Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2450
Творів: 43883
Рецензій: 85485

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Демутантизація

© Галина Михайловська, 26-01-2017
Лікар зітхнув, відклав пухку медичну картку і подивився на мене поверх круглих скелець:
– Так, бачу, у терапевта, хірурга і невропатолога ви були. Всі обстеження пройшли. І що ж ви хочете від мене, юначе?
Щодо юнака – це, ясна річ, лікарський прибамбас. Ми з ним, мабуть, однолітки, принаймні, з одного покоління. Хіба що він з тих чоловіків, що сивіють, а я з тих, що лисіють. То він має мене зрозуміти. Зрозуміти, і, нарешті, допомогти.
– Хочу позбутися болю. В нозі.
Він зітхнув ще приреченіше.
– Опишіть, будь ласка, характер болю. Пекучий? Ниючий? Штрикає чи стискає? Переважно вдень чи вночі? Як часто?
Я взявся описувати.
Проте, здається, він не слухав. А щоб там записувати чи помітки якісь робити – про це взагалі не йшлося. Дивився на мене, наче сова на мишу, і вичікував, щоб встряти з наступним запитанням:
– А покажіть, будь ласка, де саме болить?
Я підвівся зі стільця.
– Отут болить! І зараз теж!
А він так і підліз до мене, як чорт під монастир:
– А ну, де? Де? Яка нога? Права чи ліва?!
Мене аж в жар кинуло. Бо нащо ж насміхатися з хворої людини?
Сів я на стілець. І він навпроти мене сів. Мовчимо обидва.
– От бачте, ви притомна людина, – заговорив нарешті лікар. – Нормальна. Хоч і звернулися до психіатра. Розумієте, що ваші обидві ноги здорові, і не болять. А болі ці у вас фантомні... у тому вирості штучному, що його давно вже немає. Коли він у вас відсох і відпав?
– Як у всіх. Років двадцять буде, – буркнув я.
– Та не скажіть... у всіх по-різному. Є такі, що й зараз примудряються зберігати... підживлюють, культивують. Звісно, ховаються з цим.... але це вже виходить за рамки медицини.  Повернемося до вашого випадку.
Він взяв зі стола брошурку «Я – двоногий! Життя без псевдоніг».
– Думаю, ви це читали?
Дурне питання. Цю книжку читали всі. А лікар, вочевидь, читав мої думки:
– Не відмовтеся переказати зміст в двох словах. Думаю, це допоможе визначити, де заритий ваш персональний собака!
Колись я чув, що психіатри, всі як один, ще ті психи... психічніші за своїх пацієнтів. Ось і цей із закидонами... Але що поробиш: пустився в бійку - чуба не жалій.
– Псевдоногу, чи так звану «третю ногу», вирощували всім дітям нашої країни колонізатори. Бо самі вони триногі від народження. Внаслідок стародавньої мутації. Це робилося, щоб наш народ повністю втратив власну ідентичність, а також перебував у залежності від колоніальної влади: адже саме вона впродовж життя кожної людини постачала їй необхідні речовини для живлення третьої ноги.
Я замовк. Нащо переказувати те, що нова, місцева, влада торочить нам ось вже двадцять років, з того часу, як ми стали незалежними від імперського сусіда? Разом з залежністю ми позбулися і третьої ноги. Але ж проблеми залишилися?
А лікар задоволено потер руки: – От як ви логічно і стисло все пояснили! Розуміння – це півшляху до перемоги!  Ви повинні як слід усвідомити, що «третя нога», як ви її називаєте, вам не тільки не була потрібною, а й заважала! Не давала нормально жити!
– Чого там... інколи й в нагоді ставала, – заперечив я. – Наприклад, в бійці. Спираєшся на неї, як на хвіст, а б’єшся двома руками й двома ногами... наче кенгуру.
