Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2685
Творів: 51005
Рецензій: 95752

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 43603, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '18.227.24.209')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Повість

Спалах ч.8

© Михайло Нечитайло, 19-11-2016
- Так от, - продовжила оповідь Ванда Михайлівна, - була я на курсах підвищення кваліфікації, мешкала на найманій квартирі, а поряд заїжджі будівельники якомусь жирному котові віллу вимощували. Я, язикатою будучи, й подружилася через паркан з майстрами.
Якогось дня було свято, тож хлопці, будучи вихідцями із Західної України, роботу не балували, а влаштували святкову вечерю. Запросили й мене.
Що вечеря – чарка та до чарки, але хіба в чарці свято. Свято в пісні.  Ох і співали ж ми того вечора. П'ятнадцять баритонів та басів і одне жіноче сопрано між них – такий хор рідко стрінеш.
З-поміж тих п’ятнадцяти баритонів та басів чотирнадцять лишень гули в унісон та в такт те, що їм пропонували. Пропозиції ж лилися від двох особистостей – Ванди Михайлівни та Юрія Степановича. Ванду Михайлівну ти, Гришо, знаєш, маєш змогу споглядати перед собою. А щодо Юрія Степановича, то був кремезний чолов’яга приблизно мого віку, з козацькими вусами під носом і оперним голосом в утробі, якого зла недоля замість сценічних підмостків кинула в бетонні підмурки, де він зав’яз, загруз і звідки мав змогу прориватися на повну красу свою й силу лишень такими от святковими вечорами, що славлять Бога й людину, як витвір його.
Ой, як же ж ми співали того вечора, яких тільки пісень не знаходили в храмах нашої пам’яті. Здавалося, світ тоді не витримав і, плюнувши на мовні бар’єри, співав на всеньку земну кулю разом з нами. І тільки кляті підмурки, які завтра знову ще спозаранку треба було ліпити докупи, аби жирний кіт не втратив у майбутньому ні грама смальцю, змусили чорноробів о дванадцятій ночі закрити концерт і брести по своїх вігвамах на спочинок та відновлення сил для завтрашньої каторги.
- О, дякую, дякую за компанію, - виціловував мої руки Юрій Степанович.
- І тобі дякую, - мліла я від тих цілунків.
Ми розпрощалися.
Ми розпрощалися, але цілісіньку ніч стояв у мене перед очима кремезний вусатий чолов’яга, я цілу ніч співала з ним подумки пісень, а ще глибше в душі, під піснями, я його обіймала, цілувала, я колихала його і леліяла, я…
Під ранок заснула розтривоженим сном, але й у сні Юрій Степанович не зійшов з душі, він ще жагучіше притискав її до себе, душу мою нерозкохану, він м’яв її, тиснув, здобував, як з кресала, вогонь – і я палала.
Палала й після сну. Я не пішла на заняття, я цілісінький день паслася очима на будівництві за парканом, я пестила поглядом кремезну постать, що вергала каміння, я хотіла замість каменя опинитися в його руках, аби він поклав мене в осоружний фундамент, а я б обхопила його, не відпустила, й так, здвоєні, ми й застигли б у бетоні, аби колись у майбутньому всюдисущі археологи здобули нашу любов з глибоких підземель і виставили в музеї, як одне з великих чудес світу.
Надвечір, загорнута в мої погляди, як мумія в саван, кремезна постать об’явилася в моїй квартирі. Об’явилася з роздертим пальцем.
- У вас йоду чи зеленки немає часом? – допитувався Юрій Степанович. – Бо в нас з аптечки вже виляпали все, а в мене така ось оказія…
- Є, є! – похоплювалася я, знаходила пляшечку з йодом, заливала, обмивала невеличку подряпину на пальці з такою ретельністю, наче розпанахані шаблюкою груди намагалася врятувати від кровотечі.
І дмухала на палець, і бинтувала, й знову дмухала, й допитувалася повсякчас:
- Не болить? Не болить? Не болить?
- Ні, - чула відповідь.
А тоді заглянула в очі. Вони мене кликали, манили, вони мене звали, а я, дурепа, зачепилася за паркан і не посміла, не посміла за ними. Та й устигати не треба було, треба було викинути к бісу з рук пляшечку з йодом, а взяти натомість до них його руку, притулити до своїх грудей і мовити-прошепотіти: «Лишайся».
Не сподобилася. Провела козарлюгу до його вігваму, побрела назад.
І якщо минулої ночі заснула лише під ранок, то цієї не спала зовсім. Мною тіпало, підкидало, я ще ніколи так не хотіла мати мужчину, як тієї ночі. Я здерла з себе весь одяг, я звивалася під ковдрою вужем, я стогнала, шепотіла, кричала: «Юро!» Я думала – почує, перестрибне паркан, примчить, припаде до мого жагою битого тіла, покриє його своєю кремезністю, наситить.
