-вопрос. – відповів Ігор.
- Та навіщо ранку чекати? Може пішли зараз? – невгамовувалась Юля.
- А чом би й дійсно зараз не пройтись? – спитав Влад – Ну, як є ще бажаючі? Ні, ну то ми з Юлею вдвох сходимо. А то вже несила мені слухати ці ваші оповідки. Вуха від них в’януть. Пішли – Влад подав Юлі руку, взяв ліхтарик, та на всяк випадок – якусь палицю поміцніше.
- Тільки не довго! – кинув Костя їм услід. – і розливши решті людей у стаканчики відповідні напої, запропонував: “Ну, будьмо!”
Чийсь глузливий смішок змусив Влада обернутись – але всі хто залишився біля вогню якраз припали до своїх стаканчиків. “Здалось, мабуть...” – подумав Влад. Тим більше що й Юля, яку він притримував за руку, наче нічого не почула і здивовано подивилась на Влада – чому той раптом зупинився?
Влад та Юля стежкою вийшли на дорогу мощену булижником і пішли у напрямку склепу. Той і справді виявився не так вже й далеко. До того ж і місяць, що нарешті видерся якраз над голови наших героїв, освітлював дорогу, то ж без перешкод невдовзі вони підійшли до кам’яного склепу. Влад посвітивши ліхтариком всередині, сказав: “Обережно, сходи... та й сміття якесь біля входу...” і притримавши Юлю за руку: “А тут не впади, бачиш підлогу проломили...”. Ліхтарик пройшовся по стінах і підлозі склепу, вихопивши з темряви кілька стандартних надписів на стінах з розряду “Тут билі...” – переважно нерозбірливих і одну великими літерами: «ТУТ БЫЛИ МЫ ГАЛЯ КАТЯ». Настінні надписи доповнювало кілька пєнтограмок. Підлога в двох місцях була провалена – в досить таки великі дірки, судячи з усього, особливо не переймаючись морально-етичним та й просто естетичним боком справи, відвідувачі понакидали гори сміття.
- Оце такий в нас склеп.
- Владе, виключи ліхтарик, будь ласка – попросила Юля.
Світло згасло. Двоє стояли посередині склепу. Місячне світло трохи грало з формою оточуючих предметів і свідомістю. Юля, яку Влад продовжував тримати за руку, притулилась до нього ближче. “Мабуть, злякалась...” – подумав Влад. Але раптом він відчув, що її рука вже не просто обіймає його, а легко сковзнувши під футболку, чомусь без особливих зусиль розвернула Влада, і Юля страсним поцілунком впилась йому в губи. Якісь напівсвідомі думки про друзів, що залишились десь там, та й зокрема про його Іринку, ураганом пролетівши пам’яттю, одразу ж зникли без сліду, останньою думкою було: “А вона цілується не так як Іринка, цікаво яка вона...” Далі будь-які думки просто щезли, лише час від часу виникаючи в голові якимись образами, що констатували розвиток подій. Гаряче бажання, яке раптом охопило Влада, повністю зруйнувало всі психологічні бар’єри, які ще зовсім нещодавно наче рідні сиділи в голові.
Юля вправно позбавила хлопця футболки, пройшлась своїм язичком по його сосках. Коли вона обережно торкнулась зубами лівого соска, Влад відчув, що тілом пробігла наче якась блискавка і розум остаточно втратив контроль за тим, що робили його власні руки, а вони ніби згадавши генетичну програму, вміло звільнили Юлю від кофточки, футболки й дозволили Владу нарешті припасти до її грудей. Відчувши теплу м’якість грудей, права рука змістилась на спину і міцно притисла дівоче тіло до Влада. На деякий час губи та язики двох молодих людей знову утворили єдине ціле. Але ось Влад змістив акцент свого язика нижче – Юля підставила шию й запрокинувши голову почала дихати глибше. Тримаючи дівчину правою рукою, лівою Влад майже без труднощів розстебнув Юльчини джинси й обережно долаючи спротив резинки на трусах, повільно просувався нижче. Сковзнувши волоссям, середній палець дістався клітору. “Давай, Владичку, давай, мій любий...” – здригнувшись, тихо прошепотіла Юля. Влад обережно, але все більш і більш енергійно рухав пальцем по клітору. Аби було зручніше, правою рукою він спустив до колін джинси і труси дівчини, яка одразу ж розвернулась до Влада спиною й міцно притислась до нього сідницями, давши змогу хлопцю не перериваючи пестощів клітора, другою рукою впритул зайнятись персам.
Волосся хвилями збігало на спину... Влад відчував, що божеволіє від цього дивного запаху волосся, яке він увібрав повні легені...
Раптом дівчина відсторонивши руку Влада і розвернувшись, піднесла її до обличчя і взяла у рота його палець. Відчуваючи пальцем приємні рухи Юльчиного язика, іншою рукою Влад повільно гладив дівоче тіло – від стегон і до шиї... “Іринка, зовсім не така...” – знову на межі свідомості промайнула підступна думка, але й одразу ж зникла.
Востаннє сковзнувши язиком пальцем Влада, Юля взялась за джинси хлопця і швидко спустила їх разом з трусами на підлогу і поки той скидав взуття, й сама встигла позбутись рештків одягу. Вигнувшись наче кішка, вона розвернулась до Влада спиною, стала колінами на власний одяг і руками сперлась на підлогу. Не втрачаючи більше ані миті, Влад наблизився до дівчини і не маючи сил більше стримуватись, увійшов у неї...
Три крапки, як завжди в українській літературі, цнотливо збирались приховати рухи тіла. Але рухи були настільки страсними, що й крапки ці здається із задачею своєю повністю впоратись не могли. Влад все більш і більш сильно вставляв свого члена Юльці, поступово нарощуючи темп. Однією рукою він гладив дівчині сідниці, іншою ж намагався дістатись грудей – задача в даному випадку була не зовсім зручна для виконання.
Очі, вже давно звиклі до напівтемряви, просто шаленіли від цього красивого дівочого тіла, з яким зараз Влад утворював єдине ціле.
Дівчина підмахувала тілом в такт Владу. Інь і ян не потребували слів задля спілкування, розуміючи одне одного з напівруху. Із вправністю справжньої гімнастки Юля, не обірваючи фізичного контакту, розвернулась до Влада, прилігши на спину і закинувши праву ногу йому на плече. Отримавши новий об’єкт для докладання зусиль, Влад почав покривати ногу поцілунками.
Відчуваючи наближення оргазму, Влад з останніх сил спробував сповільнити себе, аби не дістатись фіналу раніше за Юльку і зрештою це йому таки вдалося.
- Пиздець... який кайф... – прошепотіла Юля.
- Ти незрівняна... – Без сили вимовити щось ще, Влад лежав обличчям на Юльчиних грудях.
Поступово скрізь вал задоволення, до свідомості почали обережно вертатись й якісь думки, більш-менш пов’язані із розумовою діяльністю: “Іринка не повинна ні про що дізнатись...” – пульсувало в голові. “Іринка не повинна ні про що дізнатись... Іринка не повинна... Іринка ні про що не дізнається... Юлька не розкаже – в неї є Костя, ну, а я – й тим більше” – заспокоївшись, Влад знову з головою віддався приємним відчуттям. Так віддався, що й навіть не одразу почув якийсь звук – наче як модем пищить, коли підключаєшся до Інтернету. Точніше звук то цей він почув, ось тільки звикши до нього на роботі, якось не звернув увагу на те, що глухої ночі в склепі взятись цьому звукові було взагалі то нізвідки.
...Та й доносився то цей звук не від модему, а безпосередньо від Юлі.