– Ну, хіба що як кенгуру, – розвів руками психіатр. – Але ж згадайте, що через цю третю ногу ми були відокремлені від світу нормальних людей! Від міжнародних змагань, наприклад! Навіть в кунг-фу б‘ються чотирма кінцівками, а не п’ятьма! Бігуни біжать на своїх двох, а не на двох, а ще одна нога ззаду на коліщатку їде! А участь в світовій економіці? Торгівлі? Вибачаюсь, комплект лаптів з трьох одиниць виробляли тільки в колишній імперії! Решті світу таке і в страшному сні наснитися не могло!
Я мовчав. Навіщо сперечатися? Я не сумнівався, що десь в глибині лікарської свідомості, так само як у мене, живуть і інші спогади: перші штани з трьома холошами, і горде відчуття, що відтепер ти вже не малюк, а дорослий; весілля - ви з молодою танцюєте, щільно притиснувшись одне до одного – ще б пак, адже дружки сплутали ваші треті ноги докупи, стрічкою з чорними і помаранчевими смугами, на знак того, що віднині ви будете крокувати життям разом, як колись ваші батьки та діди...
Нащо б я йому те казав? Він це й сам знав. Адже це було наше життя. Наша історія.
Мабуть, лікар вмів читати по очах. На те він і спеціаліст.
Бо він осікся, махнув рукою. Сів за стіл, присунув до себе картку, і нарешті почав щось писати, як і годиться лікареві. А ще на бланках. Мабуть, рецепти.
Ну, й добре – адже я хотів тільки одного: щоб мені нічого не боліло. Як тоді, коли я звик жити з трьома ногами. Гаразд, нехай з двома справжніми і однією несправжньою. Із псевдоподією, щупальцем, променем, виростом – звіть, як хочете. Але зробіть так, щоб мені кожного дня не доводилося пристосовуватися до нового, незручного для мене життя!
– Випадок у вас типовий, – сухо сказав лікар, закінчивши писати. – Застарілий, але без ускладнень. Стан некритичний. Не бачу поки що потреби вдаватися до анестетиків, електростимуляції чи гіпнозу. Я виписав заспокійливе. Рекомендую фізичні вправи, прогулянки, подорожі. І ще: на мою думку, кожна людина здатна навести порядок у власному мозку. Але, якщо ви колективіст, спробуємо групову трудотерапію. Ось, маєте направлення. Мій колега у своїй групі робить дива: його пацієнти розробляють нові моделі поведінки, відшукують адекватні рішення для спільних проблем. Гадаю, там ви здобудете корисний досвід. До речі, група збирається за годину. Можете розпочати просто сьогодні.
Я взяв бланк і вийшов з кабінету. Не надто я вірив в цю маячню – нові моделі, нові рішення, новий досвід. Я хотів, щоб мені повернули мою юність, хай і трилапу. До чого тут трудотерапія?
...
Я підійшов до потрібного кабінету, смикнув двері – зачинено. Гаразд, зачекаю. Поруч на стіні пістрявіла дошка оголошень. Від нема чого робити я взявся читати. «Мийте руки перед їжею», «Зупинимо СНІД», «Сеанси колективної трудотерапії».
Так, а до чого тут фото останнього монумента Триногому в нашому місті? Дрібноту давно поскидали, а цей ще стоїть... Виходить, і до нього підбираються? А мене ж свого часу біля нього в юні мутантці приймали... як зараз пам’ятаю!.
– Що роблять, що витворяють! А людей вони спитали? – захриплий шепіт у мене за спиною увірвався в мої роздуми.  Я озирнувся – чоловічок в сірій стьобаній фуфайці і такому ж картузі. І де він їх взяв? Я таких вже давно не бачив. Ще з часів Союзу Триногих.
– Навіть не думайте йти, – шипів чоловічок. – Трудотерапія! Від роботи коні дохнуть! Хоч вони і на чотирьох ногах, а не на двох, як ми тепер! Сюди направляють хворих, аби здихатися! А бабло, що хворі заробляють, ділять! Я точно знаю! Можу порекомендувати справжнього лікаря! Будете почуватися як колись!