Не прийшов. Лише над ранок гамір донісся з-за паркану. Накинула я на розпашіле тіло халатик, вискочила надвір, а там, бачу, господар майбутньої вілли чинить рознос за змарнований позавчора день. Він так розходився, сіроманець, що оптом звільнив усіх робітників, посадив у автобус і відправив геть. Я лишень устигла побачити крізь віконне скло сумні очі вусаня. Сумні очі, вони наразі зблиснули, вгледівши мене, кремезна постать заметушилась і через якусь мить крізь вікно до мене полетів папірець.
Автобус розчинився в нескінченних дорогах, а я, зарюмсана, побрела до папірця. Він виявився невеличкою фотографією Юрія Степановича, в куточку якої була написана його адреса. На жаль, куточок з адресою вмочився у воду, тож адреса розпливлася в пляму, з якої якщо й можна щось розібрати, то лиш одне – Юрій Степанович знаходиться в Тернопільській області. А де конкретно – розібрати годі. Не щастить мені на кохання: стріну обранця, припаду серцем – то лише на мить, на день, від сили на два. І все, й фінал. Далі любов лишень життя моє крутить, як їй заманеться, але з того крутійства щастя не зроджує, ні, зроджує тільки якісь покручі замість щастя. Між покручами у викривленому світі й живу.
Чим, думаєш, скінчилася моя любов до давно вже гіпотетичного Юрія Степановича? Повним соромітництвом.
Я так себе розтривожила тої ночі перед розлученням з Юрою, що от-от мала схопити якесь запалення та згнити в ньому живцем. Тож не пішла я й наступного дня на заняття. Пішла в місто, купила одежину оту, що чоловіки перед заїздом на жіноче подвір’я на свої голоблі мостять, наварила каші гречаної, натоптала її, теплої, в одіж, наче опудало в куфайку зодягла, сама роздяглася до нуля, на ліжко впала, Юрину фотку до губ притисла, а опудало в нішу вставила – й так уже кричала: «Юро!», доти кричала, аж доки ноги, зсудомлені безперервним напрямком на стелю, не зів’яли вкрай і попадали на простиню батогами збитими, а тіло, опудалом розчесане, трохи втратило жаги й сурогатно-заспокоєне затихло сірим кроликом серед хати, аби за якусь годину повернутися від пекельної дводенної гарячки до нормального життя.
З тих пір, коли багаторічним безлюбов’ям не зведена з бабського тіла гарячка починає допікати, сипле баба в баняк гречаної крупи, варить кашу, мостить опудало й ним, осоружним, бо Мирон Маркович, я ж казала вже, давно квокче, а не кукурікає, гатить свою западину аж до зашпорів у пальцях – бо тільки так може зігрітися серед замерзлого від безлюбов’я світу, бо тільки так може збити полум’я з розпеченого безлюбов’ям тіла.
От і вся історія, Гришо. Ось і все моє буття, ведене любов’ю, до якої воно йшло, йшло, а дійти так і не змогло.
Що ж, буду йти, бо вже третя година ночі, Мирон Маркович заводить шістнадцяту арію свого хропіння, а мені, аби не звестися нанівець від безсоння, варто, мабуть, цієї ночі знову дістати з-під припічка баняка та зварити каші.
Здійнялася, струнка та ставна, рушила до дверей.
- Не треба, - перегородив дорогу, вперши руку в одвірок, Григорій Неук.
- Що не треба? – зупинилася.
- Не треба каші, - мовив і подивився в очі. - Не мостіть опудала, - продовжував Гриша, - не будіть Мирона Марковича, хай хропе, не мучте себе, мене не мучте, зійдімось у власній пісні, ми ж її хочемо, що ж заважає заспівати.
- А літа? – завагалася.
- Та пісні линуть і через століття, - промовляв, - що їм якихось двадцять літ.
- Але ж ми різні, - противилася. – Тебе буття веде по любові, мене – любов по бутті. Як перетнутися протилежним світам? Паралельні лінії, ти ж математик, не перетинаються.
- Але вони скручуються в спіралі й стають тоді одним світом, - стояв на своєму, - стають ДНК, основою світобудови. Ми ж єдині, Вандо Михайлівно, ми ж єдині й самотні, як сироти, Вандо Михайлівно.
- Не кажи Михайлівно, - обурилась, - а то я дійсно почуваю себе бабою, кажи просто Вандо.
- Вандо, - видихнув.
Два світи стояли навпроти. Два паралельні світи прагли точки дотику, аби хоч на мить злитися в один, бо всі світи є часткою одного.