Я пішов до виходу. Може, й спробую цю трудотерапію. Але не сьогодні.
На вулиці на сірого чекало авто, на диво велике, з тонованими вікнами.
– Сідайте, підвезу, – забіг вперед сірий. – Нога ж болить, мабуть? Кабінет покажу, де справжні лікарі приймають...
І, не встиг я погодитися чи відмовитися, як сірий спритно підштовхнув мене до автівки. Звідти виткнулася міцна рука, і – опа! – я вже на задньому сидінні, а поруч двоє в зеленому, а на шевронах – Двоголова Жаба! Герб імперії!
– В чому справа?! Негайно відпустіть!
Я відчув голку, що встромилася мені в руку, просто через рукав. Стало гаряче, а тоді світло погасло.

...
... Де я? Що зі мною? Що це за сліпуче коло вгорі? Чому мені холодно? Чого я не можу поворухнутися? Та це ж ... операційна! Я на операційному столі!!!
До мене наблизилися постаті в брудно-зелених халатах і в масках. Я бачив тільки верхню частину тулубів, але те, як вони рухалися, змусило мене відчайдушним зусиллям вивернути голову і подивитися вниз. Триногі! Вони були триногі!!!
– Спокійно! Ми вам допоможемо, – промовила одна з постатей. Голос її крізь маску звучав глухо, нерозбірливо. – Будете, як старенький! Такий, як колись! Асистенте, несіть сюди ногу!
Я побачив, як друга постать в такому ж прикиді відкидає простирадло зі стола в кутку кімнати. Не може бути! На столі лежало мертве тіло, і це відтяту від нього мертву ногу, білу, слизьку, схожу на гігантський переварений вареник, ніс на витягнутих руках асистент. Вони хочуть пришити це жахіття? Мені?!!
– Припиніть! Припиніть негайно! Ні! Я не погоджуюсь!!!
Хірург, чи м’ясник, чи хто він там в біса був такий, уставився на мене:
– Що таке? Хіба ви не хотіли, щоб все було як раніше?! От ми вам зараз і зробимо пересадочку...
– Заберіть від мене цю ногу! Не хочу! – тільки й міг репетувати я.
Асистент підійшов ще ближче, і я впізнав його. Це був сірий чоловічок, в халаті, накинутому на фуфайку.
– Вибачаюсь, помилочка вийшла, – сказав він, звертаючись до лікаря. – Я думав, це наша людина. То що, може, на запасні ноги його пустимо?!
Я не став чекати, що відповість один божевільний іншому. Зібравши всі сили,  розриваючи бинти, якими мене було прив’язано, рвонувся зі стола, впав на підлогу... здається, стіл завалився теж.

...
«А-а-а-а!...» – несамовитий крик ще стояв мені у вухах, коли я розплющив очі. Я лежав на підлозі біля власного ліжка. В кімнаті було темно й тихо. Приліг трохи подрімати після обіду і заснув. І насниться ж таке!
Обережно підвівся – наче не забився. Хіба коліном вдарився... лівим. Накульгуючи, пройшов до кухні. Жінки не було і тут. На столі лежала записка. Я розгорнув її:
«Ти собі як знаєш, а я пішла на площу. Сьогодні нарешті позбудемося останнього Леніна в нашому місті. Це історична подія. Хочу долучитися до історії. До нашої справжньої історії».  
Я пригадав: перед тим, як придрімати, я знову сперечався з жінкою про декомунізацію. Тоді мені здалося, що в суперечці переміг я.
Я взяв мобілку, набрав жінчин номер:
– Ти де? Як я тебе знайду? Так... так... До чого тут «передумав»?! Я теж вважаю, що потрібний нам цей пам’ятник, як собаці п’ята  нога. Чекай. Скоро буду.
А вимкнувши мобілку, ще й додав: – Не знаю, потрібна собаці п’ята нога, чи ні, але тепер точно знаю: мені третя не потрібна!

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 7

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна , 28-01-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 28-01-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 28-01-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Avtor, 27-01-2017

А як все гарно починалось

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Сергій Вікторович, 27-01-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 27-01-2017

Чудово

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Вікторія Т., 27-01-2017

Галю, це прекрасно!

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© , 27-01-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.62454891204834 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд збірки оповідань «Земля загублених, або Маленькі страшні казки»
Андрій Любка здивувався високим рівнем попиту на власну збірку оповідань. На його думку, коротка проза …
8 книг, які можна прочитати за день
Якщо Ви обожнюєте читати книги з довгим сюжетом, безліччю подій та ще й неймовірною кількістю сторінок …
Огляд повісті Маріо Варгас Льйоси «Хто вбив Паломіно Молеро?»
Людина завжди прагне дошукатися правди, але коли знаходить її, часто домішує до неї зручні для себе …
Новинки від Нашого Формату
Якщо ви якраз складаєте свій список читання на літо, або думаєте, що б таке почитати у відпустці — ця добірка …