- Вандо, - простягнув руку до корони з кіс на її голові, - скинь корону, вона для цариць, монархів, а ти жінка, ти – любов; ти - Ванда. Скинь корону, розпусти коси, щоби струмком стікали по світу, я прорвуся поміж струмків устами, я напитися не зможу тобою, я в ніч упаду, як у прірву, та, не бачачи сонця, тебе возвеличу за нього, щоби грітися в тобі, як нагрітися не можна ні в чому – ні в любові, ні в світі, ні в небі; лиш у серці твоєму, якщо є там вогонь, а не тільки до з’єднання потяг. Вандо, та ти тремтиш, та ти плачеш – що колотить тобою, що ллє з тебе сльози, адже світ і так переповнений сирістю вщерть, нащо сльози, як можна його цілувати й устами знімати негоду.
- Хто зробив тебе математиком, Гришо, - погладила долонею скроню чоловіка, - яка нездара захотіла зліпити з тебе сухаря, коли ти не спечений, коли ти сплетений з іншої лози й не кришишся, ні, в’єшся словами. Такі люди зовуться поетами. Не називай себе більше математиком, бо я зненавиджу цю науку, як Нобель свого часу, бо я прокляну її, аби проклятий світ не тесав більше нас тупими сокирами, аби згинув, і ми, хай навіть у міжсвітті, в пустелі, в безодні, були таким, як є, з душами, людьми. Бо я, стара дурна баба, втюрилася, як дівчинка, в молодого чоловіка, я б у нього впала, як дельфін у море, але світ, він так зирить, так дивиться на мене, таке кіно мені крутить, що я аж німію, бо в тому кіно я стара, тіло моє щодня втрачає в силі, привабливості, жазі, клімакс з-за гори визирає, ковтнути хоче, плуги чортовенної киші борозни по лиці орють, та й не тільки по лиці, а потім з ріллі під сонцем прожитих років волога пре в нікуди, пре, й сохну я, що б собі не говорила, сохну я. Не злюблена, не зцілована, не зчовгана, прости мені за слівце, - сохну я. Тож, якщо вітри перед в’янучою далечінню ще здіймають хвилю в твоїй душі, ще несуть бурю в твоє тіло, не запирай воріт, не бійся нічого, розчинися навстіж і всім тим вітром кинься на мене – хай я впаду, хай мене знесе, строщить, бо я хочу хоч раз на віку припасти до того, хто мені дійсно до снаги, до душі; хто мій світ може в свій умістити, а свій – у мій. Я хочу цілувати того, кого люблю, на собі відчути того, кого люблю, між себе впустити того, кого люблю. Я хочу хоч мить відлюбити на цій землі, як люблять інші. І хай ця любов на заході сонця перед кінцем світу, де вже закінчується день, а іншого не буде, бо й світу не стане – я хочу відлюбити. А ще більше хочу, щоб відлюбили мене. Відлюбив той, кого люблю я. Я навіть не питатиму, чи ти мене любиш, чи просто давно не плював у басейни, тож і в болото ладен стрибнути, я просто повірю в твоє слово, порахую його за душу – й загорнуся в нього. Я сьогодні немовля в сповитку, тож якщо ти просиш прибрати з голови корону, я виконаю цей наказ.
Витягла з корони шпильки, стріпнула головою.
- Бачиш, уже й простоволоса, вже все, як ти хотів. Що ще хочеш, коханий?
- Хочу, щоб не говорила більше про басейни, бо то не до тебе слово. Не може океан бути басейном, бо він на весь світ і весь світ. Ти океан, Вандо, а я небо, між нами якщо і є горизонт, то до нього не дійти, між нами як і є різниця, то важко її вслідити, ми не можемо бути одне без одного, бо над океаном завжди мріє зорями небо, а під небом завжди сяє зорями океан. Мої зорі важкі, Вандо, вони хилять небокрай, і він, зманений струмками розкішних кіс, устами падає до твоїх джерел, аби напитися тобою, моя ти, моя…
Не доказав, припав до жіночих уст, пив, пив.
- Годі, - прошепотіла вона, випита до дна, - я не можу. Роздягайся, та хутко, бо я не можу.
Одяг зривали, ніби ворога нищили. Та по ньому, потоптаному, брели до ложа, де впали, сплетені в клубок, аби чи розплестися, чи переплестися зовсім.
У тому скривленому чи випрямленому світі довгі години поспіль кусалися груди, гризлося тіло, випивалися-вилизувалися криниці, виціловувались еверести, а потім усе спаювалося в нелюдські крики, у велику штовханину, та стогоном вивершувалося потойбічним, аби по якімсь часі все повторилося знову й знову аж до години пік, де переповнені криниці прагли відпочинку, а голоблі зі спущеними колесами не могли б рухатися навіть при великій фантазії.
- Як тобі мій світ? – пестила руками щоку вона.
- А тобі мій? – перепитував він.
- Люблю, - шепотіла вона.
- Люблю, - шепотів він.
- Люблю, - шепотів сон і склеював повіки перед світанком.

                                                              (Продовження буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олександр Добрий, 22-11-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 20-11-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Viktoria Jichova, 20-11-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 10 відгуків
©  , 19-11-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.62864899635315 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …